Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Moulakis Б (ed.). The promise of history: essays in political philosophy. Berlin (West). - New York, Grueter, 1986. - P. 5.

Читайте также:
  1. BERLINGO 96-00, PARTNER 96-99,C25 90-94,J5 90-94,JUNPER 94-01,BX 90-94
  2. BERLINGO 96-00, PARTNER 96-99,C25 90-94,J5 90-94,JUNPER 94-01,BX 90-94
  3. C1-38 PSA KFX (55kw) инжектор 1.4 BERLINGO 96-00,SAXO 96-02,XSARA 97-00,ZX 97-98(75kw),106 96-00,206 98-00,306 95-00,PARTNER 96-00
  4. Humboldt - Universität zu Berlin
  5. In which Calcifer promises Sophie a hint
  6. Political parties

 

чи кримінальна особа, тюремний в'язень, чесний сплатник податків чи спритний комерсант, який приховує свої прибутки від податківців, військо­возобов'язаний, що виконує свій громадянський обов'язок за будь-яких умов, і молода людина, яка «принципово» його не визнає — одне слово, кожний член суспільства безпосередньо або опосередковано відчуває на собі владний вплив законів, указів, розпоряджень, інших регулятивних, контролюючих і організуючих актів держави. Адже він перебуває в інформа­ційному, ідеологічному, пропагандистському, «піарівському» полі діяльності держави, політичних партій, суспільно-громадських рухів та об'єднань.

Широко визнані світовим співтовариством права людини, які визна­чені в Загальній Декларації прав людини як невід'ємні: право брати участь в управлінні своєю країною, право на свободу, вільне пересування, вибір місця проживання і таке інше залишаються простою декларацією, якщо вони не закріплені юридично і не забезпечені відповідними політичними засобами.

Якщо навіть людина намагається уникнути будь-яких контактів з полі­тикою, прагне зберегти власну «автономію», категорично заперечує полі­тичне втручання в своє життя, політика все одно її «дістає». Річ у тому, що політичні взаємини особи і політики визначаються також соціальним статусом індивіда.

Людина — не просто громадянин держави, але водночас частка народу, етнічної спільноти. Вона належить до певного соціального класу або верстви, є учасником професійного об'єднання чи спілки, членом якоїсь соціально-демографічної групи. Функціонування цих соціальних утворень також багато в чому визначається і регламентується політичними нормами та регуляторами.

«Уникнувши» безпосередніх контактів з політикою на теренах держав­ного, соціоетального простору, особа зіткається з нею у сфері «бездер­жавного» громадянського суспільства. Життєдіяльність, здатність до само­врядування, матеріальні та інші можливості соціуму цього рівня також великою мірою визначаються законодавством, соціальною політикою держави. Сказане не означає, що особа фатально «приречена» на неми­нучий контакт з політикою, повністю залежить від неї. Така приреченість характеризує становище політичної людини в державі тоталітаристського кшталту, в системі абсолютного «політичного патерналізму», деспотичного режиму, де основний загал населення виступає в статусі «підлеглих» або є об'єктом «керування» та маніпулювання.

Серед головних детермінантів, що мотивують діяльність політичної людини головне місце посідають її інтереси. Притаманне людям усвідом­лення важливості та значущості для них тих чи інших суспільних благ, можливостей, інститутів, відносин не тільки формує позитивне чи нега­тивне спрямування та ставлення до них, а й спонукає до відповідних політично забарвлених дій, тобто формує політичну поведінку, громадян­ську позицію та політичну участь індивіда.

Структура політичних інтересів включає в себе весь спектр особистих, приватних, групових, загальносуспільних і державних потреб, бажань, намірів. Які інтереси — загальні (державні), суспільні чи особливі (індиві­дуальні, приватні) найістотніше впливають на характер політичної пове­дінки людей? На це запитання протягом багатьох років давалися різно­манітні відповіді, основні варіанти яких узагальнено можна визначити так: державні, або індивідуальні, або узгоджено збалансовані. Звичайно, третій варіант, який передбачає оптимально можливе узгодження інтере­сів загальнодержавних та окремих спільнот, верств і громадян — є найба-жанішим. Але в політичній практиці багатьох держав, у тому числі в колишньому СРСР, домінування саме державного інтересу, його пріори­тету щодо часткових, партикулярних інтересів було незаперечним: «спершу думай про Батьківщину, а вже потім про себе».

На цій артикульовано державницькій підставі відомий російський філософ-політолог І.О. Ільїн свого часу розмежовував «істинну політику» та її антипода. «Строго говорячи, істинна політика зовсім не слугує приватним і особистим інтересам, — писав він. — Істинна політика принципово відхиляє всі і будь-які приватні намагання...»42. Тому політика означає «піднесення правосвідомості і осягнення патріотичних цілей», «розв'язання насправді державних завдань».

Аналогічної думки додержувався і відомий російський політолог Б. Чичерін: «політика є наука про засоби досягнення державних цілей»43.

Абсолютизація державних інтересів, що їх охоче обслуговували і обслу­говують баготочисленне чиновництво, з якого чимало хто під виглядом піклування про державу прагне насамперед задовольнити власні інтереси та амбіції, недооцінка, а то й відверте нехтування життєвими проблемами «пересічного громадянина», задоволення їх за «залишковим принципом» логічно спричиняє відповідний політичний ефект. А саме — відчуження великої кількості людей від цілей та діяльності байдужої до них держави. І водночас — гіпертрофоване ставлення до інтересів власних. Тому й не випадково до епіцентру політологічної думки почали повертатися ті тексти відомих мислителів минулого, які обґрунтовували ідею пріоритету часткового, окремого, приватного.

Так, сучасник Леонардо да Вінчі італійський філософ Лоренцо Валла писав: «Древні філософи — Цицерон та інші говорили: «Перше місце мають посідати інтереси держави. Друге — інтереси близьких, а останнє — власні інтереси». Це не більш ніж красиві слова. Істина полягає у зворотному: на першому місці для мене перебувають мої інтереси, на другому —

 

 

інтереси моїх близьких, а на останньому — інтереси всіх інших — тобто суспільства або держави» («Про насолоду та справжнє благо»).

Привабливість прагматично спрямованої філософської та політичної теорії, причому не тільки у країнах, що розвиваються, пояснюється тим, що неопрагматики (Дж. Д'юї, К. Уест, X. Патнем, Р. Рорті) приділяють велику увагу світові повсякденності звичайних людей. «Наші норми і стандарти, — пише X. Патнем («Реалізм з людським обличчям»), завжди відбивають наші інтереси і цінності». Популярність прагматистської політичної теорії пояснюється і тим, що вона закликає до «відродження соціальних сил, які надають підтримку невдахам, знедоленим, тим, хто занепав» (К. Уест).

Наявність плюралізму інтересів, з одного боку, вимагає, по-перше, усвідомлення ієрархії їх вагомості та пріоритетності у визначенні політики держави, насамперед соціальної, яка безпосередньо виходить на людину; по-друге вироблення соціополітичних механізмів узгодження цих інте­ресів, значна частина яких має конфронтуючий характер.

Суспільство і держава, влаштовані на демократичних засадах, мають змінити жорстку модель суб'єкт — об'єктних політичних відносин (держава, керуючі — громадяни, керовані) на більш гнучку, справедливу і «людську» систему, в якій громадяни розглядаються не як об'єкт впливу та благодіяння з боку державно-політичного процесу, а як рівноправні взаємозалежні і взаємозумовлені основні полюси політичного життя.

 


Дата добавления: 2015-11-26; просмотров: 49 | Нарушение авторских прав



mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.005 сек.)