ІІ. Аксіологічні і структурні характеристики дискурсу реклами у мас-медіа 46

Людмила Павлюк

Текст і комунікація:
основи дискурсного аналізу

Львів

2009

ББК Ш100.1+Ч60

П-12

УДК 81’22:007

Рецензенти:

Ковалів Ю. І. – д-р філол. наук, проф.

(Київський національний університет імені Тараса Шевченка)

Яценко А. М. – канд. філол. наук, доц.

(Львівський національний університет імені Івана Франка)

Рекомендовано до друку

кафедрою мови засобів масової інформації

Львівського національного університету імені Івана Франка

(Протокол № 10 від травня 2009 року)

ПАВЛЮК Людмила Степанівна

П-12 Текст і комунікація: Основи дискурсного аналізу. – Львів: ПАІС, 2009. – 76 с.

ISBN 996-7651-46-0

У посібнику подано інформацію про ключові концепти дискурсного напряму вивчення масової комунікації. Наго­ло­шено зв’язок лінгвістичних та соціокультурних аспектів в ана­лізі дискурсу мас-медіа.

Для студентів факультетів і відділень журналістики.

ББК Ш100.1+Ч60

ISBN 996-7651-46-0 © Павлюк Л. С., 2009

 © ПАІС, 2009

Дискурсний аналіз:
соціокультурні, лінгвістичні,
комунікативні аспекти

Поняття дискурсу на початок двадцять першого сто­літ­тя не лише сформувало окрему парадигму комунікативного ана­лізу, а й несподівано здобуло популярність як інноваційний кон­цепт самої медіа-аналітики. Автори журналістських мате­рі­алів використовують формулювання на зразок “дискурс владних коридорів”, “жіночий дискурс”, “теледискурс” – і цим переда­ють ідею мовлення, репрезентативного щодо культурно-психо­логічних груп, соціальних інститутів, авторського наміру.

Дискурс трактують як складник індивідуальної екзис­тен­ції, форму концептуально-тематичної спеціалізації у світі соці­ального знання. Ідея дискурсу реалізована у численних культу­ро­логічних та вузькоспеціалізовано лінгвістичних варіантах аналі­зу, які мають важливу спільність між собою – тримаються антропоцентричної орбіти, звернені до проблеми колективних та особистісних іден­тифікацій через посередництво комунікативних форм.

Дискурсний аналіз – один з головних інструментів дослі­дження масової комунікації. Напрям розробляє засади опису лінг­вістичних структур і закономірностей, які є спільними для різних типів мас-медійних текстів. Зокрема, універсально засто­совними у медіалогічних дослідженнях є такі категорії, як “зв’язність”, “ізотопія”, “контекст”, “фрейми”, “сценарії”. Окрім того, дискурсний аналіз зосереджений на тих особливих рисах прагматично-риторичних форм масової комунікації, які пов’язані із впливом чинників інформаційного каналу, аудиторії мас-медіа, соціальних ієрархій, політичних ідеологій.

Дискурсний аналіз взаємодіє з іншими напрямами дослі­джень ЗМІ, зокрема теорією і практикою журналістики, психо­логією творчості, соціологією ЗМІ. Аналітичний інстру­мен­тарій дискурсного аналізу охоплює комунікативні, лінгвістичні і соціо­культурні аспекти аналізу медіатексту. Отже, напрям дає змо­гу інтерпретувати соціально-ідеологічні явища у термінах лінгвіс­тичних конструкцій дискурсу.

1. Варіативність уявлень про дискурс у соціогу­мані­тар­них дослідженнях

З латинської мови слово “дискурс” перекладають як “мов­лення”, “міркування”, у французькій воно означає “промова”, “виступ” із додатковими семантичними відтінками “розгалужу­вання”, “розбігання”. Кожна нова структура життя – колектив, рух, ідея – освоює простір нових можливостей дискурсними за­собами. Дискурс – інструмент комунікації людини із найближ­чим оточенням, соціумом, державою чи Богом, канал зв’язку із своїм вищим “я”.

Один із найвизначніших теоретиків дискурсу Т. ван Дейк стверджує, що в соціокультурному аналізі використовують три основні семантичні відміни терміна “дискурс”: а) вживання мо­ви; б) комунікація уявлень (когніція); 3) інтеракція у соціальних си­туаціях [36].

Різні розуміння параметрів комунікації та структури су­спільства лежать в основі різних варіантів дискурсного аналізу. Найбільше таких варіантів на перетині лінгвістичних концепцій і наук про соціум:

1. У культурологічній теорії розвиток дискурсу розгля­да­ють паралельно з динамікою освоєння соціокультурної норми – процесу, відомого як “соціалізація”. Дискурс – це і кінцевий про­дукт соціалізації, і її знаряддя. Трактувати дискурс як форму ін­дивідуального прилучення до культури можна тому, що сам термін “ культура” має метадискурсний характер, його визна­ча­ють через когнітивно-лінгвістичні категорії: культура – це “кор­пус відомостей”, “структури розуміння”, “концепції світу”, “колективні репрезентації”. Дискурс перекидає місток між осо­бистим досвідом і колективними формами розуміння:

Дискурс включає мову і у соціальний, і у психологічний контекст, який охоплює афекти, знання, уявлення, со­ціальну активність, діяльність та ідентичність [54, с. 289].

Отож трансмісії соціального знання і, відповідно, станов­лення члена суспільства відбуваються через взаємодію індивіду­ального дискурсу-тексту і соціального дискурсу-поля.

Соціолінгвістичний напрям, зокрема у варіантах, близьких до культурологічно-антропологічних студій,вивчає варіатив­ність дискурсу, субкультурні стилі учасників комунікації. Субкуль­ту­ри, статуси і суб’єктивності, пов’язані з гендером, нацією, етніч­ністю, професією, віком, віддзеркалюють себе у спеціалізованих риторично-структурних формах мовлення – “жіночому дис­кур­сі”, “українському дискурсі”, “соціальному дискурсі”, “дискурсі по­коління X і Z”. Різним віковим ідентичностям зазвичай від­пові­да­ють відмінності у зацікавленні жанрами і темами (муль­ти­плі­ка­ція, пригодницькі фільми чи передачі про здоров’я); увагу медіа до гендерних ідентичностей засвідчують жіночі і “чоло­ві­чі” жур­нали, а також передачі і публікації “для жінок” чи “для чоло­ві­ків”; інди­каторами національних ідентичностей стають вибір мо­ви медіа, зміст концепцій етнічності і захист інтересів певних осіб та груп. Системні риси у дискурсних характеристиках суб­культур пояс­нюють численністю та повторюваністю проекцій со­ціаль­но­го на лінгвістичне.

2. Соціологічний напрям в аналізі дискурсу найчастіше ви­окремлюють із посиланням на праці М. Фуко, присвячені аналі­зо­ві феномену влади і її мовних інструментів. Мішель Фуко роз­гля­дає лінгвістичні практики у тісному зв’язку із прийнятою у су­спільстві системою ідеологічних відносин і розробляє концеп­цію дискурсуяк форми влади. Згідно із цією теорією, кожен функ­ціональний тип мовлення і, зокрема, кожен авторський текст має інституційну, правову, дисциплінарну (академічну) іс­торію, його становлення (генеалогію) можна простежити, звертаючись до відповідного каналу передачі суспільного знання. Мовна теорія М. Фуко – це теорія наділених владним потенціалом інституціо­налізованих дискурсів: медицини, історії, юриспруденції, науки.

Стосовно культурного метадискурсу індивідуальний дис­курс може виконувати дві головні функції – стабілізаційну (кон­сервативну) і радикальну (підривну). Радикальні дискурси осно­вані на принципові трансгресії – виходу за межу, порушення норми, відступу від правил. Без дискурсних трансгресій норма перетворюється на догму. Сам М. Фуко був одним із найбільш привабливих і провокативних постмодерних “підривачів норми” і зробив особистий внесок у ту неповторну особливість двадцятого століття, яку сам же й назвав “кризою легітимності”. Властивість дискурсу бути руйнівником консервативних концептуальних схем природно підпорядковується еволюційним завданням і трансфор­маційним закономірностям розвитку суспільств і цивілізацій. Пе­ретворення скандальних елементів комунікації на конвенційні знаменує перехід до нормативного дискурсу. І культивування традиційних цінностей, і легітимація трансгресій становлять чаc­тину звичної роботи масових медіа.

3. Для соціально-психологічного підходу поняття дискурсу виявилося корисним з огляду на можливість інтерпретації уста­но­вок (атитюдів) як дискурсних конструкцій. Аналіз “лінгвістич­но­го репертуару” має прямий стосунок до індивідуальних “я”-кон­цепцій та форм здобування психологічного досвіду через дис­курсне дзеркало “інакшості”, чужого “я”. Психологічний портрет індивіда шліфується “членством” у різних типах дискурсу, належністю до певних комунікативних спільнот, участю в різних формах роботи з інформацією (і роботи з різною інформацією). Дискурс із соціально-психологічного погляду розглядають у та­ких аспектах: 1) мовленнєвого розподілу соціальних ролей; 2) за­собу категоризації та партикуляризації дійсності; 3) конструю­вання бажаного образу реальності; 4) сукупності стратегій самопрезентації та “менеджменту враження”; 5) сукупності си­туативних мовленнєвих пристосувань [38]. Дискурс демонструє таку фундаментальну властивість соціальної перцепції, як емо­ційна та концептуальна диверсифікованість інтерпретацій в описі того самого сценарію.

4. Лінгвістично і соціально орієнтований, критичний ана­ліз дискурсу вивчає роль мовних конструкцій як версій реаль­нос­ті, що мають виразну інструментальну функцію підтримки соці­аль­ної системи певного типу і суспільних процесів бажаної спря­мо­ва­ності. Мета цього напряму, за визначенням одного з його за­снов­ників, Н. Феєркло, полягає в тому, щоб з’ясовувати, як соціо­куль­турні практики, події і тексти “виростають із відносин влади та боротьби за владу і набувають у зв’язку із цим певних ідео­ло­гічних обрисів” [41].

Критичний дискурсний аналіз у версії Р. Водак зосере­дже­ний на характеристиках мовних стратегій, підпорядкованих ство­ренню конструкцій національної ідентичності. Ідентифікаційна тема в аналізі дискурсу можлива і важлива у зв’язку із функцією тексту як знакового ресурсу, через посередництво якого індивід і суспільство означують себе. Дискурси – це тексти, що безпосе­редньо причетні до маніфестування сенсу належності – як об’єд­нання із реальною чи віртуальною групою, виявлення інтересу чи симпатії до неї.

Дискурс як комунікативне знаряддя етнічної групи прожи­ває спільне із соціумом життя завдяки своїй здатності обслуго­ву­вати різні соціальні потреби і набувати визначеної функціо­наль­но-риторичної спрямованості:

1) стратегії конструювання ма­ють на меті формувати на­ціональну ідентичність, підкреслювати об’єднання, ідентифі­ка­цію і солідарність, а також диференціацію;

2) стратегії збереження чи виправдання намагаються під­тримати і захистити загрожену національну ідентичність, виправ­дати і ре­лятивізувати проблематичні вчинки і висловлювання представ­ни­ків “власної” етнічної групи;

3) стратегії трансформації зміню­ють відносно стабільну, сформовану ідентичність, пропонують нові концепції і програми;

4) нарешті, підривні, чи деструктивні, стратегії руйнують загальноприйняті уявлення про національну ідентичність, хоча, як правило, не пропонують принципово нових схем розвитку іден­тичності [65].

5. Діалогічна концепція дискурсу виходить з уявлень про діалог як еквівалент соціальності й універсальну модель кому­ні­кативних процесів. Діалогічна форма існування дискурсу нале­жить до найбільш органічних: це субстрат розмовного стилю, основа художніх і публіцистичних текстів. Діалог виявляє себе через сутнісні, а не формальні характеристики: “згорнуті” діало­гічні структури та імпліцитні діалогічні моделі властиві і моно­ло­гічному дискурсові. Теоретики дискурсу-діалогу обговорюють такі спеціальні теми, як асиметрія в дискурсі, черговість діалогіч­них “ходів”, способи переходу від теми до теми, кооперативні і конфліктні стратегії вирішення проблем. Прямий вплив інтер­ак­тивних буттєвих контекстів на структуру та семантичний інстру­ментарій дискурсу-діалогу наголошено в аналізі форм комуні­ка­ції, породжених інституційними потребами. До типових інститу­цій­них контекстів-сценаріїв з експліцитно виявленими прагматич­ними функціями належать, наприклад, візит до лікаря, виступи зі свідченнями у суді, збори на робочих місцях, переговори в біз­несових справах, розмова з довідковим бюро залізничного вок­залу [51].

6. У когнітивному підході увагу зосереджено на взаємодії між дискурсом і когніцією, тобто процесами мислення і пізнання, опрацювання і відтворення інформації. Праці Т. ван Дейка пояс­нюють роль ментальних моделей, програм-матриць у сприйманні і творенні тексту. Такі структури, які забезпечують здатність ко­мунікатора здійснювати і розуміти мовленнєві акти, називають схемами, фреймами, скриптами, сценаріями [5].

Універсальне, базове визначення фрейму – “структура ре­презентації знань, яка відтворює типові ситуації”. Це тлумачення розшифровують через поняття сценарію, а часто й ототожнюють із ним. Типові сценарії, – до прикладу, купівля продуктів у супер­маркеті, поїздка в транспорті, відвідування лекції, перегляд філь­му, – дозволяють адресанту і адресатові фокусувати увагу на єдиній схемі діяльності, а відтак планувати кодування і декоду­вання інформації згідно з цим прагматичним образом. Фрейми дають візуально-матеріальне опертя мисленнєвим і мовленнєвим процесам.

Візуалізація сценарію передбачає певну послідовність перцептивних актів. Якщо текст задає назву сценарію, тему фрейму (наприклад, “купівля – продаж”), то уява і свідомість починають працювати за кінематографічним принципом розкла­дання сценарію на деталі (“продавець – покупець – товар”) та розгортання елементів сценарію у часі (“кадри” від вибору товару – до оплати товару). Метафора послідовності кадрів, через яку концептуалізують поняття “фрейму – сценарію”, пояснює текст як динамічну, просторову, багатовимірну сутність. Це принци­по­во важливе парадигмальне доповнення до традиційно-лінгвістич­но­го одновимірно-площинного трактування тексту як “послідовнос­ті речень”.

Фрейм – лінгвістичне поняття, яке проектують на соціальні категорії через посередництво ідеї “когнітивного консенсусу”. Ван Дейк зауважує, що фрейми на загал описують типові, ха­рактерні для конкретного суспільства явища. Але сам вибір теми і варіант теми дає дискурсові спрямування, закладає аналітичну програму, визначає вектори оцінок. Якщо фрейм є структурою репрезентації знань, то він і засіб організації інформації, а це вже ідеологічна, інтенційна характеристика мовних засобів тексту, трак­тування їх як “стратегій”, що більш чи менш успішно ведуть до певної комунікативної мети.

Дослівне значення слова “фрейм” – “рамка” – допомагає метафорично пояснити роль фази селективної фіксації під час ро­боти автора із фактичним матеріалом. Через різні “рамки” – ска­жімо, вікна однієї квартири – той самий об’єкт сприйматимуть у різних ракурсах, а з вікон будинку на протилежному боці вулиці краєвид виглядатиме цілковито по-іншому.

Фрейм – це одна з можливих “рамок”, суб’єктивно сфор­мульована тема, концепція. До прикладу, у рекламній практиці стандартний фрейм “купівля автомобіля”, який є репрезентацією відповідного стандартного сценарію, може бути перефор­ма­то­ваний у більш привабливий рекламний фрейм обміну чогось не надто цінного на безумовно вартісну річ: “міняємо гривні на Тойоти”. Отже, фрейм – це форма авторського бачення, розумін­ня подій. Відповідно, поняття “фреймінгу” із значенням “концеп­туалізація”, “формулювання” поширене у дослідженнях стратегій подання інформації у мас-медіа.

Теорія ван Дейка цілеспрямовано розмикає лінгвістичні рамки і встановлює щоразу нові зв’язки із соціальною проблема­тикою. Соціокогнітивне відгалуження теорії Т. ван Дейка вивчає дискур­с­ні форми відтворення стосунків домінування у суспіль­стві, лінг­вістичні аспекти дискримінативних практик, мовний інструмен­тарій розмов “про нас” і “про них”, поляризованість лінгвіс­тич­них стратегій у зв’язку з упередженнями та семантику стереотипних суджень.

Питання для обговорення:

1. Які значення терміна “дискурс” наголошено в різних на­прямах соціогуманітарного знання: культурології, соціології, со­ціолінгвістиці, соціальній психології?

2. Як пов’язаний термін “дискурс” із поняттями “культура”, “ідентичність”, “індивідуальність”?

3. Як поняття фрейму дозволяє інтерпретувати дискурс як багатовимірне, динамічне, контекстуальне явище на противагу ста­тичному і лінійному?

Практичні завдання:

Проаналізуйте зразки політичного дискурсу з погляду ви­явленості в ньому стратегій “конструювання”, “виправдання”, “трансформація”, “деструкція”.

2. Поняття тексту і дискурсу в лінгвістичній теорії

Основоположна ідея дискурсного аналізу поставала з усві­домлення глибинного взаємозв’язку і взаємовпливу лінгвістич­них та позалінгвістичних чинників у породженні висловлювань і трансляції знань.

Теоретичним виокремленням поняття дискурсу завдячує соссюріанському парадигмальному переворотові, у результаті якого поряд із формально-структурними підходами до аналізу мов­ного матеріалу розвинулися власне лінгвістичні напрями (на про­тивагу традиційно-філологічним), які розглядали свій головний об’єкт – текст – як похідний від ситуації, породжений контекс­том, нерозривно пов’язаний із найважливішими буттєвими сенсами.

Сховане в тексті і поза ним постає наче у двох вимірах: 1) як змістова побудова, словесний “текстиль”; 2) як репрезен­та­ція автора, події, “фрагмента світу”.

На цій відмінності розумінь і побудовані методологічні опозиції між “текстом” і “дискурсом”. Перехід від текстознавчої парадигми до дискурсної означає зміщення акценту з розгляду тексту як самодостатньої знакової сутності на розгляд тексту в його зв’язках із зовнішнім світом та реальним комунікативним середовищем.

Якщо поняття дискурсу може бути визначене через поняття тексту, якщо воно є спадкоємним щодо текстознавчої теорії, то неминуче обидва терміни – дискурс і текст – приречені на па­ра­лельне існування. Так і є: сучасна лінгвопрагматика вільно опе­рує обома концептами. Вони взаємозамінні у риториці, семіології.

Спосіб, у який обидва терміни використовують як опорні слова для розуміння одне одного, і логічний, і алогічний водно­час. Наприклад, парадоксальним чином поняття дискурсу мож­на потрактувати і як ширше від “тексту”, і як часткове стосовно нього.

Термін “дискурс” визначають через концепт тексту на під­ставі характеристик органічності, мовленнєвої безпосередності:

Дискурс — це текст у його найбільш природному вигляді й оточенні [26, с. 7].

Доволі правильно стверджувати протилежне: текст – це умертвлений, штучний дискурс, мовлення, яке зупинено в певній точці часопростору. Метою такої дискурсивної перервності може бути практична потреба, теоретичний інтерес чи естетична на­солода. Якою б не була потреба зупинити мить безпосереднього буття слова, процедура фіксації перетворює дискурс на текст:

Текст — це частина розмовного, письмового чи зна­кового дискурсу, виокремлена для аналізу [34, с. 72].

Ніна Арутюнова вважає, що старовинний текст слід вва­жа­ти саме текстом, а не дискурсом, на підставі того, що його зв’язки із “живим життям” неможливо встановити безпосередньо [1]. Статичні характеристики тексту (“форма вербального відтво­рен­ня комунікативного акту”, “письмовий запис мовної взаємодії”, “знакове відтворення комунікативної події”) утворюють красиву опозицію з динамічними характеристиками, на основі яких іден­тифікують дискурс (“діалогічне буття дискурсу”, “безпосеред­ність мовленнєвого акту”). Але записати цю пару ознак золотими літерами на скрижалях комунікативної теорії не дозволяють інструментальні потреби міждисциплінарних користувачів гума­нітарної термінології, які, не виявивши у масиві книг про дискурс хоча б кількох подібних за змістом [31], із полегшенням відмов­ля­ються від методологічних обмежень та остаточно позбавляють теорію дискурсу надій на виразні критерії при означенні об’єкта аналізу:

Ми будемо вживати поняття “дискурс” у найбільш ши­рокому розумінні... включаючи усі форми усної вза­ємодії, фор­мальної і неформальної, а також письмові тексти усіх видів [31, с. 5].

“Широке розуміння” дискурсу раз по раз повертає це поняття до “паралельних” із поняттям тексту уживань. Спільні значення “тексту” і “дискурсу”, які є підставою синонімічних уживань обох слів, зводяться до семантики “функціональності”, статусу мовної одиниці як робочого матеріалу. Обидва поняття означають мовну єдність, якій властиве інтегроване значення і певні структурні риси. Зв’язність, осмислене поєднання консти­тутивних елементів – класична характеристика тексту. Ця ж ознака лежить в основі численних дефініцій дискурсу. При цьому і текст, і дискурс мають однакові кількісні параметри: їх визна­ча­ють як мовні одиниці, що більші за обсягом від речення чи фрази:

Дискурс — “продукт мовлення, що складається з кількох речень, які сприймаються як такі, що пов’язані у певний спосіб” [53, с. 5].

Дискурс — “уривок мовлення (особливо усного), біль­ший ніж речення, часто становить когерентну єдність” [34, c. 25].

Отже, спільне у поняттях тексту і дискурсу – ознаки “зв’яз­ності”, “єдиного смислу”, когерентності, а з іншого боку – до­статнього рівня змістової і структурної розгорнутості, “розгалу­женості”. Якщо обмежитися таким критерієм, то, справді, той самий фрагмент, повідомлення можна розглядати і як “текст”, і як “дискурс”:

Текст, або дискурс, — це уривок мовлення, що може бу­ти довшим за одне речення. Отож текстуальний і дис­курсний аналіз стосуються того, як речення об’єднують­ся у тексти [55, с. 9].

Утім розбіжність між двома поняттями для багатьох авто­рів може бути не менш принциповою. Відмінностями у значенні “тексту” і “дискурсу” заявляють про спрямування дослідниць­ких програм – вибираючи термін, підкреслюють перевагу або фор­мальних (текст), або функціональних (дискурс) аспектів аналізу:

1. Повідомлення-текст від повідомлення-дискурсу відрізня­ється за переважанням ознаки “технічного запису” над ознакою “змістовності”. Текст – це форма зберігання інформації, “симво­лічна фіксація”, “уривок мовлення”; дискурс – параметри розу­міння, одиниця змісту, “фрагмент світу”.

2. Дискурсний аналіз сфокусований на контекстуальних ха­рактеристиках, а у студіях тексту переважає інтратекстуальна проблематика. Текст можна інтерпретувати як суто знаковий ресурс, самодостатню структуру; дискурс – це обов’язково “текст і контекст у їх єдності”, комунікативна подія, яку розглядають че­рез зв’язки із позавербальними (історичними, психологічними) чинниками [25].

3. Поняття тексту традиційно використовують у розгляді проблематики системно-структурної цілісності, ієрархії значень і граматичної зв’язності [18], а термінологічний інструментарій тео­рії дискурсу стає у пригоді насамперед тим авторам, які прагнуть зосередити увагу на соціальних наслідках функціонування мови.

4. Концепція тексту виходить з того, що текст створює власний світ, а дискурсний аналіз – із того, що світ породжує відповідний текст. Дослідник тексту орієнтований на моделі знакових єдностей як відносно автономного простору для гри, а в аналізі дискурсу важливим є зв’язок мовних форм із “формами життя”, ідея прагматичної репрезентативності.

Розмежування концептів “дискурс” і “текст” за низкою “контекстуальних” ознак принципове, але не абсолютне. Тексто­знавчий підхід зовсім не виключає шанобливого ставлення до категорій “контекст”, “функціональність”, “індивідуально-автор­ська репрезентація”, “прагматична сфера”. Розвиток пов’язаних із цими концептами ідей характерний, зокрема, для лінгвопраг­матики. Отож при порівнянні концептуальних інструментів аналізу “тексту” і “дискурсу” ідеться не про методологічні опозиції в чистому вигляді, а про доволі суб’єктивний розподіл наголосів, насамперед про посилену концентрацію уваги на темі “контекс­ту”, зокрема соціальних обставин, у теорії дискурсу.

Питання для обговорення:

1. Дискурс як об’єкт і процес, фіксація мовлення і мов­леннєва активність.

2. Як теорія дискурсу пояснює зв’язок соціальної діяльності і лінгвістичного досвіду? Прагматичні, комунікативні і мовні ха­рактеристики дискурсу мас-медіа.

Практичні завдання:

Проаналізуйте структуру дефініцій “тексту” і “дискурсу” у кількох теоретичних працях. Які ознаки лежать в основі ви­значень цих термінів? Які характеристики є спільними для обох понять, а які становлять дефінітивно значущу особливість їхньої семантики?

3. Види дискурсу, підстави типології дискурсів

1. Один із найважливіших аспектів розуміння дискурсу – функціональний. Дискурс можна означити як текст із визначеною комунікативною функцією, пов’язаний з обслуговуванням кон­кретних прагматичних сфер, “форм життя”, включений у струк­туру соціального сценарію:

Коли функції регулярно повторюються (такі, як приві­тан­ня до свят, щомісячна оплата за послуги чи вибори представників уряду), ми створюємо поведінкові “струк­тури”, які забезпечують їх виконання (різдвяні листівки з привітаннями, квартирний бюджет, вибори) [58, с. 23].

Відповідно, одна з головних можливих типологій дискурсу – за ознакою репрезентативності щодо сфери практичної ді­яль­ності.

Виробнича нарада, церковна служба, юри­дична консуль­та­ція, лікарський огляд, кулінарний рецепт, світ­сь­ка плітка – прик­лади прагматичних варі­антів дискурсу. Функціо­нальність кому­нікативних форм можна представити у діапазоні від вузької утилітарності (ярлики, етикет­ки, рахунки, меню, те­лефонні довід­ники, виборчі бюлетені, ком­п’ютерні інструкції) до соціально де­термінованої інформатив­нос­ті (дискурс газетних новин, аналі­тичних телепередач, реклами) [14].

2. Жанрову спеціалізацію та стильові чинники беруть до ува­ги при інтерпретації у термінах дискурсу традиційних та новітніх риторичних, літературних і масовокомунікативних форм (поле­мічний дискурс, поетичний дискурс, наратив, анекдот, ток-шоу, мильна опера).

3. Соціальна різноманітність дискурсу, виявленість у текс­тах соціально-психологічних ідентифікаційних параметрів (вік, стать, інтереси, ідеологія тощо) – серед найважливіших класифі­каційних критеріїв. Конкретний дискурс – це дискурс кого і чий (якої групи, якого автора чи героя): жіночий дискурс, дискурс вла­ди, дискурс національної меншини.

4. Звичайна тематична зорієнтованість, вказівка на коло життєвих явищ та пов’язаних із ними мотивів слугує підставою для тематичного різновиду типології: соціальний, економічний, політичний дискурс, метафізичний дискурс, дискурс віри в Ісуса Христа.

5. Дискурси класифікують відповідно до субстанційних особ­ливостей, каналу передачі повідомлень, виду медіа: дискурс пре­си, радіо, телебачення; електронний дискурс (інтернет-дискурс).

6. Типологія за ознакою хронологічно-ситуативних особли­востей передбачає аналіз сутнісних характеристик тексту із вра­хуванням чинника культурної та історичної періодизації: дискурс національно-визвольних змагань, тоталітарний дискурс, дискурс перебудови, демократичний дискурс. Природно, що історично-контекстуальні характеристики задають водночас і тематичну програму риторично-функціональних мовленнєвих форм.

Отже, категоріальними підставами класифікації дискурсу можуть виступати функція, ситуація (зокрема її хронологічний ви­мір), авторство, жанрово-стильова специфіка, інституційні ха­рактеристики, матеріально-знакова форма. У реальному дис­курсі усі названі ознаки (або частина з них) тісно пов’язані, тому риторично-прагматичну форму описують за низкою параметрів, до прикладу:

функціяавторство

(обслуговування політичної сфери) (члени органу законодавчої

влади, коментатори)

парламентський дискурс

ситуаціятематика

(обговорення проблем, (суспільно-політичні теми)

прийняття рішень)

Практично неможливо задати схему, яка б апріорі вра­хо­ву­вала усі типологічні аспекти реального дискурсу. Найваж­ли­віша характеристика дискурсу – це його контекст. І тому єдина справді адекватна модель дискурсу – феноменологічний опис мовної фор­ми в її контекстуальній багатовимірності.

Питання для обговорення:

1. Які види дискурсів виокремлюють і вивчають у зв’язку із специфікою мас-медійної сфери?

2. Наведіть приклади вживання терміна “дискурс” у текстах масової комунікації.

Практичні завдання:

1. Опишіть “дискурси одного дня” – індивідуальну практи­ку використання комунікативно-текстових форм залежно від різ­них прагматичних обставин упродовж дня, розмежовуючи при цьому:

а) дискурси, які ви використовуєте в різних соціальних си­туаціях для осягнення практичних цілей (“транспорт”, “універ­ситет”, “бібліотека”, “їдальня”);

б) дискурси міжособистісної комунікації;

в) дискурси інформаційної координації із соціальною реаль­ністю, колективною свідомістю, концептуальним полем мас-медіа.

2. Яку частку дискурсної реальності створили ви самі? Оці­ніть співвідношення активних і пасивних форм роботи з інфор­мацією:

а) дискурсів, які ви створюєте (ви – автор);

б) дискурсів, які ви сприймаєте (ви – реципієнт та інтер­претатор).

3. Наскільки зануреність у соціальний комунікативний світ потребує використання діалогічних форм дискурсу?

4. Контекст лінгвістичний і буттєвий

Контекст (із лат. сontextus – з’єднання, зв’язок) – це се­мантично-прагматичне оточення фрагмента дискурсу, обставини формування текс­ту. Навколо цієї категорії зо­се­ре­джують основні ідеї дискурсного аналізу. А часто і його дефінітивні харак­те­ристики також: дис­курс – “функціональне ви­користання мови у соціальному кон­тексті” [49]. Одне з найпопу­лярніших мета­фо­рич­них визначень дискурсу – “текст, зануре­ний в життя” – по­будоване на уявленні про “доповню­вальність” реальності щодо лінгвістичної структури. Відповідно, дискурсний аналіз визначають як ви­вчення відношень між мовою і контекстами вживання мови.

Поняття контексту стосується комунікативних одиниць різного масштабу – слова, речення, тексту (дискурсу). Контекст дискурсу – це буттєве і мовне середовище, необхідне для ро­зуміння дискурсу як завершеної смислової єдності. Контекст фра­зи – це частина тексту чи уривок мовлення, які є необхідними і достатніми для розуміння змісту цієї фрази.

Контекст формує значення семантичних компонентів дис­курсу. У варіанті дискурсного аналізу E. Лакло і Ч. Муфф вико­ристано структуралістську ідею фіксації значення навколо вузло­вих точок – привілейованих знаків, під упливом яких впорядко­вуються і набувають семантичної визначеності інші знаки. Спо­лучуваність ключових лексем визначає тематику і концептуальну спрямованість дискурсу. Наприклад, словосполучення “хвороби тіла” та “тіло і душа” вміщують знак “тіло” у різні дискурси – медичний або метафізичний [7].

Контекст можна розглядати і як категорію буття, і як план репрезентацій та абстракцій. Властиво, на тому рівні, де об’єкти так званого реального світу в якийсь не до кінця зрозумілий для біологів і лінгвістів спосіб трансформуються в так звані менталь­ні образи, активну формативну роль відіграють чинники “диктату форми” – самої системи мови.

З огляду на парадигмальну важливість дистинкції “реаль­ність – відображення” дискурсний аналіз одночасно тримає у фо­кусі уваги два види “контекстів” – буттєвий (контекст реальності) і лінгвістичний (відображення досвіду буттєвих контекстів у струк­турах мови).

Буттєвий контекст дискурсу стосується ситуації, життє­вого середовища, фрагмента реальності, розуміння яких є необ­хідною умовою розуміння тексту. У структурі буттєвого контекс­ту можна виокремити різні “горизонтальні” пласти соціокультурних ідентифікацій – соціальні характеристики “фрагмента реальнос­ті”, культурні чинники, впливи офіційної ідеології та приватного досвіду. “Вертикальний” аналіз буттєвого контексту передбачає своєрідну хронологічну рекурсію подій: розуміння події на тлі ситуації, а ситуації – на тлі періоду.

Контекст епохи та історичного періоду передбачає знання про тривалий, досить цілісний і завершений цикл розвитку подій у суспільних формуваннях із високими рівнями системної щіль­ності. Історичні періоди породжують пласти нової лексики, а у традиційній лексиці формують неповторні конотації. Наприклад, дитина, що виросла у посткомуністичну епоху, без попередніх пояснень не зрозуміє негативізму художніх фільмів радянської пори з приводу приватної ініціативи у торгівлі апельсинами, адже в період “побудови комуністичного суспільства” концепт “при­ватної торгівлі” належав до аксіологічно негативних знаків.

У контексті ситуації розкриваються деталі конкретного випадку, до якого причетне визначене коло осіб із конкретними інтересами. Сучасні медіа пропонують спеціалізовані жанри стис­лого відтворення ситуативних контекстів – лід, анонс, врізку. Ак­тивна форма існування ситуативного контексту дозволяє медіа повідомляти про нові події у зв’язку з уже відомими і навіть у заголовках подавати інформацію в режимі нагадувань, посилань: “ Знову Аль-Каїда” (ЛГ, 28.05.04), “ЦВК ще рахує” (П, 5–12.01.05). Технічні, формально-граматичні елементи можуть не лише відси­лати до конкретного контексту, а й створювати потрібну ситуа­тивну рамку, наприклад, рекламне гасло “ Уже у Львові” імплі­кує ситуацію повсюдного знайомства з товаром і його нетерп­ля­чого очікування.

Буттєві контексти чинять безпосередній вплив на фіксацію “ракурсу” значень лексичних одиниць і формування конотативної мережі тексту. Адекватне декодування семантики слова і тексту можливе лише на тлі знання про прагматичну специфіку кому­ні­кативного акту, яка породжує певний тип дискурсу і спрямовує відбір семантичних компонентів. Семантика словосполучення “Дід Мороз”, розкрита на тлі сценарію дитячого свята, тяжіє до зна­чень “символ Нового року” і конотацій казки. Якщо цього ж пер­сонажа характеризувати у зв'язку із сценарієм “рекламна акція – Дід Мо­роз у супермаркеті”, – негайно виявиться конотація “рин­кова”, “комерційна”, яка майже перекреслює традиційне “значен­ня” святкового героя дитячих свят. Дещо негативний конотатив­ний відбиток на сприйняття образу Діда Мороза для деяких груп ре­ципієнтів накладає тривала історія монопольного, безальтер­нативного щодо релігійної традиції культиву­ван­ня цього образу в радянський період.

У прикладних, формалізованих варіантах аналізу буттєвого контексту прийнято поєднувати визначення конкретних кому­нікативних функцій тексту з аналізом характеристик реального сценарію:

– тип комунікативного акту (жарт, розмова, лекція, те­ледебати);

– тема дискурсу;

– мета події, сенс буттєвого досвіду;

– середовище і обставини – локативно-темпоральні (місце, час) і фізичні (особливості території, тип помешкання) харак­те­ристики ситуації;

– учасники подій і стосунки між ними;

– основоположна інформація, припущення та очікування, які лежать в основі комунікативної події.

У розділі, присвяченому розглядові рекламного дискурсу, складники контексту схарактеризовано за подібною схемою із врахуванням особливостей функціонально-структурних і комуні­кативних особливостей жанру реклами (с. 49–50).

Лінгвістичний контекст – це “мова, що оточує чи су­проводжує творця або сприймача дискурсу” [53]. Макролінг­віс­тичний контекст – весь обсяг комунікативних тем, елементів активного і пасивного запасу, соціолінгвістичні характеристики середовища, лексико-граматична парадигма і сукупність зв’язків між лексичними значеннями і граматичними формами, які дають змогу адекватно розуміти дискурс певного типу. Мікро­лінг­віс­тичний контекст – це конкретне текстове оточення кожної фра­зи, групи фраз чи окремого слова [53].

Подібно до того як буттєві контексти становлять ієрархії суспільних практик разом із багатошаровими і розгалуженими структурами знань, більша дискурсна одиниця виступає струк­турно-смисловим тлом для меншої, підпорядкованої їй.

Дискурс:

→

подія,

←

Буттєвий об’єкт

→

епізод, ситуація сфера соціальних норм

↓

контекст:

↓

→

Лінгвістичний

↓

→

←

контекст: слово фраза текст мовні конвенції

Питання для обговорення:

1. Відтворення елементів “подієвого сценарію” у структурі буттєвого контексту.

2. Специфіка репрезентації буттєвих контекстів у сучасних кіно- і теледискурсі. Поєднання візуальних та вербальних засобів творення контексту.

3. Лінгвістичні контексти: чинники їх варіативності та ево­люції.

Практичні завдання:

1.Навести приклади зміни значень і конотацій лексеми при її використанні у різних дискурсах і контекстах.

2. Характеристика основних параметрів буттєвого контекс­ту на матеріалі публікацій про одну подію у різних друкованих медіа. Які характеристики події залишаються сталими, констант­ними у різних описах, а які різняться залежно від особливостей авторського підходу? Назвіть соціальні чинники, які впливають на варіативність інтерпретацій.

5. Цілісність і зв’язність у характеристиках тексту

Єдність задуму твору та інтегрованість компонентів дис­курсу пояснюють на основі двох близьких, але не тотожних слів: “когезія” і “когерентність” [11].

Когезія – це формально-граматична зв’язність дискурсу, узго­джено-нормативні типи відношень між словами і реченнями, які утворюють текст [11].До традиційних граматичних засобів інте­грування елементів тексту належать насамперед сполучники та прийменники. Стандарт лексико-граматичної зв’язності передба­чає узгодження слів, зокрема іменних частин мови, за родами, числами, відмінками, а в системі дієслова – координацію форм згідно з категоріями способу, виду, часу, стану. У ширшому зна­ченні поняття когезії вживають і стосовно логічних та струк­тур­них засобів об’єднання елементів тексту.

Когерентність – це зв’язок семантико-прагматичних ком­по­нентів висловлювання, їх відповідність єдиній смислоге­не­ра­тивній схемі, загальному планові трансляції значень. Автори праць із дискурсної семантики пишуть про три ключові рівні організації дискурсу:

1) глобальна когерентність: учасники комунікації здобу­ва­ють загальне розуміння змісту оповіді, документа чи розмови;

2) епізодична когерентність: мовці освоюють значення тих дрібніших, часткових текстових структур, сегментів дискурсу, які забезпечують глобальну когерентність, але при цьому мають власний завершений сенс;

3) локальна когерентність: комуніканти визначають внесок окремих речень або висловлювань у тематично-змістову конст­рукцію тексту [60].

Дотримання принципу когезії за відсутності структур ко­ге­рентності і єдиної осі сенсів призводить до утворення формально правильного, але беззмістовного тексту. Переважання випад­ко­вих, довільних, нетрадиційних, оказіонально-авторських зв’язків між частинами тексту, зокрема фразами, дає приклад асоціатив­ного типу зв’язності – “асоціативної когезії”:

Зранку я відчув зубний біль. Я пішов до лікаря. Лікар має велике авто. Це авто купували у Нью-Йорку. Нью-Йорк переживає серйозні фінансові труднощі [б0, с. 90].

Натомість когерентний текст, у якому бракує когезійних елементів, виглядає як створений вербальними засобами ескіз по­дієвого сценарію, “кістяк” фрейму. Часткова відсутність засобів формальної когезії в тексті, структурні блоки якого підпоряд­ко­вані відтворенню єдиної картини подій чи концептуальної схеми, породжує конструкції протокольно-тезового типу. Когезійних елементів може бракувати, зокрема, на рівнях локальної коге­рентності. Такий граматично “розріджений”, але тематично щіль­ний дискурс тримається на риштуваннях логічної зв’язності:

Зубний біль. Дорога до дантиста. Нестерпне очікування у черзі. Бормашина. Крик полегшення.

Цілісність, єдину тематичну організацію дискурсу забезпе­чують ізотопії – ланцюжки тематично близьких лексичних еле­ментів, засоби “наскрізного” семантичного програмування. Такі ланцюжки тягнуться через кілька висловлювань, пов’язуючи одне речення з іншим.

У тексті можна виявити не одну ізотопію, а декілька. Ізо­топії мають різну “глибину” – від кількох фраз – до абзацу й усього дискурсу. Наскрізно-текстова протяжність ланцюжка іден­тичних у певному аспекті компонентів змісту – ознака страте­гіч­ної важливості ізотопії для реалізації концептуально-тематичної програми дискурсу.

Ізотопія – це насамперед засіб семантичного структуру­ван­ня, механізм дистрибуції сенсів. Вона належить до лексичних умов забезпечення і когезії, і когерентності.

Найпоширеніші способи розвитку ізотопії:

1) звичайний повтор слова з речення в речення (ітерація);

2) зв’язок через синонім, антонім, близькі чи, навпаки, кон­трастні семантичні зв’язки між лексичними елементами;

3) займенникові відповідники імені (це, такий, він);

4) чергування гіпонімів (елементів класифікації) і категорі­альних назв;

5) дефінітивні відповідники вжитих у попередній фразі назв;

6) метафоричне, небуквальне відтворення змісту поперед­ньо висловленої думки, розгортання раніше сказаного.

Власне кажучи, текст є синтезом не лише багатьох ізотопій, а й багатьох різновидів ізотопій. При цьому домінантні характе­ристики дискурсу визначають і специфіку його ключових лек­сико-семантичних “вертикалей”, “ниток основи” семантичного “текстилю”. Наприклад, для різних функціонально-риторичних видів текстів – оповіді, опису та міркування, – які співвідносяться із часовою, просторовою та каузальною формами буття, можна визначити принципово важливі форми ізотопій, які виступають ви­довими ознаками, власне засобом маркування цих типів дис­курсу:

1) оповідь: засоби відтворення хронологічної по­слідов­нос­ті, організації елементів сценарію у часі;

2) опис: просторові топоси, засоби зображення єдності, ідентичності простору для усіх елементів сценарію;

3) міркування: засоби інтерпретації причиново-наслідкових залежностей та інших елементів аналізу й узагальнень у дискурсі.

Характеристика ізотопій за формальним, зокрема морфо­ло­гічним, критерієм також має певний сенс – хоча би остільки, ос­кільки морфологічні ознаки можуть бути індикаторами семантич­ної значущості. Наприклад, виокремлення в тексті “іменних” та “дієслівних” ізотопій підкреслить важливість двох однаково важ­ливих аспектів репрезентації змісту – компонентно-об’єктного і динамічно-подієвого – для відтворення цілісної картини подій.

Аналіз тексту як лексико-семантичної єдності передбачає ви­явлення і вивчення таких аспектів: 1) як “нитки”-ізотопії фор­му­ються і “пролягають” через текст; 2) на яку глибину ланцюжки семантично близьких компонентів пронизують різні фрагменти мов­лення; 3) як ланцюжки різних ізотопій переплітаються між собою.

Перервність ізотопії чи відсутність деяких ланцюжків зміс­тової структури характеризує протилежний до цілісного стан іс­нування конститутивних елементів дискурсу – дезінтегрованість. Гіпотетичний “вірус”, здатний втручатися у звичну комбінато­рику граматичних зв’язків, можна спрямувати на різні елементи пропозиційних рядів.

Зокрема, фрагментований дискурс виникає унаслідок пору­шення ізотопії імен одного з учасників сценарію, руйнування номінативного плану текстової конструкції:

Х і Х відмовляються від перепису.

Відмовляються відповідати працівникам перепису Х, при­міром, Х, яких чимало навчається у Львівському мед­університеті. Хоча X мають переписати як X. Є випадки, коли не впускають обліковців Х, мовляв, віра не доз­воляє X брати участь у такій акції. Чимало Х просто відрубують людям з чорними валізками: не будемо брати участь у переписі, бо це порушує Х права[1].

Інша форма дезінтегрованості цього ж фрагмента тексту зумовлена порушенням іншого виду ізотопії, а власне лексичної послідовності назв дії й опису розгортання подій:

Араби і сектанти Z.

Z працівникам перепису закордонні студенти, приміром, араби, яких чимало Z у Львівському медуніверситеті. Хоча їх Z як тимчасових жителів України. Z випадки, коли не Z члени сект, мовляв, віра не Z їм Z. Чимало громадян просто Z людям з чорними валізками: не Z у переписі, бо це Z наші права.

У першому дезінтегрованому дискурсному пасажі читач позбавлений можливості “референційного менеджменту” у зв’яз­ку з відсутністю назв діяча, суб’єкта дії, а у другому – тема не отримує потрібного розвитку. Слово “текст” не випадково збе­рі­гає етимологічний зв’язок із словом “текстиль”. Єдиним змісто­вим полотном текст стає завдяки переплетенню в ньому різних граматичних і семантичних “ниток”.

Як і будь-які об’єкти Всесвіту – від атома чи молекули – до мурашника чи конгломерату зір галактики, – тексти (зафік­совані дискурси) можна описати як системно-структурні утворен­ня – певні типи впорядкованого зв’язку елементів. Закономірно, що універсальні принципи теорії систем поширюються на кому­нікативні феномени. До важливих постулатів теорії систем, які мають аналоги в текстуальному аналізі, належать: 1) принцип незвідності елементів до суми; 2) уявлення про взаємозв’язок структури, функції й еволюції; 3) принцип відкритості; 4) ієрар­хічна організація у межах системи [58].

Положення про те, що системно-структурна єдність – це щось інше і щось більше, ніж арифметична сума усіх її складників, ві­доме лінгвістам як аксіома “текст – це завжди щось більше, аніж формальна сума речень”. Тим додатковим “щось”, яке з’явля­єть­ся унаслідок взаємодії елементів тексту – слів, фраз, речень, – є смисл твору, його ідея та “увітканий” у конотативну тканину тексту психологічний портрет автора.

Принцип ієрархічної організації означає, що будь-яка сис­тема середньої ланки підпорядкована мегасистемі і сама утворена із субсистем. Класична соціальна ієрархія – “су­спіль­ство – гру­па – індивід”; традиційні ланки підпоряд­кованос­тей у лінгвіс­тич­ній системі – “комунікативно-прагматичний різно­вид текстів (дискурс) – текст – фраза”. Зрозуміло, що статус сис­теми, мега­системи чи субсистеми може залежати від “точки відліку”, від­носної відстані спостерігача до об’єктів спостереження. Текст виступатиме мегасистемою в ієрархії “текст – фраза – слово” і субсистемою другого порядку у класифікації “мовлення – функ­ціональний різновид мовлення – текст” [58].

Питання для обговорення:

1. Ізотопії – індикатор основних сенсів тексту.

2. Які висновки стосовно норми і стандартів зв’язності можна зробити на основі експериментів із дезінтеграції, фрагмен­тації тексту, вилучення різних видів його ізотопій?

3. Як екстраполюють постулати аналізу систем на уявлення про текст як системно-структурну єдність?

Практичні завдання:

Позначте елементи різних ізотопій у тексті. Які з них є ви­значальними для реалізації тематичної програми тексту? Чи існує зв’язок між специфікою окремих ізотопій і типом дискурсу?

6. Заголовок у дискурсі мас-медіа: семантико-змістові риси і функціонально-структурні типи

Заголовок – це елемент дискурсної структури, підпоряд­ко­ваний загальному задумові, програмі тексту. Він є не лише індек­сом авторської позиції, а й вказівкою на місце індивідуального дискурсу-твору у тематичному чи ідеологічному дискурсі-полі. Утім функції і стильові риси заголовка настільки особливі, що за значенням його легко дорівняти до самостійного жанру. Отож за­головок – це частина дискурсу і самостійний дискурс.

Стиль заголовків репрезентує концепцію видання, “виби­рає”, формує його аудиторію. Концептуальна і стильова револю­ція, яка відбулася у посттоталітарній журналістиці, суттєво торк­нулася способу називання текстів у ЗМІ. Медіа пострадянської епохи значно посилили увагу до інформативної основи та засобів рекламного аранжування заголовка. Українські виданняпосту­по­во відмовлялися від практики заголовків-штампів (“Справа першо­рядного значення”, “Особлива роль у розбудові держави”, “У центрі уваги – актуальні питання”) й засвоювали конкретно-номінативну стильову манеру, завдяки якій власне і набувала виразності функціональна специфіка заголовка як окремого дис­курсу, самостійного засобу трансляції ідей та фактів.

Назви текстів цілого видання – інформаційна й образна квінт­есенція подій, “путівник” до змісту номера, надійний орієнтир для читача. Автори посібника з редагування друкованих медіа Д. Баулс, Д. Борден і В. Риверс переконані, що принцип конденсованої по­дачі інформації в заголовках сприяє їх використанню як знаряддя експрес-моніторингу, “ознайомлювального” сканування змісту:

У сучасному динамічному світі читачі газети є значною мірою поглиначами заголовків [30, с. 153].

Спільний проект вивчення ролі структурних елементів текс­ту, який реалізували Пойнтерівський Інститут досліджень медіа і агенція Геллап Ай-Трейс 1990 року, виявив цікаві закономірності у перцептивних стратегіях аудиторії: читачі, які стали учасни­ками опитування, засвоювали 56 відсотків заголовків запропоно­ваних матеріалів, натомість кількість інформаційно опрацьованих цілих текстів для цієї ж групи опитаних не перевищувала 25 від­сотків [30].

У центрі журналістського матеріалу – їх величності Подія та Ідея (котра, в певному сенсі, також є подією ментального сві­ту). Отож репрезентувати зміст матеріалу у заголовку можна че­рез опис сценарію подій, їх причину чи результат, контекст або перспективу, особливі риси героїв – учасників подій. Узагаль­нен­ня типових семантичних і структурних елементів, які зазвичай використовують у заголовках, дозволяє створити “карту значу­щостей” різних параметрів інформації для свідомості.

Назви текстів у мас-медіа можна класифікувати й аналі­зу­вати на різних підставах, зважаючи на варіативність елементів універсального “словника змісту” та диверсифікаційні можли­вості структурного інструментарію:

1) авторський погляд на події чи елементи дискурсу героя (цитата) у заголовку;

2) “номінативний” (“назва події”, виокремлення суб’єктно-об’єктної групи), “акціональний” (“назва дії”, виокремлення ди­намічно-подієвого аспекту) принцип репрезентації сценарію, а та­кож варіанти поєднання назв об’єктів та дії з елементами атрибу­тивного та обставинного комплексу;

3) комбінації елементів “сценаріїв життя” з огляду на струк­турно-функціональний тип тексту: а) оповідь: відтворення по­слі­довності і динаміки подій; б) опис: “мапа” сцени подій і пози­ціювання (“хто – що – де і як”, “хто – з ким”, “хто – проти кого”); в) текст-міркування: виявленість у назвікатегорій наміру, на­слідку, причини, умови;

4) опозиція інформаційних – концептуальних заголовків:

– експліцитні форми конкретної інформації – переважання “ідеологічних”, оцінних елементів у назві;

– об’єктивне спрямування, нейтральні тональності – емо­тивні елементи;

5) модальності (реальна чи прогностична – у варіантах “пе­редбачення”, “очікування”, “відкрита перспектива”; відтінки “до­віри до реальності” – сумніву, впевненості);

6) прагматичні варіанти назв (декларативи, імперативи, перформативи, інтерогативи);

7) внутрішня синтаксична структура (приєднувальні кон­струкції, діалогічні, еліптичні моделі синтаксису у заголовку);

8) стилістичні спецефекти, зокрема фігури і тропи (заго­лов­ки – метафори, символи, метонімії, іронічні формулювання); фор­мально-атрактивні прийоми (ритмізація і рими).

1. Цитата в заголовку може бути оформлена як пряма чи не­пряма мова. Використання фрагмента дискурсу героя журналіст­ської публікації у репрезентативній структурі творів – заголов­ках, внутрішніх заголовках, врізках, – зазвичай виправдане з по­гляду характерологічної адекватності, точності оцінок, яка похо­дить із “внутрішнього” знання про ситуацію. Окрім того, заголо­вок-ци­тата має додаткову вартість достовірності, автентичності дже­ре­ла. Афористично довершені формулювання у заголовку-ци­таті вдало обрамлюють текст інтерв’ю із “зірковою” особистістю, роблять портрет концептуальним, а концепцію – індивідуа­лі­зо­ва­ною: “Пауло Коельо: “Сім разів впасти і вісім разів піднятися” (ВЗ, 28.12.01);. “Оксана Пахльовська: Поділ України проходить лише по одній лінії: між Європою і не-Європою” (Д,30.12.09).

2. У типових заголовкових моделях, створених за принци­пом репрезентації “сценаріїв життя” у відповідних дискурсних сценаріях, розрізнятимемо динамічний і статичний аспекти, гра­матично виражені переважанням іменних чи дієслівних склад­ни­ків у субстанції назви:

– Базовий варіант “номінативного” заголовка – “об’єкт Х”, “просто назва” (“Екстрадиція” (ДТ, 20–26.01.01)). “Акціональ­ний” заголовок, створений лише за допомогою дієслівних форм (“Поторгуємо?” (Д, 31.01.09)), – трапляється нечасто;

– “Наголос на об’єктові” і “наголос на дії” поєднує струк­турно простий, предикатної форми “хто – що робить” заго­ловок, найбільш поширений вид назв медіатекстів (“Ударник” повертається” (ВЗ, 23.01.09));

– Номінативно-дієслівна група слугує основою для складніших структурних моделей, які передбачають урізнома­нітнення інформаційних параметрів, комбінування характеристик сценарію: об’єкт; суб’єкт; процесуальність; обставини (час, місце, спосіб дії).

Означальні й обставинні характеристики можуть наклада­тися окремо і на схему статичної, і на схему динамічної ре­пре­зентації. Типовим є розширення назви через атрибутивний комп­лекс за описовою моделлю “хто – який” (“Нова стара валютна політика” (Е, 23–24.12.08)). Обставинні характеристики природ­но доповнюють характеристики дії (“Перед Різдвом – усе продати” (Е, 23–24.12.08)). Однак у заголовку оповідного типу обставинні деталі часто з’являються поряд з елементами іменної групи (що – де, що – коли): “Зранку цемент, увечері – гроші” (Е, 23–24.12.08), “Найбільша народжуваність у Києві та на Закарпатті” (ВЗ, 31.01.09) – і реально репрезентують динамічний аспект сценарію, виступають характеристиками дії чи стану.

“Хто – що – де – коли – зробив” – найбільш повна схема заголовка “сценарного” інформаційного типу, поширена у сучасних медіа (“На конкурсі пісень “Євробачення” лондон­сь­кого радіо Ані Лорак назвали “найкращою співачкою 2008” (УМ, 31.01.09)). Деякі друковані медіа практикують поєднання стислих визначень (словосполучень, непоширених речень) у заголовках та інформаційно розлогих формулювань (поширених речень) у під­заголовках. У електронних медіа розгорнуті інформаційні струк­тури-заголовки виконують роль анонсу теми, набору ключових слів гіпертексту.

Заголовок віддає перевагу особовим формам, використання безособових конструкцій більш стилістично обмежене через те, що вони створюють імплікації ухильності, евфемістичності, ін­формаційної незавершеності (“Про Гонгадзе згадають” (П, 9–15.09.04), “В Україні прослуховують від президента до журна­лістів” (ВЗ, 23.01.09), “Робінзона депортують” (ВЗ, 28.01.09)). Неповноту інформативності посилюють штампи у визначеннях об’єктно-іменної частини: “Відповідальність взято” (П, 8.09.04). І навпаки, фактуальна вагомість цієї частини певною мірою ком­пенсує структурну та інформаційну несамодостатність безосо­бо­вих форм (“Проект бюджету-2009 доопрацьовується” (ДТ, 27.12.08 – 16.01.09); “Гроші на пенсії доведеться позичати” (ВЗ, 16.01.09)).

3. Якщо текст має помітно виражені риси описової, опо­від­ної чи аналітичної форм зображення, то заголовок закономірно відтворює особливості структурно-функціонального типу тексту: для наративу природним є використання темпоральних індексів, увага до часових обставин і послідовності подій у назвах текстів (“Відгулявши десяток інавгураційних балів, Барак Обама підпи­сав указ щодо Гуантанамо” (УМ, 22.01.09)); для опису – відтво­рення й оцінка “елементів ситуації”, характерних рис фізичного або інформаційного простору (“Трасу – в обхід села” (Е, 23–24.12.08)); аналітичні тексти-міркування органічно втілюють у назвах свій ідейний, концептуальний зміст, зокрема через ви­зна­чення причиново-наслідкових залежностей: “МВФ продовжить співробітництво з Україною, якщо…” (ДТ, 24–30.01.09).

Заголовкові схеми оповіді, опису, а часто і міркування від­різняються особливостями репрезентації елементів “сценарію ре­альності” – насамперед учасників подій і стосунків між ними. Реальність, відображена в заголовку, постає як:

а) дія, ознака чи трансформація об’єкта;

а) суб’єктно-об’єктна взаємодія;

б) суб’єктно-суб’єктна взаємодія.

“Двосуб’єктні” заголовки засвідчують активну роль медіа у фреймінгу міжособистісних і колективних, реальних і симво­ліч­них протистоянь: “НБУ не послухався МВФ”, “Бен Ладен замо­вив Аннана” (П, 8–9.05.04); “БЮТ висуває ультиматум СПУ”, “Бжезинський проти ЄЕП”, “Кучма проти парламенту” (П, 15–16.05.04); “У Донецьку ледве не зійшлися врукопаш русофіли і на­ціоналісти” (УМ, 31.01.09).

4. Умовна загальна структура концептуального заголовка – “факт – імплікація”, “подія – оцінка”, у розширеному варіанті – “хто – що – зробив – як це оцінено”. Позиція автора, стає, отже, реальним елементом загальної структури змісту.

Оцінки можуть відрізнятися інтенсивністю, концепту­аль­ною виразністю, більш чи менш експліцитним характером та сти­лістичним забарвленням, на тлі загального спрямування – тяжін­ня до позитивного чи негативного полюсу:

– позитивна: “Демократи об’єднуються “за п’ять хвилин до розстрілу” (ВЗ, 10.12.08);

– негативна: “Шизофренічний” проект “Підкарпатська Русь” розкручують далеко від Карпат. Зокрема, в Ростові-на-Дону й у Москві” (УМ, 31.01.09);

– амбівалентна, диференційована та ак­сіологічні фор­мули, які сигналізують про “збалансоване” ставлення: “У га­зовому дво­бої, як мінімум, – ні­чия!” (ВЗ, 22.01.09), “Ком­про­міс. І життя після нього” (ДТ, 24–30.01.09).

Негативна оцінка може бути висловлена безапеляційно і різко або дипломатично, стримано (“Газпром вийшов за межі” (Д, 15.01.09)). Негативно-застережлива тональність оцінки типова для аналізу Ми-групи, проблем власного суспільства (“Україна в зоні турбулентності” (Д, 14.01.09); “Кінець тунелю: поки що без світла” (ДТ, 27.12.08 – 16.01.09)). Іноді автор подає емоцій­но-модальні характеристики у пропозиційній частині, через опис ставлення, особливостей сприймання учасників подій: “Фінлян­дія і Польща стурбовані впливом Nord Stream на екологію країн Балтії” (ДТ, 17–23.01.09).

Концептуальність може набувати форми доктринальності: “ Мігрантам – однакові умови” (П, 27–28.04.02); “Україні – громадське ТБ” (УМ, 12.01.05) – адже закликати до дії і спо­нукати до реалізації програми можна лише із переконаністю в соціальній бажаності запропонованих дій та проектів. За проти­лежною ж логікою – необхідності відмежування від негативу – формулюють заголовки-застереження і заклики-заперечення: “Обережно, трансгени” (ДТ, 26.04.07), “Геть депутатський імунітет!” (Е, 22–23.06.07).

5. У характеристиках і визначеннях заголовкового дискурсу особливої ваги набувають модальності – відтінки ставлення до дійсності та уявлень про ситуацію, зокрема в аспекті реальності-нереальності, здійсненності-нездійсненності, потрібності, бажа­ності, необхідності дії, визначеності чи невизначеності наміру: “Борги треба повертати” (Е, 31.08. – 7.09.00), “Я впевнена, що буду керівником держави” (ЛГ, 13–15.10.06), “Ми мусимо навчитися чути себе українцями” (Д, 22.01.09), “Варшава дуже хоче бачити Київ членом ЄС і передає йому свій досвід” (ДТ, 24–30.01.09).

6. До найпоширеніших прагматичних типів назв у мас-ме­діа належать декларативи. Ідеться про констатацію фактів, по­дання інформації у найбільш властивій, органічній формі розпо­відного речення. У групі заголовків розповідного типу можна виокремити стандартні структурні формули, моделі:

а) “тематичне розшифровування”, виокремлення найважли­віших аспектів змісту: “Газовий конфлікт-2009: об’єктивні при­чини та прогнози” (ДТ, 17–23.01.09);

б) заголовок “про те як”: “ Як конкурс української мови пе­реріс у патріотичний рух”(ВЗ, 28.01.09);

в)дефінітивні формули: “Коломийська “Писанка” – музич­но-ярмарковий вулик” (ВЗ, 28.04.09).

Функціональний діапазон інтерогативності – використання у дискурсі запитальних конструкцій – дуже широкий: від прямого інформаційного запиту із відкритою перспективою дослідження теми (“Хто поїде на Євробачення-2009?” (Д, 22.01.09)) до екс­пресивних формулювань готової, передбачуваної, визначеної від­повіді у запитальній формі, тобто риторичного запитання (“Кру­ти ведуть у НАТО?” із підзаголовком, який не залишає сумнівів у риторично-концептуальній спрямованості назви: “91-ша річни­ця бою з Червоною армією вчить сучасних українців більше дба­ти про своє військо” (УМ, 30.01.09)).

Інформаційну та контактовстановлювальну функцію вико­нують інтерогативні заголовки аналітично-дискусійних матері­алів у найрізноманітніших варіантах “запрошення до дискусії”:

а) дискусійна теза (з відкритою перспективою): “Який УБОЗ нам потрібен?” (ДТ, 27.12.08 – 16.01.09);

б)“альтернатива”: “Ввозити чи виробляти?” (УК, 11.12.08);

в) запитання із “рецептом”, розв’язкою: “Національна ідея? Енергетична незалежність!” (ВЗ, 16.01.09).

До вартих уваги аспектів аналізу прагматичного потенціалу інтерогативностіналежать зв’язки міжстилістичними відтінками заголовків та уявленням автора про статус інформації, яку від­тво­рюють у формі запитального речення. Заголовок-запитання гене­рує модальність сумніву, сигналізує про емоційне відмежування автора від змісту інформації у разі, коли: 1) інформація соці­аль­но, етично небажана; 2) перспектива розвитку подій неостаточно з’ясована; 3) факти недостатньо перевірені:

– заголовок-інтерогатив блокує, пом’якшує вплив негатив­ної інформації, коли новина, повідомлена у формі риторичного запитання, є однозначно небажаною. Запитальна формула у назві тексту залишає надію на можливість позитивного варіанта від­по­віді,

Дата добавления: 2015-10-30