Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Україна у складі Російської та Австрійської імперій.

Читайте также:
  1. З австрійської літератури. Проза К.Рансмайра
  2. Карпатська Україна є незалежна Держава.
  3. Підкарпатська Русь – Карпатська Україна
  4. РАДЯНСЬКА УКРАЇНА: НОВАТОРСЬКІ 20ті 1 страница
  5. РАДЯНСЬКА УКРАЇНА: НОВАТОРСЬКІ 20ті 2 страница
  6. РАДЯНСЬКА УКРАЇНА: НОВАТОРСЬКІ 20ті 3 страница
  7. РАДЯНСЬКА УКРАЇНА: НОВАТОРСЬКІ 20ті 4 страница

 

Російська імперія

Політичні події

Реформи в Російській імперії

Австрійська імперія

Українці під владою Габсбургів

Реформи Габсбургів і західні українці

 

Протягом майже 150 років від кінця XVIII до початку XX ст. українці перебували під владою двох імперій: 80 % із них підлягали російським імператорам, решта населяли імперію Габсбургів Так на світанку новітньої доби українці опинилися у складі політичної системи, що радикально відрізнялася від устрою, до якого вони звикли. Як усі імперії, Російська імперія Романових та Австрійська Габсбургів являли собою величезні територіальні конгломерати, численне населення яких складалося із етнічно й культурно різноманітних народів. Надмірно централізована політична влада символізувалася в особі імператора, який не відчував потреби брати до уваги погляди й бажання своїх підданих. Імператори та їхні урядовці вимагали від останніх абсолютної покори й вірності, вважаючи це не лише політикним, а й моральним і релігійним обов'язком. За їхню покірливість імператори обіцяли підлеглим безпеку, стабільність і порядок. Це був устрій, який чимала частина населення імперії вважала не лише розумним, а й навіть привабливим.

В управлінні численними, розкиданими на великій території підданими імператори спиралися насамперед на армію та бюрократію. Армія боронила, а при нагоді й розширяла кордони імперії. Вона також забезпечувала внутрішній порядок. Бюрократія збирала податки (більша частина яких ішла на утримання її самої та армії), а також прагнула організувати суспільство у спосіб, що найкраще відповідав інтересам імперії. На відміну від знаті,— як української старшини, так і польської шляхти,— що панувала в українському суспільстві XVIII ст. й діяла за принципом «чим менше втручання уряду, тим краще», імперські бюрократи, які правили у XIX ст., вважали, що чим більшим числом законів і правил вони обкладатимуть суспільство, тим ліпше буде в ньому жити. І хоч місцева верхівка й далі зберігала своє значення, проте важливі рішення, що визначали життя українців, все частіше приймали імперські міністри у далеких столицях.

 

Російська імперія

Російська імперія була однією з найбільших у світі. Окрім величезних розмірів вона помітно відрізнялась від інших європейських держав своїм політичним устроєм. У жодній країні континенту правителі не мали такої необмеженої влади, якою користувалися царіімператори. Ніде бюрократія не була такою деспотичною,

* У XVIII та XIX ст. українців Російської імперії, як правило, називали малоросами. Ті з них, що проживали на території Австрійської імперії, продовжували називати себе русинами.

поліція також жорстокою, а народ таким безправним, як у Росії. У XVIII ст. в результаті реформаторської діяльності Петра 1 й Катерини II імперія далеко відійшла від примітивного й напівазіатського князівства Московського, яке дало їй початок. Вона могла похвалитися величезною армією, зорієнтованими на європейські зразки чиновництвом, що дедалі зростало, і дворянською елітою. Однак попри ці зміни російські правителі не відмовилися від самодержавства — цього основного принципу давньої московської політики, за яким царям належала абсолютна влада над усіма їхніми підданими в усіх царинах їхнього життя.

На початку XIX ст. з'явилися деякі невиразні ознаки того, що молодий і популярний цар Олександр 1, можливо, доведе реформи до їхнього логічного завершення й подарує підданим конституцію, яка замінила б самодержавство владою закону. Але незабаром стало очевидним, що цей «освічений» монарх не сприймав ідею конституції серйозно. Проте він посилив сподівання реформ серед крихітної ліберальне настроєної групи імперської еліти, й у грудні 1825 р., зразу після його смерті, купка дворян із метою встановлення конституційного правління вдалася до спроби державного перевороту. І хоч повстання декабристів зазнало нищівної поразки, нового імператора Миколу 1 глибоко вразив цей виклик, кинутий його владі, й він вирішує більш, ніж будьколи, посилити контроль над своїми підданими.

Закоханий у військову муштру, Микола 1 намагається впровадити у цілому суспільстві дисципліну й порядки милої його серцю армії. З цією метою він розширив бюрократичний апарат і у 1826 р. впровадив Третій відділ імперської канцелярії — першу російську таємну поліцію. Він також наказав утворити жандармерію, тобто регулярну поліцію, і значно посилити цензуру. Ці заходи призвели до того, що Росія під час царювання Миколи 1 вступила в період, який великий російський історик Василь Ключевський назвав «ерою найбільшого бюрократизму в нашій історії».

Російська імперська присутність на Україні. Прихильники російського самодержавства часто виправдовували його доцільність великими розмірами та багато на ціональним складом імперії. Найвиразніше це сформулював один із най славетніших серед багатьох українців, які стали на службу імперії, крім того, знаний як патріот рідної йому України — князь Олександр Безбородько: «Росія — це країна самодержавна. З огляду на її розміри, різноманітність населення та звичаїв і багато інших міркувань самодержавство постає для Росії єдиною природною формою управління. Всі заперечення цього твердження безплідні, позаяк найменше послаблення самодержавної влади призводе до втрати багатьох провінцій, до послаблення держави й принесе людям незліченні лиха». Виходячи з таких поглядів, чиновництво правило імперією так, ніби вона складалася лише з одного народу —
росіян,— та ігнорувало відмінності національного походження та історичних тра
дицій багатьох інших її підданих.

Оскільки за своєю мовою й культурою українці були близько спорідненими
з росіянами, то уряд незабаром став розглядати Україну як по суті російський край.
Коли б в імперського урядовця хтось запитав (щоправда, небагато людей від
важилися б зробити це), за яким правом управляє Росія великою частиною укра
їнських земель, відповідь була б подібною до напису на медалі, викарбуваній у 1793 р.
на честь Катерини II: «Я повернула те, що було відірване». У такому розумінні Украї
на завжди була невід'ємною частиною Росії, деякий час відділеною від неї в силу
історичної «випадковості». Відмінності, що існували між росіянами та українцями,
переконував би імперський бюрократ, виникли саме внаслідок цього тимчасового
відокремлення. Тепер, возз'єднавшись із росіянами, українці, або «малороси», по
винні втратити свої відмітні риси й стати «справжніми росіянами». Відтак політика
уряду, спрямована на прискорення цього «природного» процесу, проводилася
аж до самого розпаду імперії.

Конкретною й повсюдною ознакою імперської присутності на Україні була армія.
її численні залоги й форти усівали всю країну, а її командири обкладали населення
обтяжливими повинностями. Найстрашнішою військовою повинністю був призов до
армії, впроваджений на Україні у 1797 р. Для тих невдах, які потрапляли до рук вер
бувальників, термін служби становив 25 років. Через нелюдську муштру й часті
війни такий термін вважали рівносильним смертному вироку. Не дивно, що рекру
тів нерідко перевозили закованими в кайдани, а пани карали найнепокірніших крі
паків, віддаючи їх у солдати.

Продовжуючи мілітаристську політику в управлінні країною, Олександр 1 та його
фанатично відданий авторитарним методам міністр Олексій Аракчеєв у період
між 1816 і 1821 рр. почали засновувати ненависні військові поселення. Близько
500 тис. солдатів отриманій наказ будувати поселення на зразок військових таборів,
у яких кожний аспект приватного життя, у тому числі дозвіл на шлюб та інколи
навіть право мати дітей, підпорядковувався суворим і докладним інструкціям.
На Україні існувало близько 20 таких поселень. Проте ці задушливі порядки дали
протилежні очікуваним плоди й до 1857 р. більшість військових поселень було
розформовано. Це був досить промовистий приклад намагань царської бюрократії
підпорядкувати цивільне життя військовій дисципліні.

Процес упровадження на українських землях імперських структур влади почав
ся ще в 1770-х роках, але остаточної форми він набув лише в 1830х. Тоді Україну
було розділено на дев'ять губерній, які складали три окремих регіони. До Ліво
бережної України, де традиції козацтва й старшини виявлялися найдужче, входили
Чернігівська, Полтавська та Харківська губернії; нещодавно захоплене Правобе
режжя, де польська шляхта, як і раніше, заправляла суспільноекономічним життям
українських селян і де в містах проживали переважно євреї, складалося з Київської,
Волинської та Подільської губерній; нарешті, новоосвоєний Південь, що колись
належав запорожцям і Кримському ханству, поділявся на Катеринославську,
Херсонську й Таврійську губернії. Кожна губернія ділилася на повіти, що в свою
чергу включали міста і села.

Ієрархія урядників, котрі правили в цих адміністративних одиницях, була однако
вою в усій імперії. На чолі губерній стояли губернатори, призначувані царем. Гу
бернаторові допомагали чиновники, що займалися такими справами, як громад
ський порядок, освіта та податки. Верхній прошарок адміністративного апарату
переважно складався з професійних чиновників. Проте на повітовому рівні й нижче
багато урядовців — зокрема начальник жандармерії, предводитель дворянства, суд
ді — обиралися місцевими дворянами із свого середовища. Імперії просто браку
вало професійних чиновників для задоволення всіх своїх потреб.

Узагалі нова система управління мала згубні наслідки для найстаріших міст
України, більшість із яких користувалися самоврядуванням згідно з давнім Магде
бурзьким правом. У 1835 р. Київ останнім серед міст утратив особливий статус.
що передбачався цим правом. Відтоді більшість українських міст перейшли в під
порядкування губернській адміністрації. На найнижчому адміністративному рівні —
в селі — за дотримання законопорядку відповідало місцеве дворянство.

За соціальним походженням члени адміністрації, котра здійснювала щоденне
управління на Україні XIX ст., головним чином були бюрократизованими дворяна
ми. Найвищі посади, такі як губернаторська, звичайно обіймали урядовці із впливо
вих аристократичних родів, у той час як посади середнього рівня займали середні
дворяни. Скромні пости діловодів і писарів були сферою міщан та синів священиків,
Селяни майже ніколи не підіймалися навіть до найнезначнішої посади.

Етнічний склад бюрократії на Україні змінювався залежно від регіону. На Ліво
бережній Україні, де нащадки старої козацької старшини отримали дворянські
права, серед найвищих урядовців траплялися такі добре відомі українські прізвища.

як Милорадович, Миклашевський, Кочубей, Завадовський, Капніст і Полетика. На
Правобережжі переважали поляки та росіяни. На Півдні, куди стікався люд з усієї
імперії, чиновництво за своїм походженням було дуже різноманітним, хоч і тут пере
важали росіяни. Цікаво, що неросіянин, пристаючи до лав чиновників, як правило,
русифікувався й при цьому ставав більш «російським», ніж самі росіяни.

Імперська бюрократія була організована на військовий зразок — зі своїми чина
ми та мундирами, її представники нерідко «славилися» здатністю плазувати перед
начальством і водночас принижувати підлеглих. За відсутності конституції, що за
хищала б права особи, чиновник міг втручатися у приватне життя людей, що часто
й траплялося. Малоприємна присутність чиновництва дещо пом'якшувалася його
відносно невеликою чисельністю: порівняно бідна Російська імперія могла дозволи
ти собі утримувати на кожні 10 тис. населення лише близько 12 чиновників. На За
ході це співвідношення було у тричотири рази більшим.

Нездатність російського уряду забезпечувати своїх чиновників достатньою плат
нею породжувала корупцію, на яку він мовчки закривав очі, особливо на корупцію
місцевих масштабів. Доки чиновники забезпечували казну визначеною сумою гро
шей, уряд мало хвилювало, скільки грошей вони здирали з населення собі. Але
якщо росіяни вже звикли нести тягар бюрократизованої системи, то для українців
початку XIX ст. це явище було ще новим і чужим. Можливо, цим і пояснюється
той факт, що саме українець Микола Гоголь у своїй знаменитій п'єсі «Ревізор»
(1836 р.) створив таку блискучу сатиру на імперську бюрократію.

До царя Миколи 1 (1825—1853) в Російській імперії існував лише неофіцій
ний та несистематичний поліцейський нагляд. Але у 1826 р., як вже було сказано,
вражений повстанням декабристів, цар заснував Третій відділ власної його імпера
торської величності канцелярії, започаткувавши регулярну таємну поліцію. Хоч її
основний персонал спочатку був відносно невеликим. Третій відділ наймав числен
них донощиків, які ходили по ярмарках, шинках, відвідували університетські лекції
та інші громадські зібрання й звертали прискіпливу увагу на погляди й поведінку,
що викликали підозру. Цензура як засіб придушення потенційної опозиції вико
ристовувалася в Росії завжди, але за правління Миколи 1 вона стала суворішою,
ніж будьколи; зокрема, діяли спеціальні комітети, котрі ретельно перевіряли все,
що виходило друком. Намагання царя поставити під контроль недозволені ідеї дали
підстави найвизначнішому поетові України Тарасу Шевченку з іронією зауважити,
що «від молдаванина до фінна на всіх язиках все мовчить, бо благоденствує».

І все ж попри свою репресивну природу імперія ніяк не була суто поліцейською
державою. Скорумповане, малоефективне й розкидане по величезній території чи
новництво не могло й не бажало виконувати всі інструкції, які потоком лилися із
столиці. Завжди можна було знайти чиновника, що із доброти чи за хабар міг закри
ти очі на незначні порушення закону або ж пом'якшити призначений вирок. До
того ж тим небагатьом, хто мав для цього досить грошей, дозволялося подорожува
ти за кордон; відтак серед правлячої верхівки поширювалися західні впливи, що теж
пом'якшувало несправедливості режиму.

Малоросійська ментальність. Багатьох представників колишньої української
старшини вражали могутність і велич імперії, приваблювали можливості блиску
чої кар'єри, а їхнє самолюбство тішила свідомість власної належності до дворян
Російської імперії. Тому їх не треба було надмірно заохочувати бути вірнопід
даними государяімператора. Для таких Україна стала чимсь ледве більшим від
частини, хоч і дорогої, імперського цілого, а український народ — лише «плем'ям»
російського народу. Вони були байдуже чи навіть вороже настроєні щодо будьяких
політичних дій, котрі спиралися на ідею осібності України. Типовими для «малоро
сійської ментальності» е слова Віктора Кочубея — українця, який належав до най

ближчого оточення імператора: «Хоч і народився я хохлом, я більший росіянин,
ніж хто інший... Моє становище підносить мене над усякими дріб'язковими мірку
ваннями. Я розглядаю турботи ваших губерній (України.— Авт.) з точки зору спіль
них інтересів усього нашого суспільства. Мікроскопічні погляди мене не турбують».

Малоросійська ментальність зазнала нещадної критики з боку істориків націо
налістичної школи XX ст. Вячеслав Липинський, провідний у 1920-х роках прихиль
ник ідеї українського елітизму й державності, казав, що ця ментальність — типовий
комплекс народів, які не мають своєї держави. Він доводив, що, виступаючи за
асиміляцію в Російській імперії, малороси часто зрікалися деяких найкращих рис
українця, водночас засвоюючи багато з найгірших рис росіянина. Та лишається
незаперечним той факт, що «малоросійська» самосвідомість цілком переважала се
ред української знаті, а самі українці часто були найбільшими ворогами ідеї укра
їнської самобутності.


Дата добавления: 2015-07-10; просмотров: 146 | Нарушение авторских прав


Читайте в этой же книге: Люблінська унія 1569 р. | Соціальна структура та економічні зміни | Релігія та культура. 1 страница | Релігія та культура. 2 страница | Релігія та культура. 3 страница | Релігія та культура. 4 страница | Релігія та культура. 5 страница | Релігія та культура. 6 страница | Релігія та культура. 7 страница | Релігія та культура. 8 страница |
<== предыдущая страница | следующая страница ==>
Релігія та культура. 9 страница| Політичні події

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.008 сек.)