Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АрхитектураБиологияГеографияДругоеИностранные языки
ИнформатикаИсторияКультураЛитератураМатематика
МедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогика
ПолитикаПравоПрограммированиеПсихологияРелигия
СоциологияСпортСтроительствоФизикаФилософия
ФинансыХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника

Запорозької Січі у ХVІІІ ст.

Первіснообщинний лад на території України. „Неолітична революція”. | Зародження державності у східних слов’ян в lV – ІХ ст. | Внутрішня та зовнішня політика гетьмана І. Мазепи | Правобережна та Західна Україна наприкінці XVII – XVIII ст. Гайдамацький рух. | Інкорпорація українських земель Російською та Австрійською імперіями у XVIII – на початку XIX ст. | Західноукраїнські землі в першій половині XIXст. | Реформи 60 – 70 – х рр. ХІХ ст. та особливості розвитку Наддніпрянщини у пореформений період та на початку ХХ ст. | Революційний та національний рухи в Наддніпрянській Україні у 60-90-х рр. XIX ст. | Піднесення національно – визвольного руху на західноукраїнських землях у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. | Суспільно-політичний розвиток Наддніпрянської України наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. |


Читайте также:
  1. В останній чверті ХVІІ - 80-х рр. ХVІІІ ст.
  2. Західна та Правобережна Україна наприкінці ХVІІ – ХVІІІ ст.
  3. Ліквідація автономного устрою Гетьманщини, Слобожанщини та Запорозької Січі у ХVІІІ ст.
  4. Польський період української історії. Виникнення козацтва. Дипломатичні акції Запорозької Січі.
  5. Слобідська Україна другої половини ХVІІ – ХVІІІ ст.
  6. Чинники зовнішньої політики й дипломатії гетьманської України другої половини ХVІІ – ХVІІІ ст.

1. Наступ на автономні права Гетьманщини у першій половині ХVІІІ ст.

2. К. Розумовський і остаточна ліквідація Гетьманщини.

3. Скасування автономного устрою Слобідської України.

4. Ліквідація Запорозької Січі.

1. У складі Росії у ХVІІІ ст. українські землі становили три автономні утворення: Гетьманщину, Слобожанщину та Запорозьку Січ. Протягом ХVІІІ ст. політика царського уряду була спрямована на їх ліквідацію.

Перехід Мазепи на бік Карла ХІІ Петро І використав для подальшого наступу на автономні права Гетьманщини, особливо за гетьмана Івана Скоропадського (1708 – 1722 рр.), нерішучого, ненаполегливого, що цілком влаштовувало Петра І, який по суті взяв курс на ліквідацію автономних прав Гетьманщини. Нових договірних статей не було вироблено. Петро І своїм указом підтвердив права та вольності Гетьманщини. При гетьмані постійно перебував царський резидент для контролю за його діяльністю. Столицю було перенесено з Батурина до Глухова. На посади полковників почали призначати й не українців. Російським урядовцям в Гетьманщині надавалися великі земельні володіння. Проводилися постої російських військ, які утримувало місцеве населення, що було важким тягарем. Десятки тисяч селян та козаків відправлялося далеко за межі Гетьмащини на будівництво каналів, фортець та ін. У 1719 р. було заборонено українцям експорт зерна безпосередньо на Захід, а тільки через Ригу, Архангельськ, а потім Санкт-Петербург. Російським купцям надавалися пільги на торгівлю в Гетьманщині, а українським купцям встановлювалося велике мито за торгівлю в Росії. У 1720 р. була проведена реорганізація Генеральної військової канцелярії, яка втратила фінансові і судові права. У 1720 р. було заборонено діловодство українською мовою. Справи Гетьманщини з Колегії закордонних справ були передані до Сенату, що понижувало статус Гетьманщини. 16 травня 1722 р. – царським указом була створена Малоросійська колегія з 6 російських офіцерів на чолі з бригадиром Вел′яміновим, якій були надані права вищої судової апеляційної інстанції і деякі важливі контрольні права над адміністрацією та фінансами Гетьманщини. Фактично, це ліквідувало автономію Гетьманщини, порушувало її судовий устрій. Скоропадський намагався протестувати, але безрезультатно. Занедужавши, 3 липня 1722 р. він помирає.

Наказним гетьманом було призначено Павла Полуботка (1722-1724 рр.), людину принципову, тверду, рішучу. Він розпочав боротьбу за збереження автономії Гетьманщини, виступивши проти Малоросійської колегії. Між Полуботком і Вел′яміновим почалася гостра боротьба. П. Полуботок звертається до Петра І з проханням повернути повністю права української адміністрації та суду. Петро І, роздратований цим, влітку 1723 р. викликав Полуботка і генеральну старшину до Санкт-Петербургу, але й тут вони не скорилися, їх ув′язнили у Петропавловській фортеці. У грудні 1724 р. П. Полуботок помирає, а у січні 1725р. помирає Петро І.

У 1772 – 1727 рр. в Гетьманщині діє І Малоросійська колегія, якій було надано широкі функції. Під її контролем перебували всі питання військового, адміністративного, судового та фінансового характеру, а саме: контроль діяльності Генеральної військової канцелярії, розквартирування в Гетьманщині військ, постачання провіанту для армії, визначення та стягнення податків для царської казни, при цьому податки зросли в шість разів. Але Меншиков був проти стягнення податків з його маєтків, тому Малоросійську колегію було скасовано та відновлено гетьманство.

Гетьманом став Данило Апостол (1727 – 1734 рр.). 22 серпня 1728 р. були видані „Решительные пункты», якими обмежувалася влада гетьмана. Генеральною військовою канцелярією, Радою генеральної старшини та царським резидентом, який наглядав за зовнішньополітичними контактами. Військові справи перебували під контролем російського фельдмаршала. Царю надавалось право дарувати землі в Гетьманщині. Генеральний суд складався з шести чоловік: трьох українців та трьох росіян. Гетьманщину з відання Сенату було передано до Колегії закордонних справ, тобто автономні права Гетьманщини були дещо розширені. Д. Апостол також розпочав реформу судочинства, заснував скарбницю, встановив річні бюджети, здійснив ретельну ревізію громадських та рангових земель. Гетьман відстоював інтереси української торгівлі, повернув права призначати генеральну старшину та полковників, під свою юрисдикцію перебрав Київ. У 1734 р. царським урядом було надано дозвіл на повернення Запорозької Січі на свої землі. Після смерті Д. Апостола було заборонено обирати нового гетьмана.

У 1734 – 1750 рр. в Гетьманщині діяло Правління гетьманського уряду. Справи Гетьманщини були передані до Сенату. Подальший наступ на автономні права Гетьманщини продовжувався. У 1734 р. були конфісковано давні документи Києва, заохочувалися шлюби між українцями та росіянами. У 1744 р. кодифікаційна комісія прийняла кодекс законів „Права за якими судиться малоросійський народ», який готувався з 1728 р. У 1735 – 1739 р. під час російсько-турецької війни українські землі були знекровлені, зазнали великих людських та матеріальних втрат.

2. У 1744 р. імператриця Єлизавета Петрівна відвідала Київ та оголосила про наступне обрання гетьмана Кирила Розумовського, молодшого брата її фаворита О. Розумовського. 5 травня 1747 р. було видано царський указ „О бытии в Малороссии гетьману по прежним правам и обыкновениям». 22 лютого 1750 р. в Глухові Кирило Розумовський став гетьманом (1750 – 1764 рр.). Справи Гетьманщини були передані з Сенату до Колегії закордонних справ, Київ і Запорозька Січ підпорядковувалися гетьману. Проводилася реформа козацького війська. У 1760-1763 рр. була здійснена судова реформа. Також К. Розумовський хотів у Батурині заснувати університет, просив дозволу встановити дипломатичні стосунки з країнами Західної Європи, хотів звільнити козацьке військо від участі у війнах, прямо не пов’язаних з українськими інтересами, домагався права вільно розподіляти землі в Гетьманщині, але царський уряд йому відмовив. У 1754 р. бюджет Гетьманщини перейшов під російський контроль, митні кордони з Росією були скасовані.

За гетьманування К. Розумовського зміцнилися позиції старшини, яка поступово перетворюється на шляхетський стан. Роль старшини зростає. Це була доба її політичного панування в Гетьманщині. Часто проводилися старшинські з’їзди. К. Розумовський часто бував в Петербурзі, тому його заміняла генеральна старшина. У 1763 р. в Глухові старшинська рада розробила петицію про повернення колишніх вольностей і створення в Гетьманщині шляхетського парламенту. К. Розумовський звернувся до Катерини ІІ з пропозицією зробити посаду гетьмана спадковою в його роді. Але 10 листопада 1764 р. гетьманство в Україні було скасоване.

Управління Гетьманшиною перейшло до ІІ Малоросійської колегії, яку очолив Рум’янцев (генерал-губернатор, фельдмаршал), який від Колегії був незалежний, підпорядкований Сенату та імператриці. Управління Гетьманщиною здійснювала канцелярія Малоросійського генерал-губернатора, яка керувала ІІ Малоросійською колегією, полковими та сотенними канцеляріями та судами всіх типів та рівнів. Головним завданням була остаточна ліквідація автономії Гетьманщини, але поступово і обережно. В інструкції Катерини ІІ Сенату говорилося: „Малоросія, Ліфляндія та Фінляндія – це провінції, що правляться дарованими привілеями, порушити ці привілеї відразу було б незручно, але не можна вважати ці провінції за чужі і поводитись з ними як з чужими землями – це був би явний нерозум. Ці провінції треба легкими засобами привести до того, щоб вони зрусифікувались і перестали дивитися як вовки в ліс». У 1781 р. було скасовано полковий адміністративний устрій Гетьманщини. У 1783 р. було скасоване козацьке військо, замість якого створювалися десять карабінерних, кавалерійських полків. Тим самим автономію Гетьманщини по суті було ліквідовано, а 3 травня 1783 р. запроваджувалося кріпосне право в Гетьманщині та Слобожанщині.

3. Слобідська Україна – Слобожанщина, як окраїна Росії і частина Дикого поля, довгий час була майже не заселена. У 30 – 70-ті роки ХVІІ ст. вона заселяється українцями. Політичний лад Слобожанщини визначається за козацьким устроєм, було створено п’ять козацьких полків: Острозький, Сумський, Охтирський, Харківський та Ізюмський. Внутрішній устрій Слобожанщини був як у Гетьманщині, але без гетьмана. Підпорядковувалися царському воєводі у Білгороді і Посольському приказу. Царський уряд прагнув ліквідувати автономію Слобожанщини, про що свідчать спроби 1732 і 1748 рр. 17 лютого 1723 р. царським указом полковників було дозволено призначати тільки з росіян. 23 грудня 1732 р. значно обмежувалися полковники і старшина у військовому керівництві полками. 11 березня 1763 р. указом Сенату проголошувалася цілковита ліквідація полкового устрою на Слобожанщині. У 1765 р. був ліквідований полковий устрій, а у 1767 р. ліквідовувалися слобідські козацькі полки, замість яких створювалися п’ять гусарських полків. Автономія Слобожанщини була ліквідована.

4. Запорозька Січ у 1709 – 1734 рр. перебувала на території Кримського ханства (Кам’янська і Олешківська Січі). Загроза війни з Туреччиною (1735-1739 рр.) обумовила дозвіл царського уряду запорожцям повернутися на рідні землі. У 1734-1775 р. існувала Нова (Підпільненська) Січ, остання Запорозька Січ на українських землях. На цей час сталися зміни у внутрішньому житті Січі. Посилилося соціальне розшарування козаків. Зміцнювалося становище старшини, частішали соціальні конфлікти. Царський уряд особливо прагнув до ліквідації Запорозької Січі, бо її устрій був дисонансом з феодально-кріпосницькими порядками Росії. По закінченню російсько-турецької війни 1768-1774 рр. російські війська під командуванням генерала Текелія 4-5 травня 1775 р. раптово оточили і зайняли Січ. 3 серпня 1775 р. було видано царський маніфест про ліквідацію Запорозької Січі. Петро Калнишевський був останнім кошовим отаманом Запорозької Січі.

Таким чином, у 60-80-ті рр. ХVІІІ ст. всі українські землі в Росії (Гетьманщина, Слобожанщина і Запорозька Січ) втратили свою автономію, перетворилися на звичайні провінції Російської імперії. Втрата залишків власної державності мала тяжкі наслідки для подальшого розвитку українського народу в складі Росії.

Політичні події на українських землях у другій половині ХVІІ ст. «Руїна»

1. Політика гетьманів І. Виговського та Ю. Хмельницького. Розпад Української держави.

2. Посилення руйнаційних процесів, боротьба за збереження української державності.

3. Причини руйнації.

1. У серпні 1657 р. Богдан Хмельницький помер. Він прагнув зробити гетьманство в Україні спадкоємним, закріпити його за своїм родом і домігся на це згоди старшини. По смерті батька гетьманом було обрано Ю. Хмельницького, але на той час йому було лише 16 років, він молодий, недосвідчений. Тому «гетьманом на той час» було обрано Івана Виговського (1657-1659 рр.), який за Б. Хмельницького був генеральним писарем, походив із шляхти, здобув гарну освіту. І. Виговський продовжив незалежну політику Б. Хмельницького. У жовтні 1657 р. він уклав союз зі Швецією (Корсунський трактат). І. Виговський був відомий симпатіями до Польщі, його підтримувала частина старшини. Тому російський уряд ставиться до нього з підозрою і пересторогою, таємно підтримує його противників. Навесні-влітку 1658 р. відбувається повстання проти І. Виговського, очолене полтавським полковником Мартином Пушкарем та кошовим Запорізької Січі Яковом Барабашем. У червні 1658 р. за допомогою татар І. Виговський жорстоко придушив це повстання.

У серпні 1658 р. І. Виговський з Річчю Посполитою укладає Гадяцький трактат, за яким Київське, Брацлавське і Чернігівське воєводства входили до складу Речі Посполитої як окреме державне утворення під назвою Велике князівство Руське, нарівні з Королівством Польським і Великим князівством Литовським. Тобто Річ Посполита повинна була складатися з трьох рівноправних частин: Королівства Польського, Великого князівства Литовського та Великого князівства Руського. У Великому князівстві Руському повинні були бути свій гетьман, уряд, адміністрація, фінанси, військо. Реєстр встановлювався у 60 тисяч. На гетьмана всі стани Великого князівства Руського обирали чотирьох кандидатів, з яких одного затверджував король. Унія скасовувалася, православна церква зрівнювалася в правах з католицькою. Православні митрополит та єпископи брали участь у роботі сейму. Сейм був спільним для представників всіх трьох частин держави. Надавалися свобода слова і друку, право заснувати два університети (академії) у Києві і ще в якомусь місті, а шкіл і друкарень скільки потрібно.

Цей трактат був вигідний для Української Держави, але не реалізований. Він призвів до війни з Росією. 29 червня 1659 р. у битві під Конотопом російське військо зазнало нищівної поразки від українсько-польсько-татарського війська. Але закріпити цю перемогу І. Виговський не зміг. Соціальні низи (селянство і рядове козацтво) та частина старшини, яка була проросійськи настроєна, Гадяцький тракт не прийняли, особливо на Лівобережжі. Проти І. Виговського розгортається велике повстання, по суті, це була громадянська війна. Намагаючись зберегти владу, у вересні 1659 р. в селі Германівка І. Виговський скликає козацьку раду, але козаки виступають проти нього.

Новим гетьманом обирають Юрія Хмельницького (1659 – 1663 рр.),людину нерішучу, із слабкою волею. У жовтні 1659 р. Ю. Хмельницький укладає з царським урядом «Переяславські статті», за якими обмежувались автономні права України, а саме: козацьке військо на чолі з гетьманом підпорядковувалось верховній владі царя; нового гетьмана можна було обирати лише з дозволу царя; гетьману заборонялося самовладно призначати полковників та генеральну старшину; заборонялося зноситися з іншими державами; Київський митрополит ставав підлеглим московського патріарха; московські воєводи з гарнізонами розташовувалися у Києві, Переяславі, Ніжині, Брацлаві, Умані, Чернігові; кожен міг звертатися до царського уряду оминаючи гетьмана; російським поміщикам негайно повертали їх втікачів.

Тобто цей договір був значним обмеженням Березневих статей 1654 р., що викликало невдоволення частини старшини. У 1660 р. Росія відновила війну з Річчю Посполитою. Восени цього року російсько – українське військо здійснює похід на Волинь. Під Чудновим російське військо було оточене поляками і капітулювало, а українське військо обложене під Слободищами. За таких умов Ю. Хмельницький укладає союз з Річчю Посполитою і 7 жовтня 1660 р. підписує Чуднівський (Слободищенський) трактат, складений на основі Гадяцького трактату, але без Великого князівства Руського. Лівобережні козацькі полки виступили проти цього договору. У 1661-1662 рр. в Україні знову громадянська війна. Втративши владу Ю. Хмельницький наприкінці 1662 р. зрікається булави і йде до монастиря.

У 1663 р. Українська держава розпалася на дві частини по Дніпру.

2. На Правобережжі гетьманом було обрано Павла Тетерю (1663 – 1665 рр.), зятя Б. Хмельницького. Він проводить політику, спрямовану на зміцнення союзу з Польщею. У 1663-1664 рр. за підтримки П. Тетері король Речі Посполитої Ян Казимир здійснює великий похід на Лівобережжя, під час якого І. Богун і І. Виговський були розстріляні поляками, а Ю. Хмельницького ув’язнено в Марієнбурзі (на півночі Польщі). Цей наступ було відбито. Пропольська політика П. Тетері викликала масове невдоволення, проти нього почалися повстання. Забравши клейноди та скарб, П. Тетеря втік до Польщі.

На Правобережжі розгорнулася боротьба за булаву, з’явилося декілька претендентів. Переміг Петро Дорошенко (1665 – 1676 рр.), який почав рішучу боротьбу за возз’єднання українських земель в єдину Українську державу. У 1666 – 1667 рр. він завдав поразки польським військам і звільнив від них Правобережжя.

На Лівобережжі у 1663 р. також триває боротьба за булаву між кількома претендентами. У червні 1663 р. у Ніжині відбулася «Чорна рада», на якій гетьманом було обрано Івана Брюховецького (1663 – 1668 рр.), людину хитру, честолюбну, безпринципну, прихильника союзу з Росією. Новий гетьман підписав з царським урядом Батуринські (1663 р.) та Московські статті (1665 р.), за останніми

нового гетьмана можна було обирати в присутності царських посланців, а за підтвердженням він повинен був їхати до Москви на поклін до царя; під безпосереднє управління царських воєвод, які розміщувалися з гарнізонами, переходили Київ, Чернігів, Переяслав, Ніжин, Полтава, Новгород-Сіверський, Кременчук, Кодак; також російські урядовці до царської скарбниці збирали всі українські податки, для оподаткування ж проводився перепис населення; київський митрополит призначався за згодою Москви.

Тобто Україна фактично втрачала адміністративну та фінансову самостійність, від її суверенітету залишалася лише форма. У 1666-1667 рр. російські воєводи та урядовці проводять перепис населення і збирання податків, що викликає масове невдоволення. Зростають антиросійські настрої. Особливе обурення викликало укладене у 1667 р. Андрусівське перемир’я між Росією і Р Річчю Посполитою, за яким закріплювався поділ України по Дніпру. У 1667-1668 рр. на Лівобережжі прокотилася хвиля антиросійських повстань. І. Брюховецький, щоб зберегти булаву, таємно закликає народ до повстання, встановлює зносини з П. Дорошенком, який влітку 1668 р. починає наступ на Лівобережжя. У червні 1668 р. І. Брюховецького вбивають його прибічники.

Так, влітку – восени 1668 р. П. Дорошенко об’єднує під своєю владою обидві частини Української держави. Але восени 1668 р. наступ польських військ на Правобережжя примусив П. Дорошенка повернутися.

На Лівобережжі наказним гетьманом він залишив Дем’яна Многогрішного(1668-1672 рр.), який під тиском проросійської частини старшини і російських військ визнає владу царя. Українська держава знову розколюється по Дніпру. У 1669 р. Д. Многогрішний укладає Глухівські статті, за якими російські воєводи з гарнізонами розміщувалися тільки у Києві, Ніжині, Чернігові, Переяславі, Остері, але без права втручатися в місцеве управління і суд, податки збиралися місцевою адміністрацією до гетьманської скарбниці, категорично заборонялося гетьману зноситися з іншими державами, реєстр встановлювався у 30 тисяч, селянам обмежувався перехід до козацького стану, розширювалися права і привілеї козацької старшини.

Д. Многогрішний був людиною простою і неписьменною (за власним визначенням), поганий дипломат, брутальний у погоджені з старшиною, прямий і різкий з царським урядом. Допускав зловживання владою, не забезпечив собі підтримки з боку старшини, не налагодив добрих стосунків із царським урядом. У результаті старшина організувала змову. У березні 1672 р. гетьмана таємно у Батурині схопили, закували в заліза і відвезли до Москви. Там його піддали тортурам, засудили до страти, але помилували і заслали до Сибіру.

Гетьманом на Лівобережжі було обрано Івана Самойловича (1672 – 1687 рр.), енергійну, честолюбну людину. Він укладає Конотопські (1672 р.) та Переяславські статті (1674 р.), за якими відбувається подальше розширення привілеїв козацької старшини та обмеження прав гетьмана, зокрема, не судити і не карати старшину, також заборонено приймати втікачів з Росії, а тих, що є – повернути.

І. Самойлович налагодив добрі стосунки з старшиною. При ньому почалася консолідація суспільно-політичних та соціально-економічних відносин в Гетьманщині, зростає старшинське землеволодіння, формується нова панівна верхівка. Потроху починають відроджуватися феодальні відносини. У 1685 р. Українська православна церква переходить під владу московського патріарха. У зовнішній політиці І. Самойлович прагнув об’єднати всі українські землі і вороже ставився до Польщі. У 1674 р. І. Самойлович з російськими військами починає наступ на Правобережжя проти П. Дорошенка.

На цей час становище П. Дорошенка на Правобережжі дуже складне. Проти нього виступають конкуренти на гетьманську булаву – Петро Суховій (1668 – 1669рр.) та Михайло Ханенко (1669-1674 рр.), останнього підтримує Польща. Щоб зміцнити свою владу П. Дорошенко на початку 1669 р. укладає угоду з Туреччиною, за якою приймає протекторат турецького султана. У 1672 р. за підтримки П. Дорошенка Туреччина починає війну з РП, в якій остання зазнає поразки і за Бучацьким договором (жовтень 1672 р.) зрікається Правобережжя. Поділля відходило до Туреччини, а Київщина і Брацлавщина дісталися П. Дорошенкові, як васалу Туреччини.

У 1674 р. на Правобережжя, сильно спустошене турками і татарами, починає наступ І. Самойлович з російськими військами. Його радо зустрічає місцеве населення. У березні 1674 р. М. Ханенко віддає булаву І. Самойловичу. П. Дорошенко чинить опір і за підтримки турок кілька разів відбиває наступ І. Самойловича і російських військ, але, втративши підтримку населення, змушений капітулювати і у вересні 1676 р. складає свої повноваження і віддає гетьманську булаву І. Самойловичу.

Так на осінь 1676 р. під владу І. Самойловича перейшла більша частина Правобережжя, але боротьбу за ці землі починає Туреччина. Під час російсько-турецької війни 1677-1681 рр. відбулися два Чигиринських походи (1677, 1678 рр.). У результаті за Бахчисарайським перемир’ям 1681 р. обидві держави визнали статус-кво. Правобережжя залишилося за Туреччиною. Але Річ Посполита продовжила боротьбу за Правобережну Україну.

На цей час руйнація Української держави фактично завершується. На Правобережжі вона знищена, а на Лівобережжі збереглася у вигляді Гетьманщини, автономного утворення в складі Росії, права якого поступово обмежувалися протягом наступного століття.

3. Серед причин руйнації слід назвати:

1. Відсутність консолідації серед політичної еліти (козацької старшини) молодої Української держави, в якій групові інтереси часто переважали над загальнодержавними;

2. Прорахунки у внутрішній політиці гетьманів, які призводили до загострення соціально-політичної боротьби, що часом набирала форм громадянської війни;

3. Спадковий гетьманат, як цього прагнув Б. Хмельницький, не було встановлено, затвердилася республікансько – олігархічна форма правління, що провокувало міжусобну боротьбу за булаву і обумовлювало слабкість центральної влади і всевладдя старшини на місцях;

4. Агресія (в різних формах) з боку сусідніх держав, що прагнули захопити українські землі.

· Главная

 

· Детали


Дата добавления: 2015-09-02; просмотров: 93 | Нарушение авторских прав


<== предыдущая страница | следующая страница ==>
Соціально-економічний та суспільно-політичний устрій Русі в Х- на початку ХІІ ст.| Ліквідація автономного устрою Гетьманщини, Слобожанщини та Запорозької Січі у ХVІІІ ст.

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.012 сек.)