Однокласники

Одного разу я проміняла живого Пола Маккартні на своїх однокласників. На живих, звісно. Але це аж ніяк не шило на мило. Зустріч випускників стається раз на п'ять років, хай навіть той Маккартні на бідні села заїздить і того рідше.

У той час як сер Пол зі своїм бендом робив грандіозне лайв-шоу в Києві, я в Яремчі вибрикувала під йоніку-самограйку, ризикуючи своїми колінними менісками, бо ж скакала на платформі. Пол Маккартні співав на Майдані своє, класичне, а тьолочка в гуцульському кабаку — тільки українське та ще різну франко-англій-ську попсу з доволі пристойним прононсом. Бо я так попросила. Вона це терпляче пояснювала іншим відвідувачам ресторану. Мовляв, тут сьогодні такі люди-випускники із дивними смаками. Правда, потім красива співачка з гарним голосом таки здалася. І заспівала «День раждєнья» на замовлення компанії у спортивних штанах, що й справді святкувала там таки чийсь з них день народження. І були ті пацани з Макєєвки чи з Коломиї — не важливо. Тьолочка лишилася без моїх чайових, котрі я вже встигла щедро відрахувати їй подумки...

Жаль, небагато однокласників зібралося на наші роковини. З найдальших була я — гнала машину з Києва, аж захекалася. Скуповувала енергетичні напої в придорожніх кіосках, руки-ноги трусилися, серце моє в бар-дачку йокало, а очі крутилися, як яблучка в джек-поті.

Кропива, зараза, не приїхала зі свого Парижа. Заміж там вийшла, на психоаналітика вчиться, не витягнеш. Оце я розумію. Оце молодець людина, пішла за своєю мрією, і. бодай у нашому похилому віці, почала вчити саме те, що схотіла. Зрештою, в її університетській групі Кропива все одно наймолодша. Решта поприходили перевчатися після інших остогидлих кар’єр — усілякі екс: економісти, держслужбовці, викладачі... Зрозуміли, що у них у Франції дешевше один раз самому вивчитися на психоаналітика, ніж регулярно платити вже готовому. А психоаналітик багатьом після років «успішної кар’єри» ой як потрібен. Отже, Кропива не прогадала.

Квітку доленька якимось чудом занесла у Барселону. Адьйос амігос. Квітка, на жаль, вчилася не в нашому класі, вона на два роки старша. Навіть, якщо вірити злим язикам, була якось поза очі обізвала мене малопєткою й сказала: «Ходить тут до мене і ходить кожну перерву. Задрала!» Ага. Знала би, як мені страшно було заходити в їХній клас, де тоді той Крайлюк пекельний вчився, вона серйозніше би до мого подвигу ставилася. Нерозділена любов у 12 років значно болючіша, ніж у 22. Це кінець світу. А світ ще й початися не дуже встиг.

Канавалаеа—барбі-переросток, котра слухала колись винятково русскій рок, а тепер впритул наблизилася до пластикового ідеалу: «Ой, я сказала слово «блін»! Який жах, по губах себе треба вдарити! Пухпхупух!» — чогось не придала зі свого Хмельницька Хоча звідти до Яремчі два кроки. Даю манікюр на відсіч — вечорами ця мати і дружина закривається у себе в туалеті й слухає у плеєрі «Ніж і Ко». А вже на великі свята й «Нірвану» в ванній.

Карік, він же Каричорт, після трагічної смерті першої дружини (вона була продавщицею, її зарізали ножем двійко приїжджих мажорів, а яремчанські менти до пів-смерті побили шокованого Каріка, вимагаючи його зізнання у вбивстві) виїхав з містечка до Києва. Бажання повернутися, щоби бухнути з однокласниками, в нього не виникло. А шкода.

Прізвища в моєму «В» класі взагалі траплялися казкові — Гавур, Мицак, Тороус, Карпа, Каричорт. Наші з Торо-усом прізвища взагалі багато хто вважає іменами.

— Ти шо, молдаванин? — питали в нього.

— Нє, ашо?

— Ну, звати тебе так... Тороус!

Тороуса звати було Сергій, він був нашим математичним світилом. Навіть коли Тороус в хламину якось був набухався на свій день народження, він не поліз нормально бити вікна й морди. Він, хоч і непевно балансуючи на ногах, летючою ходою ввірвався до класу, де от-от мав початися урок геометрії з пріснопам’ятною ЮпеюМарківною. Хтось із підлиз запопадливо написав уже на дошці теорему, яку сьогодні треба було вчитися доводити. А хтось із юд, зауваживши стан зміненої свідомості Тороуса, почав шипіти:

— Спорим, Тороус, шо ти це зараз не доведеш?..

— Шо? — закипів Тороус. — Хто це сказав?! Я не доведу?!! А спорим, шо доведу!

І кинувся хижим птахом до дошки, біля котрої щойно забовваніла фіолетова Юля Марківна.

— Значить, так! — шаленів Тороус із крейдою в руці. — Все елементарно! Тут, значить, отак, а це так, і це очевидно...

І так він, хитаючись, доводив теорему. З такою пристрастю й запалом, які жодному Нобелівському лауреату після премії й не снилися. Та ще в такому стані. А от

мені чесно снився Тороус, що виступає з урочистою промовою перед Нобелівським комітетом на честь от-римання ним премії з математики.

Мицаків у класі було двоє. Мицак і Мицачка. Брагг і сестра. І такою вони були номінативною ідіомою, що коли мені мама якось повіла, що Мицачка вийшла заміж, я автоматично перепитала:

— За Мицака?

Каричорт у нас був один. Унікальний. На пару з Гавуром він був хуліганом і знущався з інших, не хижих однокласників. Ще з дитсадка, де більшість нашого класу ходила в групу «Калинка», за декотрими закріпилися тваринно-гастрономічні поганяли. Часто вони співпадали з тими ролями, які ми виконували в садку на Новий Рік. Деякі чомусь з російсько-гуцульським ухилом. (Парадокс, якщо згадати нашу дитячу розвагу: Скажи «раскаль». — Рас-каль. — Твій тато маскаль!) Так Кропива (документально— Кропивницька) звалась Корова. А Люба Бойко — Ковбаса. А Галя Вінтонячка — Авца. А Гавур— Гаварят. А я — просто Карпиха. А Вередючка— Верза. А Оксана Смолін—Смола. А Тороус—Страус або Трус. А Міша Бой-чук—Мєдвєдь. А Мицачка — Мицалєйка А Мицак—Ми-цалєй. А Лариса Процюк—Процесорна. А Альона Мель-ничук—Мєльніца. А Роман Кошут—Кошара.

Ну, і як ви гадаєте, ким міг бути Каричорт для роздратованого постійним з його боку «Бик. Би-ик!» Богдана Виксюка, котрий за нещасним збігом обставин сидів прямо перед Каричортом?

— Ти... ти. Чорт проклятий!

Може, якраз тоді в глибинах дитячої душі й зародила- л* ся його ненависть до темних закутів людського світу. До чорта, до дідька, по-гуцульському кажучи. Через багато

років Богдан Виксюк став священиком. Наставляє на путь істинний наших заробітчан в Чехії

— Бодька, здоров, як діла! — якось зустріла його в Яремчі Олька Виксючка, однофамілиця, не родичка. Псщібна прізвищна ситуація в Яремчі з Петращуками, Савнуками, Семенюками, Бойками, Бойчуками, Федюками і Федор-чуками.

— Я не Бодька. Я отець Атаназій.

І папірчик їй показав офіційний. Що висвятився він і правду каже.

Клас у нас взагалі був унікальний. В «А» клас, до Макі. Василівни, набирали елітарних дітей. Головно з груп* «Малинка». Тільки окремим щасливчикам із «Калинки» вдалося туди прошмигнути. За могорич від батьків, ясна річ. А ми були в Яремчі новенькими, так що... Далі по статусу йшов клас «Б» у Лесі Дмитрівни. В нього конвертували групу «Сонечко», якщо не брешу. Ну, а тих, хто ні в «А», ні в «Б» не вліз, усіх нас, родом з «Калинки», взяла до себе зовсім молода й недосвідчена Орися Степанівна. Карочє, ми були атбросами. Планувалися скопом, як клас приїжджих і хуліганів, що зразу вилізуть на голову юній випускниці педінституту, відстійних двієчників, котрих при оглядах облавно треба буде десь закривати або відправляти подалі на екскурсію.

Але не так сталося, як міськвно гадалося. Орися Степанівна, мало того що була найкрасивішою людиною на землі, так вона ще й креативила конкретно. Такої мотивації в навчанні й творчості, якою заряджала нас вона, я більше ніколи не мала. Ні в умовах середньої школи, ні, тим більше, вищої. Вона так мистецьки нас задурювала й заманювала, що ми душу раді були продати, тільки би нас похвалили й причастили її магічною силою.

— Для Лариси зараз грає чарівна музика! — ці слова Орисі Степанівни я ніколи не забуду. Бо така мене тоді товста жаба давила, якої й юрському періоду не ввижалося. Чарівна музика з ксилофона чи музичної шкатулки фала тому, хто перший розв’язав задачу чи правильно відповів на питання. Або намалював найкращий малюнок. Тут би мені й смерть була, якби хтось краще за мене намалював. У мене й так трапилася багато-годинна істерика з подальшою депресією, коли Орися Степанівна якось поставила мені «4», бо мій малюнок був забагато потертий гумкою. Коротше, Лариса всіх нас обскакала. Ксилофон грав не для мене. Беда-бєда, огорчєніє.

Якось ми з батьками прийшли були до їхніх друзів. І в них на поличці стояла точно така сама шкатулка, яку мала в своєму педагогічному арсеналі Орися Степанівна. Але явно не чарівна. Бо хіба мислимо, щоби будь-хто міг відкривати таке чудо і будь-коли запускати казкову музику? Пажа повна. Підробка китайська.

На літо, після першого класу перед другим, всі свої магічні речі Орися Степанівна роздавала на збереження учням. Таку честь теж треба було заслужити. Не пам'ятаю, що я там виробляла, але ксилофон мені таки дістався. Доста великий, сантиметрів п'ятдесят завдовжки, в світло-коричневому пластмасовому футлярі, з салатовими молоточками і з блискучими металевими клавішами.

— Фа-мі-ре-до-соль-соль. фа-мі-ре-до-соль-соль,фа-ляля-фа, мі-соль-соль-мі, ре-мі-фа-ре-до-до... — вигравала я, закрившись у дитячій кімнаті, «Жили у бабусі два веселі гуся. Один сірий, другий білий, третій в капелюсі». Все. Далі за появу трансцендентного третього гуся в головному уборі моє сольфеджіо не просувалося.

Коли минуло літо і настав новий навчальний рік, я сотворила страшне. Зажучила собі ксилофон. Просто не принесла його в клас. Ну, типу, Орися Степанівна не нагадує, а я й не віддаю. Шо я, дурна — так запросто віддати чарівну річ, щоїїсама доля спрямувала мені в руки? Так у мене цей ксилофон і завис. В Яремчі десь. Приїду — пограю. Бо у глибині душі я вірю, ідо цей ксилофон таки вміє видавати чарівну музику. Правда, не від моїх крадій-ських корявих пальчиків. Хоча, як знати?

Орися Степанівна взагалі-то стала колись свідком значно серйознішого мого позору, ніж цуплення музичного інструменту. Орися Степанівна попалила те, що. в початкових класах я писала любовні вірші. Попа»»» й зафанатіла.

— Як? — не вірила вона.—Ти це сама написала?!

— Сама...—червоніла я від того, що мою інтимну лірику прочитала старша тьотя. А ще від того, що тут треба було робити страшний вибір — між інтимністю та славою. Я дуже невпевнено вибрала славу. З того часу воно у мене й пішло...

Тоді якраз я перебувала в розпалі нерозділеного кохання до хлопчика роки на три за мене старшого. Звали його Владик. Він любив Віктора Цоя, бурмосив брови, як Віктор Цой, походжав, як Віктор Цой, і плював, як Віктор Цой. Коротше, мені теж довелося тоді тимчасово полюбити Віктора Цоя. Історія не знає відповіді на питання, чи здогадувався Владик про мої почуття. Принаймні, якщо й здогадувався, він нічим цього не виказував. І все би нічо, та тільки з ним в одному класі вчилася моя подружка Наталка Каленючка, котра регулярно видавала мені резюме Владикових дій і речень станом на таке-то число.

Першою красунею їхнього класу, а потім і всієї школи взагалі, була Таня Гринішак. Вона була схожа на великого гарного лева з чорними бровами. Ясно, що всі хлопці були в неї закохані по гробову дошку. І Владик не виняток.

Дата добавления: 2015-07-10