Повчитися нам в них, серцям пострадянським -

Щоб зек-Янукович зовсІм не сказивсь.

А хто його зна? Демократія — краще?!

Не знаю, не знаю — чому двадцять літ

Нам владу, на жаль, обирають ледащу? -

Про це нам із вами подумати слід!

Розвиток системи місцевого управління та правосуддя

Місцеве управління значною мірою грунтувалось на засадах самоуправління. Найбільшою адміністративною одиницею об'єд­наного королівства були графства (вони існували в окремих ко­ролівствах і до об'єднання, наприклад, в Уессексі). Очолював графство елдормен (eldormen). їх призначав король за погодженням з вітанагемотом із місцевої знаті або танів. Елдормен був представником короля і виконавцем його зако­нів і розпоряджень. Він скликав при потребі ополчення, команду­вав ним, головував на зборах графства. За виконання своїх обов'яз­ків отримував частину судових штрафів, мит і міських податків. Його особа, будинок, фортеця (замок), майно мали спеціальну королівську опіку. Наприклад, за вторгнення до замку елдормена загрожував штраф 60 шилінгів (до замку тана — ЗО). Посади елдорменів, на які королі здебільшого призначали осіб із місцевої знаті, швидко перетворились у спадкові, що робило елдорменів незалежними від короля. Елдормен, а потім шериф двічі на рік скликали збори графст­ва (shiremoot, folkmoot). До складу зборів входили елдормен, шериф, місцевий єпископ, інше духовенство, всі землевласники та від кожної сільської общини староста, священик і по четверо найповажніших їхніх представників. Збори графства мали судові функції (розглядали окремі цивіль­ні, кримінальні та церковні справи), адміністративні, фінансові (пов'язані зі збором податків), стосовно скликання ополчення, питання безпеки у графстві тощо. Графства поділялись на сотні (hundred), які очолювали сот­ники, що обирались на зборах сотні (згодом їх призначав король). У зборах брали участь усі землевласники або їх управителі, свя­щеники, староста і чотири представники з кожної общини (села), що розташовувалась на території сотні.

Шериф

Інколи королі призначали одного елдормена на кілька графств. У таких випадках король у кожне графство призначав ще й постій­ного урядовця — шерифа (з кінця Х-початку XI ст.). Шериф спочатку контролював надходження податків із графства до ко­ролівської скарбниці. Згодом, з посиленням влади короля, зміц­нилося й становище шерифів. Вони стали першими помічниками елдорменів і зосереджували основні функції управління графст­вами: адміністративні, судові, фінансові, військові. Крім того, королі почали призначати шерифів у кожне графство Щоправда, впродовж XIV ст. шерифи втратили значну частину своїх повноважень, головно у галузі судівництва. Це пояснювалося недовірою королів до шери­фів які призначалися з місцевої знаті. Королі побоювалися „феода­лізації" цієї посади, перетворення її на спадкову. Не випадково після міжусобних війн у XIII ст. посада шерифа стала коротко­терміновою (на рік), на цю посаду призначав король за реко­мендацією королівської ради, а не за бажанням місцевої знаті (з 1340 p.). Повторне зайняття посади допускалось лише після трирічної перерви.

Поступово зникла практика об'їзду шерифами території своїх графств і контролю над місцевою адміністрацією. Вони втратили пра­во (у XV ст., за Едуарда IV) командування збройними силами (опол­ченням) графства, значну частину повноважень у фінансовій сфері.

Бейліф

Самоуправління було організоване і в містах, на чолі яких стояли виборні мери. У Лондоні голова міста називався лорд-мером. Главою королівської адміністрації у графстві залишався шериф, сотні — його помічник бейліф.

Коронери і констеблі

Крім шерифів і бейліфів представниками королівської адмініст­рації на місцях були коронери та констеблі. Коронери проводили роз­слідування з кримінальних справ, зокрема, у випадках насильниць­кої смерті, а констеблі були наділені поліцейськими функціями

Мирові судді

Мирові судді (Justices of the peace). Виникнення інституту мирових суддів належить віднести до кінця XII ст., коли утвердив­ся звичай призначення в кожному графстві кількох рицарів — дворян, яким доручено приймати присягу від усіх чоловіків, стар­ших 15 років, про те, що вони будуть дотримуватись королівсько­го миру. Населення повинно було віддавати їм спійманих злочи­нців, а вони — передавати шерифові. їх стали звати „охоронцями миру". Звичай призначати „охоронців миру" був закріплений за­конодавчими актами, зокрема Вінчестерським статутом 1285 p., підтвердженим у 1307, 1327, 1328 та в інших роках.

Спочатку, отже, функції „охоронців миру" мали адміністративно-поліційний характер, оскільки стосувались виявлення та передання шерифові, а потім роз'їзним суддям злочинців. Із 1328 р. їм надано право самим визначати злочинцям міру покарання, запрошуючи на допомогу легістів-юристів (знавців права). „Охо­ронців миру" почали називати з цього часу „мировими суддями". Остаточно оформився інститут мирових суддів у 1361 р. Тоді ви­дано спеціальний статут, згідно з яким у кожне графство король призначав для охорони миру і безпеки лорда та трьох або чоти­рьох „шанованих" і „знаючих право" громадян. їх завдання — зети боротьбу з порушниками законів, розслідувати злочини і карати злочинців згідно „з правами і звичаями королівства".

Компетенція мирових суддів поступово розширювалась. Отже спочатку вони розглядали дрібні судові справи — одноособово, а складніші — по двоє-троє. Згодом вони отримали право прово­дити розслідування, переслідувати волоцюг і нероб, їм надано широкі адміністративні функції: здійснювати поліційну владу контролювати ціни на продовольчі та промислові товари, стежи­ти за єдністю мір і ваги, якістю сукна, вивозом вовни за кордон, встановлювати розміри заробітної плати. Пізніші законодавчі акти надали їм змогу здійснювати майже всю адміністративну владу в графстві, відсунувши на другий план шерифа. Контроль над належним виконанням кожним приходом (збори парафіян) своїх обов'язків покладено на мирових суддів (у тому числі про встанов­лення розміру і розподілу між парафіянами податків, вирішення різних спорів).

Мирові судді контролювали навіть шерифів, призначали ниж­чих чиновників — бейліфів, констеблів, коронерів, дорожніх на­глядачів та ін. До них можна було апелювати з приводу дій усіх посадових осіб графства, порушень умов праці, завищення цін на товари, продовольство тощо.

Ми­рові судді, на яких покладено обов'язок стежити за виконанням королівських (і парламентських) законодавчих актів, признача­лись королем джентрі (нове дворянство), й вони, отже, самі були заці­кавлені в обгороджуваннях селянських земель.

Четвертні сесії

В судебную компетенцию мировых судей входило разбирательство уголовных дел, кроме убийств и особо тяжких преступлений. Разбирательства проводились на сессиях мировых судей, созывавшихся четыре раза в год. Эти собрания получили название судов "четвертных сессий".

Списки членів „великого" і „малого" журі складали шерифи. Вищою інстанцією залишались суди „малих сесій" (двоє-троє мирових суддів), ще вищою — суди „четвертних сесій" (коли чо­тири рази на рік, тобто раз на квартал, збирались усі мирові суд­дів кожного зокрема графства для розгляду складніших справ). Обидві ці інстанції розглядали справи теж за участю присяж­них. Вони були судами „загального права".

Вищі суди загального права

Д о вищих судів належали ще Суд загальних позовів і Суд скарбництва. Вони теж виділились зі складу королівсько курії. Суд загальних позовів (Court of Common Pleas) розглядав переважно цивільні справи між приватними особами, де не порушено інте­ресів корони, діяв як перша і друга (тобто апеляційна) інстанції, складався із п'яти суддів і спочатку супроводжував короля під час поїздок по країні. Однак згідно зі ст. 17 Великої хартії воль-ностей, він був зобов'язаний перебувати у постійно визначеному місці, щоб громадяни могли його знайти. З часів Генріха III та­ким місцем визначено Вестмінстер. Отже, суд почав діяти само­стійно, не будучи зв'язаним з присутністю короля.

Суд загальних позовів також здійснював нагляд над місцеви­ми судами, міг витребувати від них будь-яку справу і розглянути її сам. Цей суд став основним судом „загального права". Він був місцем практики студентів, які вивчали право.

В XIII-XIV вв. растет количество королевских судов различных рангов, усиливается их специализация. Вместе с тем судебные и административные функции многих учреждений еще не разделились. Высшими судами "общего права" в Англии в этот период стали Суд королевской скамьи, Суд общих тяжб и Суд казначейства.

Суд казначейства, который первым стал записывать свои слушания (еще в 20-х гг. XII в.), был в основном специализирован на рассмотрении финансовых споров, и прежде всего споров, касающихся долгов казны и короны.

Суд общих тяжб, или "общая скамья", рассматривал большинство частных гражданских исков и стал основным судом общего права. Все дебаты в суде записывались и размножались для ознакомления заинтересованных сторон и с XIV в. регулярно публиковались. Этот суд был также местом практики для всех студентов, изучающих право.

Суд общих тяжб осуществлял также надзор за местными и манориальными судами. По приказу из канцелярии жалобы могли быть перенесены в этот суд из любого другого низшего суда, а благодаря специальным судебным приказам Суд общих тяжб мог исправлять судебные ошибки других судов.

Из личного Суда короля постепенно сформировался Суд королевской скамьи, заседавший до конца XIV в. только в присутствии короля и его ближайших советников. Он стал высшей апелляционной и надзорной инстанцией для всех других судов, включая "общие тяжбы", но со временем был специализирован на рассмотрении апелляций по уголовным делам.

С развитием гражданского оборота из общей системы высших королевских судов выделился Суд лорда-канцлера, который решал вопросы "по справедливости". С деятельностью этого суда было связано возникновение новых форм процесса и норм права (права справедливости).

Королівське роз’їзне судочинство

Зберігся поділ країни на шість судових округів, які об'їжджали королівські судді. Здійснюючи судочинство керувалися місцевими звичаями, про які вони дізнавалися через присяжних. Повертаючись у Вестмінстр, відбирали серед них найкращі. Так твориться загальне право.

Суди асизів.

Суду канцлера належала велика позитивна роль у розвитку нових правових інститутів, наприклад, представництва, доручення та інших, надаючи їм правове визнання та захист, чого не признавало за ними „загальне право". Суди асизів, або делеговані (Courts of assize). Вони розглядали справи У графствах під головуванням суддів королівських судів, по переважно двічі-тричі на рік виїжджали у графства. Справи зглядалися за участю присяжних. На відміну від колишніх з'їзних _Суддів ці судді не займались адміністративними й фі­нансовими питаннями, а лише розглядали судові цивільні та кри­мінальні справи.

Велике і мале журі присяжних

Значної ролі у здійсненні правосуддя в Англії XIII-XVI ст. набули велике та мале журі присяжних. Велике журі, або обви­нувальне, оформилось у зв'язку з обов'язком розшуку злодіїв, грабіжників, розбійників і їх спільників, який був покладений на роз'їзних суддів. Вони (судді) мали опитати для цього так зва­них обвинувальних присяжних. їх було 23 особи і думки 12 з них вистачало для притягнення людини до відповідальності. Це журі тому й дістало назву „обвинувального", бо воно було органом від­дачі особи під суд. Мале журі налічувало 12 присяжних і становило складовий елемент самого англійського суду. Члени цього журі брали безпо­середню участь у розгляді справи по суті й виносили вердикт — винності чи невинності підсудного. При цьому вимагалась одно­голосність присяжних. Міру покарання обирав коронний суддя. Згідно з законом Едуарда І (1293 p.), для присяжних був встанов­лений ценз — 40 шилінгів річного прибутку.

Обмеження юрисдикції манорних і церковних судів.

У відносинах держави з церквою королі та парламент досягали згоди. Наприклад, 1353 і 1393 pp. видано статути, які загрожува­ли конфіскацією майна і поставленням поза законом за скерування до Папи спірних справ, що належали до компетенції королівських судів, уже ними вирішених. У 1366 р. парламент відмовився від сплати Папі л енної данини. Король і парламент, з одного боку, постійно наголошували на незалежності корони у світських спра­вах від Папи. З іншого — парламент 1382 р. дав розпорядження світським судам підтримувати духовні суди у боротьбі з єресями.

Юрисдикция манориальных судов в XIII в. продолжала неуклонно ограничиваться. Лишь немногие крупнейшие феодалы сохранили право суда по делам, подсудным короне. Статуты 1260- 1280 гг. запретили магнатам оказывать давление на свободных держателей с целью их явки в курии, выступать в качестве апелляционной инстанции. Шерифам было разрешено нарушать имму-нитеты лордов для изъятия захваченного ими скота, а также во всех случаях, если лорд или его подручный хотя бы один раз не выполнили королевский приказ. Взаимоотношения светских и церковных судов по-прежнему отличались значительной напряженностью и сложностью в вопросах разграничения компетенции. В результате многочисленных коллизий был установлен принцип, согласно которому подсудность обоих видов судов определялась по характеру наказаний: только светские суды могли налагать светские наказания, например, взимать штрафы. Королевская власть постоянно пыталась ограничить компетенцию церковных судов, однако, как известно, эти попытки были наименее удачными. В конце концов, корона ограничилась использованием традиционного средства - изданием судебного приказа "о запрещении", который издавался в каждом конкретном случае, когда церковные суды, по мнению короны, а точнее, чиновников королевской курии, выходили за рамки своей компетенции.

Абсолютна монархія (ХV – середина ХVІІ ст.ст.).

Абсолютна монархія в Англії почала вста­новлюватися з кінця XV ст., тобто, як і в інших країнах Західної Європи, в період розкладу і занепаду феодалізму і виникнення капіталістичних відносин. Тільки в Англії цей процес відбувався значно швидше, ніж у континентальній Європі, оскільки розви­ток феодалізму тут не був завершений, — його рано почав витіс­няти новий, прогресивний спосіб виробництва — капіталістич­ний. Останній у широких масштабах охопив і село, переважну масу дворянства, які у континентальній Європі, знову ж таки, були оплотом, фундаментом феодалізму. коро­лівська влада зміцніла, її компетенції зросли. Зазначимо також, що абсолютна монархія насамперед захищала інтереси дворянства, оскільки це одна з політичних форм феодальної державності. Те, що англійські королі боролися зі залишками феодально роздробленості, створювали централізовану державу, відповідал також інтересам буржуазії. їй потрібна була міцна королівська влада, щоб забезпечити себе від рецидивів феодальної анарх. для створення єдиного ринку, забезпечення спокою і режиму

Завершення війни «Пурпурової і Білої Троянд», політична централізація держави

Настав період відносного миру, та в 1483 Едуард IV несподівано помер. Його брат Річард Глостер одразу ж виступив, щоб завадити непопулярній родині Вудвіль захопити у свої руки владу при малолітньому синові померлого короля Едуарді V. Використавши як привід підозрілу законність шлюбу Едуарда IV, Глостер узурпував трон і став королем Річардом III. Узурпація й те, що Річарда підозрювали у вбивсті Едуарда V та його молодшого брата (принци у Тауері), споровокували кілька повстань. Врешті-решт Генрі Тюдор, далекий родич ланкастерських королів, якому, проте, у спадок перейшло право на трон, зумів здобути перемогу. Річард III був убитий у битві при Босворті в 1485 році.

Прихильники родини Йорків повстали в 1487 році, але зазнали невдачі. Спорадичні бунти продовжувалися до 1499 року.

Наслідки

За тридцять років громадянської війни загинуло біля чверті населення країни, 80 сеньйорів королівської крові, безліч феодальних родів. Знать, що вела свій родовід від завойовників-норманів в цілому була знищена. Генрі Тодор коронувався як Генріх VII і заснував нову династію. Він одружився з дочкою Едуарда IV Єлизаветою, спадкоємицею дому Йорків. Династія Тюдорів правила до 1603 року.

Зміни в суспільному ладі.

К концу XV в. английское крестьянство разделилось на две основные группы - фригольдеров и копигольдеров. В отличие от фригольдеров копигольдеры - потомки прежних крепостных - продолжали нести ряд натуральных и денежных повинностей по отношению к феодалам. Их права на земельные участки были основаны на копиях решений манориальных судов.

У війні Білої та Червоної троянд, як уже зазначалось, майже повністю була винищена стара англійська феодальна знать, котрій з 1215 р. належала ви­рішальна роль в економічному і політичному житті країни. Домінуючі позиції посідало нове, капіталізоване дворянство, яке в міру подальшого розвитку економіки, тісно пов'язаної з торгівлею, окрема зовнішньою, було щораз тісніше пов'язане з буржуазією. Нове дворянство (джентрі) та буржуазія були сторонниками міцної королівської влади. Власне у цьому вони вбачали забезпечення спокою в країні, створення єдиного внутрішнього ринку, засіб розширення території країни, здобуття зов­нішніх ринків збуту для товарів, що вироблялись у Англії.

З початку XVI ст. капіталістичне переродження крупного зе­мельного володіння у країні значно прискорилось. Насамперед це виявилось у розвитку земельної оренди. Новому дворянству було невигідно мати справу зі селянами — копігольдерами. їхні повинності та виплати дворянам-землевласникам визначались мі­сцевими звичаями і не могли бути самовільно збільшені. Тому землевласники-дворяни радше здавали землю в оренду, часто і великим „оптовим" орендаторам (які, в свою чергу, могли здава­ти її дрібним, невеликими ділянками). У цьому випадку земле­власник завжди мав змогу підвищити ренту, якщо збільшува­лись прибутки орендатора з орендованої ним землі.

Почав відмирати цеховий устрій у містах, інтенсивно розвивав­ся капіталізм — мануфактура, виникали й промислові підприємс­тва. Зародились буржуазна (фінансова, промислова, торговельна) і робітнича верства. Змінювалося становище селянства. Землеробство стало менш вигідним, ніж вівчарство. Тому продовжувався процес насильни­цького обезземелення дворянством селян, процес „обгороджуван­ня" селянських і общинних земель.

На селі, крім обезземелення селян, відбувався процес розшару­вання селян на багатших, малоземельних орендаторів і найми­тів, сільськогосподарських робітників. Чимало заможних селян намагались звільнитися від общин­них порядків землекористування, що заважали їм вільно та ста­більно працювати, підвищувати прибутковість господарства. Вони також захоплювали й обгороджували общинні угіддя та пасови­ща і свої наділи, сприяючи розоренню общинників-односельців. Маси обезземелених селян продовжували бродити Англією.

До кінця XVI ст. із представників різних соціальних груп мі­ста та села — заможних селян, дрібних і середніх дворян, купців якраз і утворився прошарок заможних капіталістичних ферме­рів, що мали землю у власності або платили дворянам-землевлас-никам за її оренду капіталістичну ренту.

Особливості англійського абсолютизму.

Отже, порівняно з абсолютистськими монархіями континен­тальних держав (Франції, Іспанії та ін.) англійський абсолютизм мав незавершений характер. Це виявлялося передусім у тому, що продовжував існувати і діяти станово-представницький орган парламент. Англійські королі не змогли його ліквідувати, як у Франції Генеральні штати, бо парламент був сконсолідованим, міцним органом, його не послаблювали гострі, часто непереборні протиріччя між станами.

Збереження парламенту, а, отже, і його повноважень у сфері фінансів, законодавства і судочинства, суттєво обмежувало коро­лівську владу.

По-друге, король не зміг ліквідувати й місцевих органів самовря­дування, хоча їх значення і впало. Отже такої централізації та бюро­кратизації державного апарату, як на континенті, тут не існувало.

По-третє, без достатньої кількості грошей (фінанси продовжу­вав контролювати парламент) король не міг створити менш-більш значної професійної найманої армії, яка слугувала б опорою його влади, а парламент не виділяв достатніх коштів на армію, моти­вуючи це тим, що на суші на Англію ніхто не нападав (її, мовляв, надійно захищає море, де домінує англійський флот.

По-четверте, король не мав надійного адміністративно-управ-лінського апарату на місцях, оскільки, згідно з давньою, ще з часів Вільгельма традицією, місцеві урядовці та судді признача­лися зі середовища місцевого дворянства чи буржуазії.

Правління Генріха VІІ (1485-1509рр.).

Основные принципы организации армии изменились незначительно. Во время установления абсолютной монархии Генрих VII (1485-1509 гг.), чтобы подорвать окончательную военную мощь старой аристократии, издал закон о запрещении феодалам иметь свиту и утвердил монопольное право короны использовать артиллерийские орудия.

Державна реконструкція. Посилення королівської влади.

Абсолютна влада за Тюдорів багато в чому грунтувалась на ономічній могутності. Королі мали ще з часів Вільгельма вели-і земельні володіння, маєтки, копальні, рудники, ліси та ін. V власність короля перейшли володіння багатьох баронів, що за­гинули під час війни Білої та Червоної троянд, величезні багат­ства й землі після проведення 1534 р. секуляризації клерикаль­ної власності. Почали практикуватись і так звані беневоленції (примусові позики). Крім того, королі привласнили собі право встановлювати і стягувати на свою користь деякі ввізні мита. Парламент також при необхідності не відмовляв королям у фі­нансових субсидіях і допомогах.

Король не мав права самостійно видавати закони, зокрема кон­ституційного характеру. Однак на вимогу Генріха VIII у 1539 р. парламент прийняв закон (Act of proclamation), яким короля упов­новажено до видання нормативних актів — прокламацій — для врегулювання актуальних питань стосовно інтересів держави та публічного порядку. їх невиконання загрожувало суворими пока­раннями — ув'язненням, штрафами. Королівські акти, оголошені й прийняті у раді, мали вищу юридичну силу — нарівні з актами парламенту. Щоправда, вони не могли протирічити чи міняти вже діючі законодавчі акти, норми загального права та звичаї країни. Король, окрім того, був главою адміністрації, призначав і звільняв вищих урядовців, командний склад армії та флоту, був верховним головнокомандувачем збройними силами, главою анг­ліканської церкви та ін.

Королівська адміністрація.

Парламент. Усилившаяся королевская власть не смогла упразднить парламент. Его устойчивость была следствием союза джентри и буржуазии, основы которого были заложены в предшествующий период. Этот союз не позволил королевской власти, используя рознь сословий, ликвидировать представительные учреждения в центре и на местах.

Верховенство короны во взаимоотношениях с парламентом было оформлено статутом 1539 года, который приравнял указы короля в Совете к законам парламента. Хотя в 1547 году парламент формально отменил этот статут, преобладание короны над парламентом фактически сохранялось.

Парламент продолжал сохранять за собой прерогативу утверждения размеров сборов и налогов. Противодействие парламента установлению новых налогов вынуждало английских королей прибегать к займам, введению пошлин на ввоз и вывоз товаров, к выдаче за крупные денежные выплаты привилегий компаниям на исключительное право торговли (так называемых монополий). Эти действия иногда вызывали сопротивление парламента, но его возможности влиять на политику королевской власти в этот период ослабли. Як уже зазначалось, діяв парламент, який скликався нере­гулярно і зі значними перервами. Палата лордів складалася у начній частині з лордів, котрим титул присвоїв король і котрі °ходили з нового дворянства. Йому вони й завдячували своє поло­тнин і багатство. Кількість духовних лордів у зв'язку з ліквіда-^ю монастирів зменшилась (з 49 на 26). Нові єпископи теж свою ^)саДУ і титул завдячували королеві і були, отже, його опорою.

У палаті общин виборчий ценз, уведений XIV ст., гарантував ^сЦя з графств переважно заможнішому дворянству, яке дома-"^)сь підтримки короля. Значну кількість депутатів від міст при­чали або власники міст (якщо міста були розташовані на землях дворян і не домоглися автономії), або королями (з королів ких міст).

Ще в 1410 р. королівською прерогативою стала перевірка гт вильності проведення парламентських виборів. Отже, будь-_як неугодна королю особа могла бути позбавлена місця у парламенті через „незаконність" обрання.

Єлизавета І встановила, що члени нижчої палати повинні скла­дати присягу на вірність державі та законам країни. Під приво­дом економії часу Генріх VIII став сам призначати спікера палати общин. У випадку потреби він (король) брав участь у засіданнях парламенту. При його появі чи згадці про нього депутати встава­ли і кланялись навіть пустому тронові. Впродовж правління Ген­ріха VIII парламент скликався лише 7 разів, а за Єлизавети — Ю разів (за 45 років).

Таємна рада.

До центральних органів управління належала передусім Ко­ролівська рада. Генріх VIII провів її реорганізацію, і з цього часу вона дістала назву Таємної ради (Privy Council). її членів призна­чав король. До складу ради входило 14 вищих державних і при­дворних службових осіб, чотири пери і два єпископи.

Таємна рада була дорадчим органом при королю, король сам виносив питання, які вважав за потрібне обговорити, на її засідан­ня. У міру посилення королівської влади чимало рішень правових актів король приймав самостійно, без участі ради. Вона, щоправда, могла працювати й без участі короля, зокрема, тоді, коли король доручав зібрати членів ради і провести засідання кому-небудь з ви­щих урядовців. Рада могла прийняти й відповідне рішення у справі управління країною, про яке головуючий інформував короля.

Отже, рада мала правотворчі, виконавчо-управлінські та ще судові функції. Ще однією комісією Таємної ради стала Палата прохань (Court of Requests). Вона розглядала цивільні справи — про повернення власності, виконання зобов'язань, спорів стосовно огороджувань земель та ін.

Важливою комісією Таємної ради була Висока комісія з церков­них справ (Court of High Commission). Це був одночасно і верхов­ний орган управління церковними справами, і найвищий церков­ний суд. До складу комісії входили високі світські урядовці та церковники (єпископи). Компетенція комісії була надзвичайно обширною. Вона розслідувала справи стосовно порушення зако­нів про верховенство короля у церковних справах, „безпорядки духовного і церковного характеру". Основним її завданням була боротьба і з противниками короля у церковних справах, і з про­тивниками реформованої, англіканської церкви.

Дата добавления: 2015-07-08