Митрополичий корпус

«Митрополичий корпус», яким формується головна візуальна вісь архітектурного ансамблю, є пам'яткою архітектури національного значення (ох. № 778/1) з 24 серпня 1963 року.^[11]

Збудований наприкінці головної алеї курдонера, палац буковинських митрополитів є домінантою всього комплексу. У ньому знаходились житлові, адміністративні та репрезентативні приміщення — просторі апартаменти архієрея, де він працював і відпочивав, а також розкішні зали, де влаштовувались аудієнції високим гостям і відбувалися єпархіальнізасідання. В цій будівлі розміщалися служби митрополичої канцелярії й консисторії та адміністрація православного фонду.^[12]

Особливістю екстер'єру «Митрополичого корпусу» є наявність портику, дах якого у центральній частині фасаду служить балконом «Мармурового залу». Архітектурна родзинка — купол параклису — височиє над східною частиною даху. Цей архітектурний елемент має ознаки готики, але одночасно нагадує мінарет. Цікавими є балкон, що оточує купол навколо, вітражі у формі шестилистника, а також унікальний об'ємний хрест на шпилі, який вказує католикам назахід, а православним на схід.

Серед головних приміщень палацу — великий, з масивними колонами, вестибюль на першому поверсі, та «Мармурова», «Червона», «Зелена» та «Блакитна» зали на другому. Своєю красою вражають навіть коридори, вистелені мозаїкою з мармуру, зі стелями у формі куполів.

Особлива увага приділялася і внутрішній обстановці. За проектами архітектора Ф.Кшензарського протягом 1879–1880 років були виготовлені стильні меблі для ми­трополичих апартаментів та інших приміщень. Усі освіт­лювальні пристрої — дві великі люстри по 120 свічок, чотири по 32 свічки, тридцять шість настінних ламп по 3 свічки, 4 настінних лампи по 1 свічці — було замовлено у віденського майстра В.Гіллара за ескізами інженерів І.Машутки та Ф.Шморанза.

У березні 1944 року румунсько-нацистські окупанти, які відступали під ударами червоної армії, спричинили пожежу, що майже повністю знищила шедевральну«Синодальну залу». Збитки вираховувались величезною сумою — понад 25 мільйонів карбованців, а втрату окремих архітектурних елементів та стародруків з митрополичої бібліотеки оцінити не можливо.

Тут двічі проводились реставраційні роботи за участю Київських, Львівських та місцевих майстрів під загальним керівництвом архітектора Михайла Шевченка.^[13]

Мармурова зала[ред. • ред. код]

«Мармурова зала» («Синодальна зала»), виконана з білого та чорного мармуру, завжди вражала своєю величчю. Особливістю інтер'єру є наявність бічних колонади тааркади, за допомогою яких сформована дворівнева галерея.

У тимпанах одинадцятьох арок та в простінках між колонами, оздоблених буковинським алебастром, австрійським маляром професором Карлом Йобстом були нанесені живописні фрески на релігійну та історичну тематику. Зокрема, «Навернення у віру рівноапостольного імператора Костянтина», «Святкування дня присяги Буковини 1777 р.», «Перенесення мощів Святого Івана з Трапезунда до Сучави на початку XV ст.», «Заснування Релігійного фонду 1786 р.» тощо.

Зала була заввишки 20 м, на 2 метра вище сучасної. Стеля — мальовнича, дубова, різьблена з куполами, й багатою орнаментикою, звідки звисали кришталеві срібнілюстри.

Підлога була із чорно—білих мармурових плит у вигляді гуцульського килима. Два бокових входи і центральний з балконом з'єднували дві мармурові білі доріжки, на перетині яких знаходилось позолочене крісло—трон Митрополита.

Хоча після реставрації в 1963 році «Мармурова зала» змінила свій вигляд, проте й нині вражає своєю неповторню красою. Сьогодні можна милуватися відреставрованими декораціями поліхромно розписаної дерев'яної стелі та дрібними структурними деталями на склепіннях, пілястрах, фризах чи капітелях.

Червона зала[ред. • ред. код]

Зліва від «Мармурової зали» — «Червона зала» («Зал засідань Священного Синоду»), інтер'єр якої зберігся у первісному вигляді. Приміщення нагадує надзвичайної краси дерев'яну шкатулку. Стіни оздоблені китайським шовком, стеля декорована орнаментом, що нагадує колекцію писанок, а підлога встелена паркетом з червоногобука, дуба та зеленої липи.

На одній зі стін висять величезні венеціанські дзеркала, створені за старовинною технологією — нараховують аж п'ять шарів срібла. Якщо піднести до люстра свічку чи за­пальничку й уважно придивитися, замість одного вогника можна розгледіти саме п'ять. За легендою дзеркала здатні омолодити кожну жінку, яка в них подивиться, а кожного чоловіка — позбавити гріхів.

Раніше стіни «Червоної зали» прикрашали портрети всіх буковинських православних архієреїв (робота чеського професора живопису Кароля Свободи).

Блакитна зала[ред. • ред. код]

«Блакитна зала»
(сучасний інтер'єр)

Справа від «Мармурової зали» знаходиться «Блакитна зала». У минулому тут розміщувалась бібліотека Митрополита.

Тут же знаходився вхід до параклиса — каплиці Св. Іоана Нового Сучавського, з якої власне й почалося будівництво всієї резиденції. Обслуговували домашню церкву владики кілька ченців, які також відали всіма господарськими питаннями, зокрема й митрополичою кухнею.^[14]

Сьогодні тут зал для прийому важливих гостей. У цьому ж приміщенні відведено місце для вшанування Йозефа Главки — у спеціальній ніші встановлено бюст зодчего, та його портрет.

Зелена зала[ред. • ред. код]

Поряд з «Червоною залою» знаходиться «Зелена зала» — робочий кабінет Митрополита.

Від початку приміщення було прикрашене портретами австрійських монархів від часу входження Буковини до складу Габсбурзької імперії. Ці полотна були замовлені Міністерством культів і освіти Австрійської імперії буковинському живописцю Епамінандосу Бучевському. Після його смерті, роботу над картинною галереєю продовживЄвген Максимович.^[15]

Перші зміни в інтер'єрі відбулися у 1919 році, коли королівська Румунія, анексувавши Північну Буковину, розпочала знищення «австрійської спадщини».

З другої половини XX ст. тут розміщено кабінет ректора Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича.

Семінарський корпус[ред. • ред. код]

«Семінарський корпус», розташований ліворуч від «Головної брами», є пам'яткою архітектури національного значення (ох. № 778/2) з 24 серпня 1963 року.^[16]

Перший поверх корпусу займав «Греко-православний теологічний факультет» Чернівецького університету, а другий — «Духовна семінарія». Ці духовні навчальні заклади перебували практично на повному утриманні «Православного релігійного фонду Буковини». Рівень викладання був надзвичайно високим, у зв'язку з чим богословські науки тут студіювали студенти не тільки з герцогства Буковина та інших коронних земель, а й з-за кордону — Болгарії, Боснії, Румунії, Сербії, Туреччини,Чорногорії. В подальшому багато хто з них стали знаними богословами, архімандритами, єпископами, і навіть патріархами. Зокрема, у цих стінах вчився майбутній предстоятель Болгарської православної церкви Кирил (Марков).^[17]

Корпус споруджено у формі кириличної літери «П», який разом з «Трьох-Святительською церквою» та з'єднуючимигалереями, утворють квадрат з внутрішнім зеленим двориком. У його західних кутах виділяються дві квадратні вежі з чотирискатними дахами. Нижній ярус галереї сформований у вигляді аркади, декорованої ажурними кованими решітками. Ризаліти «Семінарського корпусу» завершуються бюргерсько-німецькими щипцями.

Храм на честь Трьох Святителів Вселенських — Василя Великого, Григорія Богослова та Іоанна Златоуста — є пам'яткою архітектури національного значення (ох. № 778/3) з 24 серпня 1963 року.^[18]

^[19]

Монастирський корпус[ред. • ред. код]

«Монастирський корпус» (інші назви — «Гостинний корпус», «Присвітерій»), розташований праворуч від «Головної брами» єпам'яткою архітектури національного значення (ох. № 778/4) з 24 серпня 1963 року.^[20]

У архітектурному плані «Пресвітерій» є двоповерховою спорудою прямокутної форми. Бічні ризаліти витримані у єдиному стилі зі всім комплексом — їх фронтони з зубцями завершуються візантійськими п'ятиглавіями. Центральна вісь корпусу утворюється граційноюбагаторівневою баштою квадратної форми, з балконом над парадним входом та чотирма годинниками. Справжньою родзинкою є вінець із «Зірок Давида», на який спирається вежова маківка з стилізованим хрестом на шпилі. Цим архітектурним рішенням творці підкреслили спадковість православ'я, як і загалом християнства, від біблійної старозавітної традиції, спільної для юдеїв і і християн, а також увіковічнили пам'ять про грошову допомогу, надану буковинській православній митрополії єврейською громадою міста.^[21]

Дах корпусу, орнаментований різнобарвною черепицею, нагадує гуцульський ліжник. Завдяки розташуванню будівлі, у соняч­ну погоду він виграє всіма барвами.

У різні часи тут розташовувалися дяківська школа, єпархіяльний музей, кімнати для гостей, фабрика з виготовлення свічок, а також чернечі келії.^[22]

Дендропарк резиденції[ред. • ред. код]

Парк резиденції та паркові будівлі є пам'яткою архітектури національного значення (ох. № 778/5) з 24 серпня 1963 року.^[23]

Дендропарк, площею близько 5 гектарів, було сплановано у ландшафтному стилі одночасно з резиденцією. Доглядали за ним найкращі садівники з обов'язковою вищою освітою. Його початком є природній майданчик із дивовижними пірамідальними туями, у центрі якого встановлено бронзове погруддя Йозефу Главці. За ним, пересохший в 1970-их роках, дев'ятиметровий колодязь у якому колись була мінеральна вода. Поруч росте стара ялина — ровесниця парку. Біля неї — два фонтани.

Далі починається вже безпосередньо парк, де поряд з екзотичними видами дерев ростуть клени, дуби, липи, граби. Посажені по периметру, вони створюють суцільну захисну смугу, що забезпечує повну ізоляцію й створює відчуття абсолютного спокою.

Центральна алея впирається у невеличкий ставок, навколо якого ростуть плакучі верби, магнолії Суланжа (лат. Magnolia soulangeana) та катальпи. Вже звідси алеї розходяться у різних напрямках з асиметричною посадкою дерев, відкритими галявинами, затишними баскетами. До дивовиж парку відносять тюльпанове дерево, яке розцвітає в червні, а також «триногу» яблуню. Її крону було нащеплено одразу на дві сусідні прищепи, які утворили разом з прищепою таке ботанічне диво. Найстаршим деревом парку є 130-літній бук.

До сьогодні збереглися більшість декоративних елементів в оформлені: штучні гірки, садові лави, скульптури. Трохи далі, за деревами ховається штучний кам'яний грот, призначення якого породило чимало легенд — від місця «ув'язнення» завинивших студентів теологічного факультету до входу у підземний перехід аж до залізничного двірця. Деякі стверджують, що тут тримали ведмедя. Колись парк населяли павичі та косулі. Сьогодні ж найекзотичнішими мешканцями залишились — прудкі білочки та похмурі сови.^[24]

Резиденський мур[ред. • ред. код]

Практично вся територія «Резиденції митрополитів Буковини і Далмації» огороджена майже триметровим глухим муром, який за кольоровою гамою та архітектурними елементами витриманий у єдиному стилі зі всім комплексом.

Південно-західний та південно-східний кути огорожі співпадають з одноповерховими господарськими спорудами, від яких мур продовжується до стилізованих брам у «західний» та «східний господарський двір». Далі огорожою виступають бічні фасади «Семінарського корпусу» та «Присвітерію».

Огорожа курдонера є напівмурованою. Від «Митрополичого палацу» до корпусів на цегляній основі вимуровано колони, між якими встановлено ковані решітки. Зі сторони «Пресвітерія» розміщено «службову браму», яка використовувалась для під'їзду екіпажів. Такий самий вигляд має огорожа між «Монастирським» та «Семінарським» корпусами — шістнадцять колон — по вісім з кожного боку величної «Головної брами», що має вигляд порталу.

Головна брама[ред. • ред. код]

«Парадна брама» є яскравим відображенням всього архітектурного ансамблю. У її поєднані мотиви західного середньовіччя та екзотика східної архітектури.

Композиція складається з чотирьох веж, дві з яких (центральні) є вищими за бічні. Їх завершенням служать куполи-маківки, які є зменшеними копіями «присвітерійських». Щоправда, нині на них відсутні шпилі, що були зняті у другій половині XX ст. Портал брами довершують, обрамлені білимпіщаником, велика (центральна) та дві малі (бічні) арки, в середині яких встановлені ковані ворота.

Над арками вимуровані декоративні щипці, подібні до тих, які прикрашають ризаліти основних корпусів резиденції.

Від початку на фронтон центральної арки було оздоблено буковинським орнаментом. Сьогодні на ньому виведено напис — «УНІВЕРСИТЕТ».

На центральних колонах «Парадної брами», поряд з старовинними ліхтарями, встановлено дві фігурні кам'яні дошки. На одній зображено профіль Юрія Федьковича, на іншій — тризуб та напис: «Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича».

На правій колоні розміщено табличку з офіційними данними університету, та дошку, що визначає «Резиденцію митрополотів Буковини і Далмації» як пам'ятку архітектури національного значення. На лівій — інформацію про включення комплексу до списку світової спадщини ЮНЕСКО.

Центральна частина «Парадної брами» стала справжнім символом міста та регіону, служить основою для гербів Чернівців та області.

Сьогодення пам'ятки[ред. • ред. код]

З другої половини XX ст. в «Резиденції митрополитів Буковини і Далмації» розміщено IV, V, VI корпуси ЧНУ ім. Ю.Федьковича.

Починаючи з 1990-их років періодично проголошуються ідеї щодо необхідності, якщо не повної реституції, то принаймні передачі комплексу в користування православній церкві. Водночас, на думку фахівців, перешкодою для реалізації подібних намірів є не тільки необхідність перенесення частини університету, а й існуючий розкол вУкраїнській Православній Церкві.

Частковим відновленням історичних традицій можна вважати відродження теологічної освіти в стінах університету. Наказом ректора ВНЗ № 70 від 29 грудня 1993 року було розпочато роботу філософсько-теологічного факультету з богословським відділенням. 18 квітня 2003 року ЧНУ ім. Ю.Федьковича уклав «Угоду про спільну освітню діяльність» з Київською Духовною Академією.^[25]

Нині пам'ятка залишається у розпорядженні Чернівецького університету. Завдяки праці та наполегливості його керівництва вдалося добитися включення архітектурного ансамблю до списку світової спадщини. У зв'язку з цим, 23 березня 2012 року було утворено «Центр управління об'єктом ЮНЕСКО».^[26]

Крім того передбачено проведення низки заходів, спрямованих на створення зручностей для туристів: обладнання стоянки для транспорту, місць для харчування, сувенірних магазинів. З цією метою створюється «туристичний комплекс» на місці господарського двору університету (майданчик за «IV (семінарським) корпусом»), який перемістять в інше місце. У «V (митрополичому) корпусі» розташовуватимуться музеї університету та виставкові зали. Факультети, які нині там розміщені, перенесуть у інші будівлі.^[27]

Створений «Історико-культурний центр» займається проведенням на території архітектурного ансамблю «Резиденції митрополитів Буковини і Далмації» щоденних (з 10.00 до 17.00) екскурсій, під час яких є можливість оглянути Храм Трьох Святителів (послухати церковний спів), «Мармурову», «Блакитну» та «Червону» зали, а також дендропарк, провести фото- та відео зйомку. Відвідувати зали дозволено лише у присутності екскурсовода, в університетську церкву та парк є можливість завітати самостійно. Групи формуються за попереднім записом або безпосередньо на місці. Тривалість екскурсії — 45 хв. Мовами їх проведення є: українська, російська,румунська, польська, німецька, англійська та французька.^[28]

Окремі елементи та споруди комплексу регулярно знаходили своє відображення не тільки у геральдиці, а й в нумізматиці та філателії.

4. Націона́льний істо́рико-культу́рний запові́дник «Качані́вка» — заповідник в селищі Качанівка Ічнянського районуЧернігівської області на берегах річки Смош.

Створений 1981 року на основі палацового ансамблю та парку дворян­ської садиби, заснованої в 1770-х роках, яка на сьогодні є єдиною серед українських садиб, що збереглася в комплексі. В лютому 2001 року заповіднику надано статус національного.

Урочище Качанівка розкинулось на околиці села на нерівному ландшафті місцевості. Верхнє плато займає палацовий комплекс будівель, які є пам'ятниками архітектури, нижнє — мальовничий парк з 12 ставками, павільйонами, скульптурами, парковими містками, «руїнами», амфітеатром.

Генеральний директор комплексу — заслужений працівник культури Буренко Володимир Борисович.

Палац[ред. • ред. код]

Палац — споруда в стилі класицизму з елементами, властивими періоду історизму, цегляна, другий поверх дерев'яний, фанерований цеглою. У інтер'єрах використано червоне дерево, дуб, мармур, штучний мармур, поліхромні метлахські кахлі, кольорове скло. Будівля двоповерхова, прямокутна в плані з 3 ризалітами з боку паркового фасаду. З боку головного фасаду під прямим кутом до палацу примикають два одноповерхові флігелі, завдяки яким палац зберігає традиційну П-подібну в плані форму.

Центральна частина палацу увінчана півсферичним декоративним куполом на високому рустованому барабані. Ребристий купол завершується невеликим оглядовим майданчиком, захищеними металевими ґратами. По периметру барабана ряд овальнихвікон, обрамлених профільованими наличниками. Центральна частина головного фасаду палацу підкреслена глибокою лоджією в два поверхи, обмеженою кутовими пілонами і 4-колонним портиком доричного ордеру, несучим антаблементом з тригліфами ірозетками в метопах. Завершується портик складним за композицією ступінчастим фронтоном, обабіч якого — парапет-балюстрада, прикрашена вазами. З боків центральної частини фронтону — скульптура, а в центрі — ліпна композиція, обмежена спареними пілястрами, що несуть антаблемент і трикутний фронтон. Стіни головного фасаду оброблені рустом. Віконні отвори прямокутні, над ними в 2-му поверсі прямі сандрики і ліпні прикраси.

Парковий фасад близький за рішенням до головного, але потрактований більш мальовничо. По центру — 6-колонний портиктосканського ордеру, увінчаний трикутним фронтоном, в тимпані якого ліпний мотив. Ризаліти і торцеві фасади оперезаніколонадою в рівні 1-го поверху, що несе тераси 2-го поверху з ажурною металевою огорожею, їм відповідає балкон 2-го поверху в межах портика. Ризаліти по 1-му поверху заокруглені, по 2-му — 5-гранні.

Планування палацу — коридорно-анфіладне в центральному корпусі і коридорне у флігелях. Планувальна структура дійшла до наших днів. На 1-му поверсі вестибюль і літня зала, у вестибюлі фільонкова обшивка стін і дерев'яні сходи, що ведуть в їдальню і лицарська зала з професійним розписом плафона початку XIX століття. У палаці збереглися фрагменти старовинногоінтер'єру — каміни, дзеркала на мармурових підставках, кахельні печі абощо. Основні габарити палацу в плані — 73х21 м. Палац становить великий інтерес як пам'ятник садибно-палацового типу XIX століття у комплексі з ансамблем. Велику цінність мають інтер'єри, що збереглися.

Парк[ред. • ред. код]

Качанівський парк, площею 560 га, виплеканий трьома поколіннями Тарновських, є одним із найбільших пейзажних садів в Україні та Європі. Виник на основі природноголісу і нараховує понад 50 порід дерев і 30 видів кущових. У формуванні художнього образу парку особливу роль відіграють хвойні породи, акліматизовані в лісостепу —ялина, сосна кедрова, сосна Веймутова, модрина, ялиця сибірська, кипарисовик горіхоплідний. З екзотів привертають увагу бархат амурський, лох вузьколистий,птелея, катальпа.

Парк поділяється на дві частини — регулярну та пейзажну (ландшафтну). Регулярна, прикрашена клумбами, розташована на підвищеному плато. Ця частина парку невелика і збагачена флігелями та спорудами різного призначення. Ландшафтна частина значно більша, складається із гаїв і дібров, що чергуються з полянами і дзеркалами озер (загальна площа — 125,63 га), розташованими на нижньому плато. Тут збереглись паркові мости, Гірки Кохання і Вірності, «романтичні руїни» на березі Великого ставу, які є пам'яткою садово-паркового мистецтва XVIII століття. Численні живописні алеї і доріжки перетнають парк у всіх напрямках.

Загальна довжина великої паркової дороги — 60 км.

Заснування[ред. • ред. код]

Садиба була заснована на місці хутора як одна із рези­денцій президента Малоросійської колегії і генерал-губернатора Малоросії графа П. О. Рум'янцева-Задунайського. За проектом московського архітектора Карла Бланка український зодчий Максим Мосципанов звів розкішний палац та спланував регулярний парк при ньому. Архітектура палацу цього періоду належить до стилю романтичного напрямку, притаманного спорудам XVIII — поч. XIX століть.

Споруда палацу була одноповерховою з двосвітними центральними залами. Фасади декоровані романтизованими формами численних башточок, увінчаних шатрами, що переходили в шпилі, всебічними уступами та нішами, які загалом асоціювались з архітектурою Сходу, як того забажав замовник — герой російсько-турецьких воєн.

Радянська влада[ред. • ред. код]

1918 року садибу націоналізувала радянська влада. У 1925—1933 рр. у Качанівці діяла дитяча комуна ім. Воровського.

Під час радянсько-німецької війни на території садиби перебували евакуаційні госпіталі № 2030 і № 6050, а в повоєнний час — шпиталь для одужуючих інвалідів, про що свідчить меморіальна дошка на будинку адміністрації.

Згодом, до 1981 року, садибний комплекс використовували в оздоровчо-лікувальних цілях. Протягом тих десятиліть палацово-парковий ансамбль приходив у запустіння, руйнувався, втрачав свою колишню велич і красу.

1973 — дирекція туберкульозного санаторію, яка займала тоді садибу, звернулася до інституту «Укрпроектреставрація» з проханням провести обстеження палацово-паркового комплексу і виконати реставраційні роботи задля збереження пам'ятки історії і культури. Фахівці інституту під керівництвом архітектора-реставратора М. М. Говденка провели обстеження споруд комплексу і розробили програму реставраційних робіт.

Архітектор В. Є. Новгородков виконав обмір палацу, дослідження і проект реставрації. Починаючи з 1975 року, головний архітектор проектів Б.Тимофєєв та фахівці інших професій (археологи, хіміки-технологи, конструктори, живописці, деревообробники, металісти) проводили додаткові обстеження палацу, церкви, служб, господарських споруд для встановлення їхнього технічного стану.

1981 — згідно з постановою ЦК Компартії України та Ради Міністрів УРСР від 24 листопада 1981 року, Качанівку оголосили Державним історико-культурним заповідником, відтак її поступово відновлюють.

Сучасність[ред. • ред. код]

Указом Президента України від 27 лютого 2001 року заповіднику надано статус Національного^[2].

У заповіднику проводять наукову, пошукову, дослідницьку, культурно-просвітницьку й експозиційну роботу. Зусиллями нащадків колишніх господарів садиби Тарновських, що проживають у Великобританії, Німеччині, Києві, створено й активно діє Міжнародне товариство «Друзі Качанівки», яке ставить за мету залучення коштів і спонсорів для відродження палацово-паркового ансамблю та перетворення його на міжнародний культурний центр.

З 2004 року започатковано проведення щорічного літературно-мистецького свята «Качанівські музи». Впорядковано чотири туристичні маршрути, налагоджено екскурсійне обслуговування, на основі фондових матеріалів створені нові виставки.

2009 — завдяки сприянню фонду Миколи Томенка «Справедлива країна» та за активної підтримки народних депутатів УкраїниВалерія Дубіля і Івана Куровського в заповіднику до Дня незалежності України відремонтували центральну алею, про що свідчить пам'ятний камінь^[3].

Дата добавления: 2015-10-28