Мозолиста дорога по тернях

Мій провідник був задоволений, адже я зрозумів все як слід, і він вів мене далі уздовж живоплоту, заквітчаного трояндами. Та чимдалі ми просувалися, троянди зустрічалися все рідше, а на їхньому місці з’являлися гострі терни. Живопліт, такий зелений напочатку, перетворився на висушений, випалений сонцем, безлистий і тернистий. Сухі галузки тину розкидані тепер уздовж дороги, засмічуючи її й заступаючи прохід. Ми дійшли до ущелини, стрімкі стіни якої не дозволяли побачити, що криється на самому дні. Дорога все ще тягнулась донизу і ставала більше нерівною, закиданою уламками скель. Я втратив зв’язок з моїми хлопцями. Більшість з них залишили цей небезпечний шлях і пішли іншими стежками.

Я сам продовжував свою мандрівку, але чимдалі просувався, тим важчою і похилішою ставала дорога. Декілька раз похитнувся і нарешті впав. Змучений, я лежав до тих пір, поки знову не набрався сил. Мій провідник допомагав мені підвестися. Я відчував, як розвалюються мої суглоби і тріщать кістки. Задихаючись від надмірного зусилля, я сказав провіднику: “Добрий чоловіче, мої ноги не зроблять більше ані кроку. Я не можу йти далі”.

Але він, не звертаючи уваги на мої слова, мовчки йшов. З неймовірним зусиллям я плівся за ним. Дивлячись, як я потію від безсилля, він завів мене на малу галявину біля дороги. Я присів, трохи відпочивши, відчув себе набагато краще. Лише звідси я побачив, що пройдений нами шлях стрімкий і завалений різними каміннями. Однак розкривався страшний вид перед нами. Від жаху я заплющив очі.

- Повертаймо, - благав я. - Якщо ми підемо далі, то як повернемося додому? Адже не подолаємо цієї кручі!

- Ти хочеш, щоб я залишив тебе тут самого, коли ми так далеко зайшли? - запитав у мене провідник.

Я перелякався цієї погрози і майже з плачем закричав: “Що ж я зроблю без твоєї допомоги?”

- Тож, йдемо далі!

Будинок

Ми рушили далі. Дорога весь час схилялася додолу, а завали на ній перешкоджали іти в повний зріст. І тоді, на самому долі цієї прірви, перед входом до темної долини перед нашими очима з’явився великий будинок. Його могутні двері були щільно закриті й знаходилися навпроти дороги. Коли ж ми, нарешті, дійшли до самого низу, мені забракло повітря від задушливого жару. Жирний зеленуватий дим з червоними іскрами виходив з цих могутніх стін, що грізно височіли, немов найвищі гори.

- Де ми? Що це? - запитав я у провідника.

- Читай написи на дверях і дізнаєшся.

Прочитавши гасло: “Місце, де немає спасіння”, я, нарешті, усвідомив, що ми біля брами самого пекла. Провідник обвів мене навколо цього страшного місця. Час від часу в різних місцях виднілися бронзові двері, подібні до перших. На кожних був напис такого або подібного змісту: “Ідіть від Мене геть, прокляті, в вогонь вічний, приготований дияволові й ангелам його” (Мт. 25, 41) або “Всяке дерево, що не родить доброго плоду, рубають і в вогонь кидають” (Мт. 7, 19).

Я хотів занотувати їх у своєму записнику, але провідник спинив мене: “Немає потреби. Все це ти маєш у Святому Письмі. Деякі з цих речень прикрашають навіть твої коридори”.

Тоді я захотів повернутися в Ораторій. Я спробував навіть це вчинити, але мій провідник не звертав уваги на моє зусилля. Після виснажливої мандрівки через долину безконечного яру ми знову опинилися на дні прірви навпроти першого порталу. Провідник несподівано звернувся до мене.

- Дивись, - сказав він.

Дата добавления: 2015-12-08