Модель демократичного представництва

«Чотири теорії преси» (1956) Ф. Сиберт, Т.Пітерсона і У.Шрамма не охоплюють усього розмаїття суспільно-політичних модифікацій і, значить, систем журналістики. «Глобальна типологія» видів і типів систем журналістики авторів «чотирьох теорій» будувалася на взаєминах преси і влади, ігноруючи при цьому головного учасника комунікації - аудиторію. Природною була поява інших теорій. Інтерес представляє ідея, висунута групою вчених у складі Кліффорда Крістіансен, Теодора Глассера, Дениса Маккуейла, Каарло Норденстренга і Роберта Уайта. Вони запропонували класифікацію систем журналістики, що складається з п'яти парадигм і чотирьох ролей, які засоби масової комунікації можуть грати в демократичному суспільстві:

- Співпрацювати з державною владою;

- Здійснювати контроль за політичною владою;

- Сприяти суспільному діалогу;

- Кидати виклик усьому соціальному порядку за допомогою справжньої критики.

У цю класифікацію вписується журналістика суспільно-політичних систем, що не увійшли до «Чотири теорії преси».

Вже наприкінці 60-х років ХХ в. Еверт Роджерс та інші дослідники стали вивчати комунікаційні системи країн «третього світу». Перша модель систем журналістики в країнах, що розвиваються прозвучала в доповіді міжнародної комісії ЮНЕСКО з дослідження комунікаційних проблем. На основі нових тенденцій і даних Маккуейл, крім вже описаних чотирьох систем журналістики, запропонував ще дві - медіа періоду розвитку і демократичної участі. Викладемо їх суть по Г.П. Бакулєву.

Журналістика періоду розвитку виступає на підтримку існуючого режиму і його зусиль щодо забезпечення економічного розвитку. Таким чином засоби масової комунікації допомагають суспільству. Ця концепція виникла в рамках дослідження мас-медіа країн, що розвиваються, для яких не можна застосувати положення інших нормативних теорій. Тут позначаються чотири фактори:

- відсутність комунікаційної інфраструктури, професійних кадрів, виробничих і культурних ресурсів і достатньої аудиторії;

- залежність від розвинених країн у технічному, професійному та культурному відношеннях;

- підпорядкування всіх соціальних інститутів у головному завданні: економічному, політичному та соціальному розвитку країни;

- усвідомлення своєї ідентичності і власних інтересів у міжнародній політиці.

Діяльність журналістики періоду розвитку різко спрямована проти будь-яких форм зовнішньої залежності, а також довільного авторитаризму. Підтримується позитивне використання засобів масової інформації в справі національного розвитку, декларується автономія і культурна ідентичність конкретного національного суспільства. Загальне, що об'єднує журналістику періоду розвитку з іншими системами, це визнання в якості головної мети самого економічного розвитку (отже, соціальних реформ) і часто пов'язаного з ним «будівництва нації». Тому певні свободи преси та мовлення відступають перед боргом досягнення цих цілей.

У типології журналістики періоду розвитку проглядаються риси радянської системи без її ідеологічної складової.

Дія теорії демократичного долі (партиципаторної теорії) поширюється в основному на журналістику розвинених ліберальних суспільств. У той же час вона стикується і з деякими становищами теорії для медіа, періоду розвитку, зокрема з її упором на «базис» суспільства. Головним у цій теорії є неприйняття комерціалізації та монополізації приватних ЗМІ і визнання необхідності централізації і бюрократизації інститутів суспільного мовлення, створених відповідно з нормами соціальної відповідальності. Таким чином, суспільне мовлення значно підвищило б роль засобів масової комунікації у процесі соціального розвитку та здійснення демократичних реформ. Перешкодою до вибудовування подібних систем є прагнення деяких організацій суспільного мовлення до надмірного патерналізму, крайній елітарності, бажанням бути ближче до істеблішменту, зайвої податливості до політичного та економічного тиску, надмірної монолітності, зайвому професіоналізму.

Термін «демократична участь», - відзначає Г.П.Бакулев, - несе і певний відтінок розчарування в існуючих політичних партіях і в системі парламентської демократії, які, здається, втратили зв'язок зі своїм корінням, утруднюючи, а не спрощуючи участь мас у політичному та суспільному житті. Тут присутній певний елемент постійної реакції на «масове суспільство», яке заорганізоване, надмірно централізоване і не здатне надати індивіду і меншості реальні можливості для висловлення думки. Теорія вільної преси безсила через вплив ринку, а теорія соціальної відповідальності недоречна через те, що бере участь в бюрократичній державі і обслуговує організації та професії у сфері медіа. Практикуємо пресою саморегулювання і підзвітність великих мовних організацій не завадили зростанню медіа інститутів, які управляються з владних центрів суспільства або які не справляються із завданням задовольняти потреби, що народжуються в ході повсякденного досвіду громадян.

Отже, головним у партиципаторній теорії є потреби, інтереси і надії активних одержувачів інформації в політичному суспільстві. Вона стосуються права на отримання потрібної інформації, права на відповідь, права використовувати засоби комунікації для взаємодії в невеликому співтоваристві, об'єднанні за інтересами, субкультурі. Ця теорія відкидає необхідність однорідних, централізованих, дорогих, сильно професіоналізованих, нейтралізованих і контрольованих державою медіа. Вона виступає за різноманіття, локальність, взаємозамінність ролей відправника і одержувача, горизонтальність комунікаційних зв'язків на всіх рівнях суспільства, взаємодію, зацікавленість. У цій моделі поєднуються самі різні компоненти, включаючи лібертаріанство, утопізм, соціалізм, егалітаризм, рух на захист навколишнього середовища і локалізм. Медіа інститути, сконструйовані відповідно до положень цієї теорії, були б тісніше пов'язані з громадським життям, ніж зараз, і краще б контролювали свою аудиторію, пропонуючи їй можливості для доступу та участі в їх діяльності на умовах, сформульованих їх користувачами, а не контролерами. Теорія демократичної участі стверджує, що представникам етнічних груп повинен бути відкритий доступ до медіа та створено можливості для відродження або зміцнення своєї культури.

Звичайно, наведені тут види і типи систем журналістики, а також їх теоретичні обґрунтування, аж ніяк не вбирають усього різноманіття типологічних і системних модифікацій. Тому процес практичного формування медіа систем і їх теоретичного осмислення триватиме.

Висновки

Безперечно, що в чистому вигляді наведені моделі не існують в жодній країні. Особливо це стосується країн, де суспільство переживає період трансформації. Так, українські ЗМІ, які тільки-но звільнилися від кайданів тоталітаризму, після нетривалого «романтичного» періоду 1991 - 92 років знов опинилися під важким тиском, на цей раз з боку авторитарно - олігархічної влади.

Що, зокрема, підтвердили результати соціологічного опитування ведучих політичних журналістів /див. «Зеркало недели» № 18/2000/. Серед головних причин несвободи вітчизняної преси учасники опитування вказали на «залежність вітчизняних бізнесменів, які взмозі підтримувати ЗМІ від існуючої влади, на «болісне відношення до критики з боку голови держави», та на те, що «українські ЗМІ відчувають тиск з боку олігархів».

При цьому використовується широкий діапазон засобів утиску свободи преси: від багатомільйонних судових позовів і податкових санкцій до нескінченних перевірок пожежних і санітарно - епідеміологічних та інших інстанцій, від підкупу до залякування і, навіть фізичного знищення журналістів.

У висновках комітету захисту журналістів /США/ наша держава фігурує серед тих, де влада утискує свободу за допомогою заходів адміністративного тиску. Це підтвердили і представники Бюро з демократичних інститутів та прав людини /БДІПЛ/ Парламентської Асамблеї Ради Европи, які спостерігали за проведенням останніх президентських виборів в Україні.

Загрозу суспільним інтересам несе і практично тотальне підпорядкування ЗМІ окремим особам і групам. Формування інформаційної політики в залежності від їх приватних інтересів веде до безпрецедентного маніпулювання суспільною свідомістю. Для того, щоб вирішувати власні справи вони впливають на громадську думку. Інформаційне поле, таким чином, деформується у бік подій, які є значущими для 0,0001% населення. В результаті мас-медіа перестають бути самостійним чинником політичних і соціальних процесів. Не вони насправді впливають на громадську думку, а через них влада і олігархи визначають її. Тобто, преса залежить не від балансу громадської думки, а від балансу взаємовідносин олігархічних інтересів. Марними, на наш погляд, є сподівання деяких фахівців, що інформаційні війни між олігархами, арбітром в яких виступає держава, можуть призвести у кінцевому рахунку до перемоги справжньої свободи преси, мовляв, якщо змусити двох брехунів свідчити один проти другого - правда випливе на поверхню. Російська історія з «Медіа - Мостом» Володимира Гусинського вщент розбиває подібні аргументи. При цьому слід врахувати, що вітчизняні олігархи набагато більш залежні від державної влади ніж їхні російські колеги. Цілком зрозуміло: якщо влада комусь свободу і «дарує» /продає/, то вона ж з легкістю може її і забрати.

Для того, щоб наблизити існуючу авторитарно - олігархічну модель функціонування українських ЗМІ до соціально - відповідальної моделі, яка є необхідною умовою досягнення суспільної злагоди, треба зробити декілька важливих кроків.

По - перше, провести роздержавлення засобів масової інформації.

Слід погодитись з думкою віце-прем'єра з гуманітарних питань Миколи Жулинського, що жодна газета неповина фінансуватися з державного бюджету, а Кабмін не повинен бути співзасновником ніякого видання. Державні телерадіоканали мають поступитися місцем громадському мовленню, яке фінансується за рахунок зборів з продаж окремих груп товарів /телерадіоапаратури, сигарет, алкоголю/, як це робиться, наприклад, у Франції або в Німеччині. При цьому недержавні мас-медіа мають бути захищені від державного втручання всією структурою відповідних законів, що існує в Україні.

По - друге, треба забезпечити демонополізацію засобів масової інформації.

Національний інформаційний простір, чия незалежність виступає головною передумовою свободи інформації, а відтак і потенційного консенсусу у суспільстві, - це загальне надбання, а ні чиясь приватна річ. Звідси слідує, що власники ЗМІ, які отримують політичні і економічні прибутки від виробництва, інтерпретації та розповсюдження інформації, не можуть користуватися правом свободи слова виключно по власному розумінню. За умов, коли існує реальна загроза виникнення медіа-імперій, а від так, і монополія на інформацію, було б виправданим законодавчо обмежити концентрацію ЗМІ в одних руках. У Франції, наприклад, якщо продається 25% і більше акцій видання, то договір повинен перевірятися і реєструватися в Раді по друку. Обмеженню суб'єктивного впливу господарів мас-медіа мало би сприяти внесення в існуюче законодавство вимоги про демократичні громадські ради при кожному ЗМІ.

По - трете, необхідна суспільна підтримка вільної громадської преси, яка б, за висловом Альберта Камю, не залежала, а не від влади уряду, а не від влади грошей, та становила міцну складову громадянського суспільства. Це могли б бути видання засновані на банківські кредити, або на кошти громадських організацій і благодійних, в тому числі міжнародних, фондів. Їхня самоокупаїмість стає гарантією відносної незалежності, в тому сенсі, що «диктувати «можуть лише рекламодавці - різні, представники різних кланів і політичних сил.

І,на кінець, на порядок денний постає невідкладний розвиток мережі Інтернету.

Сьогодні в Україні послугами Інтернету користується по різним даним лише від 1% до 3% населення. Між тим, віце-президент США Альберт Гор якось сказав, що Інтернет створив умови для появи нової форми «афінської демократії», коли кожний громадянинвзмозі здійснювати досить відчутний вплив на прийняття рішень у сфері формування політики всієї держави. В США зараз майже чверть населення виступає користувачами мережі. Цікаво, що і відомий американський критик міфа про плюралізм ЗМІ Г.Шиллер, відстоює цю позицію, коли стверджує, щозалученя багатьох людей до інформаційної діяльності за їх власною ініціативою уявляє собою самий надійний захист від контролю над інформацією та від маніпуляції свідомістю.

За вищеозначених умов можна буде наблизитись до формування в Україні соціально відповідальної моделі функціонування ЗМІ, що стане невід'ємною часткою світового інформаційного простору, і яка дозволить визнати ідеали свободи і демократії за загальнонаціональні цінності і на цій основі,нарешті, дійти суспільної злагоди.

«Всесвітня філософія інформаційних мереж, яка задовольняє вимоги інформаційного суспільства, - зазначав відомий японський дослідник Яцумото Кітахара, - має допомогти побудувати суспільство взаємної допомоги людей, створити життя, що надасть більше можливостей для дозвілля, та перебудувати суспільство на засадах любові».

Список використаної літератури:

1. Белл Д. Кінець ідеолог // Новий час. - 1990. - № 27

2. Вигуб Г. Роль журналістики в становленні громадянського суспільства, - М. 1992.

3. Власов П. Політичні маніпуляції/Історія і практика засобів масової інформації США/. - М. 1982

4. Копиленко О.П. Влада інформації. - К., 1991.

5. Кін Дж. Мас - медіа і демократія, - К. 1999.

6. Манаев О.Т. Circulus vitiosus в діяльності засобів масової інформації /Філософська і соціологічна думка / 1990 - № 2, №3.

7. Москаленко А.З., Губерський Л.В., Іванов В.Ф., Вергун В.А. Масова комунікація. - К. 1997.

8. Суспільна думка та влада: механізм взаємодії /За ред. А.Кучки. - К. 1993.

9. Шиллер Г. Маніпулятори свідомістю. - М., 1980.

10. Богомолова Н.Н. Соціальна психологія масової комунікації: Учеб. посібник. / М.М. Богомолова. -М.: Аспект-Пресс, 2010. -191с.

11. Бойков В.Е. Держава і громадянське суспільство в лещатах взаємного відчуження / В.Е. Бойків. - // Соціологія власті.-2009. N 5,6-С.90-102

12. Бухарін С.Н. Методи і технології інформаційних війн - М.: Акад. Проект, 2007.

13. Вершинін М.С. Політична комунікація в інформаційному суспільстві. -СПб.: Вид-во Михайлова В.А., 2008. -253с.

14. Вяткін Р. Депутат - ЗМІ - населення: грані взаємодії // Прес-служба. 2009. №11. С.64-68.

15. Гайдар Е. Т. Влада і власність. Смути й інститути. Держава і еволюція / Є. Т. Гайдар. - СПб.: Норма, 2009.

16. Годен, В.В.Управління інформаційними ресурсами / В.В. Годен, І.К. Корнеєв. - М.: «Инфор-М», 2008. - 355с.

Дата добавления: 2015-11-28