Философия Ф. Ницше и А. Шопенгауэра(рус 2)

А.Ш.р (1788-1860) и Ф.Н (1844–1900) являются основными представителями неоидеализма. Характерная черта неоидеализма – иррационализм, т.е. учение о том, что основой миропонимания является не разум, а такие формы человеческого сознания, как представление, воображение, воля, переживания, а также бессознательные элементы сознания (инстинкты, «озарения» и др.). Для неоидеализма объектом философского исследования становится внутренняя жизнь человека, через призму которой ведется интерпретация различных общественных явлений: культуры, человека, власти, религии, морали и др.В рамках неоидеализма появляются методы познания, отличные от тех, которые предлагает позитивизм. Так, философия Ш считает, что познание идет, возможно, лишь на основе человеческих представлений, а для философии Ф. Ницше важнейшим методом раскрытия сущности общественного явления оказывается переход человеческого в природное и др. А. Ш. писал о том, что мир невозможно понять вне эмоционально-волевых структур человеческого бытия. Мир – это мир человека – таков исходный пшопенгауэра ункт философии Ш. Мир – это мой мир, мой в том смысле, что я его вижу таким, каким мне позволяют видеть его мои представления Ш. полагает, что воля проявляется в каждой действующей силе природы. Она имеет свои формы – пространство, время, причинность. Все уровни неживой и живой природы пронизывают полярные, противоречивые силы воли. В мире животных, человеческом роде – везде проявляется «воля к жизни» через борьбу за жизнь. Мир как воля – это вечное становление, бесконечный поток.

Философ считает, что существуют три основные пружины человеческих поступков, и только через возбуждение их действуют все, какие только возможно, мотивы. Эти «пружины»:– эгоизм, который хочет собственного блага (он безграничен); – злоба, которая хочет чужого горя (доходит до самой крайней жестокости); – сострадание, которое хочет чужого блага (доходит до благородства и великодушия).

Для философии Н. познание – это интерпретации, истолкования, органически связанные с внутренней жизнью человека, он справедливо отмечает, что один и тот же текст допускает многочисленные интерпретации, так как мысль – это знак со множеством смыслов. Чтобы понять вещь, надо человеческое перевести в природное, поэтому важнейшим средством познания и выступает перевод человеческого в природное. Но истолкование – это низшая ступень познания по сравнению с делом. Он отвергает традиционную трактовку истины в смысле адекватности образа объекту, считает, что надо к истине подойти с точки зрения субъекта, а он разный: толпа, герой, «людское стадо», «сверхчеловек» и др., значит у каждого из них свое понимание мира, своя истина.Он считает, что человек – это «болезнь Земли», вряд ли «во Вселенной можно было бы найти что-нибудь отвратительнее человеческого лица», человек – мимолетен, он «в своей основе есть нечто ошибочное»; но надо создать подлинного, «нового» человека – «сверхчеловека», который дает цель, он победитель «бытия и ничто» и должен быть честным, но эту честность необходимо «сохранять прежде всего перед самим собой». «Ложь – непременный спутник и условие жизни», – отмечает Ницше. «Быть правдивым при условии, что тебя поймут»; «Справедливость относительна: то. что справедливо для одного, вовсе не может быть справедливо для другого». Но по причине «лживости жизни» «справедливость» не только относительна, но и вообще сомнительна. Конечной целью стремлений человека является не польза, не удовольствия, не истина, не христианский Бог, а жизнь. Воля к жизни должна проявить себя не в жалкой борьбе за существование, а в битве за власть и превосходство, за становление нового человека.

18. Антропологічна філософія А. Фоєрбаха(рус)

При обосновании материалистического мировоззрения Фейербах отказывается использовать понятие «материя». Этот термин, как и само понятие «материализм», кажется ему неприемлемым в силу сложившегося в общественном сознании отрицательного к ним отношения. Фейербах вместо понятия «материя» предпочитает использовать понятие «природа» Поэтому может быть более целесообразней его мировоззрение называть натурализмом. Природа, по Фейербаху, существует вечно. Она независима ни от Бога, ни от какой-либо философии.

Натурализм в философских системах может принимать космический характер. Так было в философии античности и эпохи Возрождения. Натурализм в системе Л. Фейербаха носит антропологический характер. В центре философии, по его мнению, должен находиться человек как высшее существо природы. Философское учение Л. Фейербаха является попыткой утверждения самоценности и значимости конкретного человеческого индивида во всей полноте его телесного и духовного бытия. Фейербах отвергает подход к человеку со стороны классиков немецкого идеализма, рассматривающих человека, по преимуществу, как духовное существо. Фейербах стремится по-новому осмыслить понятие субъекта. Субъект в системе Л. Фейербаха — это не познающее мышление и не «абсолютный дух», «мировой разум», а реальный целостный человек в единстве его телесных и духовных качеств. Фейербах стремится реабилитировать природно-биологическое начало в человеке, от которого в значительной степени абстрагировался немецкий идеализм. «Я» у Фейербаха — это не просто духовное и мыслящее начало, а человек обладающий телом и мыслящей головой, реальное существо со всеми пространственно-временными характеристиками, которое только в качестве такового обладает способностью созерцать и мыслить.

Важнейшей характеристикой субъекта в системе Л. Фейербаха является чувственность. Чувственность — это синтетическая, обобщающая характеристика антропологических свойств «природы человека», его телесности, разума, воли, «сердца». Однако Фейербах не замыкается на натуралистическом описании субъекта, он пытается преодолеть этот натурализм, вводя в понятие субъекта не просто «Я», но и другого человека. «Идеализм прав, — писал он, — в своих поисках источников идей в человеке, но не прав, когда он хочет вывести эти идеи из обособленного, замкнутого существа, из человека взятого в виде души, одним словом, когда он хочет вывести их из «Я», без чувственного данного «Ты». Идеи возникают только из общения между людьми, только из разговора человека с человеком». Таким образом, чувственность в его системе рассматривается не как натуральная и непосредственная, а как опосредованная общением с другим человеком. Следовательно, отношение человека и природы опосредуется отношением человека к человеку. Именно в сфере межчеловеческого общения и осуществляется, по Фейербаху, реализация человеком своей родовой сущности. В ходе этого общения и совместной деятельности субъективные и частные определения человеческой природы поднимаются до всеобщих объективных определений, и индивидуальная жизнь, соединяясь с родовой,образует целостность человеческих способностей. Это значит, что человек, отправляя «функции рода» превратил сущностные силы всего человечества, продукты культуры в свои собственные жизненные силы, в целостность своих способностей.

Итак, субъект, по замыслам Л. Фейербаха, — это целостный человек, человек в единстве телесных, духовных и родовых характеристик. Однако в теории познания такая трактовка субъекта остается нереализованной. В решении конкретных проблем теории познания Фейербах стоит на позициях сенсуализма и лишь воспроизводит взгляды французских материалистов. Исходным пунктом познания, по Фейербаху, является ощущение. Источник же ощущений заключен в самом объективном мире, природе. На базе ощущений у человека возникает мышление. По содержанию мышление не дает людям ничего нового, по сравнению с тем, что содержалось в чувственных данных. Но вместе с тем, мышление надо отличать от чувственных данных, мыслить — это значит связно читать показания чувств. Фейербах доказывал правильность показаний органов чувств, достоверность чувственных данных. Он резко выступал против разграничения познавательного мира на «мир явлений» и «мир вещей в себе». Критерием истины тех или иных научных суждений он считал согласие с ними большинства людей. «Истинно то, что соответствует сущности рода. Разработанная Л. Фейербахом материалистическая трактовка субъекта, атеистическое мировоззрение оказали серьезное воздействие на последующих мыслителей, в частности на К. Маркса и Ф. Энгельса.

18. Антропологічна філософія Фейєрбаха.(укр)

Глибоким критиком ідеалістичної системи Гегеля став Л. Фейєрбах(1804 – 1872 рр.), його сучасник, учень, який, однак, не став послідовником свого вчителя. З Л. Фейєрбаха починається період нового злету, У світі немає нічого, крім природи, вона ніким не створена і є причиною самої себе. Природа є також основою походження людини, а релігія – це хибна, перекручена свідомість. Він не просто відкидав релігію з порогу, як це робили багато його попередників, а дав психологічний аналіз її існування. Такі думки Фейєрбаха – це ніби справжній матеріалізм і атеїзм. Але його філософія не була послідовно матеріалістичною. В розумінні природи Фейєрбах – матеріаліст, а в розумінні історії людства – ідеаліст. Великі зміни в історії суспільства, вважав філософ, пояснюються змінами форм релігії. Будучи глибоким критиком релігії, що існувала на той час, Фейєрбах намагався створити свою нову релігію, в якій замість культу Бога буде панувати культ людини і любові. Крім цього, матеріалізму Фейєрбаха були притаманні такі риси, як метафізичність, механіцизм, він мав споглядальний характер. У цетрі філософії Фейєрбаха стояла людина, тому його філософія була антропологічною і глибоко гуманістичною. Але людину він розумів однобоко, тільки як частину природи, як біологічну істоту, яка повністю залежить від природи, “панує” над природою “шляхом покори її” в той як її слід розгляди як єдність біологічного і соціокультурного.

Видным представителем младогегельянской школы был Людвиг Фейербах. Ядром философской концепции Фейербаха был человек, который «и есть Бог». Религия у Фейербаха — продукт человеческой фантазии. В работе «Сущность христианства» Фейербах дал концептуальный анализ специфики религиозного сознания, суть которой — в вере в сверхъестественное и фантастические образы. Именно чувства, особенно чувства зависимости человека от стихийных сил природы, играют решающую роль в религиозном поклонении. При этом Фейербах пытался не столько упразднить религию, сколько реформировать ее, поставив на место веры в Бога веру человека в самого себя. Исходя из этого он ратовал за религию любви к человеку. В вопросах гносеологии Фейербах делал акцент на роли чувств и опыта в познании. Этим он значительно отличался от предшествующей традиции немецкой классической философии и особенно трактовки проблем теории познания Гегелем. Фейербах считал, что прежняя философия преувеличивает роль разума в освоении мира.

В целом философия Фейербаха антропологична. В ней общественные связи трактуются преимущественно с нравственных позиций. В антропологической парадигме Фейербаха человек обладает изначальной неизменной природой, не зависящей от национальности, социального статуса, эпохи. Характерными чертами этого человека выступают любовь к жизни, стремление к счастью, инстинкт самосохранения, эгоизм, которые и определяют его поаедение в культуре. Фейербах исходил из того, что человек изначально естествен и к нему неприменимы оценочные характеристики (добрый, злой и т.д.) и только условия человеческой жизни делают его тем, кем он становится.

Заслугой Фейербаха является подчеркивание связи идеализма с религией. Резкой критике подвергает Фейербах также идеалистический характер гегелевской диалектики. Основное содержание и смысл философии Фейербаха — отстаивание материализма. Антропологизм Фейербаха проявлялся в выдвижении на первый план сущности человека, которая рассматривается им как «единственный, универсальный и высший» предмет философии. Но провести последовательно материальную точку зрения в этом вопросе Фейербаху не удается, так как человек для него — абстрактный индивид, чисто биологическое существо в теории познания. Вместе с тем он не отрицал и значение мышления в познании, пытался характеризовать объект в связи с деятельностью субъекта, высказывал догадки об общественной природе человеческого познания и сознания и т.д. Идеалистические воззрения на общественные явления вытекают из стремления Фейербаха применить антропологию как универсальную науку к изучению общественной жизни. Идеализм Фейербаха особенно ярко проявляется в исследовании религии и морали. Религия рассматривается им как отчуждение человеческих свойств: человек как бы удваивается и в лице бога созерцает свою собственную сущность. Таким образом, религия выступает как «бессознательное самосознание» человека. Причины такого удвоения Фейербах видит в чувстве зависимости человека от стихийных сил природы и общества. Особый интерес представляют догадки Фейербаха о социальных и исторических корнях религии. Подобная антропологически и атеистически ориентированная философия оказала значительное влияние на мировоззренческие дискуссии о судьбе идей Гегеля. Особенно ценными оказались идеи о возвращении человека в центр философии, необходимости видеть мир через era потребности, что импонировало радикально настроенным исследователям Гегеля.

19. Філософський зміст класичного марксизму: основні ідеї та принципи(укр)

Марксистська філософія, і в цьому одна з її специфічних рис, виникла як складова більш широкого вчення — марксизму. До його складу, крім філософського вчення, входить також теорія економічного розвитку суспільства — політична економія і теорія соціально-політичного розвитку — "науковий комунізм". Ці три складові нового світобачення внутрішньо взаємопов'язані, доповнюють одна одну і зрозуміти філософське вчення марксизму можна лише в контексті їх взаємозв'язку і взаємодії. Марксизм — одна з небагатьох спроб в історії людства дати цілісне розуміння об'єктивного світу та місця і ролі людини в ньому, показати взаємозв'язок матеріального і духовного світів, об'єктивного і суб'єктивного, природи і суспільства, розкрити найзагальніші закони розвитку природи, суспільства та людського мислення.

Відкриття закону збереження і перетворення енергії у поєднанні із законом збереження й перетворення речовини стало науковою основою для філософських висновків про нестворюваність і незнищуваність матерії та руху, єдність різноманітних форм руху, їх взаємодію і взаємоперехід. У філософському аспекті набула належної аргументації ідея безперервності еволюції органічного світу, закономірності виникнення людини як найвищого прояву природи.

Великий вплив на формування філософських поглядів К.Маркса і Ф.Енгельса справила класична німецька філософія, особливо праці Г.Гегеля і Л.Фейербаха. Німецька класика виступила теоретичною основою нового філософського світобачення. К.Маркс і Ф.Енгельс критично сприйняли і застосували на абсолютно нових засадах гегелівське вчення про діалектику як теорію розвитку і філософський метод.

Поєднання матеріалізму і діалектики знайшло відображення в терміні, який серед інших використовується як назва цієї філософської теорії — діалектичний матеріалізм. ринципово по-новому в марксистській філософії вирішується комплекс питань, пов'язаних з життям суспільства.

Виникнення і розвиток марксистської філософії, без сумніву, є якісним стрибком в історико-філософському процесі. Багато складних проблем буття людини, суспільства, природи, розвитку науки, методології пізнання і практики набули в ній принципово нової інтерпретації. В рамках самого марксизму поява цього вчення розглядається як революційний переворот у філософії.

20. Философия “всеединства” B.C. Соловьева(рус)

В одной из своих первых публичных лекций “ Исторические дела философии” В.С.Соловьев (1853—1900) назвал первоначальной философской интуицией провозглашение “нового, неслыханного слова: все есть одно”. Следовательно, обособившееся, разделившееся множество явленностей этого мира социальности есть проявление единой сущности. “Все есть одно — это было первым словом философии, и этим словом впервые возвещались человеку его свобода и братское единение”. Идея всеединства всю жизнь сопровождала В.Соловьева и определяла постановку у него исторических вопросов и проблем человека.

Всеединство, по Соловьеву, есть идеальный строй мира, предполагающий воссоединенность, примиренность и гармонизированность всех эмпирических несогласованных, конфликтных элементов и стихий бытия. “Я называю истинным или положительным всеединство такое, — писал Соловьев, — в каком единое существует не за счет всех или в ущерб им, а в пользу всех. Ложное, отрицательное единство подавляет или поглощает входящие в него элементы, само оказывается таким образом пустотою; истинное единство сохраняет и усиливает эти элементы, осуществляясь в них как полнота бытия”. Если “положительное всеединство” потенциально объемлет собой и человека, указывая ему цель и смысл жизни, следовательно, сущность человека не может быть редуцирована, сведена к каким-либо частным его определениям и т.п. Отсюда истинная суть человека есть живое осуществление такого всеединства, которое не только созерцает умом, но само действует в мире как вполне конкретный, но “новый духовный человек”. Осуществление “живого всеединства”, по Соловьеву, свершилось в лице Христа. Оно явилось для людей “как высшая сила, которая овладела ими, но которою они не овладели”. Соловьев уточняет: в том хаосе, которым являлся мир далекого прошлого, истиной Христа овладели “немногие” человеческие души (“избранные”, по Достоевскому). И христианская идея свободного человеческого единения, всемирного братства снизилась до “христианства домашнего”, лишь до индивидуальной жизни немногих душ человеческих. Для основного же большинства Христос как живое воплощение всеединства, гармонии идеального и материального стал далеким и непостижимым фактом. Так христианская идея стала формализмом церковной организации, безуспешно пытающейся одухотворить общество, социальные отношения, самого человека верой в “чудо, тайну, авторитет”, повторяя Достоевского, писал Соловьев. В таком “храмовом, неистинном христианстве” человек, по мысли философа, находится в еще большем духовном рабстве, нежели язычник перед силами природы. Философия идеализма (от Декарта до Гегеля), восстав против лжехристианства, освобождает, по Соловьеву, разум от химер и тем самым открывает путь христианской истине. Богочеловечество, богосовершенство искать надо не в окружающем мире, но в самом человеке, в его “свободно-разумной личности”. Благодаря “рациональной философии” к этой идее человек должен прийти “от себя, сознательно, свободно”. Французский материализм восстановил материю и развил значение материального начала в мире и человеке. С точки зрения Соловьева, тем самым материализм также послужил христианской истине о воскресении и вечной жизни тел.

Разнонаправленными путями философия идеализма и материализма, “делая человека вполне человеком”, восстановила его полноту божественного всеединства. Теперь, по Соловьеву, остаются задачи практического осуществления всеединства для человечества в целом, чтобы христианство стало “всечеловеческим миром”, где исчезнут национальный эгоизм, вражда, разделение человечества на соперничающие народы.

Об “истинности” христианства как осуществлении “всечеловечества”, объединяющем народы не только верой, но и “всемирным общим делом”, Соловьев, в частности, говорит во второй речи памяти Достоевского (1882). Главным окончательным условием такой Бесчеловечности является свобода, гарантом которой является Бог, совершенный человек Христос и “бесконечность души человеческой”.

Мысль Соловьева об изначальной свободе воли, данной человеку, различные аспекты замысла философа о воссоединении бытия со всей очевидностью являются производными библейской мифологемы сотворения человека, Эдема. Всеединство как принцип бытийного устроения, строящегося из многоразличных элементов, связанных и сообразных так, что часть тождественна целому, по преимуществу является философской экзегетикой, рационализированным толкованием новозаветной символической характеристики цельного и совершенного устроения (“да будет Бог во всем” (1 Кор. 15, 28). Так философия всеединства, предполагающая укорененность здешнего бытия в божественном, включается в русло религиозной философии как “светского богословия”.

20. Філософія всеєдності Вл. Соловйова(укр)

Філософські погляди Юркевича, який пізніше викладав у Московському університеті, мали значний вплив на форм поглядів російських філософів. Так В.С Соловйов (1853-1900 р.р) - представник об`єктивного ідеалізма, засновник так званої «філософії всеєдності». Головна його праця - «Виправдання добра». Надзвичайно складна філософська система Соловйова складається з трьох частин - вчення про красу, про знання, про красу.
Прагнучи поєднати в одне ціле філософію, науку і теологію, Соловйов наслідує ідеї Платонізму - «царство вічних ідей», яке є інше буття Бога. Природа є породженням «світової душі», результатом гріхопадіння, відходу від Бога. Людина пов`язана з двома світами - природним і божественним, з першого вона вийшла, до другого прагне. Ідеальним втіленням Бога у людині є Христос. Завдання християнської релігії полягає в об`єднанні світу в боголюбстві.
Творений, гріховий світ, що «відпав» від Бога, еволюційним шляхом знову зирається в єдине ціле, він проходить кілька ступеней: мінеральне царство, рослине царство, тварине царство, людське царство, божествене царство. Існує, таким чином, світовий прогрес, єдність Всесвіту, його прагнення до Бога - відродження всеєдності.
Привертають увагу моральні погляди цього христианського філософа, зокрема його твердження, що стимулом до морального способу життя є впевненість людини у розумній підставі свого існування. Моральна людина живе заради того щоб творити добро.Досить складна філософська система С складається з 3 частин:*вчення про мо-ральність,*про знання,*про красу.Прагнучи поєд-нати в одне ціле філософію,науку і теологію,С нас-лідує ідеї платонізму-“царство вічних ідей”яке є інше буття Бога.Природа є породженням світової думи,результатом ріхопадіння,відходу від бога. Людина пов’язана з двома світами-природнім і божественим,де з першого вона вийшла,до друго-го прагне втіленням бога у людину є Христос. Християнська релігія прагне до об’єднання світу в багатстві.Моральні погляди цього філософа,тверд-ження,що стимулом до морального способу життя є впевненість людини у розумовій підставі свого існування творити добро.

Им Была заложена основа собственно философского принципа всеединства — оригинального и глубоко продуманного принципа нашей философии, обогатившего сокровищницу мировой философской мысли. Соловьев развил плодоносную тенденцию к синтезу философской и богословской мысли, рационального и иррационального типов философствования, единения западной и восточной культурных традиций.

Реальный мир представал у Соловьева как самоопределение, или воплощение абсолютно сущего, — это тело Божие или материя Божества, субстанциональная премудрость Бога, проникнутая началом божественного единства, посредником между ними выступала София — Мудрость Божия. Разделяя, таким образом, общехристианский взгляд на природу как на творение Бога, Соловьев не мог признать его совершенным, но лишь идущим к совершенству. Эмпирический, материальный мир, в котором действуют временная и пространственная разорванность и механическая причинность, находится в хаотическом состоянии. Призванием человека, который является, по словам Соловьева, «центром всеобщего сознания природы», выступает его мессианская по отношению к природе роль — роль ее освободителя и спасителя. Именно человечество является посредником между божеством и природой. В его сознании уже содержится форма всеединства.

Рассматривая проблему «человек и общество», Соловьев утверждал, что человек — вершина творения Бога. Общество есть расширенная личность, а личность — это сосредоточенное общество. Идеалы совершенного добра открывает христианство. Юридическое право не в состоянии это сделать: оно способно преградить путь для проявления лишь крайних форм зла. Требования добра необходимы в политике, экономике и вообще во всех сферах социума.

Как центральная фигура во всей истории российской философской мысли (это утверждали и его современники), Соловьев оказал огромное влияние на целую плеяду русских мыслителей, которые в период распросфнения марксизма в России придерживались определенного религиозно-философского направления.

21. Вчення Бердяєва про свободу та творчість(рус)

По своей сути философия Н.А. Бердяева носит религиозно-экзистенциалистский характер, с явными признаками антропологизма. Предметом философии Бердяева являются свобода, творчество как условие и способы жизнепроявления человека как личности, ядром которой является духовно-религиозная жизнь в ее становлении и проявлении.
Исходный постулат всей философии Н.А. Бердяева состоит в первичности свободы по отношению к бытию, к всему существующему. Свобода не создана Богом, но он сам рождается из свободы. Поэтому Бог присутствует лишь в свободе и через свободу. Свобода по своему характеру есть положительная творческая мощь. Свобода предшествует и природному бытию, в котором торжествует только необходимость. Свобода, по Бердяеву, есть самоопределение изнутри, из глубины, и противоположна всякому определению извне, которое есть необходимость.
Бердяев категорически возражает против всякой натурализации свободы. Свобода есть способ, каким сущность неограниченно проявляет себя и творит себя, без каких-либо внешних регламентации и внешнего принуждения. Вот почему свобода есть для Бердяева «положительная творческая мощь», прежде всего, мощь духа. Положительная свобода, по Бердяеву, есть свобода не от чего-либо (что синоним произвола), а свобода «для». Именно посредством свободы Бог придает смысл бытию мира, мировой жизни, а проявление (или не проявление) свободы определяет судьбу и мира, и человека.
Свобода, согласно Бердяеву, заложена в темной бездне, в ничто. Свобода предшествует миру, она вкоренена в изначальное ничто. Вот почему даже Бог (всесильная духовная сущность) всесилен над бытием, но не над ничто, но не над свободой. Без свободы нет Бытия Бога. Свобода порождает все в мире, в том числе добро и зло. Свобода есть исходно необходимое условие для бытия человека, становления его как личности и для творчества. Посредством ее он (человек) положительно утверждает себя. Можно сказать, что, по Бердяеву, свобода носит тотальный характер, поэтому трагедию человека и истории он связывает с неосуществленностью свободы.
Свобода, по Бердяеву, наиболее полно воплощается в духе, в духовной жизни. Бердяев не сторонник рационалистического, понятийного определения Духа. Повсюду и во всем действует Дух, но как сила просветляющая, преображающая, освобождающая, а не принуждающая. Дух есть творческая активность, все творящая из себя. Поэтому дух есть не объект, а субъект, самодостаточный и все из себя творящий. Он трансцендирует во вне, во внешний объективный мир. А творить может только субъект, но не объект. В силу этого всякий акт духа есть высший акт, творческий акт субъективного духа есть выход из себя в мир. Он изначально свободен и сама свобода, он сам себя детерминирует, определяет и развивает. И Бога и человека можно понять только через дух.
Человек призван к творчеству в мире, через человека Бог продолжает свое творение в форме преобразовательной, творческой деятельности человека. Поэтому не только человек нуждается в Боге, чтобы быть творческой личностью, но Бог нуждается в человеке.

22. Основні риси і особливості української філософії(рус)

Любая философия всегда есть отображение типа и сущности особого мышления, мышления, в котором реконструируется традиция национальной культуры, той цельной жизни духа, что воплощается в характере самой философии. В этом плане главной особенностью украинского философского знания, равно как и русского можно считать, что самобытная украинская философия есть раскрытие не отвлеченной интеллектуальной истины, а истины как пути в жизни. Поэтому в противоположность рационалистическому устремлению к смысловой отвлеченности, украинское философствование всегда конкретно, целостно; оно руководствуется мистической наследственностью культурного исторического самосознания и требует понимания себя из господствующих интересов народного и частного быта. Онтологическая конкретность (первая особенность) украинской философской мысли проявляется в следующем: с одной стороны, она достигает мировых всечеловеческих вершин в глубоко философском творчестве Сковороды, Гоголя, Франко, Шевченко и отражает весьма оригинальную особенность их философствования – отсутствие систем как таковых. С другой стороны жизненная конкретность украинского философского сознания делает ряд замечательных попыток защитить принципиальный онтологизм метафизического сознания от рассудочного ratio самобытностью красок художественного слова, живыми образами художественного творчества, и в этом плане ее можно считать и философией Слова, религией Слова, религией Логоса. Логос – принцип объективно- божественный. Осознание Логоса есть осознание Божества, поэтому само сознание в силу этих причин уже религиозно. Отсюда вытекает вторая особенность украинского философствования – его глубокая и коренная религиозность. Однако, не следует понимать религиозность как бесконечную идею Бога в тематике проблем, речь идет об идее христианского подвига в форме личностного подвижничества через утверждение и раскрытие всех творческих и существенных сторон личности, этого ядра космической жизни. Именно поэтому украинское философствование неразрывно связано с действительной жизнью человека и народа, чувствует дух времени и нередко является культуре в виде публицистического философствования (труды деятелей кирилло-мефодиевского братства, оригинальные концепции представителей идеологии братских школ.)

23. Метафізика, логіка, етика у Києво-Могилянській Академії.(укр)

Києво-Могилянська академія була центром філософської думки в Україні. Особливе місце серед філософів в Києво-Могилянській академії належало професору І.Гізелю, Й.Конановичу-Горбацькому, С.Яворському, Ф.Прокоповичу.А Феофан Прокопович започаткував в Академії (і в усій тодішній Російській імперії), вищу математику. Діяльність Києво-Могилянської академії (1632-1817 рр.) - першого вищого навчального закладу в Україні - припадає на період українського Просвітництва.

Найавторитетніший представник Просвітництва Феофан Прокопович (1681-1736 рр.) вніс істотний вклад у скарбницю української культури. Учений і ректор академії Феофан Прокопович сприяв розвитку філософії в навчальних закладах, де читались курси діалектики, логіки, натурфілософії, психології, метафізики. З його іменем і діяльністю пов'язаний різкий поворот до вивчення людини і природи. Феофан Прокопович підкреслював, що людина є знаменитішою, аніж само небо, хоча й складається з однієї й тієї ж матерії.

Аналогічні ідеї певною мірою властиві іншим професорам академії - Стефану Яворському (1658-1722 рр.), Інокентію Гізелю (1600-1683 рр.), Йосипу Кононовичу-Горбацькому та ін.

Києво-Могилянська академія виховала славну когорту українських мислителів, серед яких визначне місце належить Григорію Сковороді. У Києво-Могилянській академії, заснованій Петром Могилою (1597-1647), вперше в Україні філософію викладали окремо від теології. Однак філософські "курси», які тут читалися, були значною мірою схоластичними. Істину ототожнювали з вищим буттям, тобто з Богом, якого називали також творящою природою. Будучи переконаними у раціональності світу, професори академії шукали істину на шляху дослідження наслідків Божої діяльності створеної природи. Професор академії І.Гізель (бл. 1600-1683), зокрема, описує процес пізнання відповідно до поширеної у схоластиці теорії образів. Речі зовнішнього світу, діючи на органи чуття, посилають їм, на його думку, чуттєві образи. Останні, потрапляючи на якийсь із органів чуття, відбиваються на ньому і стають "закарбованими образами". Закарбований образ, діючи на відповідний орган чуття, викликає відчуття, внаслідок чого цей закарбований образ стає вже відображенням. Згодом деякі професори академії заперечували теорію образів. Отже, здобуття істини мислилося викладачами Києво-Могилянської академії як результат складного процесу пізнання, здійснюваного на двох рівнях — чуттєвому і раціональному. Важливим джерелом пізнання вони, на відміну від своїх вітчизняних попередників, вважали чуттєвий досвід.

Аналогічно І.Гізелю і Г.Кониському уявляв собі процес здобуття істини Теофан Прокопович (1681-1736). У курсі філософії Т.Прокоповича, на відміну від курсу І.Гізеля, вже відчутні елементи емпіризму. Предметом істинного пізнання Т.Прокопович вважає те загальне, що повторюється, тотожне в речах, що відтворюється в поняттях. Сутність методу пізнання він визначає як спосіб віднайдення невідомого через відоме і вважає, що розробкою такого вміння, способу або методу пізнання має займатися логіка. Істинне пізнання Прокопович характеризує як певне, очевидне й вірогідне.Серед натурфілософських проблем, що розглядалися у філософських курсах Києво-Могилянської академії, значна увага приділялася проблемі руху. Рух розумівся як зміна певного кінцевого стану: природний рух — до відповідного даному тілові стану спокою, а вимушений — до цільового прагнення двигуна. За такого підходу рух розумівся як взаємодія протилежностей. Професори Києво-Могилянської академії обґрунтували ідею невіддільності простору і часу від природних тіл, заперечували існування порожнечі.Сенс життя, твердять професори академії, — у творчій праці, спрямованій на власне й на громадське добро. При цьому можливість досягнення людиною щастя перебуває у стані компромісного поєднання задоволення прагнень і потреб різних частин душі, тобто тілесних і духовних. Так, на думку Т.Прокоповича, необхідною умовою щастя є здобуття певного рівня матеріального добробуту, позаяк бідність і нестатки із щастям несумісні. Значну увагу приділяли вчені Києво-Могилянської академії проблемі взаємозв'язку волі й розуму. Визнаючи свободу волі, вони пріоритетного значення надавали переважно розумову.Києво-Могилянська академія довгий час була єдиним вищим загальноосвітнім всестановим навчальним закладом України, Східної Європи, всього православного світу. Заснованна на на принципах гуманізму і просвітництва Академія поширювала освіту, знання. Академічні наставники і професори свято вірили в те, що освічений розум справляє благотворний вплив на характер і вчинки людини, долю суспільства.

24. Антропологічне та етичне вчення Г.Сковороди(укр)

Звертаючи увагу на проблеми, яких торкався Г.Сковорода у своїх філософських та літературних творах, ми доходимо висновку, що їхнє основне спрямування зводиться до дослідження людини, її існування. Науку про людину та її щастя Сковорода вва­жав найважливішою з усіх наук.Міркування щодо цієї проблематики у Сковороди мають релігій­но-філософський характер, вони невідривно пов'язані із звернення­ми до Біблії та християнської традиції, а тому спираються на головні християнсько-світоглядні категорії: любов, віру, щастя, смерть та ін. Шляхом міркувань про них філософ шукає відповідь на питання, ким є людина, який зміст її життя, які основні грані людської діяльності.

Не втративши авторитету проповідника та вчителя, Сковорода, прагнучи навчити як власним прикладом, так і словом, закликав почати філософське освоєння світу з простого: пізнати віру та любов у всій їхній повноті, бо це і є пізнання людини. Там, де кінчаються межі розуму, починається віра.

Любов та віра дають змогу людині вийти за межі свого тлінного звичайного "Я". Категорії любові та віри не­суть у собі глибокий пізнавальний зміст, живлять душу людини, наповнюють її творчою енергією, підштовхують її на шлях дійсного щастя.

"Скрізь любов та віру людина пізнає себе", — твердить Сковоро­да.. Принцип "Пізнай себе", як відомо, не вперше з'являється у Ско­вороди. Пріоритет у цьому плані, звичайно ж, належить Сократу. Але принципово новим у Сковороди є те, що він не просто стверджує думку про необхідність пізнання природи людини, а звертає увагу на пізнання природи людської душі з урахуванням чинників її форму­вання — віри, надії, любові. Він розглядає віру і любов не тільки як підґрунтя душі, а й як органічний прояв духовності людини, а причиною цього прояву є, як він вважає, насамперед природні прагнення людини.

Г. Сковорода наполегливо підкреслює, що люди, у своїй більшості, вступають на легкий шлях видимості щастя, та наводить приклад, що сталося з вченням Епікура про щастя. Люди побачили зовнішній бік його вчення про щастя як насолоду, тому й лають його за це до сьогоднішнього дня. Не в насолоді щастя, а у чистоті серця, в духовній рівновазі, в радості. Найкраще себе може пізнати сама людина, бо шлях пізнання — це не тільки раціональне осягнення людського життя, це насамперед переживан­ня його.

Людське щастя втілюється не тільки в духовних шуканнях, не тільки у сердечній радості, а й у праці, у втіленні спорідненості праці. Сковорода вказує, що здібності дає людині Бог, що царство Боже всередині людини.

Таким чином, філософ наполягає на тому, що життя людини має бути радісним, і зробити його таким може тільки вона сама.

Філософ вважає, що наше зовнішнє тіло саме по собі не працює, воно перебуває у рабстві нашої думки. Плоть іде слідом за всіма рухами мислі. Мисль, думка — це головна точка, тому її Сково­рода часто називає серцем. Доки плоть та кров будуть панувати над серцем, доки людина не визнає їхньої злиденності, шлях до істини закритий, вважає Сковорода.

Для нього людина — це маленький світ, мікрокосм зі своїм устро­єм, зі своїми законами існування. У людині зосереджений метафізич­но увесь Всесвіт, зокрема у цьому мікрокосмі є й Бог. Головне, чим відрізняється людина від всього іншого, що живе у світі, — це вільна воля людини та моральність в обранні життєвого шляху.

Подолавши в собі рабську свідомість, стверджує Сковорода, під­нявши над землею свої думки, людина перетворюється. Філософ пе­редбачав відкриття людиною в собі глибинних внутрішніх духовних джерел, які дають змогу людині стати чистішою, кращою, переорієн­туватись з виключно земного існування на духовне вдосконалення та змінити своє власне земне життя відповідно до духовного.

Своєю творчістю і життям Г.Сковорода продемонстрував можли­вість здійснення глибинних перетворень.

Філософія Г.С.Сковороди є прекрасним прикладом існування фі­лософії українського духу як динамічної, здатної до розвитку і по­стійного вдосконалення оригінальної системи поглядів, ідеалів, віру­вань, надій, любові, честі, совісті, гідності і порядності; вона є своє­рідним пошуком і визначенням українським народом свого місця в суспільно-історичному процесі, закликом до гуманізму і "сродної" людській природі дії

Дата добавления: 2015-10-28