Аграрний цикл).

сонячний мінімум активності

Коляда (Корочун)

Різдво Всесвіту Водохреща

Замикання землі (4.12)

15.02 повертання на літо

24.02. Велес

Орд Врд

Свято Роду й

Рожаниці

Купало (7.07)

сонячний максимум активності

Вишитий каїендар з язичницькими та християнськими святами. Інтерпретація Б.О.Рибакова.

З літнім сонцестоянням пов'язане свято Купала, архаїчні риси якого збереглися найкраще. Вважалося, що вода очищалася силами вогняного характеру, за пізнішими календарними уявленнями — між весняним Миколою (8 травня) та днем Іллі (2 серпня за новим стилем), коли й можна було купатися. В день Купала в давнину приносилася людська жертва — у воді топили дівчину, яка, власне, і називалася Купала (Іван Купала з'явився пізніше). З цим святом особливо пов'язані переслідувані церквою «плясанія», «скака-нія», «бісовські пісні» та «нічне пле-щеваніє», ходіння до гаю «бісовської потіхи ради». Такі ж риси асоціальності зберегли поминальні традиції цього періоду. «Троецкие дзяды» у білорусів справлялися не вдома, а на кладовищі. На літній період прихо-дилося свято Перуна, як можемо судити за святом його християнського двійника — святого Іллі. В цей же літній період відбувались карнавальні похорони Мари.

Слідів дохристиянського свята, яке відбувалось би восени, не збереглось, проте Б.О. Рибаков обґрунтовує припущення, що восени було свято Рода і рожаниць. Восени укладалися і розривалися угоди. Осінь — час весіль. Першого тижня листопада святкувалось жіноче свято, пов'язане з Мокошшю. Поминання померлих відбувалося вдома і вночі. «Жах, який відчували домашні в «дідову ніч», можна порівняти тільки з пер­шою ніччю при покійному, коли «сторожать тіло»»*. Ритуально запалювався вогонь; у підмосковних селах довго під 1 вересня гасили вогонь у хатах, а зі сходом сонця запалюва­ли новий. Восени відбувалось обрядове качання по землі з метою взяти силу із землі на зиму.

Зимові свята теж більш-менш чітко пов'язані з днем зимового сонцестояння. Свята, близькі до цього дня, — сімейні, сімейна трапеза доповнювалась зібраними на колядування пожертвами. В сім'ї в ніч на 24 грудня запалювався вогонь. Поминання покійних теж сімейні і нічні, отже слід було не спати. Водночас зимові свята — радісні, театральні і сміхові. Реконструюється їх зв'язок з культом Велеса, що пов'язано з виразно жрецьким характером пісенних обрядів: колядки сповнені оповідей на космогонічні теми, характерна їх риса — возведения дому в ранг Космосу. Введення тварин в дім, зокрема кози — символу плід­ності, говорить про відродження вегетативної сили природи.

Повертаючись тепер до небесної символіки координат світу, зазначимо випадки, коли виділяються не три елементи — Сонце, Місяць, зорі, — а чотири: «в одно віконце ой Місяць світе, в друге віконце зірничка сяє, в третє віконце зоря зоряє, а в то четверте Сонце сіяє», як співається в одній колядці. Чотири сторони світу позначаються як «Сонце, Місяць, зорі, ясна зірниця» (варіанти: «світаннячко раннє», «ясная зоря»). В українській мові «зоря», «зірниця» може означати і вечірню, і ранкову зорю (наприклад, у Грінченка: «Чи це тая зоря зійшла, щоб я додому йшла? Чи це тая вечірняя, щоб я погуляла?». Аналогічно для хлопця: «Тоді козак од дівки йде, як зійде зорниця». — «Ой ішов я до дівчини, як зійшла зірниця»). До зір, як звичайного символу, додається четвертий — саме ранкова зоря, або світ і зоря, як називалась пора перед сходом Сонця.

От­же, південь — літо, дощове і грозове, асоційоване з грізним Перуном і сим­волізоване Сонцем; північ-ніч-зима, пора віщувань, асоційована з Белесом символізована Місяцем; захід-вечір-осінь мають символіку родючості, множинності і пов'язані з долею, Родом і рожаницями, зоряним небом; весна-ранок-схід, світло-зоря, що пробуджують від темряви, найбільш невиразне і зберігають пам'ять про бога-Отця-Небо (блиск, сяйво) та велику Матір.

Розглянемо тепер систему обрядів дохристиянського походження, пов'язану з життям особистості (родинна обрядовість).

Культові дії супроводжували все життя людини від народження до смерті. Сьогодні в обрядах цього циклу виділяються передусім родильні, хрестильні, весільні та поховальні. В архаїчних культурах велику роль відігравали обряди, пов'язані з переходом з одного вікового класу до іншого. Кожен віковий клас мав чітко визначені соціальні функції, зокрема, вік визначав і приналежність до класу воїнів. Чим більше зусиль вимагало господарство, чим професійнішим ставало заняття війною, тим менше залишалось обрядів посвячення в воїни. Прийняття християнства поєднало обряди, призначені для родин, з ініціацією-хрещенням, а в язичників ініціація була віддалена в часі від вступу в життя і одержання першого імені. Отже, реконструкція і тут виявляється складною, але можливою.

Про майбутні пологи повинна була знати якомога менша кількість людей — народження оточене таємницею від чужої і нечистої сили. З народженням людина одержувала «утробу» — душу-життя, але ще не соціально повноцінне існування. Проводився ряд сакральних дій з вітальною символікою: послід закопувався під піччю або в іншому визначеному місці, заховувався «пупок» на 6—7 років. Дитина знаходилася в колисці, захищена оберегом. До породіллі приходили на відвідини тільки жінки, потім святкувалисьродини, теж без чоловіків. Вони приходили лише на хрестини, де подавали кашу та інші ритуальні страви, — розбивався горщик з кашею так, щоб каша лишилась цілою. Ми бачимо тут рештки дохристиянської обрядовості: до ініціації, заміненої хрестинами, батько не мав контактів з дитиною, до сім'ї дитина приймалась лише після ініціації. Подібні звичаї засвідчені у багатьох народів.

Вибір імені доручався бабі-повитусі, яка приймала пологи. Очевидно, це було колись перше ім'я, бо після ініціації молода людина одержувала друге, яке й супроводжувало її все життя. Це друге ім'я символізувало набуття душі-особистості, але й ім'я, одержане від повитухи, надавало статусу, очевидно, асоціюючись із набуттям чуттєвої душі. Перший віковий клас охоплював, як можемо судити, дітей до 5— 7 років (приблизно такий час зберігався і захований «пупок» із обереговою метою). В цей період дітей не розрізняли за статевими ознаками, вони були «середнім родом», одягалися в однакові довгі со­рочки. Це й були оті «ясні зорі» — радше символ родючості і багатства, ніж реальні члени суспільства. На Україні дітей цього віку називали «ротами», «куколем» або «кашниками». Потім, до років 14—15, діти ставали «підлітками». Ініціація перетворювала їх на дорослих людей, здатних укласти шлюб.

У звичаї кумівства збереглись рештки спільної для багатьох народів системи авункулату, коли виховання хлопчика до ініціації довірялося братові матері — вую. Вуй взагалі відігравав особливу роль, і коли різниця функцій зникла, в більшості випадків зникла і термінологічна різниця між дядьками — вуєм і стриєм. Підготовка підлітків до важких випробувань, уявної смерті в процесі ініціації, «другого народження» та включення в сім'ю і клас воїнів лягала на братів матері. Збереглись туманні спогади про обрид пострижения та садіння iid коня. До початку нашого столітгя дитину стригли вперше в рік, причому спочатку вистригали маківку голови, а потім уже всю голову. До цього не можна було стригти нігтів і волосся — дитина, отже, знаходилась, враховуючи їх символіку, під покровительством Волоса. Важко сказати, яка саме процедура пострижения супроводжувала ініціацію. У іранських, а потім і тюркських кочовиків причорноморського степу віковою ознакою молодих воїнів був «кекел» (тюрк.) — пук волосся саме на маківці. Такий «хохол», як свідчать літописи, носив князь-воїн Святослав, мабуть, за манерами ясів-осетинів, яких завжди було багато у князівському війську.

Найбільше яскравих дохристиянських елементів зберегли обряди, пов'язані із шлюбом.

Широко відомі слова літописця про дикість і примітивність шлюбних звичаїв усіх слов'ян, крім полян. Згідно з цим свідченням, лише поляни домовлялися про шлюб з батьками наперед, тобто із сватанням, а інші ходили на ігрища, а потім викрадали (за попе­редньою домовленістю з ними) своїх дівчат, і на тому шлюбний ритуал вичерпувався. Крім очевидного для цього уривка полянського «шовінізму», відіграє роль і та обставина, що поля­ни на той час дійсно були в побуті більше християнізовані, ніж їх слов'янські сусіди. Рештки дохристиянської обрядовості, які бачимо сьогодні в фольклорно-етнографічних матеріалах, збереглися і в сватанні, і в заручинах, і у весіллі. В числі цих решток — і обряди, що імітують викрадення і взагалі ворожість родів нареченого і нареченої. В основі цієї де­монстрації — надзвичайно архаїчна ідея «освоєння чужого» шляхом обміну жінками, споріднення з потенційним противником.

Хто керував шлюбним обрядом? Організатором ритуалу був стар­ший сват, старости виконували ролі керівників ворогуючих родів, що домовляються. Старшинство бать­ків у процедурі добре помітне, але оточення наречених і самі вони грають роль військової сфери суспільства: їх, а не батьків, називають князем і княгинею, у них — дружина (в українській мові цей термін закріпився за жінкою, що вийшла заміж), дружки, бояри. Сватання відбувалось за стандартними зразками текстів, де акт шлюбу уподібнювався до полювання — чисто князівської справи.

Поза всяким сумнівом, ця термінологія і ці ролі прийшли в народний побут пізно, десь в кінці Київської доби. Але прийшли вони на місце, яке функціонально відповідало цій соціальній сфері. Кінчалася справа згодою у формі пов'язування рушників — предмета сакрального, символу зв'язку, прикрашуваного звичайно глибоко символічними вишивками.

Заручини найвиразніше мали характер торговельної угоди, що саме по собі не означає пізнішого їх походження: «дар» напочатку — передусім даріння як символічний обмін, при цьому саме даріння і віддарування дівчат у чужий рід.

Весілля справлялося звичайно у неділю. У п'ятницю у молодої збира­лися «бгати коровай». Коровай — надзвичайно архаїчна обрядова їжа, повна космічної символіки. До ко­роваю допускалися лише «чисті» жінки, але в піч його саджав «чужий», чоловік — (пізніше в Україні «вірмен»). Саджання в піч першого короваю супроводжувалось сороміцькими піснями і танцями жіноцтва. Для короваю мала використовуватися «вода з семи криниць», «борошно з семи млинів», «яйця від семи курей». Імітувався акт народження-творіння, упорядкування світу.

В суботу відбувався «дівич-вечір». Дівчина прощалася з подругами та попереднім життям, оплакувалися її дівоцтво і воля, відбувався обмін дарами між нареченими. В обрядових піснях співалося про те, що «будується город», «три стіни кам'янії, а четверта золотая», — знову ж таки акт творіння із підкреслюванням «світа та зорі», «золотої», культурної природи створюваного мікрокосму.

Описуване весілля включало в себе безліч обрядів, у тому числі, безумовно, пізнішого, хоч і дохристиянського за символікою, характеру. Центральним обрядом було ритуальне обведення молодих, які знаходились біля дому нареченого, навколо діжі, винесеної посеред двору. Варіантами було дерево — «рокита», верба або дуб. Найімовірніше, найдавнішим варіантом було обведення молодих навколо дуба. В обрядах використовувалось вільце (гільце) — пережиток символу світового дерева. Серед обрядів найдавнішого походження — колективний круговий танок-хоровод («корогод»), «поїзд», що везе наречену з її дому до дому нареченого, імітація штурму воріт, вимоги викупу. Мальовнича, радісна і тривала процедура шлюбу — справжня вистава, яка вимагала від учасників і особливо організаторів дотепності, артистизму, організаторських здібностей.

Після шлюбу наречена, ставши дружиною, покривала голову хусткою і назавжди виходила з середовища колишніх подруг. А почет наречених ще гуляв сміхове весілля (пізніше «циганщина»), «весілля навиворіт», очевидно, антивесілля для чужих сил, і вже після цього карнавального весілля все закінчувалось.

Поховальний цикл можна розглядати як прощання з кожною з душ по черзі.

Залишився з глибокої давнини порядок, сенс якого забутий, але виділяються в ньому ті ж, що й зараз, головні дні: перших три, дев'ятий та сороковий. В перший день людину покидає та душа, що робить її живою, — і починалось оплакування. На третій день оплаку­вання припинялось. Як показують залишки обрядовості в глухих кутах Слов'янщини, обряди набували оргіастичного та сміхового характеру: сміх, хмільне пиття, музика, співи, танці, ігри, сексуальна свобода — все це явища «світу нави­воріт», антисвіту, соціального хаосу. Можна думати, що він був і антитезою включення людини в суспільство — антитезою ініціації. Під час ініціації надавали ім'я і включали до спільноти — під час сміхового похо­вального обряду забирали ім'я і виключали з спільноти живих.

Позбавившись людського образу, імені, особистості, покійний міг ще лишитися упирем. Ритуал дев'ятого дня позбавляв його грубої вітальності, життєвої сили. І, поблукавши коло своїх, на сороковий день гість залишав їх у спокої, щоб з'являтись тільки у «родительські» дні. Померлого ховали, як можна судити з літописних та фольклорних матеріалів, на саночках, — «той світ» асоціювався з північчю.

Залишалась чітка різниця між «своєю» та «не своєю» смертю. Покійник, що вмирав «неприродною» з погляду тодішньої людини смертю або не був похований згідно з ритуалом, вважався нечистим і дуже небезпечним. Система культових дій пов'язувала стародавнього слов'янина з поколіннями предків, постійний контакт з якими був настільки ж моторошним, наскільки необхідним.

Життя людей архаїчної культури регламентоване до дрібниць, і кожен їх крок був пов'язаний з космогонічними, міфологічними та морально-етичними уявленнями. Існувало і закрите, екзотеричне вчення, доступне лише посвяченим у нього жерцям і нині безповоротно втрачене. Жерці, які могли сполучати свої функції з функціями родових старійшин, керу­вали в цілому виконанням культових дій, без яких, згідно з уявленнями лю­дей тих епох, міг бути порушений космічний порядок.

Більшість культових дій виконувалась за традиціями, вони здійснювались під керівництвом не спеціально для цього призначених осіб з числа жерців, а самими виконавцями, особами, обраними для цих ролей принагідно або простими родовими старійшинами та главами сімейств. Якби не ця обставина, старовинні вірування і ритуали були б для нас безповоротно втрачені.

Всесвіт у його знаковій формі найповніше втілився в орнаментальному мистецтві, яке набуло розвитку з появою нового матеріалу – кераміки, що утворилася внаслідок обпалення глиняних виробів за часів неоліту. Кераміка неоліту й енеоліту є важливою археологічною ознакою культур, що часто отримують сучасну назву за типом орнаментування. Легкість нанесення орнаментів надавала первісним народам єдину можливість виявити свою творчість, естетичні смаки та втілити через символіку орнаменту свої міфологеми про навколишній світ.

Космогонічна символіка знайшла яскраве втілення у трипільській кераміці, виявившись у символічному зображенні на керамічних виробах богів-биків.

За часів неоліту з’являється розуміння зодіакального закону, основним знаком-святом якого був день весняного рівнодення – свято першого дня року і першого зодіакального сузір’я. Характерна подібність космічної символіки Близького Сходу й України.

Альфою і омегою міфо-сакрального світогляду, притаманного первісним архаїчним суспільствам, є ритуал. «Через його призму розглядається і природа, і соціальне буття, оцінюються ті чи інші об'єкти, а також вчинки та дії людей». Адже ритуал переживається як безпосередня дійсність, він актуалізує глибинні сенси існування. Ритуал домінує в міфологічну або «космологічну» епоху, в текстах якої головна увага приділяється боротьбі космічного початку упорядкування з деструктивною хаотичною стихією. Ритуал був головним засобом оновлення світу, мав на меті забезпечення безперервності його існування, а значить, гарантій виживання колективу в екстремальних умовах. Саме ритуал дарує переживання цільності буття й цільності знання про нього, усвідомлення як блага буття й відсилку до ідеї божественного носія нього блага. «Сфера ритуалу—це особливий світ, уже не людський, а божественний». Головне, що в основу ритуальної діяльності людини покладено принцип наслідування явищам природи, які відтворювалися шляхом відповідних ритуальних символічних еквівалентів. Ритуал виступав у космологічну епоху основною формою суспільного буття людини й головним втіленням людської здібності до діяльності. З нього, зрештою, розвинулися виробничо-економічна, духовно-релігійна та суспільна діяльності.

Ритуал містить також інформацію про ритмічні закономірності природи, набуту в ході спостережень за біокосмічними ритмами. До речі, біокосмічні ритми були специфічним збудником руху, що й знаходив вихід у танку. Танцюючі учасники ритуалу були натхненні усвідомленням своїх завдань і цілей. Завдяки ритуалу людина архаїчного й традиційного суспільства відчуває себе нерозлучно поєднаною з космосом і космічними ритмами. У епоху архаїки людина осягала безмежну діалектику, логіку космосу (логіку розвитку космосу, універсуму). Це стало можливим завдяки узагальненню досвіду практики, соціального життя як вищої форми прояву закономірностей космосу.

В архаїчному ритуалі тісно переплелися молитва, слово і танок. У танкові людина уподібнювалася різним явищам природи, щоб викликати дощ, ріст рослин, поєднання з божеством. Постійна психічна напруженість, викликана непевністю долі, ставлення до ворога чи божества, наприклад, танок шамана повинен був забезпечити контакт з духом хвороби, танок на честь тотемів мусив приносити родові благополуччя, воїнський танок — підсилити почуття сили й солідарності членів племені. Не заглиблюючись у досить цікаву проблему сакрального танку, відзначимо, що в архаїчних культурах його суть полягала не тільки в ритуальному уявленні змісту міфу, а й у розрядженні психофізичної напруженості (досягненні катарсису), викликаної дисгармонією, непевністю життєвої ситуації.

Загалом істотно те, що в ритуалі брали участь усі члени колективу, він активізував усі засоби, що знаходилися в розпорядженні людини, пізнання, відчуття й переживання світу — зір, слух, нюх, дотик, смак, почуття й розум. У ритуалі відбувається соціалізація почуттів і ментальних можливостей завдяки внутрішнім ритуальним «діям» й відповідним їм знаковим протосистемам, з яких пізніше виникають мистецтво, наука, філософський світогляд.

Система ритуалів у значній мірі відтворює в модифікованій формі певною мовою систему поведінки. Ця етологічна система породжує систему міфу як певну універсальну систему, що визначає орієнтацію людини в природі та суспільстві. В системі міфу утверджується та обґрунтовується уявлення людини про навколишній світ, піднімається багато фундаментальних питань утворення світу. С. Токарєв та В. Мелетинський пишуть у «Міфах народів світу»: «Нездатність визначити різницю між природним і надприродним, байдужість до протиріч, слабкий розвиток абстрактних понять, чуттєво-конкретний характер, метафоричність та емоційність — ці й інші особливості первісного мислення перетворили міф у досить своєрідну символічну (знакову) систему, в термінах якої відтворюється й описується весь світ».

Землеробське річне коло як модель повного річного сонячного циклу: від найнижчого сонцестояння (зимового – Коляда, Коротун) до весняного рівнодення (в.р.д.); від нього – до найвищого (літнього – Купало) сонцестояння; потім до осіннього рівнодення (о.р.д.) і знову до сонячного мінімуму.

Дванадцять місяцевих фазових змін і дванадцять зодіакальних сузір’їв. Чотири пори року і їх особлива естетика (кольори; образи землі, неба, сонця, рослин, тварин тощо; енергетика).

Символіка “змагання” і “шлюбу” вогню і води протягом року (зміна назв і різне їх зображення). Символіка й естетика річних змін сонячної активності в забезпеченні родючості, урожаю, роду, родини, природи: Коляда, Ярило, Купало, Світовид (Лад). Розгортання життя як циклічного процесу астрально-небесних знаків. Шлях Сонця, “хоровод Місяця” і точки часу Зорі. Орієнтування господарське та святкування добробуту.

Річне коло як “пояс тварин” з 12 “домами” – знаками зодіаку (“зооморфний” код світу). 12 Великих свят у християнстві. Паралелізм символіки родючості природи (язичники) і народження Бога-Христа (християни). Збіг головних і другорядних свят у часі (див. Схему річного кола). Деякі дослідники вважають, що вже за 14 тис. років до н.е. "протослов'яни" знали зодіакальний" знак "Близнюків". Хронологічно це все-таки, перебільшення, але разом з землеробством дійсно вже були відомі головні "сезонні" прив'язки на небі. Поєднавши сонцестояння та фази Місяця слов'яни утворили свій аграрний календар. Завдячуючи йому землероби легко орієнтувались в головних закономірностям руху, природних змінах на землі. "Порушниць" усталених циклів руху на зоряному небі /комет/ боялися.

Ритмічні властивості річного обрядового кола. Сенс цього кола – поєднання різних елементів, вироблених тотемною і архаїчною культурами, могутній системний їх синтез на підставах культу родючості. На землі все народжується від плідних можливостей Неба. Співвідношення різних астральних тіл на небі – це надзвичайно багата мова. Небо промовляє про те, що було, що є, що буде. Особливо промовистими є перші 12 ночей початку нового аграрного річного циклу. Все заново народжується кожного року, проходить ті ж самі сезонні етапи, та все ж родючість не запрограмована однозначно. Треба зусилля людей, допомого природі, треба прикласти всі сили, і не лише фізичні, технологічні, але й духовно-сакральні. Мистецтво, художньо-обрядові дії спрямовані на уславлення життєдайних сил, вони є магічним засобом їх підкорення чи спрямування. Всі родючі стихії природи мають життєве значення, всі отримують естетично-символічне означення. Надзвичайно давніми є знаки вогню, води, землі, сонця, трійці.

Пізніше з’явилися зодіакальні знаки. Це дало можливість кожну з 4 пір року зробити троїстою (по три місяці). 12-тирічна система числення приведе до градусної мірки кола – 360^о.

Періодичне чергування і повтори певних мотивів, сюжетів, обрядових дій (піврічні, “три-четвертні”, “квартальні”, дев’ятикратні тощо). Мотив “відмикання” (в християнстві “зачаття” – Благовіщення) і “замикання” (в християнстві – “Введення Марії до Храму”) – “три-четвертний” ритм (4.XII–7.IV). “Весняні” та “зимові” святі. Дев’ятикратне на рік “годування тварин”, “очищення” (житла, тіла, душі).

Мистецтво образів як уславлення й магічний засіб підкорення родючих життєдайних сил природи. Участь людини в підтриманні рівноваги світу (Ладу) протягом року. Оргаїстична енергія космосу-ладу присутня у всьому. Світовид – це не саме сонце, а всі світлоносні плоди його плідності – у рож айності. Шлюбна символіка космічних сил і еротично-вакхічне обрядове мистецтво образного оформлення хороводів, пісень, ігор, танців, театралізацій. Ряження. Своєрідність і єдність трьох шарів обрядовості: астрономічно-небесної, домашньо-побутової (родинної) та публічно-громадської. Поєднання сил космічних, родинних, громадських у практичних і ритуальних діях.

Єдність мотивів річного шляху Сонця і “хороводу Місяця ” та їх неповний збіг.

Дата добавления: 2015-12-08