Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АрхитектураБиологияГеографияДругоеИностранные языки
ИнформатикаИсторияКультураЛитератураМатематика
МедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогика
ПолитикаПравоПрограммированиеПсихологияРелигия
СоциологияСпортСтроительствоФизикаФилософия
ФинансыХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника

Вища освіта сучасної України

Вищі навчальні заклади та студентство | Додаткові дії | Вища освіта в Європі | ВИЩА ОСВІТА ІТАЛІЇ | ВИЩА ОСВІТА СУЧАСНОЇ ІСПАНІЇ | Тривалість навчання і кваліфікація за трьома рівнями вищої освіти Іспанії | ВИЩА ОСВІТА СУЧАСНОЇ ФРАНЦІЇ | ВИЩА ОСВІТА СУЧАСНОЇ НІМЕЧЧИНИ | ВИЩА ОСВІТА СУЧАСНОЇ ПОЛЬЩІ | ВИЩА ОСВІТА СУЧАСНОЇ РОСІЇ |


Читайте также:
  1. XVIII. Особливості прийому на навчання іноземців та осіб без громадянства у Національному університеті фізичного виховання і спорту України
  2. XX. Забезпечення відкритості та прозорості при проведенні прийому до Національного університету фізичного виховання і спорту України
  3. Аналіз ринку фітнес-послуг України
  4. Болонський процес і георафічна освіта.
  5. Болонський процес як один із чинників входження України до європейської спільноти
  6. Бюджетний устрій України.
  7. Визначте сутність та основні положення кредитно-модульної системи організації навчального процесу (КМСОНП) у вищих навчальних закладах України 3-4 рівнів акредитації

Країна. Україна постала з руїн Радянського Союзу 24 серпня 1991 р. й невдовзі отримала міжнародне визнання як велика (населення близько 52 млн. чол., територія 603 700 км2) європейська країна з досить розвиненою багатогалузевою економікою і багаторівневою системою освіти, яка мала чималі успіхи у високому відсотку охоплення дітей і молоді початковою і середньою освітою, успішному викладанні точних і природничих наук тощо.

З початку утворення Україна змушена була долати значні проблеми по­літичного, фінансового й економічного характеру, свідченням чого є гли­бокий спад у виробництві, кілька років гіперінфляції, роз'єднаність полі­тичних сил і створення демократичної Конституції лише під тиском бага­тьох чинників аж у червні 1996 року. За новою Конституцією Україна — демократична і правова держава, в якій законодавча влада належить Вер­ховній Раді (однопалатному парламенту), а виконавчою гілкою керує Пре­зидент (Рада і Президент обираються загальними виборами на п'ять років). Триває процес формування політичних партій, стара комуністична партія заборонена, а інтереси лівих сил представляє у Верховній Раді соціалістич­на партія.

Україна є унітарною країною, де певний рівень самоврядування має ли­ше Автономна Республіка Крим. Державна мова — українська, але Кон­ституція і Закон про мови забезпечують вільний розвиток мов національн­их меншин, з яких найбільшою є російськомовна. Значно поступаються їм чисельністю угорці, поляки, євреї, білоруси, греки, молдовани, болгари та інші.

Минуле і сучасне системи вищої освіти. Заклади освіти на території су­часної України мають довгу історію (школи у грецьких колоніях датуються початком нашої ери), але несприятливі історичні умови були причиною то­го, що вища освіта виникла пізніше, ніж у Західній чи Центральній Європі. Першою університетського рівня в Україні досягла у 1632 р. Києво-Могилянська Академія, коріння якої сягає 1615 р. У тому ж сторіччі з'явив­ся й Львівський університет (1661 p.). Включення України до складу Ро­сійської імперії призвело до помітного занепаду середньої і вищої освіти на землях України, свідченням чого є те, що наступні ВЗО створені аж у XIX столітті під тиском економічних і політичних потреб. Негативну роль відіг­равала часткова чи повна заборона навчання дітей рідною мовою, а також застосування у вищих закладах лише російської мови і латини. Росія до­моглася навіть того, що у визнаних західноєвропейських енциклопедіях у статті "слов'янські мови" жодним словом не згадана українська мова. Порівняно сприятливі умови для розвитку національної освіти і свідомості мали території, що певний час входили у більш цивілізовану і ліберальну Австро-Угорську імперію (Галичина і Закарпаття).

У радянські часи освіта в Україні розвивалася не для розквіту національ­ної економіки й культури, а для "перемоги комунізму на всій земній кулі", що змусило створити надцентралізовану і надмілітаризовану економіку, надмірних розмірів армію і жорстку систему виховання й освіти, яка мала забезпечити "кадрами" потреби названих структур. Досить швидко розви­валася вища освіта відразу по Другій світовій війні, коли керівництво СРСР зробило ставку на науку і промисловість у змаганні зі США, які одні тоді виробляли понад половину світової продукції. За якесь десятиріччя і в Україні було створено кілька університетів і десятки спеціалізованих тех­нічних ВЗО, частка студентів у складі населення перевищила 1,5%, що ви­ще, ніж у середньому в Західній Європі. На жаль, надалі настала майже 30-річна стагнація і у 1990р. у ВЗО України вчилося майже стільки ж сту­дентів, як і в 1960-у.

Незалежна Україна успадкувала від зниклого СРСР середню за, якістю систему суто державної вищої освіти у складі 12 університетів (з них два аг­рарних), трьох академій, трьох консерваторій і аж 138 спеціалізованих ін­ститутів. Мало не 2/3 випускників цієї системи отримували дипломи з інже­нерно-технічних чи технологічних профілів, а кількість економістів і правників була у багато разів меншою, ніж у демократичних країнах з аналогіч­ними показниками розвитку промисловості.

Законодавчою базою трансформації освіти після проголошення незалеж­ності став в Україні демократичний Закон про освіту (червень 1991 p.). Утворене указом Президента у грудні 1991 р. об'єднане Міністерство осві­ти швидко зробило чимало для ліквідації державної монополії на надання освітніх послуг, розвитку автономії освітніх закладів, створення умов для розквіту національної самосвідомості і культури всіх національностей в Україні. Невдовзі виникли ВЗО недержавного підпорядкування. Істотний негативний вплив на діяльність і розвиток вищої освіти мала економічна криза й надто низькі обсяги фінансування державних ВЗО.

На початок 1996 р. державний сектор вищої освіти складали 184 заклади і п'ять їх філій, підпорядкованих 13 міністерствам чи іншим структурам (108 закладами і 3 філіями керувало Міністерство освіти). Класичних і спеціалізованих університетів стало 64, академій — 36, інститутів — 84. У недержавний сектор входило 89 ліцензованих закладів різного розміру, пе­реважна більшість яких готували молодь з 2-3 фахів, як правило, менедж­менту і бізнесу.

Заклади вищої освіти. До 1992 р. до закладів вищої освіти (ВЗО) на тери­торії України відносилися лише університети (великий спектр фахів, серед яких і з обов'язкових для "класичних університетів" гуманітарних і природ­ничих наук), політехнічні інститути (значна кількість технологічних спе­ціальностей з кількох царин), спеціалізовані інститути (підготовка фахівців переважно з одного фаху: педагогіки, медицини, гірничої справи, сільсь­кого господарства тощо), нарешті, консерваторії (вищі музичні заклади).

У 1992 р. всі заклади, які навчають молодь після закінчення повної серед­ньої освіти (11 чи 10 класів), були формально визнані в Україні вищими (higher education). Нова номенклатура ВЗО стала вдвічі ширшою: профе­сійні і технічні училища, технікуми, коледжі, інститути, консерваторії, ака­демії, університети, включивши заклади, які у більшості розвинених країн входять до структури середньої загальної і професійної освіти.

Закон про освіту у новій редакції (від 23 березня 1996 р.) вводить чотири рівні акредитації цих закладів, а також ієрархію дипломів і академічних звань:

рівень І —технікуми й подібні до них училища й школи, що готують мо­лодших спеціалістів;

рівень II — коледжі, які готують бакалаврів, якщо мають відповідний рі­вень чотирирічної програми навчання студентів, котрі отримали повну се­редню освіту;

рівні III і IV — університети, академії, інститути, які готують бакалаврів і спеціалістів (заклади рівня III), а також магістрів (заклади рівня IV).

З'ясуємо, які професійні ВЗО в Україні мають перший рівень акредитації. У СРСР існували професійні заклади двох рівнів:

базової профосвіти з присудженням "диплома кваліфікованого робітни­ка" з одного із майже 800 фахів. Прийом у такі профшколи вели на основі неповної (базової) середньої освіти тривалістю 9 років, а навчання у них тривало 3 роки і далеко не завжди супроводжувалося присудженням атестата про загальну середню освіту, який надавав право претендувати - на вищу освіту (у 1995 р. в Україні атестати отримали менше 70% випускників профшкіл); підвищеної профосвіти в училищах, технікумах чи інших закладах подібного рівня з тривалішим навчанням і наданням диплома "техніка" чи фа­хового сертифіката певної кваліфікації (вихователя дитячого садка тощо).

Закон про освіту України включив у структури вищої освіти лише заклади другого типу — технікуми і профучилища, які надають кваліфікацію "молодшого спеціаліста", що дає змогу їх володарям посісти на виробництві вище положення, ніж володарям диплома "кваліфікованого робітника". Програми "молодшого спеціаліста" мають тривалість два роки на базі повної середньої освіти й істотно більше, якщо базою є неповна (дев'ятикласна) середня освіта.

Заклади І рівня вищої освіти з дворічними програмами не є чимось не звичайним за кордоном: дворічні "комунальні коледжі" у США, "секції вищих техніків" та інші подібні післясередні навчальні структури у Франції тощо. Введення такого рівня у нас дало змогу відразу подвоїти кількість студентів, наблизивши її до типових для Європи значень.

Простіша ситуація з інститутами III чи IV рівня. Для перших досить готувати бакалаврів за чотирирічними програмами, другі ж повинні мати не менше 75% спеціалізацій, з яких би готувалися спеціалісти за п'ятирічними програмами і магістри за п'яти- чи шестирічними програмами.

В 1995 р. під егідою Міносвіти й інших несилових міністерств налічувалося 57 коледжів і закладів II рівня і 167 закладів ІІІ і IV рівнів акредитації.

Структура університетів і закладів подібного рівня залишається старою: основною одиницею є кафедра з п'ятьма і більше викладачами (не мені двох повинні бути кандидатами наук), яка виконує всі види робіт (включаючи наукові пошуки) у вузькій дисципліні. Кафедри разом з іншими розділами (лабораторіями, відділами тощо) групуються у факультети, назви яких відповідають ширшій дисципліні чи групі дисциплін. Факультетом керує виборний декан, якому допомагає рада, до складу якої входять завідувачі кафедрами, представники викладачів, студентів і допоміжного персоналу. Великі ВЗО часто мають дослідні інститути, які, хоч і діють у складі певних факультетів, але безпосередньо підпорядковуються не декану, ректору чи проректору, центри (департаменти) тощо.

Верхівка управління ВЗО складається з ректора, який обирається і утверджується вищою інстанцією на п'ятирічний термін, групи його помічників (проректорів) та адміністрації для керівництва технічними працівниками, вченої ради, яка об'єднує деканів і представників колективу, вирішуючи принципові питання діяльності закладу і затверджуючи наслідки виборів і вищі викладацькі звання. Великі ВЗО можуть мати кілька спеціа­лізованих вчених рад для розгляду кандидатських і докторських дисертацій за своїми профілями і присудження відповідних наукових звань.

Доступ. Обов'язковою попередньою умовою для отримання пра­ва на ви­щу освіту є успішне закінчення програми середньої школи, яка у більшості випадків вимагає 11 років навчання (4 у початковій школі, 5 в основній, 2 у середній), хоч ще є й десятирічні школи, де скорочення часу студій зумов­лене трирічністю початкової школи.

У майбутньому нам бажано перейти на дванадцятирічну школу для того, щоб наші атестати за середню освіту визнавали за кордоном еквівалентни­ми до типових шкільних дипломів розвинутих країн, де школа має не мен­ше 12, а часто й 13 класів.

До недоліків середньої освіти України початку 90-х років автор відно­сить те, що після дев'ятого класу лише 55-57% усіх учнів продовжували навчання у загальноосвітній школі для отримання звичайного атестата і вступу до ВЗО. Хоч більшість решти обирала профзакладн, та не завжди вони давали право на вищу освіту, а частина взагалі залишала навчання, бо перша редакція Закону про освіту 1991 р. помилково обмежувала віком 15 років час обов'яз­кового відвідування школи. Ця хиба формально ви­правлена Законом про освіту 1996 p., але реальне забезпечення усієї молоді повною середньою освітою вимагатиме чималих зусиль і не одного року.

Демократизація підвищила участь у діяльності середніх шкіл місцевих органів, розширила права самих шкіл та їх колективів, нарешті, спричини­ла появу недержавних шкіл, ліцеїв та гімназій. Частина кращих закладів середньої освіти більшою чи меншою мірою інтегрувалася з університета­ми, академіями та інститутами, поглибивши викладання основ наук і по­легшивши своїм випускникам перехід до вищих рівнів освіти.

Але самий цей перехід у нас також далекий від стандартів розвинених країн, бо в Україні відсутня відкрита для всіх здатних навчатися у вищій школі частина системи вищої освіти, а конкурсний вступ домінуватиме ще тривалий час. Невдало організовані й випуск­ні екзамени за школу, бо вони не дають важливого для кожної систе­ми освіти об'єктивного порівняння закладів середньої освіти між собою, а також дуже ускладнюють вступ на­ших абітурієнтів у закордонні університети країн з відкритішою (безконкурсною) вищою освітою.

Загальні правила проведення вступних іспитів у ВЗО державного підпо­рядкування (а почасти, й приватних) встановлює Міністерство освіти, але нові часи зумовили значну автономію самих ВЗО на технологію прийому. У безкоштовну державну вищу освіту повністю вільним чи дуже полегше­ним є вступ таких категорій абітурієнтів: а) володарів атестатів з медаля­ми; б) переможців предметних олімпіад високого рівня; в) володарів дип­ломів "з відзнакою" з профшкіл за умови продовження відповідного профі­лю спеціалізації; г) студентів технікумів і коледжів також за профілем навчання; д) абітурієнтів з "чорнобильських зон". Полегшений вступ мають особи, які платять за своє навчання у ВЗО.

Поки що вища освіта в Україні відноситься до елітної форми, бо її третій і четвертий рівні залучають ледь 20% вікової групи 19-23-річних юнаків і дівчат. Лише доручення до них студентів закладів І і II рівнів акредитації підвищує цей відсоток до середньоєвропейського значення.

Академічний рік і екзамени. На всіх рівнях масової освіти навчальний рік розпочинається 1-го вересня. У ВЗО він поділяється на два семестри з три­валістю 16-18 тижнів кожен і закінчується у червні. Окремі ВЗО експери­ментують з 3-семестровою структурою академічного року, яка дає змогу сумістити канікули з періодами основних свят і виключити непродуктивні втрати часу навчання.

Тривалість тижневих аудиторних занять дорівнює 23-25 год., що зумов­лює повний час роботи (за умови виконання всіх видів підготовчих робіт поза аудиторіями і лабораторіями) на рівні 50-52 годин. У навчальному процесі домінують лекції, семінари організовані не найкращим чином, що почасти викликане малими можливостями студентів до повноцінної самос­тійної роботи з літературою і сучаснішими джерелами інформації.

Система оцінювання майже в усіх закладах залишається надто вузькою: найвища — 5 (відмінно), потім ідуть 4 (добре), 3 (задовільно, що дає змогу продовжувати навчання) і 2 (незадовільно). Невелика частина ВЗО експе­риментує з рейтинговою системою оцінювання успіхів студентів, у якій градація значно дрібніша. Рідко використовується поділ навчального мате­ріалу на модулі з присудженням як оцінок, так і кредитів за їх виконання. З цієї ж причини винятком є трансфер кредитів з одного закладу в інший, що дуже утруднює для студентів зміну ВЗО.

Важливі дисципліни закінчуються екзаменами, які складаються, як пра­вило, усно лектору чи його помічникам (для надважливих іспитів — комі­сії). Спроби ввести загальне письмове тестування не дали позитивних ре­зультатів. Для частини предметів чи циклів робіт в лабораторіях викори­стовується двобальна шкала: "зараховано" (програма виконана), "не зара­ховано" (програма не виконана і її необхідно повторити чи опрацювати самостійно).

Викладачі. Вища школа України використовує викладачів п'яти кате­горій:

*професор (як правило, володар наукового звання "доктор наук"; рідше — кандидат наук з великим стажем і безсумнівним науковим доробком);

*доцент (кандидат наук, зрідка — без цього наукового звання);

*старший викладач (кандидат наук або особа з п'ятирічним стажем викладання і успіхами в наукових дослідженнях);

*асистент (викладач-асистент) — володар диплома спеціаліста чи магістра (як мінімальна вимога);

*лектор-практик (особа з вищою освітою і визнаними знаннями з предмета викладання).

У такому ж порядку ці категорії розташовані у шкалі заробітних плат: 25-24, 23-21, 21-19, 19-16, 15, маючи пропорційну до цих умовних чисел зарплату (вищі значення відповідають наявності наукових звань, нижчі — їх відсутності).

У більшості випадків викладачі вищих рівнів приймаються на роботу на п'ять років за відкритими (з оголошеннями у газетах) конкурсами. Канди­датури спочатку аналізує кафедра, на якій є вакансія. Останніми роками розвивається контрактний спосіб прийому викладачів на короткі строки, на реалізацію якого вищі посадові особи ВЗО мають значно більший осо­бистий вплив, ніж на "старий" конкурсний процес.

Істотно відрізняється і навчальне навантаження викладачів вказаних ка­тегорій, але в усіх випадках воно перевищує типове для розвинутих країн значення у 1,5-2 рази. Викладачі вищих рівнів мають поєднувати викла­дання з науковими пошуками, але надмірна (у 500, 700, 900 і навіть понад 1000 год. на рік) кількість лекцій, семінарів і практичних робіт у поєднанні з мінімальним фінансуванням наукових робіт у ВЗО (в колишньому СРСР практично всі гроші йшли галузевим науковим інститутам, а також закла­дам Академії наук) унеможливлює реальне поєднання "викладання і науки" у закладах університетського рівня, не кажучи про "нижчі" ВЗО. Тому, хоч у ВЗО працює більше половини володарів наукових звань України, їх нау­ковий доробок не сягає аналогічної позначки й країна у 1993 р. була у се­редині третього десятку світового списку за відсотком оприлюднених нау­кових робіт, поступаючись Іспанії і майже удвічі — маленькому Ізраїлеві. Відразу виправити цей наш недолік важко, адже й досі відсутні серйозні спроби розумного об'єднання наукових пошуків у ВЗО й Академії наук України та решті "ненавчальних" дослідницьких структур різного підпо­рядкування.

Кваліфікації. З викладеного вище випливає, що середня освіта завершу­ється відповідною академічною кваліфікацією, засвідченою атестатом. Ди­плом кваліфікованого робітника має суто фахове наповнення і не досягає академічної кваліфікації атестата. Останньому дорівнюють дипломи тих профшкіл, технікумів і профучилищ, які мають достатній об'єм загальних дисциплін і забезпечують своїм випускникам право продовжити навчання й отримати вищу освіту.

Стара кваліфікаційна система вищої освіти України мала лише один до­кумент — диплом спеціаліста після виконання 5-6-річної програми, що поєднував у собі і академічний (був перепусткою до аспірантури), і фахо­вий (давав дозвіл займати певне становище і виконувати відповідні про­фесійні обов'язки) зміст. У більшості розвинутих країн вища освіта має принаймні два цикли: перший тривалістю чотири роки з присудженням академічної кваліфікації "бакалавр", другий — ще два роки з присуджен­ням диплома "магістра". Останній відзначається високим академічним зміс­том, бо відкриває шлях до докторських студій, і серйозним професійним наповненням, як правило, надаючи змогу займати порівняно високий пост і виконувати кваліфіковану роботу.

Наш диплом "спеціаліста" дуже невдало потрапляв у "проміжок" між ба­калавром і магістром, тому у розвинених країнах рідко визнавався анало­гом магістра, частіше — лише бакалавра. Для ліквідації цього ускладнення та інтеграції нашої вищої освіти у світову і європейську цілком доцільним кроком стало поступове запровадження кваліфікацій бакалавра і магістра зі збереженням кваліфікації "дипломованого спеціаліста" лише на перехід­ний період змін і уточнення програм і навчальних планів.

Отже, сучасна система українських кваліфікацій з вищої освіти виглядає так:

* рівень І, що відповідає кваліфікації "молодший спеціаліст", яка надається після отримання (протягом двох і більше років) серйозної фахової підготовки, достатньої для виконання нижчого рівня конкретних завдань виробництва, освіти, охорони здоров'я, сфери послуг тощо;

* рівень II, що відповідає кваліфікації "бакалавр", яка вимагає переважно чотирьох років як поглибленої загальноосвітньої підготовки (перші два роки), так і достатньої для вирішення типових фахових завдань досить широкої професійної підготовки. Академічний рівень бакалавра дос­татній для продовження вищої освіти. У дипломі до титулу "бакалавр" додається назва напряму підготовки (економіка, соціологія, право тощо);

* рівень III, що перевищує попередній на рік-два поглибленого вивчення обраної професії для виконання у ній складніших завдань. Тому в дипломі часто вказуються набуті як кваліфікація (наприклад, "інженер", "вчитель", "економіст" тощо), так і напрям підготовки (вчитель географії і біології, інженер-металург тощо). Для його отримання складаються держекзамени, пишеться і захищається дипломна робота;

*для отримання диплома магістра необхідно виконати дворічну програму поглибленого навчання з елементами наукової роботи після бакалаврського рівня. У дипломі до титулу "магістр" додають назву галузі знань. Для магістра необхідне написання наукової (дослідницької) заключної роботи та її прилюдний захист.

У системі продовженої (післядипломної) вищої освіти зміни поки що міні­мальні: залишається аспірантура із захистом дисертації (дуже можливо, що "кандидат наук" буде замінено "західним" варіантом "доктор філософії") і наукове звання "доктор наук" після захисту докторської дисертації як най­вище наукове звання в Україні. Викладене унаочнює таблиця 20.

Навчання студентів-іноземців. Допуск. Для вступу до ВЗО України абітурієнти-іноземці повинні представити посвідчення про завершену середню освіту, яке б надавало право на доступ до університетів у країні походжен­ня і могло визнаватися в Україні. Після розпаду СРСР зникла система централізованого набору іноземців на основі міждержавних угод, тому для них відкриваються два шляхи:

• звернутися до компетентних органів своєї країни для отримання направлення на навчання в Україну на основі міждержавних угод. Для таких студентів оплату навчання найчастіше здійснює його країна;

• подати самостійно запит про себе в обраний заклад вищої освіти України, звертаючись до Управління закордонного співробітництва, яке повинне інформувати його про умови вступу, вартість мовних курсів і основного навчання, побутові умови тощо. Початкову інформацію про систему вищої освіти України (види ВЗО та їх адреси тощо) іноземець може знайти в амбасаді чи консульстві України, у довіднику Ради Європи "Student Handbook", у базах даних TRACE і INTERNET тощо. Міністерство освіти створило для зв'язку і допомоги абітурієнтам-іноземцям особливий центр:

Ukrainian International Centre "Osvita"

27, Shevchenko boulevard; 252032, Kyiv-32, Ukraine

tel. (380-44) 226-29-16; fax (380-44) 274 60 20.

Таблиця 20

Кваліфікації у вищій освіті України (1995/96 н.р.)

 

Рівні Роки навчання
                         
Перший рівень     JS                
Другий рівень         В            
Третій рівень         B S          
Четвертий рівень         B S M     CSc DSc

 

Примітка. JS — молодший спеціаліст; В — бакалавр; S — спеціаліст; М — магістр;

CSc — кандидат наук; DSc — доктор наук.

 

Визнання закордонних кваліфікацій. Оскільки Україна підписала частину міжнародних конвенцій про визнання освітніх кваліфікацій і має чимало двосторонніх угод з багатьма країнами, то представники цих країн порів­няно легко отримують визнання своїх сертифікатів. Детально іноземці мо­жуть отримати дані про такі угоди в амбасадах України. Останні видають візи на час навчання в Україні.

Аналогічну інформацію про можливість визнання дістають і ті, хто без­посередньо звертаються до ВЗО. Порівняно мала тривалість середньої освіти в Україні приводить до того, що володарі закордонних атестатів, як правило, не мають особливих проблем з визнанням своїх документів і от­риманням дозволу розпочати мовні курси.

У випадку звернення на платне навчання питання про визнання най­частіше вирішує ректор українського ВЗО.

Вступні іспити і мовні вимоги. Навчання іноземців проводиться у нас ук­раїнською або російською мовою, тому хороше їх знання є обов'язковою вимогою для початку навчання навіть тоді, коли кандидат має досить гро­шей для його повної оплати.

Для належного вивчення мови при більшості великих ВЗО України діють річні курси, які розпочинають роботу кожного вересня. Викладацький пер­сонал має великий досвід, програма побудована так, що, крім вивчення власне мови, іноземець протягом заключних місяців поєднує мовну освіту з повторенням важливих для подальшого навчання дисциплін (математики, природничих наук тощо). Випускні екзамени, як правило, є вступними у бажаний заклад освіти, адже українські абітурієнти у переважній більшості також вступають через конкурсні екзамени.

Плата за навчання. Вона в Україні порівняно низька, встановлюється ректором і керівництвом самих ВЗО, враховуючи рік навчання, тип про­грами, профіль навчання тощо. Частково плата залежить від рейтингу ВЗО і того, в якому місті він розташований, її величина з часом змінюється, то­му для отримання точної інформації слід звертатися до самих закладів ви­щої освіти. Вартість повного року навчання в Україні коливається від 1000 до 3000-4000 доларів США. Враховуючи відносно високу якість навчання в Україні, слід визнати, що відношення здобутих знань до витрачених кош­тів (коефіцієнт ефективності), безсумнівно, робить українську вищу школу однією з найпривабливіших у Європі.

Водночас переваги поступово зменшуються, адже за роки кризи у багато разів зменшилося видання підручників для ВЗО, бібліотеки не отримували нові книги, а їх фонди не тільки дедалі більше пошкоджуються, а й стають надто старими для належного забезпечення сучасної вищої освіти.

 


Дата добавления: 2015-10-24; просмотров: 119 | Нарушение авторских прав


<== предыдущая страница | следующая страница ==>
Система кваліфікацій у вищій освіті Росії| Конвенція про визнання кваліфікацій, що стосуються вищої освіти в Європейському регіоні

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.016 сек.)