Місце Києва й Київської землі в системі розрізнених кня­зівств

З XII ст. видимих обрисів почало набувати рішення Любецького з'їзду руських князів 1097 р. про вотчинний принцип успадкування земель. Внаслідок переходу воло­дінь від батька до сина зміцнювалися місцеві князівські ди­настії та їхнє найближче оточення. Вони проявляли щораз більшу самостійність у вирішенні внутрішніх і зовнішніх проблем і чимдалі менше зважали на волю великого князя київського. Хоча на чолі Галицького, Волинського, Київ­ського, Переяславського, Чернігівського, Турово-Пінського, Смоленського, Муромського, Ростовського, Суздальського та інших князівств і Новгородської республіки стояли на­щадки великих князів київських, але вони щодалі більше відчужувалися від батьківського гнізда. Велика родина Ярослава Мудрого розпалася на дві генеалогічні лінії — Мономаховичів і Святославичів. У свою чергу, Мономаховичі пізніше розділилися на генеалогічні гнізда Ізяславичів волинських, Ростиславичів галицьких і смоленських, Юрі­йовичів суздальських, а Святославичі — на Ольговичів новгород-сіверських і Давидовичів чернігівських.

Децентралізація управлінської системи відкрила нові можливості для прискореного розвитку автономних кня­зівств і земель. Змінилися напрямки економічних зв'язків. Новгородська республіка і Полоцьке князівство переважно орієнтувалися наторгівлю з німецькими містами південного узбережжя Балтійського моря. До них примикали Ростовське та Суздальське князівства. У той самий час укра­їнські землі економічно тяжіли до країн Центральної Європи й Візантії. Економічні інтереси поступово розводили північно-східні та південно-західні регіони Київської Русі.

Чим більше плинуло часу, тим сильнішою ставала туга удільних князів за прабатьківським гніздом у Києві. Дехто з них став і багатшим, і сильнішим за київського князя, але всіх їх нестримно вабило до «матері міст руських». Кожен з них прагнув зануритися в опоетизовану старови­ну часів Володимира «Красне Сонечко», Ярослава Мудрого й Володимира Мономаха, коли на Русі було стільки завзят­тя, прагнення або славу здобути, або голову покласти за землю Руську, що це нікого не могло залишити байдужим. Легендарна слава Іллі Муромця, Альоші Поповича, Добрині Микитича не давала спокійно спати багатьом княжи­чам. Приваблювали людей і київські релігійні святині. Ви­слів «язик до Києва доведе» вже тоді означав, що Київ став своєрідною Меккою слов'янських народів. Одні йшли до нього з добрим словом, покірністю і найкращими сподіван­нями, вдячністю, любов'ю, інші —з мечем, ненавистю й по­жадливістю. Тим більше, що доля Києва залишалась невизначеною, і на нього міг претендувати кожен з нащадків давньокиївського князівського роду.

Наступник великого князя київського Мстислава Воло­димировича його брат Ярополк (1132-1139) намагався утримати Київську Русь від розпаду. Маючи на меті зро­бити своїм наступником сина Мстислава — Всеволода, він перевів того з Новгорода до Переяслава, чим викликав неабияке незадоволення його дядьків, які самі претендували на великокнязівський стіл. Почалася боротьба різних пре­тендентів за Переяслав з далеким прицілом на Київ.

Головними претендентами на нього після смерті Ярополка Володимировича виступили чернігівські князі. Оволодівши великокнязівським столом, Всеволод Ольгович (1139-1140) повів боротьбу за зміцнення руських земель.

Діяв він як мечем, так і словом, не зупиняючись перед застосуванням зброї проти своїх братів, Київський правитель встановив контроль за всіма пересуваннями князів з одного до іншого князівства. Однак сфера його впливу значно звузилась після відмови галицького, новгородського та росто-во-суздальського князів визнати зверхність київського князя. Йогонаступник Ізяслав Мстиславич (1146-1154) фактично тільки те й робив, що оборонявся або наступав на своїх супротивників. І врешті добився поширен­ня влади Києва на Переяславське, Володимиро-Волинське, Гродненське, Смоленське та Новгородське князівства. Про­те територіально-політична єдність руських земель тривала недовго.

Неприховану агресивність щодо Києва почали проявля­ли можновладціПівнічно-СхідноІ Русі. Ростово-суздальський князь Юрій Долгорукий створив проти київського князя військово-політичний союз з галицьким і чернігів­ським князями, а також половцями та Візантією. В 1149 р. він розгромив військо Ізяслава Мстиславича на р. Трубіж, захопив Переяслав, Київ і змусив київського князя відсту­пити на Волинь. Але наступного року Ізяслав Мстиславич з великим військом вигнав Юрія Долгорукого з Русі в Суз­даль.

Лише через деякий час після смерті Ізяслава Мсти­славича Юрій Долгорукий знову оволодів Києвом (1155- 1157) і роздав синам навколокиївські землі. Це одразу ж підбурило проти нього місцеву знать. Не уклавши ряду (договору) з столицею, великий князь тим самим порушив традиції київського віча, яке тільки за останні роки сім разів запрошувало князів до Києва, двох вигнало з міста, а одного — стратило. Віче за­хищало свої права всіма доступними засобами. Через п'ять днів після бенкету в Осьменника Петрила Юрій Долгору­кий помер і був похований у Видубицькому монастирі.

Після нетривалого князювання Ізяслава Давидовича київський стіл перейшов до смоленського князя Рости­слава Мстиславича (1159-1167). Старійшина ру­ських князів зумів стабілізувати внутрішнє становище Київської Русі без жорстоких репресій і крові.

Йому пощас­тило об'єднати сили русичів па боротьбу з половцями й від­кинути їх від південних кордонів держави. Князь не вда­вався до серйозних спроб відродити надмірну централіза­цію влади, розуміючи всю їхню марність. Цього ніяк не хотів визнати володимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський. Завойовуючи північно-східні землі, Андрій Боголюбський після смерті Ростислава Мстиславича об'єд­нав 12 руських князів, покликав на допомогу половців, уг­рів, ляхів, чехів, литовців і в 1169 р. штурмом узяв Київ, Два дні нападники грабували «весь град, Поділ, і монасти­рі, і Софію, і Десятинну Богородицю й не було помилу­вання нікому».

Володимиро-суздальський князь посадив на київський престол брата Гліба й тим самим дав зрозуміти місцевій знаті про свій намір перетворити політичний центр Київської Русі на другорядне князівство. Поривання Андрія Боголюбського до самовладдя увійшло в явну суперечність з новими прагненнями князів Середнього Подніпров'я до корпоративної участі в управлінні краєм. Київська Русь пережила самодержавну форму державної організації, і всілякі спроби її реставрації були приречені на невдачу. Руські князі вбивали або виганяли з Києва ставлеників Андрія Боголюбського, а в 1174 р, завдали нищівної поразки під Вишгородом його спільникам. Чергова невдача Андрія Боголюбського в Україні стимулювала змову бояр, внаслідок якої він був убитий.

Після поразки прибічників Юрія Долгорукого у Києві відновилась корпоративна форма управління.

Суперництво за столицю між найвпливовішими родинами Ростиславичів і Ольговичів завершилось тим, що в Києві почали пра­вити два князі — Святослав Всеволодович (1180-1194) і Рюрик Ростиславич (1180-1194). За їх князювання обстановка в Україні стабілізувалась — припинилися міжусобні чвари, князі об'єднаними силами повели боротьбу проти половців і в другій половині 80-х років відкинули їх за Сіверський Донець.

Але досить було Рюрику Ростиславичу після смерті Святослава Всеволодо­вича запросити в соправителі свого брата Давида Смолен­ського, як ситуація в країні відразу загострилася. Проти спроби численних нащадків Мономаха узурпувати владу виступили представники інших великокнязівських генеало­гічних ліній. Одну з них представляв володимиро-суздаль­ський князь Всеволод Юрійович «Велике Гніздо», що, за словами літописця, «Волгу міг веслами розплескати, а Дон шоломами вичерпати» і який взагалі вважав себе соправителем київського князя. На київський престол претендував і галицько-волинський князь Роман Мстиславич. Знову почалася міжусобиця, в ході якої великокнязівський престол поперемінно займали то галицько-волинський князь Роман Мстиславич, то знову Рюрик Ростиславич, то чернігівський Всеволод Чермний. Тільки за князювання нащадка Ростиславичів Мстислава Романовича (1214-1223) політичне становище України нормалізувалося.

Дата добавления: 2015-07-08