Читайте также:
|
Один чоловік, розбагатівши на безжалісній кривді своїх ближніх, несподівано серйозно захворів. Та навіть важка форма гангрени не змінила його поглядів. “Якщо я все віддам, - твердив він, - що буде з моїми дітьми?” Його парох, людина дотепна, щоб врятувати цю бідну душу, вирішив зробити ось що. Він сказав хворому, що знає ліки, які зцілять його. Але вони дуже дорогі. “Скільки б вони не коштували, тисячу, дві... десять тисяч франків, байдуже! - підбадьорився старий. - Що це за ліки? “
- Їх готують із жиру людини, а опісля поливають ними рани на тілі. Якщо ти знайдеш когось, хто за десять тисяч франків погодиться стопити на вогні жир з однієї лише руки, цього буде досить.
- Не варто й шукати! - зітхнув хворий. - Сумніваюся, чи зможу когось знайти.
- Я дам тобі пораду, - заспокоїв його священик. - Поклич старшого сина, який любить тебе, звернись до нього з проханням, обіцяючи у спадок свій маєток. Якщо він відмовиться, то пообіцяй середньому сину залишити свій спадок за цю послугу. Якщо ж він відмовиться, поклич молодшого сина, той напевно погодиться.
Так і сталося. Батько по черзі просив виконати прохання своїх синів, але вони з жахом відкидали його пропозицію. “Ви відмовляєтеся декілька хвилин перетерпіти біль, щоб врятувати мені життя, а я, щоб зробити вас багатими, повинен навіки йти до пекла? Який же я дурень!” І без вагань роздав усе, що заборгував.
Але і його синів можна зрозуміти. Адже наважитися занурити руку у вогонь, навіть рятуючи життя батька, понад людські сили. Та це все одно ніщо у порівнянні з вогненною безодньою пекла.
“Діти мої, не йдіть до пекла! “
У 1844 році в семінарії св. Сульпіція в Ісс, неподалік від Парижа, я познайомився з професором, відомим своєю ерудицією, надзвичайним смиренням і життям, сповненим покути. Отець Піно, перш ніж стати священиком, викладав хімію і фізику. Якось під час хімічних дослідів несподівано загорівся фосфор. У мить руку огорнуло полум’я. Даремно професор намагався разом з учнями погасити вогонь. Його рука перетворилась на яскравий смолоскип. Від нестерпного болю нещасний знепритомнів. Увесь день і всю ніч потерпілий стогнав й плакав, а коли біль на якусь мить вщухав, він повторював семінаристам, що були поряд: “О діти мої!... Мої діти!... Не йдіть до пекла!... Не йдіть до пекла!...”
Такий же крик болю й священицької любові злетів з уст, радше з серця, іншого священика у 1867р., за подібних обставин поблизу Понтіви, дієцезії Валенсії. Молодий вікарій Лаурент кинувся у вогонь, рятуючи жінку й її двох дітей. Він декілька разів самовіддано заходив у палаючий будинок, вихоплюючи з обіймів вогню двох неушкоджених дітей. У домі залишалася ще їхня мати, але ніхто не наважувався зануритися у вогонь, який посилювався з кожною хвилиною. Йдучи за покликом любові до ближнього, отець Лаурент вкотре стрибнув у вогонь, знайшов нещасну жінку, яка від страху, здавалось, збожеволіла й в останню мить виштовхнув її з палаючого будинку. Раптом завалився дах і священик опинився під його руїнами. На допомогу кинулися люди й з великим зусиллям витягли його з полум’я. Але, на жаль, було запізно! Нещасний помирав. Чадний дим палив його зсередини, завдаючи жахливих страждань. Надаремно парафіяни намагалися полегшити його муки. Ніщо не допомагало, через декілька годин мученик любові до ближнього отримав у Небі нагороду за героїчну самопожертву.
Помираючи у муках, він у повторював: “Добрі друзі!... О мої діти!... Не йдіть до пекла!... Це жахливо!... Пригляньтеся, як горітимете у пеклі! “
Дата добавления: 2015-12-08; просмотров: 87 | Нарушение авторских прав