Джерела українського конституціоналізму

Конституція П. Орлика. Одним із перших прикладів українського конституціоналізму вважається Конституція П. Орлика (1710). Вона стала результатом колективних законотворчих зусиль гетьмана Орлика та близької йому козацької старшини, відобразивши головні політичні й правові ідеї того часу. Викладені у порівняно короткому документі, вони були наслідком тривалого розвитку України, реальним свідченням демократичної свідомос-

'² Гегель Ґ.В.-Ф. Политические произведения. — Москва, 1978. — С. 50. = 12

І «ЗО

ті українського народу, його політичної культури. З політичної точки зору Конституція П. Орлика цікава тим, що демонструє визнання її творцями ідеї політичної циклічності. Констатуючи вічну мінливість політичної долі держав, Конституція засвідчувала переконаність її авторів у позитивних якостях принципів самоврядування за моделлю козацького військово-політичного утворення - Війська Запорозького. Організація влади в Конституції 1710 р. будувалася на основі виборності гетьмана і колегіального відправлення влади генеральною старшиною, городовими полковниками і генеральними радниками. Сесії Генеральної ради передбачалося проводити не менше трьох разів на рік. Гетьман міг приймати найважливіші політичні рішення лише за згодою найближчого політичного оточення.

Водночас Конституція 1710 р. не в усьому повторювала політичні традиції Запорозької Січі. До нових підходів належали: більш стала гетьманська влада (Конституція не передбачала обов'язкового щорічного обрання та підзвітності гетьмана); незалежний військовий генеральний суд для розв'язання конфліктів між гетьманом і парламентом; розподіл між державними фінансами і гетьманськими грошима.

Конституція 1710 р. встановлювала низку гарантій проти сваволі і зловживань з боку влади. Вся службова іноземна кореспонденція гетьмана оголошувалася відкритою також для вищих посадових осіб. Визнавалося право петицій з приводу порушення прав і вольностей козаків. Генеральним старшинам, полковникам і радникам гарантувалася свобода відкритої критики дій гетьмана. Заборонявся одноособовий розгляд гетьманом карних і цивільних справ. Останні підлягали юрисдикції Генерального суду. Гетьману наказувалося наглядати за розумною обмеженістю податків і зборів. Конституція 1710 р. передбачала створення виборних посад генерального скарбника, урядників і полковників. І хоч практичного застосування Конституція П. Орлика не мала, все ж вона залишилася яскравим правовим документом, символом української політичної незалежності.

Політико-правові та конституційні ідеї в Україні у другій половині XIX -першій третині XX ст. Перші спроби перенести досягнення західної політичної думки з питань конституціоналізму на український грунт були здійснені в середині XIX ст. М. Костомаровим, ідеологом Кирило- Мефодіїв-ського братства. З точки зору розвитку українського конституціоналізму важливими були спроби М. Костомарова застосувати західні політичні концепції до аналізу української ситуації¹³. Київську традицію свободи й індивідуалізму він протиставляв московській традиції авторитаризму й підпорядкування особистості колективу. Під впливом М. Костомарова братчики підгримували перспективу утворення спілки слов'янських республік на зразок давньогрецьких держав або США, з єдиними конгресом і президентом, єди-

13. Докладніше див.: Потульницький В. Історія української політології. — Київ, 1992.

ною грошовою системою, загальною зовнішньою політикою, армією і полі-ційними силами.

Теоретичне ж оформлення концепції українського федералізму здійснив М. Драгоманов, якого конституціоналіст і ліберал Б. Кістяківський назвав першим «послідовним конституціоналістом» у Росії. Спираючись на українську та європейську ліберальну спадщину, М. Драгоманов обгрунтував власну програму політичних реформ для Російської імперії з гарантіями свободи для України, визначивши «золоту середину» між національним і загальнолюдським началами та шлях до її забезпечення через конституціоналізм, федералізм, політичну свободу, права людини. У листі до І, Франка він так формулював розуміння основних засад свого світогляду: «Принципи сучасної всесвітньої цивілізації найбільш одповідні поступові: лібералізм в його найпослідовнішій формі, федералізм — в справах державних, демократизм — в справах соціальних з найтвердішою гарантією — асоціацією в справах економічних, раціоналізм — в справах письменництва, наукових»¹⁴.

Держава у творах М. Драгоманова постає як вільна спілка (федерація) локальних самоуправ, центральна влада якої — двопалатна система на зразок американського конгресу — лише доповнює розгалужену систему самоврядних органів. На відміну від інших конституційних систем Європи, він будував власну громадянську модель держави, йдучи не «згори», від центру, який мав би визначати права громад, а «знизу», ставлячи центр у пряму залежність від місцевого самоврядування. Симпатизуючи державному устрою Швейцарії, Великої Британії і США, М. Драгоманов вважав централізм виявом «якобинства». Отже ідеї драгоманівського конституціоналізму можна звести до вимог громадянських прав і свобод, децентралізації і двопалатного парламенту.

Розвиток теорії конституціоналізму та правової соціальної держави на початку XX ст. пов'язаний з іменем правника й політолога Б. Кістяківського. Державну владу, стверджував Б. Кістяківський, слід перетворити із влади сили у владу права. Як ліберал він наголошував на тому, що передумовою міцного правопорядку є рівність громадян у правах та пріоритетність прав особи, що в правовій державі наявна сфера «самовизначення і самовираження» особистості, в яку держава не має права втручатися, тобто розмежовував сферу власне державну і громадянське суспільство. Водночас Б. Кістяківський визначав право як сукупність норм, що творять компроміс між різними вимогами.

До основних принципів правової держави Б. Кістяківський відносив:

обмеженість влади і визнання за особистістю невід'ємних та недоторканних прав;

¹⁴ Листи до Івана Франка. — Варшава, 1937. — Т. 1. — С. 83.

- підзаконність влади;

- розподіл влади, посутність цього принципу в забезпеченні політичної
свободи;

- суб'єктивні публічні права громадян, надані усім членам суспільства;

- народне представництво як канал впливу особи на законодавчий процес
та загальне, рівне, пряме і таємне виборче право, як його умова¹⁵.

Правова держава, підкреслював Б. Кістяківський, за своєю суттю має громадський характер і для свого повного розвою потребує високого рівня правосвідомості та розвиненого почуття гідності й відповідальності громадян. У своєму послідовному розвитку вона набуває рис правової соціальної держави¹⁶, адже «в нормальному соціальному ладі кожній людині мусить бути гарантоване право на гідне людське існування, що править за основу для цілої низки правових домагань особистості»¹⁷.

Одним із найвпливовіших напрямів української політико-правової думки кінця XIX - першої третини XX ст. був народницький напрям; його представники — М. Грушевський, Р. Лащенко і С. Шелухін.

Як вчений і громадський діяч М. Грушевський ставив інтереси народу і громадянського суспільства вище інтересів держави, підкреслював демократизм як традиційну рису українського народу. Склад національного характеру українців він вважав європейським, характеризуючи українців як людей з високорозвиненим почуттям власної гідності, схильних до ієрархії, «законних речей», етикету і хороших манер. Саме тому український народ, на думку М. Грушевського, міг перейняти багато корисного з політичного досвіду США та Німеччини. Вчений негативно ставився до слов'янофільства, намагаючись «вирвати» українську культуру зі «слов'янських обіймів». Як політичний діяч, що обґрунтовував політико-державні форми українського національно-демократичного руху, М. Грушевський орієнтувався на «середню політичну платформу», здатну солідаризувати більшість українського суспільства. В тих історичних умовах це мала бути спочатку широка національно-територіальна автономія в Російській Федерації на демократичних засадах, а потім — українська незалежна демократична держава¹⁸.

За провідною участю М. Грушевського були прийняті державно-правові акти Центральної Ради та Української Народної Республіки (УHP) III і IV Універсали Центральної Ради, Конституція 1918 р. Ці документи визначали демократи чні засади української державності, такі як парламентаризм, роз-

15. Див.: Кістяківський Б. Держава і особистість // Вибране. — Київ, 1996; Кистяковский Б.А. В зашиту права (Интеллигенция и правосознание) // Вехи. - Москва, 1991.

16. Створення саме такої держави задеклароване чинною Конституцією України.

17. Див.: Кістяківський Б. Держава і особистість // Вибране. - Київ, 1996. - С. 269-270.

18. Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. - Київ, 1991. - С. 97-99.

поділ влад, самоврядування і децентралізація влади, широкі громадянські права і свободи, врахування інтересів національних меншин, скасування смертної кари, політична амністія та ін.¹⁹

Певний соціальний романтизм, що виявлявся в ідеалізації М. Грушев-ським та його сподвижниками народу, недооцінка таких недемократичних «підпорок» демократії, як військо, поліція тощо, позначилися на державницькій діяльності М. Грушевського, не додавши міцності запроваджуваним інститутам влади. Молода українська демократія, одним із головних натхненників якої був М. Грушевський, не витримала випробувань екстремальними умовами того часу, проте її історичний досвід не втратив актуальності до наших днів.

Народником, хоч і з більшою часткою державницьких переконань, був також один із перших дослідників українського права Р. Лащенко — автор двотомника «Лекції по історії українського права» та багатьох інших правознавчих праць. Вважаючи, що українська державність органічно розвивалася на основі принципів республіканізму, виборності й демократії, він підтримував ідею політичної децентралізації України, протестуючи проти корпоративної замкненості тогочасних українських станів. Р. Лащенко не ототожнював політичної рівності громадян та їхньої природної, на його думку, економічної нерівності. Державу він розглядав як політичний апарат, що в своїх діях має підпорядковуватися народові. Перебуваючи після поразки української революції в еміграції у Празі, Р. Лащенко заснував Правниче товариство, до якого увійшли професори С. Дністрянський, В. Старосольський, О. Ейхельман, С. Шелухін та ін.

Генеральний суддя УНР С. Шелухін за своїми політичними поглядами також був народником. Головною рисою українського національного характеру він вважав волелюбність. На його думку, за винятком періоду «вічової монархії» часів Б. Хмельницького, в Україні завжди переважав республіканський устрій. Тому С. Шелухін вважав демократію «національною українською формою державної влади». її історичні корені він знаходив, зокрема, в статтях Конституції П. Орлика.

Що стосується консервативної школи української політичної думки, то цей ідеологічний напрям був представлений в Україні працями В. Липин-ського, С. Томашівского, В. Кучабського. В. Липинський відстоював ідею українського монархізму як засобу, адекватного потребам української політичної кризи після поразки революції 1917-1920 pp. Наполягаючи на впровадженні у політичну практику України принципів ієрархії, авторитету, дисципліни і культури, В. Липинський вважав їх такими, що відповідають потребам створення стійкого політичного ладу в Україні - завдяки утвердженню добрих методів організації правлячого класу, взаємовідносин між верхами і

¹⁹ Див.: Конституція Української Народної Республіки // Республіканець. — 1992. — № 3.

низами, державою і громадянами²⁰. Професор С. Томашівський знаходив по-чатки українського монархізму в політичному устрої Галицько-Волинського князівства. Засуджуючи вияви українського анархізму, С. Томашівський вважав причиною політичної слабкості української нації відсутність у неї об'єднуючої ідеї та надмірне честолюбство української інтелігенції. Учень В. Ли-пинського В. Кучабський міцною основою української державності вважав, слідом за своїм учителем, велике приватне землеволодіння, засуджував анархізм як такий, що не відповідає традиціям Західної України, пояснював консервативний напівмонархічний режим П. Скоропадського органічною нездатністю Центральної Ради забезпечити в Україні демократичне правління. Загалом представники українського консерватизму найвище ставили інтереси і права людини, честь і гідність особи. Невдачу українських національних спроб утворити незалежну державу на початку XX ст. вони пояснювали слабкістю політичної свідомості українського народу.

Український конституціоналізм і національна ідея. Автономний конституційний розвиток України значною мірою уособлював націоналізм, за яким стояли національна самосвідомість, патріотизм і дух незалежності українського народу. Інтелектуальними предтечами українського націоналізму на сході України був М. Міхновський, а на заході — І. Франко, Ю. Бачин-ський, Л. Цегельський. Перші формули українського націоналізму викладені в працях Ю. Бачинського «Україна irredenta» (1895) та М. Міхновського «Самостійна Україна» (1900).

Так, Ю. Бачинський заявляв, що політична незалежність України — це головний чинник українського економічного і культурного розвитку, умова її політичного майбутнього. Підкреслюючи, що ідея політично незалежної України має особливу популярність в середовищі галицької інтелігенції й пролетаріату, Ю. Бачинський водночас вважав першочерговим політичним завданням українців на сході боротьбу за встановлення конституційного ладу в Росії.

Що стосується суто правових передумов українського конституціоналізму, то про них варто говорити відповідно до історичної хронології. Аналізуючи періодизацію українського національного відродження, І. Лисяк-Руд-ницький розрізняв у ньому три «епохи»: 1) від занепаду козацької державності до 1840 p., 2) від 1840 до 1880 p., 3) від 1890 р. до першої світової війни²¹. Ці епохи він називав відповідно шляхетською, народницькою та модерною. Саме в першу з них Україна здійснила спробу конституційної законотворчості в формі Конституції П. Орлика.

Головні політико-правові документи українського конституціоналізму з'явилися на ру бежі ХІХ-ХХ ст. Однією із перших була програма часопису

20. Липинський В. Листа до братів-хліборобів. -г Відень, 1926. - С. 25.

21. Лисяк-Рудницький І. Між історією й політикою. - Мюнхен, 1973. - С. 71.

Дата добавления: 2015-11-26