ЗЛОМЛЕНІ 1 страница

«Шипшину» було закрито до п'ятої вечора, в цей час Розі планувала подавати легкі наїдки, здебільшого з того, що в неї не розпродалось перед тим. Позираючи на телевізор над шинквасом, вона робила картопляний салат, коли почувся стук у двері. Прийшли Джекі Веттінгтон, Ерні Келверт і Джулія Шамвей. Витираючи руки об фартух, Розі перетнула порожній ресторан і відімкнула двері. По п'ятах Джулії чимчикував пес‑коргі Горес, вуха наструнчені, посмішка дружня. Розі упевнилася, що табличка ЗАКРИТО на своєму місці, і знову замкнула двері за ними.

– Дякую, – промовила Джулія.

– Нема за що, – відповіла Розі. – Я вас сама хотіла бачити.

– Ми прийшли заради цього, – показала Джекі на телевізор. – Я була в Ерні, а Джулію ми зустріли по дорозі сюди. Вона сиділа напроти попелища, журилася за своїм домом.

– Я не журилася, – заперечила Джулія. – Ми з Горесом намагалися придумати, як нам відновити випуск газети після міських зборів. Вона мусить бути маленька, певне, лиш дві шпальти, але все одно це буде газета. Я в це усім своїм серцем вірю.

Розі знову поглянула на екран телевізора. Там миловидна молода жінка проголошувала підводку до прямого репортажу. Внизу екрана світився напис: СЬОГОДНІ: З ЛЮБ'ЯЗНОГО ДОЗВОЛУ Ей‑Бі‑Сі. Раптом пролунав вибух і в небі розквітла вогняна куля. Репортерка здригнулася, скрикнула, крутнулась на місці. У наступну мить оператор уже випустив її з кадру, роблячи наплив на падаючі на землю уламки лайнера «Ер Айерленд».

– Там нема нічого нового, тільки того й роблять, що повторюють кадри авіакатастрофи, – сказала Розі. – Якщо ви не бачили цього раніше, дивіться, будь ласка. Джекі, я бачилась з Барбі сьогодні, понесла йому пару сандвічів, і мене пустили до підвалу, туди, де камери. Мел Ширлз прислужився мені гідом.

– Пощастило вам, – сказала Джулія. – Як він там, в порядку?

– Він виглядає, як гнів Господній, але, як на мене, то не зовсім зле. Він сказав… Джекі, може, мені краще поговорити з тобою сам на сам.

– Що б там не було, мені здається, ви можете говорити про все при Ерні й Джулії.

Розі замислилась, проте ненадовго. Якщо не довіряти Ерні Келверту і Джулії Шамвей, то більше взагалі нікому не можна.

– Він сказав, що мені треба побалакати з тобою. Подав це так, ніби між нами була якась сварка і я мушу помиритися з тобою. Він наказав передати тобі, що я гідна людина.

Джекі обернулася до Ерні з Джулією. Розі здалося, ніби між ними відбувся обмін питанням і відповідями.

– Якщо Барбі так каже, отже, так воно й є, – промовила Джекі, а Ерні ствердно кивнув. – Любонько, у нас сьогодні ввечері буде зустріч. У пастораті Конго. Це свого роду таємна зустріч…

– Не свого роду, а дійсно таємна, – уточнила Джулія. – І, зважаючи на те, як розвиваються зараз події в місті, цю таємницю краще не розголошувати.

– Якщо там ітиметься про те, про що я думаю, я з вами, – а далі Розі понизила голос. – Я, але не Енсон. Він начепив собі ту кляту пов'язку.

І якраз у цю мить на телеекрані з'явився логотип Сі‑Ен‑Ен СВІЖІ НОВИНИ в супроводі катастрофічно дратівної мінорної музики, яка тепер слугувала на цьому каналі акомпанементом для кожного їх повідомлення про Купол. Розі очікувала, що з'являться або Андерсон Купер, або її улюбленець Вульфі – обидва тепер базувалися у Касл Року, – але натомість показали Барбару Старр, постійну кореспондентку каналу в Пентагоні. Вона стояла перед табором із наметів і трейлерів, який слугував передовою армійською базою в Гарлоу.

– Дон, Кайра[373]… полковник Джеймс О. Кокс, ключова фігура Пентагону з того моменту, як ми дізналися про безпрецедентне явище, що тепер відоме під назвою Купол, збирається виступити перед пресою – це буде усього друга його публічна поява після того, як розпочалася ця криза. Про це було повідомлено пресі якихось пару хвилин тому, і, звісно ж, ця новина наелектризувала десятки тисяч американців, чиї рідні й близькі опинилися в обложеному містечку Честер Мілл. Нам сказали… – вона почула якесь повідомлення у своєму навушнику. – А ось уже й Джеймс Кокс.

Четвірка в ресторані всілася на стільцях перед шинквасом, дивлячись, як кадр змінився іншим – зображенням інтер'єру великого намету. Чоловік сорок журналістів сиділи там на складаних стільцях, а ще більше їх стояло позаду. Поки що вони перемовлялися між собою. В одному кінці намету було встановлено тимчасову сцену. На ній, між американських прапорів, стояла обліплена мікрофонами трибуна. Позаду неї висів білий екран.

– Доволі професійно, як для імпровізованої акції, – зауважив Ерні.

– О, я гадаю, до цього готувалися, – сказала Джекі. Вона пригадала свою розмову з Коксом. «Ми тут збираємося серйозно постаратися, щоб життя Ренні не здавалося таким комфортним», – попереджав він.

З лівого боку в наметі відкрилася запона і низенький, спортивного виду чоловік з сивіючим волоссям швидко зійшов на імпровізовану сцену. Ніхто не здогадався приставити до неї пару сходинок чи хоч якийсь ящик, щоб можна було по ходу на нього ступити, але це не виявилося проблемою для тренованого доповідача; він легко туди заскочив, навіть не збивши кроку. Одягнений він був у просту польову форму‑хакі. Якщо й мав якісь нагороди, на це ніщо не натякало. Нічого не було на його сорочці, окрім стрічки зі словами «полк. Дж. Кокс». Ніяких нотаток при собі він теж не мав. Журналісти вмент затихли, і Кокс подарував їм легку усмішку.

– Цей парубок напевне вже проводив не одну прес‑конференцію, – зауважила Джулія. – Він виглядає добре.

– Тихіше, Джуліє, – цитьнула Розі.

– Леді і джентльмени, дякую вам за те, що прийшли, – почав Кокс. – Моя промова не забере багато часу, а потім я відповім на кілька запитань. Ситуація стосовно Честер Мілла і того, що ми тепер називаємо Куполом, виглядає такою ж, як і попередньо: місто залишається заблокованим, ми досі не маємо уявлення, що спричинилося до такої ситуації чи що її підтримує, і також ми поки що не маємо успіху в подоланні цього бар'єра. Звісно, якби ми з цим упоралися, ви б про це знали. Найкращі науковці Америки – найкращі уми світу – займаються цією проблемою і ми розглядаємо значну кількість варіантів. Не питайте мене про деталі, бо наразі відповідей ви не отримаєте.

Журналісти невдоволено загули. Кокс їм не заважав. Під ним висвітилися титри Сі‑Ен‑Ен: НЕМА ВІДПОВІДЕЙ НАРАЗІ. Коли мурмотіння стихло, Кокс продовжив.

– Як вам відомо, ми встановили навкруг Купола заборонену зону, спершу радіусом в милю, яку було поширено до двох миль у неділю й чотирьох у вівторок. Для цього існує кілька причин, найважливіша з них та, що Купол становить небезпеку для людей з деякими імплантатами, наприклад із серцевими ритмоводіями. Друга причина полягає в тім, що ми побоювалися, що поле, яке підтримує Купол, може мати якісь інші, менш помітні, негативні впливи на людину.

– Чи не радіацію ви маєте на увазі, пане полковнику? – гукнув хтось.

Кокс скинув на того крижаним оком, і, вирішивши через деякий час, що журналіста покарано достатньо (на радість Розі, то був не Вульфі, а те напівлисе, пустопорожнє базікало[374]з «Фокс‑ньюз»), він продовжив:

– Тепер ми вважаємо, що небезпеки немає, принаймні на даний час, і тому визначили п'ятницю, двадцять сьоме жовтня, тобто післязавтра, днем побачень біля Купола.

Реакцією на це стала злива запитань. Кокс чекав, поки вона вщухне, а коли аудиторія трохи заспокоїлася, він дістав з полиці під трибуною пульт і натиснув кнопку. На білому екрані вигулькнув знімок високої роздільності (на погляд Джулії, його навряд чи було просто завантажено з Google Earth[375]). На знімку було видно Честер Мілл і обидва сусідніх міста від нього на південь – Моттон і Касл Рок. Кокс поклав пульт і взяв лазерну указку.

Внизу телевізійного екрана вже з'явилися титри: НА П'ЯНИЦЮ ПРИЗНАЧЕНО ДЕНЬ ПОБАЧАНЬ БІЛЯ КУПОЛА. Джулія посміхнулась. Коксу вдалося заскочити титрувальника‑коректора Сі‑Ен‑Ен зненацька…

– Ми вважаємо, що зможемо прийняти і розмістити дванадцять сотень візитерів, – рішуче промовив Кокс. – Це число обмежене близькими родичами, принаймні цього разу… хоча ми всі сподіваємось і молимось, щоб наступного разу ніколи не трапилось. Місця збору призначено тут, на ярмарковому полі Касл Рока, і тут, на треку Оксфорд‑Плейнз, – відзначив указкою він обидві локації. – Ми подамо дві дюжини автобусів, по дванадцять на кожне місце збору. Їх нам надають шість сусідніх шкільних округів, котрі, допомагаючи нам у наших зусиллях, на цей день відміняють заняття, і ми висловлюємо їм велику за це подяку. Двадцять п'ятий автобус буде подано до магазину «Наживка і знаряддя» у Моттоні для преси. – І далі сухо: – Оскільки цей заклад також є ліцензованим місцем продажу алкоголю, я певен, більшість із вас його добре знає. У цій подорожі буде також дозволено взяти участь одній, я повторюю – одній, машині для відеофіксації події. Ви самі організуєте репортерський пул, леді і джентльмени, компанію, яка транслюватиме подію, буде вибрано лотерейним розіграшем.

У відповідь на це почувся загальний стогін, проте, радше за все, лиш рефлекторний.

– В автобусі для преси сорок вісім місць, хоча очевидно, що тут присутні сотні представників медій з усього світу…

– Тисячі! – прокричав якийсь сивочолий молодик, чим викликав загальний сміх.

– Дивіться‑но, я щасливий, що хоч комусь радісно, – гірко промовив Ерні Келверт.

Кокс дозволив собі усмішку.

– Уточнюю, містере Грегорі[376]. Місця в автобусі буде розподілено між різними інформаційними організаціями: телеканалами, агенціями «Ройтерз», «Тасс», «Ей‑Пі» тощо… і від самих цих організацій залежатиме, кого вони виберуть своїми представниками.

– Краще би був Вульфі з Сі‑Ен‑Ен, от і все, що я тут можу сказати, – оголосила Розі.

Журналісти збуджено зашварготіли,

– Якщо дозволите, я продовжу? – запитав Кокс. – А тим з вас, котрі зараз розсилають текстові повідомлення, ласкаво раджу припинити.

– Ого, мені подобається його напористість, – сказала Джекі.

– Добродії, сподіваюсь, ви згадаєте, що центральними фігурами цієї події є не ви? Хіба ви поводилися б таким чином, якби тут ішлося про людей, яких засипало в шахті, або тих, що потрапили в пастку під будинком, зруйнованим у результаті землетрусу?

Після цих його слів запала тиша того типу, що паралізує четвертокласників, коли в їхнього вчителя врешті‑решт уривається терпець. Він дійсно має напір, подумала Джулія, і на мить їй усією душею схотілося, щоби Кокс був зараз тут, під Куполом, і взяв владу в свої руки. Та звісно ж, аби свині мали крила, сало сипалось би з неба.

– Ваша робота, леді і джентльмени, має два напрямки: допомогти нам розповсюдити це повідомлення і забезпечити, щоб у день побачень біля Купола все відбувалося якомога делікатнішим чином.

Титри Сі‑Ен‑Ен оголосили: ПРЕСА ДОПОМАГАТИМЕ УЧАСНИКАМ ДНЯ ПОБАЧЕНЬ У П'ЯНИЦЮ.

– Останнє, чого б нам хотілося, це раптового масового напливу до Західного Мейну родичів з усієї країни. У нас і так тут, довкола, вже зібралося близько десяти тисяч рідних тих, хто опинився в пастці під Куполом. Готелі, мотелі й кемпінги переповнені вщент, ледь не вибухнуть. Моє послання родичам з інших регіонів країни таке: «Якщо ви ще не тут, не приїздіть». Вам не лише не буде надано перепустку для участі в дні побачень, вас зупинять і повернуть назад на пропускних пунктах тут, тут, тут і отут. – Він висвітив указкою Люїстон, Оберн, Норт‑Віндем і Конвей в Нью‑Гемпширі.

– Родичі, які вже перебувають поряд, мусять звернутися до офіцерів‑реєстраторів, котрі вже знаходяться на ярмарковому полі й Спідвей‑треку. Якщо ви гадаєте, що можете цієї ж секунди вскочити в свою машину і примчати, не надійтесь. Це не «Білий розпродаж» у Філена[377], тож навіть якщо хтось опиниться першим у черзі, йому це ще нічого не гарантує. Відвідувачі будуть обиратися за лотереєю, і для участі в ній слід зареєструватися. Кандидатам на побачення потрібні будуть ідентифікаційні картки з двома фотографіями. Ми намагатимемося надавати перевагу тим, хто має двох або більше родичів у Міллі, але ніяких гарантій надати не можемо. І, попереджаю, ті з вас, хто з'явиться на посадку до автобуса в п'ятницю без перепустки або з фальшивою перепусткою – іншими словами, якщо хтось створюватиме перешкоди нашій операції – опиняться у в'язниці. Не намагайтеся перевірити на собі серйозність моїх слів.

– Посадка вранці в п'ятницю розпочнеться о восьмій нуль‑нуль. Якщо все йтиме гладко, ви матимете щонайменше чотири години спілкування з вашими близькими, а може, й більше. Створюватимете завади, значить, час побачення буде скорочено для всіх. Автобуси відправлятимуться від Купола о сімнадцятій нуль‑нуль.

– У якому саме місці відбуватиметься побачення? – гукнула якась жінка.

– Я якраз наблизився до цього, Ендріє[378].

Кокс узяв пульт і збільшив картинку, сфокусувавшись на шосе 119. Джекі добре запам'ятала цю місцину; саме там вона мало не зламала собі носа об Купол. Вона впізнала дахи ферми Дінсмора, господарського дому, стодол і корівників.

– На Моттонському боці Купола є базарчик, – показав Кокс указкою. – Автобуси стануть там. Відвідувачі висадяться і пройдуть до Купола пішки. По боках дороги вільні поля, там достатньо місця, де люди зможуть поспілкуватися. Усі рештки аварій звідти вже прибрано.

– Чи буде дозволено відвідувачам підходити до Купола впритул? – спитав хтось із репортерів.

Кокс ще раз подивився прямо в камеру, звертаючись до потенційних відвідувачів. Розі могла собі уявити, які зараз надії і страхи відчувають ті люди, котрі дивляться телевізор у мотелях і барах, слухають цю передачу по радіо в своїх машинах. Вона сама їх зараз відчувала.

– Відвідувачам буде дозволено стояти на відстані два ярди від Купола, – сказав Кокс. – Ми вважаємо таку дистанцію безпечною, хоча гарантій надати не можемо. Це не сертифікована спеціалістами з безпеки поїздка на швидкісних гірках у парку розваг. Люди з електронними імплантатами мусять утриматися від відвідин. Тут кожний відповідає за себе сам, ми не в змозі перевірити кожні груди на присутність там шрамів від серцевих операцій. Відвідувачі також залишать всі електронні прилади, включно з «Ай‑Подами», стільниковими телефонами, «Блекбері» та тому подібними дівайсами в автобусах. Репортери з камерами і мікрофонами мусять триматися подалі. Ближній простір тільки для відвідувачів, те, що відбуватиметься між ними і їх рідними, стосується лише їх і більш нікого. Громадяни, все в нас вийде, якщо ви допоможете нам, щоби воно вийшло. Якщо дозволите, я висловлюсь фразою зі «Стар Треку»: «Допоможіть нам зробити це як слід». – Він поклав указку. – Тепер я готовий відповісти на кілька запитань. Усього кілька. Містере Бліцер.

Обличчя Розі розквітло. Вона підняла чашку зі свіжоналитою кавою й підняла тост до екрана телевізора.

– Гарно виглядаєш, Вульфі! Я б не вигнала тебе з мого ліжка, навіть якби ти в нім печиво їв.

– Полковнику Кокс, чи існують якісь плани на проведення прес‑конференції за участі офіційних осіб міста? Наскільки нам зрозуміло, дійсним керівником там наразі є другий виборний Ренні. Що робиться з цього приводу?

– Ми докладаємо наших зусиль, щоби прес‑конференція відбулася за участі виборного Ренні й будь‑кого з інших офіційних осіб міста, котрі можуть бути присутні. Вона відбудеться опівдні, якщо все йтиме відповідно до запланованого нами графіка.

Прозвучав спонтанний шквал оплесків від журналістів, що вітали цю новину. Найбільше їм подобаються прес‑конференції, за цікавістю вони посідають друге місце після виловлювання високооплачуваних бюрократів у ліжку з високооплачуваними повіями.

Кокс кивнув.

– В ідеалі, конференція відбуватиметься прямо там, на шосе, представники міста, хто б вони не були, на їхньому боці, а ви, леді і джентльмени, на цьому.

Схвильована балаканина. Їм сподобались візуальні можливості.

Кокс показав пальцем: «Містере Голт».

Лестер Голт з Ен‑Бі‑Сі скочив на рівні.

– Наскільки ви певні того, що містер Ренні візьме участь у конференції? Я питаю, бо є повідомлення про те, що з його боку було допущено фінансові порушення, а також щодо нього проводиться якесь кримінальне розслідування генеральним прокурором штату.

– Я знаю про ці повідомлення, – відповів Кокс. – Але я не готовий їх зараз коментувати, хоча сам містер Ренні, можливо, має що сказати з цього приводу. – Він замовк, мало не посміхаючись, а тоді завершив: – Я щиро цього бажав би.

– Ріта Брейвер, полковнику Кокс, Сі‑Бі‑Ес. Чи правда те, що Дейл Барбара, людина, яку ви просували на посаду надзвичайного адміністратора Честер Мілла, заарештований за вбивство? Що поліція Честер Мілла фактично вважає його серійним вбивцею?

Серед преси запала тотальна тиша; самі лише уважні очі. Такий самий вираз облич мали ті четверо, що сиділи перед телевізором у «Троянді‑Шипшині».

– Правда, – відповів Кокс. Його безпосередня репортерська аудиторія відреагувала приглушеним бурмотінням. – Проте ми не маємо змоги перевірити звинувачення чи докази звинувачення, якщо такі існують. Що ми маємо, так лише ті самі телефонні повідомлення та інтернет‑балаканину в чатах, які й вам, леді і джентльмени, безсумнівно, відомі. Дейл Барбара відзначений нагородами офіцер. Ніколи ні за що не заарештовувався. Я знаю його багато років і ручався за нього перед Президентом Сполучених Штатів. На підставі того, що мені відомо на даний час, не бачу причин говорити, ніби я зробив помилку.

– Рей Суарес, полковнику, Пі‑Бі‑Ес. Чи вважаєте ви, що звинувачення, висунуті лейтенантові Барбарі (тепер полковник Барбара), можуть бути політично вмотивованими? Що Джеймс Ренні міг ув'язнити його, щоб усунути від перебирання ним на себе управління, як це було наказано йому Президентом?

«Оце‑о й є те, заради чого було влаштовано другу частину цього агітаційного цирку, – зрозуміла Джулія. – Кокс перетворив новинні медії на «Голос Америки», [379] а ми, немов ті люди за Берлінською стіною».

Вона перебувала в цілковитому захопленні.

– Якщо вам пощастить у п'ятницю побачити виборного Ренні, містере Суарес, не забудьте поставити це питання безпосередньо йому. – Голос Кокса звучав безсоромно спокійно. – Леді і джентльмени, це все, що я мав сьогодні вам повідомити.

Швидко, як і був зайшов перед тим, він рушив геть, репортери не встигли навіть почати викрикувати нові запитання, як він уже зник.

– Оце так‑так, – промурмотів Ерні.

– Йо, – відгукнулася Джекі.

Розі вимкнула телевізор. Вона вся світилася енергією.

– О котрій годині та зустріч? Мені нема чого закинути проти того, що наговорив полковник Кокс, але після цього виступу життя в Барбі може значно погіршитися.

Барбі довідався про дану Коксом прес‑конференцію після того, як до підвалу спустився Мануель Ортега й повідомив йому цю новину. Ортега, в недалекому минулому наймит Дінсмора, хизувався тепер бляшаним значком – схоже, що саморобним, – пришпиленим до його синьої робочої сорочки, і револьвером 45‑го калібру, який висів у нього на додатковому ремені, спущеному на стегна в стилі якогось крутого стрільця з вестерну. Барбі знав його як поміркованого чоловіка з рідіючим волоссям і одвічно засмаглою шкірою, котрий любив замовляти собі сніданок розміром як обід: млинці, бекон, підсмажену з обох боків яєчню – і говорив здебільшого про корів, його улюбленою породою були «оперезані Ґелловеї»[380], купити яких йому ніяк не вдавалося намовити містера Дінсмора. Попри прізвище, він був янкі до мозку своїх кісток і мав притаманне незворушному янкі добре почуття гумору. Барбі він завжди подобався. Але тепер це був інший Мануель, чужа людина, чий добрий гумор вигорів дотла. Принісши новини про останні події, він більшість цих новин прокричав крізь ґрати, не ощаджуючи на бризках слини. Лице його палало якоюсь мало не радіоактивною люттю.

– Ані слівця про те, що у бідної дівчинки в руці знайшли твої армійські жетони, жодного, сука, про це слова не сказав! А замість того цей курваль‑брезентові‑халяви нападає на Джима Ренні, котрий самотужки тримає наше місто вкупі, відколи все це розпочалося! Сам‑один! Лиш БАТОГОМ та ДОБРИМ СЛОВОМ!

– Не кип'ятися так, Мануеле, – промовив Барбі.

– Для тебе, мазефакер, я офіцер Ортега!

– Чудово. Офіцер Ортега. – Барбі сидів на тапчані, гадаючи, чи легко буде Ортезі розстебнути кобуру з його античним «Шофілдом»[381]і розпочати тут стрілянину. – Я тут, Ренні там, на волі. І, я певен, він вважає, що все йде чудово.

– ЗАТКНИСЯ! – скричав Мануель. – Ми всі тут! Всі під цим довбаним Куполом! Алден нічого не робить, тільки п'є, а місіс Дінсмор без перестану плаче за Рорі. Джек Еванс стрелив собі в голову, ти знаєш, що він висадив собі мозок? А ті армійські блювотники ззовні не можуть придумати нічого кращого за кидання сюди лайна. Забагато брехні й сфабрикованих фактів, тоді як саме ти під'юдив колотнечу в супермаркеті і спалив газету. Либонь, щоб міз Шамвей не надрукувала, ХТО ТИ Є НАСПРАВДІ!

Барбі мовчав. Одне‑єдине слово, промовлене ним на свій захист, побоювався він, напевне гарантує йому смертельний постріл.

– Отак вони й ганьблять всякого політика, котрий їм не подобається, – продовжував Мануель. – Їм більше до вподоби серійний убивця й ґвалтівник – той, що ґвалтує мертвих! – при владі, аніж християнин? Такий новий порядок.

Мануель витяг револьвер, просунув дуло крізь ґрати й прицілився. Дірочка на кінці дула здалася Барбі великою, мов вхід до якогось тунелю.

– Якщо Купол упаде раніше, ніж тебе приставлять до найближчої стінки і провентилюють, – далі вів Мануель, – я знайду хвилинку, щоб самому зробити цю роботу. Я перший у черзі, а зараз черга в Міллі з тих, хто бажає з тобою покінчити, вельми довга.

Барбі мовчав, чекаючи, що далі: смерть чи новий вдих і видих? Сендвічі Розі Твічел намагалися всі разом вилізти нагору йому горлянкою і задушити.

– Ми тут намагаємося вижити, а все, що вони роблять, це поливають брудом чоловіка, котрий утримує це місто від хаосу. – Раптом він утрутив свій величезний револьвер назад до кобури. – Хер з тобою. Не вартий ти цього.

Розвернувшись, Мануель рушив коридором назад до сходів, голова опущена, похилені плечі.

Барбі сперся об стіну й віддихнув. Піт зібрався в нього на лобі. Рука, яку він підняв, щоб його витерти, тремтіла.

Коли фургон Ромео Берпі повернув на під'їзну алею обійстя Макклечі, йому назустріч вибігла Клер. Вона ридала.

– Мамо! – закричав Джо, вискакуючи з фургона раніше, ніж Роммі встиг його зупинити. Слідом за ним надвір посипалися й інші. – Мамо, що трапилося?

– Нічого, – рюмсала Клер, хапаючи його в обійми. – У нас тут буде день побачень! У п'ятницю! Джої, можливо, ми зможемо побачитись із твоїм татком.

Джо видав тріумфальний крик і затанцював навкруг матері. Бенні обняв Норрі… і тут же скористався можливістю потай її цьомкнути, як примітив Расті. Метке чортеня.

– Підкиньте мене до шпиталю, Роммі, – попросив Расті. Поки Роммі здавав назад по алеї, Расті встиг помахати дітям рукою. Він радів, що йому вдалося забратися від місіс Макклечі без того, щоб мати з нею розмову; Материнський прозір може діяти на фельдшерів не гірше, ніж на дітей. – І не могли б ви зробити мені ласку і говорити англійською, замість того коміксового парле, котре ви практикуєте?

– Дехто не має ніякої культурної спадщини, на яку міг би спиратися, – відповів Роммі, – і таким чином заздрить тим, хто її має.

– А ваша мати, звісно, ходить у калошах, – докинув Расті.

– Гозуміється так, але тільки в дощ ходить, вона.

У Расті один раз дзеленькнув телефон: текстове повідомлення. Він відкрив його і прочитав: ЗУСТРІЧ О 21:30 ПАСТОРАТ КОНГО ПРИХОДЬ АБО УПОКОРСЯ Дж. В.

– Роммі, – промовив він, закриваючи телефон. – Якщо мені пощастить пережити обох Ренні, ви не бажаєте сьогодні ввечері відвідати зі мною одну зустріч?

Джинні зустріла його у фойє лікарні.

– Сьогодні в «Кеті Рассел» День Ренні, – оголосила вона з таким виглядом, що, здавалося, їй це дарує задоволення. – Обох їх довелося оглядати Терсі Маршаллу, цього чоловіка нам даровано Богом. Він не приховує своєї нелюбові до Джуніора – це він разом із Френкі побив і принизив Маршалла на озері, – але діє він цілком професійно. Цей парубок дарма просиджує штани на факультеті англійської в якомусь коледжі, він мусив би займатися медициною, – вона понизила голос. – Він працює краще за мене. І набагато краще за Твіча.

– Де він зараз?

– Пішов туди, де зараз живе, побачитися зі своєю подружкою і з дітками, якими вони опікуються. Скидається на те, що з дітьми він також поводиться цілком прекрасно.

– О Боже правий, Джинні закохалася, – засміявся Расті.

– Не поводься, як якийсь малолітка, – скинула вона на нього оком.

– У яких палатах розмістили Ренні?

– Джуніор у сьомій, старший у дев'ятнадцятій. Старший прибув з тим хлопцем, Тібодо, але мусив уже послати його кудись з дорученнями, бо тільки сам‑один ходив подивитися, як там його син, – вона цинічно посміхнулась. – У сина він недовго пробув. В основному базікав по своєму мобільнику. Його хлопець тепер просто сидить, хоча вже прийшов до тями. А коли Генрі Моррісон його до нас привіз, він був зовсім безтямним.

– У Великого Джима аритмія? Якого рівня?

– Терстон її заспокоїв.

«На поки що, – подумав Расті, і не без задоволення. – Коли закінчиться дія валіуму, він знов запанікує на повну силу».

– Сходи оглянь першим чином сина, – сказала Джинні. У фойє вони стояли самі, але вона говорила тим же притишеним голосом. – Він мені не подобається, ніколи він мені не подобався, але зараз мені його жаль. Не думаю, щоб йому залишилося багато часу.

– А Терстон говорив щось Ренні про стан Джуніора?

– Так. Що проблема в нього потенційно серйозна. Та, вочевидь, не настільки серйозна, як усі ті дзвінки, що старий робив у той час. Либонь, хтось йому повідомив про день побачень у п'ятницю. А Ренні й розпсихувався.

Расті згадав коробочку на Чорній Гряді, просто тоненький прямокутник, площею заледве п'ятдесят квадратних дюймів, і все‑таки він не зміг її підважити. Навіть посунути з місця не зміг. І ще йому пригадалися ті регочучі шкіроголовці, яких він теж коротко бачив.

– Є люди, котрі несхвально ставляться до побачень.

– Як ти почуваєшся, Джуніоре?

– Окей. Краще, – голос у нього звучав безбарвно. Одягнений у шпитальні кальсони, він сидів біля вікна. Безжальне світло било йому в змучене обличчя. Він виглядав знесиленим життям сорокарічним дядьком.

– Розкажи мені, що трапилося перед тим, як ти втратив свідомість.

– Я йшов до школи, але замість того пішов до будинку Ейнджі. Я хотів їй сказати, щоб помирилася з Френком. Він запав у крутий депресняк.

Расті подумав, може, йому спитати, чи знає Джуніор, що і Френк, і Ейнджі обоє мертві, проте потім вирішив, що не варто – який сенс? Замість того він запитав:

– Ти йшов до школи? А як щодо Купола?

– О, точно, – той самий безбарвний, беземоційний голос. – Я про нього зовсім забув.

– Скільки тобі років, синку?

– Двадцять… один?

– Як звали твою матір?

Джуніор на це замислився.

– Джейсон Джіамбі[382], – нарешті промовив він, а відтак пронизливо розсміявся.

Але апатичний, беземоційний вираз на його обличчі аніскільки не змінився.

– Коли опустився Купол?

– У суботу.

– А скільки днів тому це було?

Джуніор насупився.

– Тиждень? – нарешті промовив він. – Два тижні? Він уже якийсь довший час стоїть, це точно. – Нарешті він обернувся до Расті. Очі в нього сяяли завдяки валіуму, який йому вколов Терстон Маршалл. – Це тебе Бааарбі підмовив на всі ці запитання? Він їх повбивав, ти це знаєш? – Він кивнув. – Ми знайшли його марійські погони. – І після паузи: – Армійські жетони.

– Барбі мене ні на що не підмовляв, – сказав Расті. – Він у в'язниці.

– А дуже скоро він опиниться ще й у пеклі, – промовив Джуніор з байдужою відстороненістю. – Ми його засудимо і стратимо. Так сказав мій тато. У Мейні нема смертної кари, але він каже, зараз у нас воєнний стан. У яєчному салаті забагато калорій.

– Це точно, – кивнув Расті. Він приніс із собою стетоскоп, апарат для вимірювання кров'яного тиску і офтальмоскоп. Тепер він обмотував манжету навкруг руки Джуніора. – Ти можеш назвати по порядку трьох останніх президентів, Джуніоре?

– Звісно. Буш, Туш і Пунш, – він дико зареготав, але так само без зміни виразу на обличчі.

Тиск у нього виявився 147 на 120. Расті був готовий до гіршого.

– Ти пам'ятаєш, хто приходив до тебе переді мною?

– Йо. Той стариган, котрого ми з Френкі знайшли на озері якраз перед тим, як знайти дітлахів. Я надіюся, ті діти в порядку зараз. Вони були такі симпатюлі.

– Ти пам'ятаєш їхні імена?

– Ейден і Аліса Епплтон. Ми ходили в клуб, і та руда дівка подрочила мені під столом. Думала, коли так ублажатиме мене, то не набридне. – Пауза. – Проїхали.

– Угу, – кивав Расті, ладнаючи офтальмоскоп.

Праве око Джуніора було в нормі. Оптичний диск лівого ока був набубнявілий, у тому стані, що зветься папіледема. Звичайний синдром прогресуючих пухлин у мозку і набряків, що їх супроводжують.

Дата добавления: 2015-09-02