Дещо про природу церковного співу

Якщо “поглянемо” на кожну з релігій аж до найменшого племенного вірування, то, з огляду на засіб щодо справляння ритуалу, ми знайдемо використання можливостей людського голосу в різноманітних але не традиційно-побутових аспектах задіяння. Це як: розспівна декламація у християнському обряді, використання специфіки високочастотного фальцетного звучання голосу в обряді ісламу, а також найширший спектр звукоутворень в обрядах релігій, як от: буддизм, махаяна, індуїзм, мітраїзм, культ Ізиди і ін. – аж до дійств шаманів.

У всьому розмаїтті релігійних вірувань спільним щодо “методології” є застосування голосового апарату в не традиційно розмовному інформативному ракурсі, а в площині психо-енергетичного впливу. Така стабільність у звертанні до задіяння можливостей людського голосу у створенні певного містичного настрою в релігійних обрядах у минулому, коли вірування посідало чільне місце в житті людини, цілком залежної від зовнішнього як природного, так і суспільного середовища, перекидає арку в нинішній час тотального наступу laisser-faire з її переміщеними у світську сферу “духовними” цінностями, що дістали найбільше своє вираження в т. зв. масовій культурі з її стержневим спрямуванням – пісні.

Людський голос задіяний у співі як носій психо-енергетичного заряду, як засіб у перспективі релігійного опанування певним людським середовищем в царині церковного співу, зазнавши тотального шліфувального впливу християнсько-догматичної перцепції, став чинником вищого порядку в осягненні вершин духовних надбань християнського віросповідування.

Цьому передувала, як ми розглядали вище, велика самовіддана і натхненна праця Св. Отців – Учителів церкви /Постанови Соборів, в т. ч. Лаодикейського Собору, відбір типів мелодичних конструкцій за Гласовою природою, постійна опіка видатних Отців Церкви справами, пов’язаними з церковним співом/.

Християнство – релігія, що виникла “по слідах” її засновника Ісуса Христа, котрий наріжним каменем своєї релігії поставив Любов? від самого початку “несе в собі своєрідний пізнавальний аналіз, багата також елементом почуття”..., а також є “безперервний, доведений до художньої висоти обов’язок /і в цьому розумінні входить до складу волі/”.1 Отже, богословська чеснота Любов – як мета і як засіб досягнення цієї мети – підготовка такого світосприйняття доводами в царині розумової діяльності. Це з одного боку.

З іншого: для кращого засвоєння догматики віровчення, що розвивалась впродовж декількох століть, необхідною умовою явився чуттєвий – почуттєвий шлях2

Таким чином, церковний спів, як засіб у досягненні потрібного рівня у чуттєвому сприйнятті релігійних постулатів, є одночасно іманентно присутній відбиток виразу у власне чуттєвій природі богословської чесноти – Любові як конечної цілі всього віровчення. Така двоїстість природи церковного співу накладає і ті певні параметри його функціонування, шо їх упродовж всього Існування християнської Церкви впроваджували і підтримували Вчителі Церкви.

“Інерція” християнського духу в музичне “поле”

Основою церковного співу у християнському обряді являється сакральна музика. Музиці, як мистецькій категорії притаманне “образне відображення дійсності” /в певному сенсі/. Кінець ХVІІІ, ХІХ, ХХ ст. ст. стали тим періодом в історії західно-европейської цивілізації, коли людина відчула себе “вінцем природи”. Бажання все зрозуміти, пізнати, осмислити, віднайти гносеологічне коріння тотально заволоділо всіма ділянками людської діяльності. В царині музики це також відбилося у пошуках змісту: від заперечення ідейно-емоційного змісту Гансліком /"Про музично прекрасне"/, що стало “евангелієм” всіх музичних формалістів3, гегелівської теорії надання музиці лише чисто слухової цінності /заперечення можливості музикою виражати ідеї і почуття, породжені цими ідеями, виходячи з того, що мова музики протилежна поняттю, котре являється інтелектуальним і точним по своїй природі / до намагання надати музиці права на вираз філософських ідей /Р.Роллан в романі “Жан Крістоф”, А. Н. Серов в російському музикознавстві, Б.В. Асаф’єв – “Музична форма як процес”, “Філософія музики” Бок’є /1866/, Лало /1908/, Поул /1924/, книги Фінкелстайна “Як музика виражає ідеї” і Портного “Філософ і музикант”. /

Не вдаючись до конкретного висвітлення кожної з багаточисленних теорій і просто поглядів, застановимось на власне виникненні даного явища, а саме – потреби у дошукуванні природи явища.

Поступовий відхід сфери функціонування музики з релігійної у світську площину з детальнішим привалюванням “неконкретної” інструментальної музики, а особливо привнесення суб’єктивного елементу /в особі творця-композитора/ на зміну об’єктивному, узагальненому, що являв собою церковний спів – синтез і підсумок творчої потуги великої кількості високоталановитих і, що важливо, високодуховних співців-творців /отже самобутній дар голосу/ з надзвичайним відчуттям Слова /недаремно має місце характеристика декотрих з них як поетів/,4 робить музичну стихію доступною власне у даній площині для дослідження. Разом з тим вона /музика/ несе в собі ті властивості вічного, що їх можна назвати перцепцією християнського духу, котрий ввібрав в себе все попереднє надбання християнського духу і є іманентно присутній у духовно-світоглядній платформі композиторів, незалежно від усвідомлення ними даного явища. Таким чином стає зрозумілою ситуація, коли конкретний зміст конкретних творів являється “більш багатим, правдивим і менш обмеженим, ніж теоретичне кредо їх авторів"5 /П.І.Чайковський, Р. Вагнер, О. Скрябін/.

Дата добавления: 2015-12-08