До в Красногорці добивалося, та одігнали; в Байрацькім лісі знайшли

Біля дерева докупи зв'язаних і з черницею — і щось багато грошей

Недолічуються; а от у Розбишаківці церкву обікрадено... Гоготить про

Все це чутка, гуде, як у дзвони дзвонить, і далеко-далеко навкруги

Розходиться... Скрізь піднявся струс; кожен, лягаючи, просив бога, щоб

Цілому встати.

Ну, та й літа ж тепер настали! — балакають старі люди. — Мабуть, уже

Незабаром кінець віку... Недаром таке на світі коїться. Чому за наші

Молодії годи цього не було? Чого батьки, діди й прадіди нічого про таке

Не розказували?.. Тоді татарва була... палила їроди, села, людей

Різала, у полон полонила, на ясир гала... А тепер?.. Он, церкви

Крадуть!.. Хто? —татари!.. Де се воно видано?! Та й між рідними

Розладдя пішло... Син на батька руку здіймає; дочка матері ухом не

Веде; брат на брата встає; сестра з сестрою ворогує; жінка на чоловіка

отруту готує... Усі — як подуріли, як показилися! А халамидників,

Повійниць — скільки!.. А покриток та дівчат абияких!!. Колись якби

Вийшла заміж така, то один би поговір не дав віку дожити... А тепер...

Дочка з москалем спить, а мати кожухом прикриває... О-ох, господи! як

Ще ти терпиш нас на світі?..

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

XXIII

НЕВЗНАЧАЙ СВОЇ

Була темна осіння ніч. Дощ, як крізь підситок, сіяв — густий та

Дрібний; з землі вставала важка пара, закутувала все в свое вогке

запинало, котре не давало бачити, що діється на землі. Скрізь тихо,

Темно, сумно, наче у мертвому царстві. Під таку годину завжди важко

Дишеться, сумно живеться. Добрі люди, аби смеркло, мерщій засовуються

По своїх домівках; з вікон низеньких сільських хат блимав світло

Якимись жовтими кружалами. Кожному чогось не по собі. Всяк не знає, що

Розпочати, як би хоч трохи розважитись... Чоловіки: одні — чоботи

Латають, другі рукавиці плетуть, треті — щось інше... Жінки та дівчата

То прядуть, то сорочки шиють. Діти, позалазивши на піч, дрімають... У

Хаті тепло, тихо — хоч і неясно: серед полу на перекинутім горщаті

Ледве блищить каганчик; як синя горошина, темно світить накипілий

Гніт... Якісь померки окривають хату. Негода й туди залазить, і там

Свое бере? Коли не дощем обдає крізь лиху оселю, то в вікна; не важким

Туманом налягає, от, як надворі, — то німим сумом по хаті снує, в журбу

Людей сповивав, тяжкою тугою в душу залазить, сном укриває... Оце

Дівчина співає-співає своїх любих пісень; а там — дивись: обірвався

Голос... слабшає, тихшає.... поки й сама незчується — коли й як задубіє

голка у недошитій мережці... Схилила над нею дівчина важку голову,

Заколивалася... дрімає.

Що це ти, Марусю? вже й спиш? — пита її мати. — Ото дівка...

Дочка кинеться; розкриває очі; мерщій за роботу береться. Чи пройшла

Дата добавления: 2015-07-08