Загальний філософський фон епохи Нового часу і Просвітництва .

Філософія Нового часу (XVIIст) історичними передумовами свого формування має утвердження буржуазного способу виробництва в Зх.Європі, наукову революцію XVI-XVIIст., становлення експерементального природознавства. Вона утверджувалась в боротьбі з феодальною ідеологію, схоластикою, церквою, продовжуючи надбання епохи Ренесансу. Найсутєвішою особливостю філософії Нового часу була дальша орієнтація на природознавство але не споглядальна натурофілософія, а експереминтальне природознавство, тісний зв’язок з проблемами наукового пізнання, утвердження людської гідності, свободи і щастя.

В центрі нового світогляду була вже не віра, а розум. Основними парадигмами Нового часу були:

1) “Знання — то сила!” — в основі ставлення людини до світу лежить знання; перевага надається позитивному знанню явищ дійсності, що базується на науці та експерименті;

2) “Опануй природою в ім’я кориті й успіху самого життя”, — діловий підхід до світу з допомогою впровадження науки в виробництво.

Головне завдання вбачається у розробці та обгрунтуванні методів наукового пізнання природи. Важливого значення набувають спостереження, вимірювання, аналіз, порівняння, експеременти, тощо. Біля джерел такого розуміння наукової творчості стоїть Ф. Бекон.

Прагнення до систематизації знання, його кількісний ріст та диференціація викликають розвиток теоретичного мислення. На цій основі формується два основні протилежні напрямки філософського мислення Нового часу: емпіризм і раціоналізм.

Емпіризм (від грецьк. “емпірія”- досвід) прголошує, що основний зміст наукове пізнання отримує з чуттєвого досвіду, в знаннях немає нічого, чого б раніше не було в чуттєвому досвіді суб’єкта. Розум не приносить ніякого нового змістовного знання, а лише систематизує дані чуттєвого досвіду.

Раціоналізм (від лат. “раціо”- розум) наголошує, що основний зміст наукового знання досягається через діяльність розуму, розсудку та інтуїції, а чуттєве пізнання лише підштовхує розум до діяльності.

Ідеалом знання для обох напрямків була математика, а характерними рисами всезагальність, необхідність, суттєвість.

Засновником емпіризму був англ. філософ Френсіс Бекон, який основні свої ідеї висловив у працях “Новий органон” (1620р.) і “Про гідність та примноження наук” (1623р.), “Нова Атлантида”, “Історія Генріха VII”. Головне завдання філософії визначає, як пізнання природи і оволодіння її силами. Значну увагу приділяє проблематиці науки, знання і пізнання. У світі науки він вбачав основний засіб розв`язування соціальних проблем і суперечностей сучасного йому суспільства. На думку Бекона, узгодженість між наукою і владою має плідно впливати на соціальний розвиток. Наука необхідна для того, щоб від неї користь і успіх мало саме життя. Тому основним своїм завданням він вважав розроблення такого методу пізнання, який підніс би ефективність науки на новий рівень.

Бекон визнавав чотири причини, які, наче примари відволікають пізнання від істини:

— “примари Роду” — це загальні помилки, які людина допускає в пізнавальному процесі, і які зумовлені недосконалістю людського розуму і органів відчуття - людина розглядає природу лише своїми специфічними рисами; вони вроджені, тому позбутися їх неможливо;

— “примари печери” — помилки, зумовлені також індивідуальними особливостями, які ми робимо, виходячи із свого рівня освіти, виховання, оточення, що примушує людину спостерігати людину ніби з своєї печери;

— “примари площі” — проникають у пізнання зі словами, через спілкування у вигляді застарілих понять, слів, неправильним використанням мови;

— “примари театру” — сліпа віра в авторитети, традиції, гадки (на думку Бекона, найзгубніші для людини)

Методом пізнання є індукція і експеримент.

Індукція — (лат. induktio - наведення) шлях руху пізнання від знання ознак або властивостей окремих явищ, до висновку, що вони властиві всім явищам цієї групи, тобто сходження від окремих одиничних фактів, до теоретичних узагальнень.

Метою пізнання є збагачення життя відкриттями і влада людини над силами природи.

Шлях пізнання: 1) павук — виводити істини із самого себе; 2) мурахи — нагромадження голих фактів; 3) бджоли — перетворення емпіричних фактів за допомогою розуму в наукову істину.

Основоположником раціоналістичного напрямку був франц. філософ Рене Декарт (Ренатус Картезіус). Основні погляди викладені у працях: “Міркування про метод” (1637р.), “Роздуми про першу філософію” (1641р.), “Пристрасті душі” (1649р.).

Декарт підкреслює практичне значення науки, як знаряддя прогресу. Свою методологію він базує на принципах дедукції та інтуїції.

Дедукція (лат. deductio-виведення) — на основі істинних загальних положень робиться висновок щодо істинності окремих положень (наприклад, з положення “всі люди смертні” робиться висновок, що “окрема особа теж смертна”).

Суть свого дедуктивного методу Декарт сформолював у 4 правилах, що сприяють правильній роботі інтелекту, стверджуючи, що “пізнання речей залежить від інтелекту, а не навпаки”:

- істинними є лише ті положення, які не викликають сумніву і не потребують доведення,- вихідний пункт пізнання; начало; (істинним є - “я мислю, отже існую” тобто - це єдине, що не викликає сумнівіу, воно є очевидним).

- кожну проблему слід ділити на простіші доти, доки не прийдемо до очевидних речей — аналітичне вивчення;

- порядок мислення — починати вивчення з найпростіших і доступних для пізнання предметів і поступово сходити до важчих, складніших;

- детальний аналіз та вивчення всіх ланок сходження до істини.

Характерною рисою філософського світогляду Декарта є дуалізм. Він допускав існування двох незалежних одна від одної субстанцій - матеріальної і духовної. Основною властивістю матеріальної є протяжність, духовної - мислення.

Емпіричний напрямок підтримували переважно англ. філософи:

Томас Гоббс (1588-1679рр.). Праці: “Левіафан” (1651р.), “Про людину” (1658р.).

Джон Локк (1632 1704рр.): “Досвід про людське розуміння” (1680р).:

- всі ідеї і поняття людини виникають у наслідок дії речей зовнішнього світу на органи чуття людини. Він розробляє сенсуалістичну (sensus - від чуття) теорію пізнання: душа людини- “чиста дошка” на якій “чуттєвий досвід малює свої візерунки”.

Давід Юм (1711-1776рр.): “Трактат про людське пізнання” (1748р.)

- в змісті знання не має нічого, чого б раніше не було в чуттєвому досвіді.

Раціоналістичну методологію після Декарта продовжує розвивати нідерландський філософ Бенедикт Спіноза (1632-1677рр.): “Трактат про вдосконалення розуму”, “Етика” (1677р.). Він розрізняє 4 способи надбання знань:

- отримання знання завдяки чуткам (правда його він відкидає і згадує лише для показу всіх шляхів пізнання);

- здобування знань із досвіду, що не визнається розумом, і базується на випадкових спостереженнях;

- виведення знання за аналогією з іншими (виведення висновку про окремий випадок, виходячи з загального явища);

- досягнення істини безпосередньо розумом, за допомогою інтуїції.

Блез Паскаль (1623-1662): “Геометричний розум”, “Про мистецтво переконувати”:

- знання повинно сприйматися не розумом, а серцем (серце орган інтуіції).

Другою проблемою, яку вивчали філософи Нового часу була проблема осмислення буття. В цей час буття розуміється у категорії субстанції — істинного буття, що породжує всю багатоманітність світу.

Субстанцію, як єдине, що в епоху Відродження розумілась органічною єдністю духовного і природного, філосоофи Ноового часу переосмислювали за допомогою наукового пізнання. Так Декарт, роз’єднавши єдине на дві самостійні субстанції: природу і матерію, та мислення, вважає, що обидві існують самостійно — дуалістичний характер. За Спінозою — субстанція- це єдність Бога і Природи.

Отже, через всю філософію Нового часу проходить думка “про розумність” світу, яка у XVIII ст. трансформується в ідею просвітництва, рівності, братерства та свободи, тобто суспільного стану, що відповідає ідеалу Царства Розуму.

В епоху Просвітництва(XVIIІ ст.) увага філософів повертається від проблем методів пізнання та субстанційних основ буття до проблем людсього буття, перспектив розвитку людства. На цій основі в філософії Просвітництва формується два напрямки: деїстичний та матеріалістично-атеїстичний.

Деїзм —(лат. deus- бог) вчення, яке признає існування Бога тільки в якості першопричини світу, в іншому з точки зору цього вчення світ відданий дії законів природи.

Атеїзм (грец. заперечую Бога) — науково обгрунтоване заперечення релігії.

Одним з перших філософів-просвітників деїстичного напрямку був Шарль Луї де Монтеск’є (1689-1755 р.), який робить спробу пояснити виникнення і розвиток суспільстваства як природно зумовлений процес (“Про рух законів” 1747). Монтеск’є в русі деїзму визнає Бога лише “творцем та охоронцем ” природи, який, створивши світ, більше не втручається в його справи. Він підкреслює, що людина є частиною природи і підкоряється її законам, тому досягнення щасливого життя залежить від пізнання природи світу і природи людини та від ефективної просвітницької діяльності.

Монтеск’є розрізняє закони “природі” і “позитивні”. “Природні” закони уявні принципи відношеня людини до природи і відносини між людьми. “Позитивні” закони розділяє на три види: міжнародне право, суспільне право і приватне право.

Проте вчений наголошує на пріоритеті впливу географічних природних обставин на історичний розвиток народів: наприклад, помірний клімат сприяє формуванні хоробрості, теплий - лінощів і покірності і т. д.

Єдність суспільства досягається через поняття “загального духу” народів, центральним елементом якого є “людські пристрасті”.

Атеїстичну ф-ю розробляв Вольтер Француа (1694-1779 рр.): “Філософські листи” (1734р.), “Досвід про звичаї та дух народів” (1769р.).

Головне завдання філософії вбачається в розвінчуванні релігійної догматики. Християнство — це сітка, якою шахраї протягом багатьох віків обплутують дурнів. Проте релігію Вольтер розглядав, як засіб мирного вирішення суперечностей.

Роздумуючи про людину, твердить, що моральні відносини, закони, що регулюють відносини, створюються самими людьми, а не Богом.

Деїстичний напрямок підтримували: Жан-Жак Руссо: розглядав прблему нерівності.

Матеріалістичний: Жюль’єн Ламерті, Дені Дідро, Поль Гольбах, Клод Гельвецій.

Висновок: таким чином епоха Відродження (XV-XVIст); Нового часу (XVIIст.) та Просвітництва (XVIIІст.) — це перехід на осмислення світу з наукової точки зору. Основні проблеми вивчення: методологія пізнання, що визнає два підходи - емпіризм і раціоналізм, та вивчення світу, буття як субстанція, атеїстичного та деїстичного підходу до розуміння природи та світу.

Питання:

1. У чому полягає гуманізм і драма філософії Відродження?

2. Окресліть основі зміни змісту філософських знань у християнському світобаченні в епоху Відродження.

3. Поясніть історичні здобутки ренесансної натурфілософії.

4. Порівняйте ідеї Ф.Бекона і Р.Декарта.

5. Охарактеризуйте провідні ідеї європейських просвітників.

6. Які принципові зміни в науковій та філософській картині світу відбулися в Новий час.

7. Визначте ключові моменти французького просвітництва XVIII ст.

8. Поясніть, чому німецьку класичну філософію виділяють в окремий період розвитку новоєвропейської філософії.

9. Які вихідні принципи німецької класичної філософії.

10. Які вихідні принципи філософії марксизму?

Література:

1. Філософія. Навч. посібник/ І.Ф. Надольний - К.: Вікар, 1997.- ст. 118-144.

2. Філософія: навч. посібник / за ред. В.Петрушенко. К. - Львів, 2001. С.156-197.

3. Філософія / за ред. Горлача М. Харків, 2000. С.216-232.

---

Дата добавления: 2015-10-28