Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Розділ VIII

Читайте также:
  1. Визначення. Розділеними різницями першого порядку називається відношення
  2. Відокремлені обставини та розділові знаки при них
  3. Відокремлені означення та розділові знаки при них
  4. Відокремлені прикладки та розділові знаки при них
  5. Лексика як один із розділів мовознавства
  6. ОРГАНІЗАЦІЯ БОЙОВОЇ ПІДГОТОВКИ ПІД ЧАС БОЙОВОГО ЗЛАГОДЖЕННЯ ПІДРОЗДІЛУ.
  7. ОЦІНКИ ТА АНАЛІЗУ СТАНУ СПРАВ У ПІДРОЗДІЛІ.

ГОББСІВ «ЛЕВІАФАН»

 

Гоббс (1588 - 1679) - філософ, якого важко класифікувати. Як Локк, Берклі і Юм, він був емпірик, та на відміну від них за­хоплювався математичним методом - і не тільки в чистій мате­матиці, а й у галузях її застосування. Його світогляд сформував­ся скорше під впливом Галілея, ніж Бекона. Від Декарта до Кан­та континентальна філософія чимало своїх уявлень про природу людського пізнання завдячує математиці, але вважалося, що саму математику можна пізнати незалежно від досвіду. Це призвело, як і в платонізмі, до применшення ролі сприйняття і пе­ребільшення ролі, яку відіграє чисте мислення. З другого боку, англійський емпіризм мало спирався на математику й через те виробляв хибне уявлення про науковий метод. Гоббс не мав жод­ної з цих вад. Тільки в сучасну добу знову можна знайти філософа, що був би емпіриком і водночас як слід шанував мате­матику. Отже, в цьому аспекті Гоббс має неоціненні заслуги. Та були в нього й серйозні хиби, що не дозволяють його ставити на одне з чільних місць. Йому не вистачало терпцю на тонкощі, він часто квапився розрубати гордіїв вузол. Його розв'язки проблем логічні, але він часом полюбляє опускати незручні факти. Він відважний, та грубий, хапається радше за бойову сокиру, а не за шпагу. Проте Гоббсову теорію держави варто уважно розглянути, тим паче, що вона сучасніша, ніж будь-яка попередня теорія, навіть Макіавеллієва.


Батько Гоббса був лихий і неосвічений священик, він утратив роботу, посварившись із сусіднім священиком на порозі церкви. Після цього Гоббса виховував дядько. Хлопець добре опанував класиків, у чотирнадцять років він переклав «Медею» Евріпіда латинськими ямбічними віршами (згодом Гоббс недаремно нахва­лявся, що він утримується від цитування класичних поетів та ораторів не тому, що не знає їхніх творів). У п'ятнадцять років Гоббс поступив до Оксфордського університету, де вивчав схола­стичну логіку і філософію Арістотеля. Те і те згодом стало для нього пострахом, і він не раз нарікав, що університет не дав йому майже ніякої користі; в усіх своїх творах Гоббс незмінно критикував університети. 1610 p., коли йому виповнилося двад­цять два роки, він став наставником лорда Гардвіка (згодом дру­гого графа Девоншірського), з яким здійснив велику подорож. Са­ме в той час він познайомився з роботами Галілея та Кеплера, що справили на нього сильне враження. Учень Гоббса невдовзі обернувся на його покровителя і зоставався ним до своєї смерті в 1628 р. Завдяки йому Гоббс познайомився з Беном Джонсоном, Беконом і лордом Гербертом Черберійським та багатьма іншими впливовими людьми. Після смерті графа Девоншірського, що за­лишив малого сина, Гоббс якийсь час жив у Парижі, де почав вивчати Евкліда, потім став наставником сина свого колишнього учня. З ним він подорожував по Італії, де 1636 р. навідав Галілея. 1637 р. Гоббс повернувся до Англії.

Політичних поглядів, - украй роялістських, - висловлених у «Левіафані», Гоббс дотримувався здавна. Коли 1628 р. парламент склав Петицію про право, Гоббс опублікував переклад Фукідіда, вочевидь намагаючись зобразити лиха демократії. Коли 1640 р. зібрався Довгий парламент і ув'язнив у Тавері Лода й Страффор-да, Гоббс злякався й утік до Франції. Його книжка «De Cive» («Про громадянина»), написана 1641 p., хоч опублікована тільки 1647 p., висуває, по суті, ту саму теорію, що й «Левіафан». До таких міркувань його привели не події громадянської війни, а тільки передчуття її; ясно, що, коли ті страхи справдились, Гобб-сові переконання тільки зміцніли.

У Парижі Гоббса радо вітали провідні математики і вчені. Він став одним з небагатьох, хто бачив Декартові «Міркування» ще до публікації і написав до них заперечення, які Декарт опублікував разом із своїми відповідями. Невдовзі навколо Гоббса в Парижі зібрався цілий гурт англійських утікачів-роялістів. З 1646-го по 1648 р. Гоббс викладав математику майбутньому Кар-лові II. Та коли 1651 р. він опублікував «Левіафана», книжка нікому не сподобалася. її раціоналізм уразив більшість утікачів, а гострі напади на католицьку церкву обурили французький уряд. Гоббс потайки втік до Лондона, де скорився Кромвелеві й утри­мувався від усякої політичної діяльності.

Проте й тоді, як усе своє довге життя, Гоббс часу не марну­вав. Він сперечався з єпископом Бремголом про свободу волі -


сам він був затятий детермініст. Переоцінивши свої здібності як геометра, Гоббс уявив собі, ніби він розв'язав задачу квадратури круга; через це він по-дурному засперечався з Валлісом, професо­ром геометрії Оксфордського університету. Звичайно, професорові неважко було виставити Гоббса дурнем.

Після Реставрації Гоббсом заопікувалися нечисленні вірні при­хильники короля і сам король, що не тільки повісив на стіну портрет Гоббса, а й призначив йому пенсію сто фунтів стерлінгів на рік, яку, проте, його величність забував платити. Лорд-канц­лер Кларендон був приголомшений ласкою, яку виявляють лю­дині, запідозреній в атеїзмі, не відставав і парламент. Після чуми і великої пожежі, коли знову піднеслися забобонні страхи, палата громад призначила комісію для перевірки атеїстичних писань, осібно згадуючи при цьому Гоббса, Відтоді на ті дражливі теми Гоббс нічого не міг опублікувати в Англії. Навіть сповнену най-ортодоксальніших думок історію Довгого парламенту, яку Гоббс назвав «Бегемот», він видавав за кордоном (1668 p.). Зібрання його творів вийшло друком 1688 р. в Амстердамі. Наприкінці життя він мав набагато гучнішу славу за кордоном, ніж в Англії. Аби чимось зайняти дозвілля, у вісімдесятчотирирічному віці Гоббс написав свою біографію латинськими віршами, а у вісімдесят сім років опублікував переклад Гомера. Я не зміг з'ясувати, чи писав він згодом іще яку-небудь велику працю.

А тепер ми розглянемо ідеї, викладені в «Левіафані», на яко­му переважно й грунтується Гоббсова слава.

Уже на самому початку книжки Гоббс заявляє про свій цілковитий матеріалізм. Життя, каже він, це тільки рухи кінцівок, отже, автомати мають штучне життя. Держава, яку Гоббс називає Левіафаном, - створіння штучне і є, по суті, штучною людиною. Таке твердження - не просто аналогія, Гоббс розглядає його докладніше. Сама влада - це штучна душа. Угоди та договори, завдяки яким створено Левіафана, відповідають Божій волі, його словам: «Сотворімо людину».

У першій частині розглядувано людину як індивід і викладено стільки загальної філософії, скільки Гоббсові видається потрібним. Відчуття обумовлені дією предметів; кольорів, звуків тощо в са­мих предметах немає. Якості предметів, що відповідають нашим відчуттям, - це рухи. Оскільки перший закон руху було вже встановлено, Гоббс негайно застосовує його в психології: уява -це відчуття, що вже згасає; і те, і те - рух. Уява у сонної лю­дини - це сон; релігії поган породжені тим, що вони не відрізняють сновидь від справжньої дійсності (меткий читач цей самий аргумент може прикласти до християнської релігії, але Гоббс надто обережний, щоб робити це самому*). Віра, що сни бувають пророчі, - така ж омана, як чари і відьмування.

* Десь-інде він каже, що поганських божків породив страх, а наш Бог - це першорушій.


Послідовність наших думок не довільна, а обумовлюється зако­нами - часом асоціативними, а часом тими, що залежать від ме­ти нашого мислення. (Це важливе як застосування детермінізму в психології).

Гоббс, як і можна сподіватись, одвертай номіналіст. Нема нічого загального, каже він, окрім назв, а без слів ми не можемо засвоїти будь-яких загальних ідей. Отже, без мови нема ні істини, ні омани, бо «істинний» і «оманливий» - це атрибути мовлення.

Геометрію Гоббс вважає єдиною на той час справжньою нау­кою. Розважання мають таку ж природу, як і обчислення, і по­винні починатися з визначень. Та у визначеннях слід уникати суперечливих тверджень, що не завжди робиться у філософії. «Нематеріальна субстанція», наприклад, - це дурниця. На заува­ження, що Бог - це нематеріальна субстанція, Гоббс дає дві відповіді; по-перше, Бог - не об'єкт філософії; по-друге, чимало філософів уважало Бога матеріальним. Усі помилки в загальних судженнях, каже він, походять від безглуздя (тобто внутрішньої суперечливості); як на приклади Гоббс указує на безглуздість уявлення про свободу волі і твердження, ніби акциденціями сиру є хліб (а ми знаємо, що згідно з католицькою вірою акциденції хліба можуть бути притаманні субстанції, яка не є хлібом).

У цьому місці Гоббс виявляє себе застарілим раціоналістом. Кеплер додумався до висловлювання: «Планети обертаються на­вколо Сонця по еліпсах», але й інші погляди, приміром, Птоле-меєві, логічно не безглузді. Всупереч своєму захопленню Кепле­ром і Галілеєм, Гоббс не оцінив користі індукції для виведення загальних законів.

Заперечуючи Платонові, Гоббс стверджує, що розум не при­роджений, а розвивається вправлянням.

Далі Гоббс переходить до аналізу почуттів. «Зусилля» можна визначати як невеличкий початок руху: коли рух до чогось - це жадання, а коли від чогось - відраза. Любов - те саме, що жа­дання, ненависть - те саме, що відраза. Ми звемо річ «доброю», коли вона є об'єктом жадання, і «поганою», коли вона є об'єктом відрази (слід зауважити, що такі визначення не надають об'єктивності «доброму» і «поганому»; якщо люди відрізняються своїми жаданнями, то нема ніякого теоретичного способу узгодити ту різницю). Подаються визначення різних почуттів, що грунту­ються на протилежності поглядів на життя; наприклад, сміх — це раптовий успіх. Страх перед невидимою силою, дозволений офіційно, - релігія; не дозволений - забобон. Отже, вирішувати, що релігія, а що забобон, має законодавець. Щастя вимагає не­настанного поступу: воно полягає у процвітанні, а не в тому, що колись те процвітання було; такої речі, як статичне щастя, нема -крім, звичайно, небесних радощів, що виходять за межі людсько­го розуміння.

Воля - це не що інше, як залишки жадання або відрази, що


зосталися в роздумах. Отже, так би мовити, воля нічим не відрізняється від жадання або відрази, просто у конфліктній си­туації це ніби сильніший їх вияв. Таке твердження вочевидь пов'язане з Гоббсовим запереченням свободи волі.

На відміну від багатьох оборонців деспотичного врядування, Гоббс уважає, що всі люди від природи рівні. У природному стані, коли ще нема ніякої влади, кожна людина прагне зберегти свою свободу і водночас запанувати над іншими; обидва ці праг­нення продиктовані інстинктом самозбереження. Внаслідок їхнього конфлікту виникає війна всіх проти всіх, що робить життя «ни­цим, брутальним і коротким». У природному стані нема ні влас­ності, ні справедливості чи несправедливості; є тільки війна, а «найважливіші чесноти на війні - сила й підступність».

У другій частині розповідається, як людина рятується від тих лих, гуртуючись у громади, кожна з яких має свою центральну владу. Це відбувається, стверджує автор, унаслідок суспільного договору. Нібито громада людей сходиться докупи і домовляється вибрати володаря або орган влади, що владарюватиме над ними і покладе край загальній війні. Я не думаю, що цей «заповіт» (так Гоббс часто називає його) подається як остаточна історична подія, так думати про нього задля переконливішої аргументації не го­диться. Це тільки пояснювальний міф, потрібний, аби пояснити, чому люди терплять і повинні терпіти обмеження особистої свобо­ди, що з'являються внаслідок підкорення владі. Мета обмежень, які накладає на себе людина, каже Гоббс, - самозахист від за­гальної війни, породженої нашою любов'ю до свободи і потягом до панування над іншими.

Гоббс аналізує питання, чому люди не можуть співпрацювати, як бджоли або мурахи. Бджоли, живучи в одному вулику, не змагаються між собою, в них немає поривань до слави, вони не послуговуються розумом для критики влади, їхня згода природна, а людська може бути тільки штучною, ставати договором. Договір має покладати владу на одну людину або на один колективний орган, бо інакше він не матиме сили. «Договір без меча — пусті слова» (президент Вільсон, на жаль, забув про це). Договір укла­дається не між громадянами і владою, як згодом у Локка й Рус­со, а між самими громадянами, що домовляються коритися такій владі, яку обере більшість. Коли цього досягнуто, політичні права громадян зникають. Меншість так само зобов'язана коритись, як і більшість, оскільки за договором треба коритися владі, обраній більшістю. Коли владу обрано, громадяни втрачають усі права, окрім тих, якими уряд вважатиме за потрібне наділити їх. Права на бунт нема, оскільки володар, на відміну від громадян, не зв'язаний ніякою угодою.

Отак згуртована людність називається державою. Цей Левіафан -смертний Бог.

Гоббс віддає перевагу монархії, проте всі його абстрактні аргу­менти однаково придатні для будь-яких форм урядування, коли є


тільки один верховний орган влади, не обмежений законними правами інших органів. Гоббс іще терпить сам парламент, але аж ніяк не систему поділу влади між королем і парламентом. Це пряма антитеза до поглядів Локка і Монтеск'є. Громадянська війна в Англії, зауважує Гоббс, почалася тому, що владу було поділено між королем, палатою лордів і палатою громад.

Верховна влада - належить вона монархові чи колективному органові - називається сувереном. Влада суверена в системі Гобб-са необмежена. Він має право цензури над усіма виявами громад­ської думки. Вважано, що його головний інтерес — у збереженні внутрішнього миру, отже, він не вживатиме свого права цензури для придушення правди, бо доктрина, яка суперечить мирові, не може бути істинною (на диво прагматичний погляд!). Закони власності мають цілком визначатися сувереном: у природному стані немає власності, отже, власність створювано урядом, що порядкує своїм витвором як йому завгодно.

Допускається думка, що суверен може виявитись деспотом, але навіть найтяжчий деспотизм кращий за анархію. Крім того, в більшості випадків інтереси суверена тотожні з інтересами підданих. Він багатший, якщо вони багатші, в більшій безпеці, якщо вони коряться законам, тощо. Бунт - це хибна річ, оскільки майже завжди він завершується невдачею, а по-друге, навіть якщо досягнуто успіху, він подає лихий приклад, навчаю­чи повставати інших. Арістотелеву відмінність між тиранією і мо­нархією відкинуто; «тиранія», за Гоббсом, це просто монархія, яка не до вподоби оповідачеві.

Гоббс називає всякі причини, чому влада монарха краща за владу зборів. Стверджувано, ніби монарх завжди віддає перевагу своєму особистому інтересові, навіть коли той інтерес суперечить громадському, - але так само чинять і збори. Монарх може мати фаворитів - але їх може мати й кожен член зборів; отже, за мо­нархії загальна кількість фаворитів буде менша. Монарх потай може вислухати пораду від будь-кого, збори можуть слухати по­ради тільки від своїх власних членів, та ще й публічно. У зборах випадкова відсутність декількох членів може дати перевагу іншій партії і призвести до зміни політичного курсу. Крім того, якщо збори розколються, це може призвести до громадянської війни. З усіх цих міркувань, завершує Гоббс, слід віддавати перевагу мо­нархії.

В усьому «Левіафані» Гоббс ніде не аналізує можливого впли­ву періодичних виборів на стримування прагнень зборів жертвува­ти громадськими інтересами задля приватних інтересів своїх членів. Та по суті він, здається, міркує не про демократично об­рані парламенти, а про такі органи, як Велика Рада у Венеції або палата лордів в Англії. Демократію Гоббс розуміє по-антично-му, тобто як безпосередню участь кожного громадянина в законо­давстві та врядуванні, - принаймні такі його погляди.

Роль народу в системі Гоббса цілковито закінчується після


першого вибору суверена. Перехід влади у спадок визначає суве­рен, як це й було в Римській імперії, поки цьому не перешкоди­ли заколоти й бунти. Стверджувано, що суверен здебільшого оби­ратиме когось із своїх дітей або, коли він бездітний, котрогось із ближчих родичів; та законів, що забороняли б йому чинити інакше, не повинно бути.

Є в книжці розділ про свободу підданих, що починається з напрочуд точного визначення: свобода - це відсутність зовнішніх перешкод для руху. В такому розумінні свобода поєднується з необхідністю, наприклад; вода необхідно тече вниз із пагорба, ко­ли нема ніяких перешкод для її руху, - отже, згідно з визначен­ням, вода вільна. Людина має свободу чинити все, що їй зама­неться, але зобов'язана чинити те, чого хоче Бог. Усі наші ба­жання мають причини, отже, через те й необхідні. Щодо свободи підданим, то вони вільні там, де цього не забороняє закон; це аж ніяк не обмежує прав суверена, оскільки за його бажанням закон може заборонити що завгодно. Піддані не мають прав супроти су­верена, крім хіба тих, які він добровільно відступить їм. Коли Давид велів стратити Урію, він не скривдив Урію: адже той був його підданий; але він скривдив Бога, бо був Божим підданим і порушив його закони.

За Гоббсом, античні автори, вихваляючи свободу, привчили людей захоплюватися бунтами і повстаннями. Гоббс уважає, що коли правильно їх тлумачити, то свобода, яку вони вихваляють, -це свобода суверенів, тобто свобода від чужоземного панування. Непокору суверенам у самій державі він засуджує, навіть коли вона видається цілком обгрунтованою. Наприклад, він каже, що св. Амброзій не мав права відлучати імператора Феодосія після різанини у Фессалоніках. Гоббс гнівно засуджує папу Захарію за те, що той допоміг усунути останнього з Меровінгів задля Пітна.

Гоббс, проте, допускає один виняток з обов'язку коритися су­веренам. Право самозбереження він вважає абсолютним, і піддані мають право самооборони, навіть проти монархів. Це логічно, оскільки самозбереження в Гоббса - причина заснування урядів. На цій підставі Гоббс уважає (хоча з обмеженнями), що людина має.право відмовлятись іти на війну, навіть коли до цього її за­кликає уряд. Це право, якого не. визнає жоден з сучасних урядів. Опір суверенові, санкціонований правом на самооборону, - кумед­ний наслідок егоїстичної етики Гоббса; опір задля оборони кого іншого завжди вважається злочином.

Є іще один цілком логічний виняток: людина не має ніяких обов'язків щодо суверена, який не в змозі захищати її. Це вип­равдовувало Гоббсову покору Кромвелеві, коли Карл II був у вигнанні.

Звичайно, не повинно бути таких утворів, як політичні партії або те, що сьогодні ми звемо профспілками. Всі викладачі мають бути слугами суверена і навчати тільки того, що вважає потрібним суверен. Право власності зберігає свою чинність тільки


щодо інших підданих, а не суверена. Суверен має право регу­лювати зовнішню торгівлю. Він не підлягає цивільному праву. Його право карати належить йому не завдяки якимось уявленням про справедливість, а зберігається як свобода, якою тішились усі в природному стані, коли нікого не засуджували за кривди, за­подіяні ближнім.

Цікавий реєстр причин (не беручи до уваги завоювання чу­жою державою), що мають призвести до розпаду держави: надан­ня суверенові недостатньої влади; право підданих на власну дум­ку; теорія, ніби все, що йде проти сумління, - гріх; віра в на­тхнення; твердження, що суверен - теж об'єкт цивільного права; визнання абсолютної приватної власності; подрібнення влади суве­рена; наслідування греків та римлян; поділ на світську і духовну владу; заперечення права суверена стягувати податки; попу­лярність впливових підданих; свобода сперечатися з сувереном. Цього всього було чимало прикладів у недавній історії Англії та Франції.

Гоббс стверджує, що народ зовсім не важко привчити повірити у права суверена: адже хіба не привчили його вірити у христи­янство і навіть у преосутнення, хоча воно суперечить розумові? Обов'язку коритися слід навчати в окремі дні. Навчання людей залежить від правильності викладання в університетах, за робо­тою яких через те слід ретельно наглядати. Слід установити од­наковість обрядів, релігію вибирає суверен.

II частина завершується надією, що хтось із суверенів прочи­тає книжку і стане абсолютним монархом - надія, менш химерна, ніж Платонова, мовляв, хтось із державців стане філософом. Мо­нархів запевняють, що книжка легко читається і дуже цікава.

III частина, «Про християнську державу», пояснює, що нема світової Церкви, оскільки Церква повинна залежати від цивільного уряду. В кожній країні монарх сам має стати главою Церкви; верховенство і непогрішність папи заперечувано. Як і слід було сподіватися, Гоббс стверджує, що християнин, підданий суверена-нехристиянина, повинен виявляти зовнішню покірливість: хіба не мусив Наман уклонятися в храмі Ріммоновім?

IV частину, «Про царство пітьми», присвячено головно критиці римської Церкви, яку Гоббс ненавидить, бо вона ставить духовну владу над світською. Далі критикується «пуста філософія», під якою розуміється головно Арістотель.

Тепер спробуймо розібратись, як нам слід оцінювати «Левіафана». Питання непросте, оскільки добре й погане в цій книжці тісно пов'язані.

У політиці є два важливі питання: перше - про найкращу форму держави, друге - якою має бути її влада. За Гоббсом, найкраща форма держави - монархія, але ця частина його вчен­ня не головна. Головне те, що влада держави має бути абсолют­на. Таке переконання або щось подібне до нього сформувалось у Західній Європі протягом Ренесансу і Реформації. По-перше, Лю-


довік XI, Едвард IV, Фердінанд і Ізабелла та їхні наступники приборкали феодальну аристократію. Потім завдяки Реформації уряди в протестантських країнах стали над Церквою. Генріх VIII зосередив у своїх руках владу, якої не мав раніше жоден англійський король. Та у Франції Реформація спершу призвела до протилежного ефекту: між Гізами та гугенотами королі попер­вах були майже безвладні. Генріх IV і Рішельє незадовго до то­го, як Гоббс писав свою працю, заклали підмурки абсолютної мо­нархії, що існувала у Франції аж до революції, в Іспанії Карл V переважив Кортеси, а влада Філіппа II стала, крім відносин із Церквою, абсолютною. В Англії, проте, пуритани звели нанівець зусилля Генріха VIII; саме їхня діяльність спонукала Гоббса писа­ти, що опір суверенові може призвести до анархії.

Усяка громада завжди перебуває поміж двох небезпек: анархії і деспотизму. Пуритани, надто індепенденти, найдужче боялися деспотизму. Гоббс, навпаки, панічно боявся анархії. Ліберальні філософи, що сформувалися після Реставрації і набули впливу після 1688 p., усвідомлювали обидві небезпеки, не любили і Страффорда, і анабаптистів. Це привело Локка до теорії поділу влад і теорії стримувань і противаг. В Англії існував реальний поділ влад, поки зберігалася влада короля; далі почав переважати парламент, а зрештою кабінет міністрів. В Америці досі існує си­стема стримувань і противаг, Конгрес і Верховний Суд можуть протистояти Адміністрації, але є тенденція до посилення влади Адміністрації. В Німеччині, Італії, Росії та Японії уряд має навіть більшу владу, ніж те вважав за потрібне Гоббс. Загалом у пи­танні про владу держави світ пішов за Гоббсовим бажанням, про­минувши довгий період лібералізму, протягом якого він принаймні позірно рухався в протилежному напрямі. Хоч як закінчиться те­перішня війна, видається очевидним, що функції держави зроста­тимуть і далі, тож опиратися їй буде все важче.

Причина, чому Гоббс так підтримує державу, зрозуміла: це єдина і здебільшого справді слушна альтернатива анархії. А втім, держава може виявитись така лиха, що тимчасова анархія вида­сться кращою альтернативою, ніж дальше існування держави, -як-от у Франції 1789 р. або в Росії 1917 р. Крім того, тенденцію кожного уряду обертатися на тиранію можна стримати тільки тоді, коли уряди хоч трохи боятимуться бунту. Уряди були б значно гірші, якби їхні піддані беззастережно перейняли Гоббсову покірливість державі. Це слушне у сфері політики: адже уряди намагатимуться, якщо зможуть, утверджувати своє панування на­завжди. Це слушне і в сфері економіки, бо урядовці намагати­муться збагатити себе і своїх прихильників громадським коштом; це слушне у сфері інтелекту: уряди придушуватимуть кожне нове відкриття або вчення, що нібито загрожує їхній владі. Отже, є підстави думати не тільки про ризик анархії, а й про небезпеку сваволі та зашкарублості в разі всемогутності уряду.

Заслуги Гоббса стають виразніші, коли порівняти його з попе-


редніми політичними теоретиками. Він цілком вільний від забо­бонів, не апелює до того, що сталося з Адамом і Євою після гріхопадіння. Гоббс ясний і логічний; його етика, хибна вона чи правильна, цілком збагненна і не спирається на якісь сумнівні концепції. Як не брати до уваги значно обмеженішого Макіавеллі, Гоббс - перший справді сучасний автор праць із політичної те­орії. Якщо він часом і хибить, то від надмірного спрощення, а не внаслідок нереальності чи химерності основ своїх розважань. Че­рез те Гоббс і понині гідний спростування.

Не вдаючись до критики Гоббсової метафізики й етики, йому можна зробити два істотні закиди. По-перше, національний інтерес він завжди трактує як щось єдине і мовчки припускає, що основні інтереси всіх громадян однакові. Він не усвідомив ва­ги міжкласових конфліктів, які Маркс уважає головною причиною соціальних змін. Це пов'язане з припущенням, ніби інтереси мо­нарха більш-менш тотожні інтересам його підданих. Під час війни інтереси об'єднуються, надто коли війна жорстока, але в мирні часи виникають серйозні конфлікти між інтересами різних класів. У такій ситуації аж ніяк не завжди буде слушним домагатись аб­солютної влади суверена, щоб відвернути анархію. Єдиний спосіб уникнути громадянської війни - тільки поступки в бік поділу влади. Це, безперечно, мав би усвідомити Гоббс, знаючи останні події англійської історії.

Гоббсова доктрина надзвичайно обмежена ще й у тому, що стосується міждержавних відносин. У «Левіафані» ніде й слова нема про якісь інші взаємини між державами, крім воєн і загар­бань із принагідними антрактами. Якщо спиратися на Гоббсові принципи, це є наслідком відсутності міжнародного уряду: адже міждержавні взаємини й далі перебувають у природному стані, тобто війни всіх проти всіх. Допоки зберігається міжнародна анархія, аж ніяк не очевидно, що посилення окремих держав відповідає інтересам людства, оскільки при цьому збільшується жорстокість і руйнівність воєн. Кожен аргумент Гоббса на користь уряду, якщо він узагалі має слушність, слушний і щодо міжнародного уряду. Поки існують і воюють одна з одною національні держави, тільки їхня слабкість може врятувати люд­ство. Підвищувати військову могутність окремих держав, не забез­печивши засобів відвернення війни, - пряма дорога до загального знищення.

 


Дата добавления: 2015-07-08; просмотров: 183 | Нарушение авторских прав


Читайте в этой же книге: ТРИНАДЦЯТЕ СТОРІЧЧЯ | СВЯТИЙ ТОМА АКВІНСЬКИЙ | СХОЛАСТИ-ФРАНЦИСКАНЦІ | ЗАНЕПАД ПАПСТВА | ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА | ІТАЛІЙСЬКИЙ РЕНЕСАНС | МАКІАВЕЛЛІ | ЕРАЗМ 1 МОР | РЕФОРМАЦІЯ 1 КОНТРРЕФОРМАЦІЯ | ПІДНЕСЕННЯ НАУКИ |
<== предыдущая страница | следующая страница ==>
ФРЕНСІС БЕКОН| Розділ IX

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.013 сек.)