Пропагандистські моделі комунікації

Поняття політичної пропаганди (від. лат. propaganda / propagare — розповсюджувати) визначається як діяльність по поширенню ідей, спрямована на формування у суспільстві певних настроїв і вкорінення у свідомості громадян тих чи інших цінностей та уяв з метою максимального розширення кола прибічників

Не зважаючи на те, що є чимало вчених, які називають минуле сторіччя сторіччям пропаганди (Ф. Тейлор, Великобританія), потрібно розуміти, що пропагандистська комунікація використовувалася в політичних цілях з давніх-давен.

Скажімо, війська Чингізхана використовували лазутчиків для підриву морального духу противника. Ці "пропагандисти" поширювали чутки про надзвичайну жорстокість монголо-татарського війська, деморалізуючи своїх ворогів і готуючи психологічний ґрунт для успішного ведення військової кампанії.

Аналогічні підходи у психологічній та "гарячій" війнах демонстрував і Александр Македонський під час своїх походів до Індії та Середньої Азії.

Це, так би мовити, "експортна" модель пропагандистської комунікації. Але непоодинокими були й внутрішньокомунікативні пропагандистські моделі.

Наприклад, культивація у стародавньому суспільстві пропагандистського висловлювання "з щитом, або на щиті" була спрямована на підтримку високого бойового духу воїнів.

І таких прикладів можна навести безліч. Чого тільки варта інформація про те, що 1633 р. Папа Римський Урбан VII заснував спеціалізовану політичну інституцію — конгрегацію пропаганди, яка була покликана по суті рекламувати католицьку церкву. Так що відділи пропаганди і агітації у комуністів (Радянський Союз) та націонал-соціалістів (Німеччина) не є, власне кажучи, ексклюзивним винаходом тоталітарних політичних режимів XX ст. Буржуазні ідеологи розпочали цю роботу ще на початку XIX ст. Скажімо, Британське казначейство 1809 р. запровадило у своєму штаті посади прес-секретарів, а 1912 р. тамтешній уряд Ллойда Джорджа перед запровадженням пенсійної реформи організував групу лекторів, що була спрямована в маси для роз'яснення політики правлячих кіл британської імперії [5].

Все це так. Але вищезгаданий Ф. Тейлор — директор Інституту комунікативних досліджень Лідського університету з Великобританії — безумовно має рацію, іменуючи XX ст. сторіччям пропаганди.

Вивчаючи японську модель пропагандистської комунікації часів Другої світової війни, він звернув увагу на те, що всередині країни заборонялося прослуховування зарубіжних радіостанцій, у той час як сама Японія активно "працювала на експорт", віщаючи на двадцяти двох мовах [118]. Таку саму політику проводило керівництво Німеччини і СРСР, а після початку бойових дій і всі учасники Другої світової війни.

Хоч би як там було, а ефективність пропаганди всередині тоталітарних країн була надзвичайно високою. В тій самій Японії на суспільну свідомість навіть не вплинули ядерні бомбардування Хіросіми і Нагасакі. Те саме можна було побачити в СРСР та Німеччині.

Скажімо, Радянський Союз, втративши на початку війни майже всю європейську частину території і більше половини промислового потенціалу, за рахунок високої змобілізованості суспільних верств та суспільної свідомості зумів кардинально змінити ситуацію і виграти війну.

Німеччина також вела війну до останнього солдата і капітулювала лише після падіння Берліна та загибелі свого лідера.

До речі, А. Гітлер дуже непогано розбирався у питаннях пропаганди, відводячи їй найголовніші ролі: "Завдання пропаганди — вербувати прибічників; завдання організації — вербувати членів партії. Коли пропаганда завоювала для цих ідей майже весь народ, тоді відповідні висновки може зробити організація вже з невеликою жменькою людей" [17, с. 187].

Нам достеменно не відомо, чи ознайомлений був фюрер націонал-соціалістів з філософією партійного будівництва більшовиків, але ідеї В. Ульянова щодо шляхів приходу до урядування в Росії є майже тотожними: спочатку пропаганда (через партійну пресу та агітаторів), а потім захоплення влади за допомогою зброї.

Різниця лише в тому, що А. Гітлер прийшов до влади, вигравши парламентські вибори, а В. Ульянов — через майже безкровне збройне повстання. Але потім все відбувалося за одним сценарієм: масова пропаганда, залякування і фізичне знищення політичних опонентів.

Ось тут вже, очевидно, варто навести спільні характеристики тоталітарної свідомості, над створенням якої так потужно працювали пропагандистські машини Й. Сталіна, А. Гітлера, Б. Муссоліні, Мао-Цзедуна та інших лідерів тотальних країн.

На думку російських дослідників В.П. Пугачова та А.І. Соловйова [49, с. 191-199], тоталітарні системи не виникають стихійно, оскільки ґрунтуються на певному ідеологічному образі. Саме ідєологія всього суспільного життя є найважливішою характеристикою тоталітарного cуcпільcтва. Тоталітарна ідєологія xаpактepизуєтьcя:

xіліаліcтичними ідеями (позиченими у релігій) щодо щасливого завершення історії (комунізм, тисячолітній рейх тощо);

телеологізмом, який полягає в закономірностях просування до певної мети, а також у приматі мети над засобами її досягнення ("мета виправдовує засоби"); революційністю, котра ґрунтується на базових соціальних міфах (про капіталізм і соціалізм, про керівну роль пролетаріату, про переваги арійської раси чи певної релігії тощо);

патерналізмом, що характеризується наявністю мудрих вождів і недостатньо мудрих мас;

ритуалізацією політичної пропаганди, повним контролем над ЗМК;

заміною громадської думки офіційними політичними оцінками (звідси й популярний анекдот часів СРСР: "Я маю свою думку, але я з нею не згоден"); руйнуванням загальнолюдської моралі через запровадження політичної доцільності;

пригніченням індивідуальності, зрівнялівкою в думках, поведінці, одязі, підозрілістю, доносительством. культивацією образа ворога — класового, національного, релігійного, зовнішнього тощо. Повертаючись до проблем пропагандистської комунікації в сучасних умовах, варто навести думки фахівців, які плідно працюють в цій галузі.

Загальні проблеми історії та методології пропаганди ґрунтовно дослідив француз Ж. Еллюль [90].

А ось американець А. Едельстейн, наприклад, вважає, що нині настала ера нової пропаганди, позаяк розширилася аудиторія й ускладнилася структура повідомлень [38].

Е. Роджерс визначає пропаганду через поняття масового переконання (mass persuasion), акцентуючи на присутності в звичайному варіанті переконання потужного інтерактивного компонента [109], а Г. Джовіт і В. О'Донелл взагалі пропонують відокремити пропаганду і просто комунікацію. Мотивується такий підхід тим, що пропаганда не враховує інтереси споживача інформації, як це відбувається у процесі комунікації [95].

На думку Дж. Брауна [82], пропагандистська модель комунікації передбачає:

1. Активацію уваги і створення інтересу (до події, доктрини, особистості та ін. — В.Б.);

2. Емоційну стимуляцію ("ці "самостійні" українці крадуть газ з нашої труби");

3. Демонстрацію шляхів зняття напруги (потрібно побудувати газопровід Росія — Західна Європа в обхід України).

У сучасному світі за умови глобалізації діяльності засобів масової комунікації та розвитку нових інформаційних технологій, насамперед Інтернету, реалізація моделі пропагандистської комунікації в "чистому" вигляді малоймовірна. Тому можна говорити про перевагу тієї чи іншої моделі в певному суспільстві в певний проміжок часу. Наприклад, під час війни НАТО в Югославії (1999) західні ЗМК подавали виключно антисербську інформацію, створюючи образ ворога. Насправді ж все виявилося зовсім не так, як показували провідні ЗМК США та Західної Європи...

Л. Войтасик пише, що психологічні процеси, які виникають у реципієнта, можуть бути правильно зрозумілі тільки в тому разі, якщо його особистість аналізується як психологічна структура. Всі елементи цієї структури беруть участь у сприйнятті змісту пропаганди; вони є активними, взаємозумовленими і взаємозалежними.

Президент США с 1963 по 1973 г.г. Р. Никсон во время одного из своих выступлений сказал, что считает 1 доллар, вложенный в пропаганду и информацию, более ценным, чем 10 долларов, вложенных в создание систем оружия, ибо последнее вряд ли будет когда-либо употреблено в дело, в то время как информация работает ежечасно и повсеместно.[1]

В настоящее время, по мере перехода нашей страны от постиндустриального общества к обществу информационному, доля присутствия пропаганды в нашей жизни будет неуклонно возрастать. Связано это, в первую очередь, с тем, что объёмы потребляемой нами информации резко возросли. Однако нашим системам переработки и хранения информации стало тяжело справляться с огромными информационными потоками, которые буквально обрушиваются на нас с экранов телевизоров, радиопрограмм, газетных статей. Нам становится труднее критически оценивать получаемую информацию, приходится многое принимать на веру и пользоваться той интерпретацией, которую навязывают нам журналисты, деятели культуры и политики. Все эти факторы являются питательной средой для психологического воздействия пропаганды на наше сознание.

Современная пропаганда часто мимикрирует под сообщения СМИ, PR, политическую рекламу, поэтому зачастую выявить её бывает очень сложно. К тому же нам стараются привить мысль, что пропаганда в «демократических» странах не применяется по причине аморальности методов, которые она использует, что эпоха пропаганды закончилась и никогда не вернётся.

Автор данной работы считает, что пропаганда никуда не исчезла из нашей жизни, она просто проходит очередной этап в своём развитии, ведь мир за последние пятнадцать лет сильно изменился, следовательно, меняются формы и средства пропаганды.

Будучи направленной на массовое сознание, политическая пропаганда тесно связана с ним, как товар со своим потребителем. И пока живёт массовое сознание, будет жить и пропаганда.

Данная работа ставит перед собой следующие цели:

1. Рассмотреть психологические особенности политической пропаганды;

2. Определить её место в системе политической коммуникации;

3. Проанализировать формы и технологии психологического воздействия пропаганды на массовое сознание;

4. Рассмотреть контрпропагандистские методы усиления и нейтрализации психологического воздействия пропаганды.

Дата добавления: 2015-11-28