|
Читайте также: |
Ні, цього ніхто не знає достеменно. Це таємниця Самого Бога. Одні усіх би впускали на Небо, інші - надмірно суворі, навпаки, усіх відправляли б у пекло. Та помиляються і ті й інші, насамперед тому, що зважуються судити про речі, які дано бачити людині на землі. Однак, безперечно, не можна не хвилюватися за спасіння того, хто помирає без каяття.
Багато років тому у Парижі нещасна мати, дізнавшись про наглу смерть сина за обставин, які не залишали якнайменшої надії на спасіння, два дні поспіль простояла навколішках у своїй кімнаті, безперервно повторюючи: “Моя дитино! Моя бідна дитино! У полум’ї горітиме вічно!” Важко було дивитися і чути цей розпачливий стогін. Проте нікому невідома таємниця, що відбувається в останню хвилину між душею і Богом. Ніколи не варто втрачати останню надію на спасіння, бо хто може знати, що діється у глибині душі навіть найбільшого злочинця у ту єдину мить, коли найдобріший Господь (який з любові сотворив усіх людей, Своєю Пресвятою Кров’ю їх відкупив й прагне спасіння усіх) зішле останній промінчик Своєї ласки і милосердя? Адже так мало часу потрібно людині, щоби з власної волі навернутися до Бога!
Саме тому Свята Церква не дозволяє виносити вирок для жодного з грішників. Це означало б вершити суд, право на який має лише Бог. Отже, крім Юди та декількох інших грішників, про прокляття яких сповістив нам Сам Господь у Святому Письмі, не можемо впевнено стверджувати.
Цю правду підтвердила Апостольська Столиця під час беатифікаційного процесу великого Божого слуги отця Палотті, який жив і помер у Римі у справжній святості за понтифікату Папи Григорія XVI. Якось священик супроводжував на місце страти вбивцю, який до останньої миті не хотів навіть і слухати про каяття, ще на помості глузував з Господа Бога, вигукуючи прокльони та богохульства.
Отець Палотті, здавалося, використав вже усі заходи, щоб навернути нещасного. Ще на риштуванні він зі сльозами впав йому до ніг, благаючи покаятися у своїх злочинах, розповідаючи про пекельну безодню, у яку той потрапить. На всі благання вбивця відповів глузуванням і блюзнірством. За мить його голова опинилася під сокирою ката. У пориві віри, болю й обурення, бажаючи, щоб цей жахливий випадок примусив замислитися над спасінням людей, які там зібралися, священик підвівся, схопив за волосся закривавлену голову вбивці й, показуючи її людям, сказав: “Добре придивіться! Ось обличчя проклятого!”
Неважко зрозуміти мотив цього вчинку і можна було б навіть визнати, що це доволі переконливо. Як же відреагувала Свята Церква на цей вчинок? Саме у цьому Церква знайшла достатній привід для припинення беатифікаційного процесу отця Палотті (згодом його таки винесли на вівтар). Свята Церква є Матір’ю Милосердя і тому до останньої миті, всупереч усьому, не перестає вірити у вічне спасіння безсмертної душі!
Саме у цьому полягає втіха і надія справжніх християн. Адже, якщо судити людськими мірками у випадку наглої, іноді й безбожної смерті, такі душі слід вважати проклятими, як-от: жив собі старий, що вже багато років не приступав до Святих Тайн, глузував з віри, вихвалявся своєю безбожністю; або юнак, що сповідував грішне життя, сповнене негідних звичок, так і не навернувшись помер наглою смертю; або якогось чоловіка чи жінку смерть застала у такому грісі, що здавалось би їхня участь у вічності очевидна. Все це так, але ми не в праві виносити їм вирок прокляття, бо виступаємо у захисті прав святості й справедливості Божої. Проте ніколи не забуваймо про права Його Милосердя.
На згадку приходить випадок, незвичайний, але втішний. Джерело, з якого я почерпнув цю інформацію, не викликає сумнівів щодо вірогідності та правдивості.
В одному з найбільш зразкових монастирів Парижа жила одна черниця, за походженням єврейка. Вона відзначалася великими чеснотами та освіченістю. Її батьки були євреями, а вона, невідомо як, у двадцять років навернулася й прийняла Святе Хрещення. Її мати була душею і тілом прив’язана до своєї віри, надзвичайно доброчесна жінка і добра мати. Вона дуже любила свою доньку, але коли довідалась про її навернення, страшенно розлютилася і почала робити усе, щоб заохотити дочку-відступницю до віри своїх батьків. Та дочка не припиняла ревно молитися, докладаючи усіх зусиль, щоб навернути свою матір до Христової віри.
Зважаючи на марність зусиль і сподіваючись, що радше самопожертвою, ніж молитвами, випросить у Господа благодать навернення своєї матері, вона вирішила присвятити себе Ісусу, прийнявши монаші обіти. Тоді їй виповнилось 25 років. Нещасна мати божеволіла від люті на свою дочку, на католицьку віру, проте це спонукало молоду черницю до ще більшої ревності, здобуваючи для Бога дорогу їй душу. Так пройшло майже п’ять років. Іноді вона бачилася з матір’ю, до якої знову почала повертатися материнська любов, але у душі якої, принаймні зовні, не було жодних змін.
Якось черниця отримала лист із сумною звісткою: її мати померла наглою смертю. Важко описати розпач черниці. Майже збожеволівши від болю й не тямлячи, що робить, що говорить, вона впала навколішки перед Найсвятішими Тайнами. Отямившись і зібравшись з думками, промовила до Ісуса Христа: “Ось, так, Боже, Ти вислухав мої благання і мої сльози, все, що я робила упродовж двадцяти років?!”- і, перераховуючи свої пожертви, з невимовним болем додала: “Усе марно, тепер, незважаючи на все, моя мати, моя бідна мати, проклята!”
Щойно вона промовила ці слова, як почула голос, що линув з вівтаря: “Що ти можеш знати про це?” Бідня черниця завмерла від страху. “Знай, - продовжував далі суворий голос Спасителя, - завдяки тобі Я дав твоїй матері в хвилину смерті таку велику ласку освячення й жалю, що останніми її словами було: “Каюся і помираю у вірі моєї дочки”. Твоя спасенна мати тепер у чистилищі. Не припиняй молитися за неї”.
Я знаю багато подібних прикладів, які засвідчують, як на тому світі Милосердя Бога не знає меж, як у годину смерті воно робить останнє зусилля, щоб врятувати душу грішника, і що потрапляють до рук вічної справедливості лише ті, хто до останку відштовхує від себе Боже Милосердя.
Дата добавления: 2015-12-08; просмотров: 51 | Нарушение авторских прав