Можливе, імовірне, дійсне

Про здобутки хору краще за все говорять його конкурсні виступи, які припадають на останнє десятиріччя, повне контрастів і суперечностей.

На свій, як кажуть, страх і ризик Любович зі своїми хористами ще з 1987 року почав співати духовні твори видатних фундаторів російської музики, українців за походженням - Дмитра Бортнянського, Максима Березовського, Артемія Веделя, Миколи Дилецького. Звичайно, їх імена в музичних енциклопедіях не могли замовчати навіть у державі з атеїстичною ідеологією – настільки вагомим був їх внесок у становлення вітчизняної композиторської та хорової школи. Однак, одна справа – стаття для фахівців, а інша – публічне виконання їх творчої спадщини. Принаймні, на офіційній радянській сцені їх духовні пісноспіви досі ніколи не виконувалися.

Тим часом наближався 1988 рік – рік тисячоліття хрещення Русі, горбачовська гласність торкнулася і стосунків держави із церквою, тим більше така вагома подія проходила під егідою ЮНЕСКО. Згори дали команду на місця: провести урочисті заходи. Вивірену і зважену, без звичної ідеологічної анафеми на адресу церкви доповідь розіслали з ЦК по обкомах, порадили провести і відповідний концерт. Тут Любович з цілком підготовленою програмою погодився стати головним режисером святкового концерту, який був замовлений Церквою, управлінням культури та відділом у справах релігії облвиконкому. Цікаво було хористам зі сцени обласного муздрамтеатру спостерігати за одноманітністю одягу присутніх по запрошеннях у залі гостей: отці церкви – у рясах, а відповідальні працівники області і міста – у відповідних номенклатурних піджаках з краватками. А завершувався той пам’ятний концерт канонічною, але не затвердженою у програмі, молитвою „Многая літа!”. Сльози єднання від усвідомлення, що усі ми разом із одного духовного коріння виступили на очах усіх присутніх. Після концерту священики ще довго біля стін театру висловлювали вдячність Юрію Васильовичу. Бо саме виступ його вихованців став для них конкретним знаком: гоніння на церкву в країні припинилося...

З того часу хор неодмінно включає у свій репертуар твори фундаторів вітчизняного духовного співу, їх українських /Миколи Лисенка, Миколи Леонтовича, Олександра Кощиця, Кирила Стеценка, Євгена Станюковича, Лесі Дичко, Віктора Степурка/ та російських /Олександра Архангельського, Сергія Танєєва, Павла Чеснокова, Костянтина Шведова/ наступників на терені духовної музики. А нещодавно наш земляк, видатний сучасний український композитор Володимир Зубицький приїхав з Італії, де вже сім років мешкає з сім’єю, виступаючи з концертами на честь свого 50-річчя у Кіровограді та на своїй батьківщині Знам’янці, подарував колективу Юрія Любовича свій останній хоровий твір - молитву на канонічні тексти „Царю небесний”. Цю прем’єру /втім, як і усю програму хору/ палко вітали прихильники хорової музики на недавніх „Музичних травневих зустрічах” у філармонії. Свого часу камерний хор міста першим в Україні виконав „Реквієм” Габріеля Форе та „Коронаційну Мессу” Вольфганга Моцарта.

Взагалі ж репертуар колективу, що ґрунтується на класичній хоровій музиці європейського відродження, вітчизняній класиці ХІХ-ХХ століття, весь час поповнюється творами сучасних авторів багатьох країн, написаних для різних стилів і жанрів вокального мистецтва. Цьому сприяє не тільки високий виконавський рівень колективу, але і експериментаторський дух його лідера, про що неодноразово писали не тільки масові газети, але й спеціалізовані музичні видання.

Можливо, комусь максималістський підхід Любович щодо підбору виконавців та принципи його роботи і не до вподоби. Однак, за гамбургським рахунком професіоналів, його камерний хор – один з найкращих в Україні. Можливо, за окремими голосами солістів інші колективи можуть і посперечатися за пальму першості на хоровому п’єдисталі України. Але незрівнянне звучання хору, що створює справжній стереофонічний ефект і зачаровує слухача, вміння проникнути у поезію слова і створити в залі атмосферу душевної рівноваги, за характером композиції творчих концертів він – поза конкуренцією. Свідчення цього – перемоги на Всеукраїнських та міжнародних конкурсах: лауреатство на конкурсі ім.Леонтовича /1993/, Міжнародному Моцартівському конкурсі у Юрмалі /1996/, Гран-прі на Міжнародному конкурсі „Південна Пальміра” /1996/ та на Всеукраїнському конкурсі хорової музики ім. Дениса Січинського /Івано-Франківськ, 2000 р./, вагомі фестивальні перемоги у далекому зарубіжжі - „Золота печатка” у Тампере /Фінляндія, 1997 рік/ та звання лауреата у німецькому Дармштадті /1999 рік/, створення жіночого хору „PRIMA VISTA”, який в цих же містах одержує відповідно – „Золоту печатку” та „Срібний диплом”, визнання перед вимогливим слухачем у Львові, Одесі, Дніпропетровську /Україна/, Ярославль, Красноярськ /Росія/, Толбухін, Балчик /Болгарія/.

Окремої розмови заслуговує розповідь про те, як вдавалося усю цю чверть століття лідерові колективу боротися за його виживання. Статус муніципального дозволяв хору лише утримувати відповідну форму, а про розширення творчих планів, а тим паче – гастрольно-фестивальну діяльність без спонсорської допомоги залишалося б тільки мріяти. Інший би тишком-нишком, демонструючи свою лояльність, потроху б і домігся частини наміченого. Любович же, який звик боротися за справу з відкритим забралом, не приховуючи своїх поглядів, думок, оцінок, школу дипломатії так і не засвоїв. Не приховував він і своїх політичних симпатій, а на виборах завжди підтримував ті сили, які, на його думку, здатні адекватніше реагувати на вимоги часу. Коли ж він став довіреною особою по регіону одного з опальних кандидатів на президентську булаву, ледве не зірвалася запланована заздалегідь поїздка хору на зарубіжний конкурс: в останню мить на обласному рівні саме через його політичні уподобання у фінансуванні було відмовлено. При цьому було проігноровано і той фактор, що у далекій Фінляндії чи Німеччині багато хто із слухачів /у тому числі – потенційних інвесторів/ про Кіровоградщину, наше місто може вперше і дізнався з назви нашого муніципального хору. Тому довелося хористам їхати ледве не за власний рахунок. Щоб застрахуватися у подальшому від подібних сюрпризів, Юрій Васильович разом з друзями засновує благодійний Фонд „Підтримки хорового мистецтва” в Кіровоградській області. Саме завдяки Фонду Юрій Васильович втілює у життя грандіозний проект – створення на Кіровоградщині фестивалю дитячого хорового співу „Золотий Орфей”. Три роки підряд навесні дитячі голоси (більше тисячі) заповнюють зал обласної філармонії. І це говорить про те, що фестиваль не одноразова акція, а подія, яка може перерости у міжнародну.

А Любовичу все не йметься. Днями він домігся позитивного вердикту від міської влади про заснування нового свята хорової музики „Єлисаветградська хорова Академія”. Перша академія, що триватиме троє діб у жовтні, буде присвячена 25-річчю нашого муніципального хору. Однак, крім концертних виступів, заплановано і проведення наукових конференцій, присвячених багатьом аспектам хорового співу, взаємодії різних видів мистецтв. Для участі в ній очікується приїзд до нашого міста музикознавців з Києва, Одеси, Москви, Санкт-Петербурга. До президії оргкомітету по проведенню академії входять представники діаметрально протилежних сил нашого міськвиконкому /мені чомусь вдається, що під час звучання справді ангельського співу хористів Любовича вони забудуть про чвари та те, що їх роз’єднує/...

Не важко спрогнозувати, що у разі підтримки владою і громадськістю мистецький проект Любовича під назвою „Єлисаветградська хорова Академія” набуде широкого резонансу в творчих колах України та зарубіжжя і стане гідним дарунком 250-річчю нашого міста, прославлятиме його у подальшому...

У авторському циклі передач на телебаченні „Контрапункт”, у резонансних діалогах з науковцем Світланою Барабаш в обласних часописах, у інтерв’ю на радіо та у пресі маестро всіляко пропагував ідею збереження художнього спадку минулого і сучасного /згадаємо хоча б /, входив у журі майже усіх хоч трохи відомих в Україні хорових конкурсів, був членом журі Міжнародного фестивалю-конкурсу „Звучит Москва” /Росія/, почесним гостем кількох хорових конкурсів і фестивалів, включаючи знаменитий хор-фест „Золотоверхий Київ”.

12-14 червня 2003 року, коли муніципальний камерний хор юридично припинив своє існування, на VІІ фестивалі „Золотоверхий Київ”, як це не парадоксально, виступив просто тріумфально (до речі, усі витрати, пов’язані з поїздкою та перебуванням „хору Любовича” у столиці здійснені за рахунок організаторів фестивалю). Дійсно - „нема пророку...”

А зі столиці Любович відразу поїхав у нашу Південну Пальміру, де, заручившись підтримкою одеського колеги професора музичної академії Юрія Дикого, через генерального консула Російської Федерації у Одесі зумів таки для нашого міста організувати додатковий, незапланований гастрольний виступ нової зірки російської опери, соліста Московського Великого театру, заслуженого артиста Росії Михайла Казакова. Впевнений, що враження від співу уславленого басу ще довго залишиться у пам’яті вдячних організаторам концерту слухачів.

- Я всіма силами душі прагну зробити так, щоб наша географічна провінція не перетворилась на провінцію духовну.

Юрій Васильович суттєво розраховує на благодійну допомогу цивілізованих кіл нашого бізнесу, а їх імена за закордонним прикладом він планує видрукувати у спеціальних пам’ятних буклетах та концертних програмах...

Особу, як відомо, робить її супротив несприятливим обставинам. Не раз музиканту, чиє представлення на присвоєння звання народного артиста України понад чотири роки пилиться у владних кабінетах, доводилося із сумом констатувати, що той чи інший його задум так і не вдалося втілити у життя. А він брався за нові проекти. Однак, усі організаційні негаразди та недоброзичливість „сильних світу цього” – ніщо у порівнянні із особистими трагедіями.

У 1995 році уся громадськість краю із замиранням серця вчитувалася та вслуховувалася в інформаційні повідомлення обласних мас-медіа. Через отруєння грибами Юрій Васильович кілька днів знаходився на межі життя і смерті. Міцний організм музиканта тоді вистояв. Не стало тата й мами. А два роки тому нова трагедія – передчасно пішов з життя його син...

Східна притча каже, якщо Всевишній хоче випробувати людину, Він посилає йому талант, щоб згодом перевірити, як він зумів ним розпорядитися. Безумовно, Юрію Васильовичу сповна вдалося використати той дар, який йому даровано Богом та закладено природою й батьками. Однак, найхарактерніша риса його характеру – неприборкана енергія і творчий неспокій – дають підстави землякам розраховувати на нові й нові мистецькі сюрпризи від нашого уславленого маестро.

ОЛЕКСАНДР ВОРОНІН

На знімках................Київський тріумф звільненого хору

P. S. Коли готувався матеріал, містом поширилися чутки /сьогодні це факт/, що через фінансові негаразди, мабуть, зумовлені ще досі не прийнятим бюджетом, Юрій Васильович звільнив своїм наказом хористів муніципального хору з роботи. Цікаво – чи назавжди?

Щойно мені під руку потрапив музичний журнал, в якому вичитав цікавий факт: „Бюджет середнього за рівнем симфонічного оркестру США з міста Солт-Лейк-Сіті дорівнює 25 мільйонам доларів на рік. Музиканти не задоволені, тому активно триває факдрейзінг, щоб домогтися хоча б 45 мільйонів”. Ну, геть ці „буржуї” зажралися. Як кажуть, нам би їх проблеми...

„Вечірня Газета” 18 липня 2003 року

(Надрукована з деякими скороченнями)

Дата добавления: 2015-12-08