Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АрхитектураБиологияГеографияДругоеИностранные языки
ИнформатикаИсторияКультураЛитератураМатематика
МедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогика
ПолитикаПравоПрограммированиеПсихологияРелигия
СоциологияСпортСтроительствоФизикаФилософия
ФинансыХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника

Академія Ґейтена 2 страница

ІМПУЛЬС 1 страница | ІМПУЛЬС 2 страница | ІМПУЛЬС 3 страница | ІМПУЛЬС 4 страница | ІМПУЛЬС 5 страница | ІМПУЛЬС 6 страница | ІМПУЛЬС 7 страница | ІМПУЛЬС 8 страница | ІМПУЛЬС 9 страница | АКАДЕМІЯ ҐЕЙТЕНА 4 страница |


Читайте также:
  1. 1 страница
  2. 1 страница
  3. 1 страница
  4. 1 страница
  5. 1 страница
  6. 1 страница
  7. 1 страница

Дівчинка заворушилася.

- Наталі, ти турбуєш Порцію, - сказав Ґреґорі.

Жінка на ім’я Наталі розреготалася.

- Стули своє хавало! Весь світ на вухах стоїть! - Люди довкола продовжували торувати Шлях Біженців. Ніхто не звернув уваги, і Клай подумав: “ Ось як ми поводимося. Це природно, коли випадає дно. Коли камери не знімають, будинки не горять і Андерсон Купер не говорить: “А на зв’язку з нами знову студія CNN в Атланті”. Це природно за обставин, коли Міністерство внутрішньої безпеки розпущене з причин всезагального безуму”.

- Дозвольте мені взяти хлопчика, - сказав Клай. - Я понесу його, доки ви не знайдете чогось кращого, щоб його покласти. Той візок геть ні до чого не придатний. - Він подивився на Тома. Той мовчки знизав плечима і кивнув.

- Тримайтеся від нас подалі, - сказала Наталі, і раптом в її руці з’явився пістолет. Невеликий, може, всього лише двадцять другого калібру, але навіть такий може наробити лиха, якщо куля влучить у потрібне місце.

Клай почув, як по обидва боки від нього витягають зброю, і зрозумів, що Том і Аліса спрямовують на Наталі дула пістолетів, взятих у будинку Нікерсонів. Схоже, тепер це теж було нормально.

- Заберіть пістолет, Наталі, - сказав він. - Ми вже йдемо.

- Ви сто пудів маєте рацію, чорт вас забирай, - відказала вона і поправила вільною рукою неслухняну прядку волосся, що лізла в око. Здавалося, вона не усвідомлює, що молодий чоловік і ще молодша жінка з компанії Клая тримають її на мушці. Тепер люди, що проходили повз них, все-таки звертали увагу, але єдиною їхньою реакцією було прискорення ходи, щоб трохи швидше оминути місце сутички і можливого кровопролиття.

- Ходімо, Клаю, - спокійно промовила Аліса і поклала вільну руку на його зап’ястя. - Поки когось не застрелили.

Вони знову рушили. Аліса йшла, тримаючи Клая за руку, наче він був її хлопцем. “ Просто невеличка прогулянка опівночі”, - подумав Клай, хоча не мав жодного уявлення, котра зараз година, і йому було байдуже. Його серце скажено калатало в грудях. Том ішов поряд із ними, але до наступного повороту просувався спиною вперед, тримаючи пістолета напоготові. Клай подумав, що Том хоче встигнути вистрілити у відповідь, якщо Наталі все ж вирішить скористатися своїм пугачем. Тому що в ці часи, коли телефони вимкнені до подальшого сповіщення, стріляти у відповідь - теж звичайна річ.

 

 

 

Перед самим світанком, йдучи трасою-102 на схід від Манчестера, вони почули музику, дуже тиху.

- Ісусе, - сказав Том, зупиняючись на ходу. - Це ж “Прогулянка слоненяти”[28].

- А що воно таке? - зацікавлено запитала Аліса.

- Інструменталка для великого оркестру, ще того періоду, коли бензин був по двадцять п’ять центів. Лез Браун і його “Знаменитий оркестр” чи хтось на зразок нього. У моєї матері була платівка.

Двоє чоловіків порівнялися з ними і спинились, щоб перепочити. Обидва були літніми, але виглядали бадьоро. “ Наче двійко листонош, що недавно вийшли на пенсію, а тепер пішли у похід і досліджують котсволдські гори, - подумав Клай. - Де б вони не були”. Один ніс рюкзак - не звичайний, а великий похідний, натягнутий на раму, що сягав до пояса, - а в іншого був наплічник через праве плече. Через ліве було перекинуте щось схоже на вінчестер тридцятого калібру.

Похідний Рюкзак стер передпліччям піт зі зморшкуватого чола і сказав:

- Може, у твоєї мами й була версія Леза Брауна, синку, але швидше за все то був Дон Коста чи Генрі Манчині. Їх любили у народі. А це... - Він схилив голову в той бік, звідки линула ледь чутна мелодія. -...це Лоуренс Вельк, голову даю на відсіч.

- Лоуренс Вельк, - видихнув Том мало не з благоговійним трепетом.

- Хто? - здивувалася Аліса.

- Послухай цю слонячу прогулянку, - сказав Клай і розсміявся. Він почувався втомлено і кепсько. На думку спало, що та музика страшенно сподобалася б Джонні.

Похідний Рюкзак зміряв його поглядом, у якому читалася легка зневага, і знову звернувся до Тома.

- Це Лоуренс Вельк, точно. Мої очі вже й наполовину не так добре бачать, як раніше, але зі слухом усе в нормі. Ми з дружиною дивилися його шоу кожного клятого суботнього вечора.

- Для Доджа тоді теж були непогані часи, - додав Наплічник. Більше він нічого не сказав протягом усієї розмови, і Клай не мав жодного уявлення, що 6 це могло означати.

- Лоуренс Вельк та його “Оркестр шампанського”, - сказав Том. - Подумати тільки.

- Лоуренс Вельк і його “ Композитори шампанського”, - виправив Похідний Рюкзак. - Господи Ісусе.

- Не забувайте про сестер Леннон і чарівну Алісу Лон, - сказав Том.

Примарна музика на віддалі змінилася.

- А це вже “Калькутта”, - визначив Похідний Рюкзак і зітхнув. - Ну добре, ми пішли. Приємно було провести з вами час цього дня.

- Ночі, - виправив Клай.

- Ні, - заперечив Похідний Рюкзак. - Зараз це - наші дні. Невже ви не помітили? Гарного вам дня, хлопці. І вам, маленька леді.

- Дякую, - тихо мовила маленька леді, що стояла між Клаєм та Томом.

Похідний Рюкзак знову рушив у путь. Наплічник рішуче став у стрій поряд із ним. Довкола них рівномірна процесія танцюючих ліхтарних променів вела людей далі у Нью-Гемпшир. Тоді Похідний Рюкзак спинився і озирнувся, щоб сказати напутнє слово.

- Не слід залишатися на дорозі довше, ніж іще на годину, - сказав він. - Знайдіть будинок чи мотель і сховайтеся там. Ви ж знаєте про черевики?

- А що з черевиками? - запитав Том.

Похідний Рюкзак терпляче подивився на нього - мабуть, так він дивився на кожного, хто був повним дурнем і нічого не міг із цим вдіяти. Десь далеко “Калькутта” (якщо це була вона) змінилася полькою. У туманній, мрячній ночі це звучало по-дурному. А ще й цей старий з величезним рюкзаком на плечах говорив про черевики.

- Заходячи в будинок, виставляйте черевики за поріг, - сказав Похідний Рюкзак. - Психи їх не заберуть, не бійтеся, а інші люди зрозуміють, що місце зайняте і що треба йти далі, шукати собі інше. Так можна запобігти... - він ковзнув поглядом по важкому автомату, який тримав у руках Клай, -...нещасним випадкам.

- А що, траплялися нещасні випадки? - запитав Том.

- О, так, - сказав Похідний Рюкзак з моторошною байдужістю. - Нещасні випадки трапляються завжди, бо люди є люди. Але будинків повно, так що з вами це не обов’язково мусить статися. Просто виставте черевики за поріг.

- А звідки ви це знаєте? - запитала Аліса.

Він посміхнувся їй, і від цього його обличчя стало набагато приємнішим. Перед Алісою годі було втримати посмішку, бо вона була молода і гарненька - навіть о третій годині ночі.

- Люди говорять, я слухаю. Я говорю, іноді інші слухають. Ви слухали?

- Так, - підтвердила Аліса. - Слухати я вмію - це одна з моїх сильних сторін.

- Тоді передайте далі. Досить з нас і того, що доводиться боротися з ними. - Уточнювати не було потреби. - Не вистачало, Щоб ми билися між собою.

Клай подумав про Наталі та її пістолет двадцять другого калібру і сказав:

- Це точно. Спасибі.

- Це ж “Полька пивного барильця”, правда? - запитав Том.

- Так, синку, - відповів йому Похідний Рюкзак. - Майрон Флорен на акордеоні. Царство йому небесне. Ви можете перебути у Ґейтені. Це невеличке гарне село по дорозі, приблизно за дві милі звідси.

- Ви там збираєтеся зупинитися? - запитала Аліса.

- Ні, ми з Рольфом, мо’, проберемося трохи далі.

- Чому?

- Тому що ми можемо, і крапка, маленька леді. Гарного вам дня. Цього разу вони не заперечили йому, і хоча обом чоловікам було під сімдесят, вони швидко зникли з поля зору, за променем одного-єдиного ліхтарика, який тримав у руках Наплічник - Рольф.

- Лоуренс Вельк і його “Композитори шампанського”, - захоплено повторив Том.

- “Прогулянка слоненяти”, - сказав Клай і розсміявся.

- А чому для Доджа теж тоді були непогані часи? - захотіла дізнатися Аліса.

- Гадаю, тому, що він міг, - відповів Том і розреготався, побачивши на її обличчі розгублений вираз.

 

 

 

Музика лунала з Ґейтена, невеличкого гарного села, у якому їм порадив зупинитися Похідний Рюкзак. За гучністю вона не могла зрівнятися з концертом “AC/DC” у Бостоні, на який Клай ходив ще підлітком, - після цього у нього ще довго дзвеніло у вухах, - але все-таки була досить гучною і викликала в пам’яті літні концерти груп, які він відвідував у Саут-Бертвіку з батьками. Насправді він уявляв собі, що джерело музики неодмінно буде виявлено у ґейтенскому міському парку: буцімто якийсь літній чоловік (не мобілоїд, а одурманений лихом) забрав собі у голову зробити музичний супровід для масового переселення, поставивши щось стареньке і легке та пропускаючи цю музику через гучномовці з живленням від батарейок. У Ґейтені справді був міський парк, але він був безлюдний, за винятком кількох людей, що у світлі ліхтариків і гасових ламп їли чи то пізню вечерю, чи то ранній сніданок. Місце, звідки линула музика, було трохи далі на північ. На той час Лоуренс Вельк поступився місцем трубачеві, який грав таку спокійну мелодію, що від неї хилило на сон.

- Це ж Вінтон Марсаліс, правда? - запитав Клай. Він сам уже дійшов висновку, що на цю ніч з них досить, бо Аліса здавалася смертельно втомленою.

- Він чи Кенні Джі, - відповів Том. - Ти ж знаєш, що сказав Кенні Джі, коли вийшов із ліфта?

- Ні, - сказав Клай, - але ти мені це скажеш, я впевнений.

- “Ого! А там ковбасить!”

- Це так смішно, що моє почуття гумору не витримало і вибухнуло, - уїдливо відзначив Клай.

- Не доганяю, - здивувалася Аліса.

- Це навіть пояснювати не варто, - відповів їй Том. - Слухайте, здається, з нас уже годі. Я зараз помру.

- І я, - закивала Аліса. - Думала, що завдяки грі у футбол я у формі, але справді втомилася.

- Еге ж, - погодився Клай. - Разом з дитиною нас уже троє.

Вони вже проминули квартал ґейтенських крамниць, і, згідно з дороговказами, Мейн-стрит - те саме, що й траса-102, - тепер стала Академічною авеню. Клая це не здивувало, бо вивіска на околицях міста стверджувала, що Ґейтен - це батьківщина історичної Академії Ґейтена, закладу, неточні чутки про який долітали до Клая. Він гадав, що це одна з тих приватних середніх шкіл Нової Англії для хлопчиків, які не можуть навчатися в Ексетері чи Мільтоні. І чекав, що вони втрьох досить скоро опиняться у володіннях королів-бюргерів, з крамницями, де продаються теплі кашне, і мережею мотелів, проте ця частина нью-гемпширської траси-102 виявилася забудованою дуже охайними будиночками. Проблема була у тому, що перед більшістю дверей стояли черевики - часом навіть по чотири пари.

Подорожні знаходили собі прихисток на наступний день, і пішохідний рух ставав менш жвавим. Біля автозаправки “Сітґо на Академічній”, наблизившись до колон, обкладених булижниками, Що обрамлювали під’їзну алею, вони почали наздоганяти трійцю: двох чоловіків і жінку. Усі вони вже давно досягли середнього віку. Ці троє, повільно бредучи тротуаром, обдивлялися кожний будинок, шукаючи той, перед дверима якого не буде черевиків. Жінка сильно кульгала, і один із чоловіків притримував її за талію.

Академія Ґейтена була ліворуч, і Клай збагнув, що музика (у той момент звучала монотонна, переобтяжена струнними, версія “Забери мене на місяць”) лунала звідти. Він помітив іще дві речі. По-перше, дорожнього сміття - порваних пакетів, недоїдених овочів, обгризених кісток - тут було особливо багато, а найбільш засміченим виявився поворот на посилану гравієм під’їзну доріжку до Академії. По-друге, там стояло двоє людей. Одним із них був старий сутулий чоловік, що спирався на палицю. Інший - хлопчик з акумуляторним ліхтарем, затиснутим між черевиками. На вигляд йому було років дванадцять, не більше. Він прихилився до однієї з колон і дрімав. Хлопчик був вдягнений у щось схоже на шкільну форму: сірі брюки, сірий светр, бордовий піджак із гербом.

Коли трійця, що була попереду Клая та його друзів, порівнялася з під’їзною доріжкою Академії, старий, вдягнений у твідовий піджак із латками на ліктях, звернувся до них пронизливим, “мене-почують-у-найдальшому-кутку-аудиторії” голосом.

- Здрастуйте, люди! Здрастуйте, кажу вам! Чи не зайдете до нас? Ми можемо надати вам притулок, але, найважливіше, ми повинні...

- Ми нічого не повинні, пане, - сказала жінка. - У мене чотири мозолі, по два на кожній ступні, вони лопнули, і я ледве йду.

- Але ж тут багато місця... - почав старий. Чоловік, що підтримував жінку, певне, зиркнув на нього з такою неприязню, що старий замовк. Трійця проминула під’їзну доріжку, колони і вивіску на старомодних залізних гачках у формі літери “S”. На вивісці був напис “ АКАДЕМІЯ ҐЕЙТЕНА ЗАСНОВАНА 1846” і “ Юний розум - світоч у темряві”.

Старий знову згорбився над своєю палицею, але потім побачив Клая, Тома та Алісу, які наближалися, й ще раз розправив плечі. Здавалося, що він от-от покличе їх, але потім, очевидно, передумав, бо вирішив, що його викладацький метод не спрацьовує. Замість цього він ткнув свого напарника у ребра кінчиком палиці. Хлопчик розпрямився з диким виразом на обличчі, а за їхніми спинами, там, де в темряві бовваніли цегляні будівлі, розташовані на схилі пологого пагорба, “Забери мене на місяць” змінилася таким само млявим виконанням композиції, яка колись, можливо, називалася “Я тебе забуду”.

- Джордане! - наказав старий. - Твоя черга! Запроси їх!

Хлопчик на ймення Джордан здригнувся, блимнув очима на старого, тоді перевів похмурий недовірливий погляд на трійцю нових незнайомців, що наближалися. Клаєві згадалися Шалений Заєць й Сонько з “ Аліси у країні чудес”. Може, й дарма - швидше за все, що дарма, - але він був дуже втомлений.

- Та ці такі самі, сер, - сказав хлопчик. - Вони не зайдуть. І ніхто не зайде. Ми спробуємо знову завтра вночі. Я хочу спати.

І тут Клай зрозумів, що, незважаючи на втому, вони з’ясують, що потрібно старому... тобто якщо Том і Аліса категорично не відмовляться. Частково через те, що супутник старого нагадав йому Джонні, так, але переважно тому, що малий вже зневірився і твердо вирішив, що нізвідки чекати допомоги у цьому не-надто-прекрасному новому світі - він і той, кого він називав сером, були самі по собі, тому що тепер це було нормально. Тільки якщо це правда, то невдовзі могло виявитися, що не залишилося нічого вартого порятунку.

- Давай, - заохотив його старий. Він знову штрикнув Джордана кінчиком палиці, але не сильно. Не боляче. - Скажи їм, що ми можемо надати їм притулок, у нас багато місця, та спочатку вони мусять дещо побачити. Комусь треба це побачити. Якщо вони теж відмовляться, тоді на сьогодні буде все.

- Добре, сер.

Старий посміхнувся, оголивши повний рот здоровенних, як у коня, зубів.

- Дякую, Джордане.

Не виявляючи жодного ентузіазму, хлопчик поплентався до них, запорошені черевики човгали по землі, а сорочка стирчала з-під светра. В одній руці він тримав ліхтаря, що тихенько шипів. Під очима у дитини від недосипання були темні кола, а волосся давно треба було вимити.

- Томе? - мовив Клай.

- Побачимо, що йому потрібно, - вирішив Том, - бо я так розумію, це потрібно насамперед тобі, але...

- Панове? Перепрошую, панове?

- Секундочку, - сказав Том хлопцеві й знову повернувся до Клая. Його обличчя спохмурніло. - Але за годину почне світати. Може, навіть раніше. Тож краще було 6, аби слова старого виявилися правдою щодо місця, де ми можемо зупинитися.

- О, так, сер! - втрутився Джордан. У хлопчика був такий вигляд, ніби він не хоче ні на що сподіватися і нічого не може з собою вдіяти. - Повно місця. Сотні спалень, не кажучи вже про Читем-лодж. Минулого року там зупинявся Тобіас Вольф. Він читав лекцію за своєю книжкою “Стара школа”.

- Я читала, - вражено сказала Аліса.

- Хлопці, у яких не було мобільних, усі повтікали. А ті, у кого були...

- Ми знаємо, що з ними сталося, - сказала Аліса.

- Я стипендіат. Жив у Головеї. У мене не було мобільного. Коли мені треба було подзвонити додому, то доводилося просити у старости, і всі хлопці кепкували з мене.

- Схоже, ти, Джордане, став тим, хто сміється останнім, - сказав Том.

- Так, сер, - відповів він шанобливо, але у світлі ліхтаря, що шипів, Клай не помітив, щоб він сказав це зі сміхом, а відчув тільки скорботу та втому. - Чи не були б ви такі ласкаві підійти й познайомитися з Директором?

І незважаючи на те, що він сам, безперечно, був страшенно втомлений, Том відповів з абсолютною ввічливістю, наче вони стояли на сонячній веранді - наприклад, на організованому батьківським комітетом чаюванні, а не на засміченому узбіччі Академічної авеню о чверть на п’яту ранку.

- Ми зробимо це із задоволенням, Джордане.

 

 

 

- Переговірні пристрої диявола - ось як я їх називав, - сказав Чарльз Ардай, який двадцять п’ять років був деканом факультету англійської мови в Академії Ґейтена й на час Імпульсу виконував обов’язки директора Академії. Зараз він навдивовижу спритно долав підйом, шкандибав, спираючись на палицю, та тримався тротуару, щоб не вступити в річку помиїв, які вкривали під’їзну алею до Академії. Джордан сторожко йшов за ним, а трійця позаду. Джордан нервував, що старий може втратити рівновагу. Клай побоювався, що у чоловіка станеться серцевий напад, бо той водночас говорив і видирався на схил, хай навіть на такий пологий.

- Звісно, я говорив це несерйозно - то був жарт, розіграш, комічне перебільшення. Та насправді мені ніколи не подобалися ці штуки, особливо в академічному середовищі. Я міг би заборонити їх використання у школі, але, ясна річ, мене ніхто б не слухав. Це все одно що приймати закони, які забороняють приплив, чи не так? - Він кілька разів важко видихнув. - Мій брат подарував мені мобільного на шістдесятип’ятиліття. Я його розрядив... - Видих, вдих. - І більше ніколи не заряджав. Вони випромінюють радіацію, ви це знаєте? Так, крихітними дозами, але все ж таки... джерело радіації так близько від голови людини... від мозку...

- Сер, вам варто почекати, поки ми доберемося до Тонні, - сказав Джордан. Він підхопив Ардая, коли палиця ковзнулась на гнилому недогризку фрукта і Директор на якусь мить під небезпечним кутом накренився на лівий борт.

- Мабуть, так буде краще, - підтримав хлопчика Клай.

- Так, - погодився Директор. - Тільки... я ніколи не довіряв їм, ось що я хочу сказати. До свого комп’ютера я ставився зовсім інакше. До нього я тягнувся, мов качка до води.

На вершині схилу головна дорога кампусу розходилася у вигляді літери Y. Ліворуч - вела до будівель, у яких, швидше за все, розміщувалися спальні. Права вела у напрямку лекційних корпусів, групи адміністративних будівель та арки, що білим сяйвом мерехтіла у темряві. Під нею пропливала річка сміття й викинутих обгорток. Директор Ардай повів їх у той прохід, старанно оминаючи сміття, а Джордан притримував його за лікоть. Музика - тепер Бет Мідлер співала про “Вітер під моїми крилами” - йшла з-за арки, і Клай побачив, що серед кісток і порожніх пакетиків з-під чіпсів валяються компакт-диски. У нього з’явилося якесь неприємне передчуття.

- Гм, сер? Пане директор? Може, нам варто просто...

- З нами все буде гаразд, - запевнив його Директор. - Ти грав у музичні стільці, коли був дитиною? Авжеж, грав. Так от, поки музика грає, нам нема про що турбуватися. Ми глянемо одним оком, а тоді підемо до Читем-лоджу. Це резиденція директора. Менш ніж у двохстах ярдах від Тонні-філду. Запевняю вас.

Клай подивився на Тома, а той у відповідь знизав плечима. Аліса кивнула.

Джордан випадково глянув на них (досить занепокоєно) і став свідком цієї мовчазної наради.

- Ви повинні це побачити, - сказав він їм. - Директор має рацію. Поки не побачите, не зрозумієте.

- Що побачимо, Джордане? - запитала Аліса.

Але Джордан тільки подивився на неї - великими юними очима з темряви.

- Почекайте, - сказав він.

 

 

 

- А хай йому грець! - вирвалося у Клая. У голові ці слова звучали як голосний зойк, викликаний здивуванням та страхом - може, з дещицею гніву, - але назовні вийшло щось більш схоже на п’яне скиглення. Частково це могло зумовити те, що в такій близькості музика гриміла майже так само гучно, як і на тому давно минулому концерті “AC/DC” (хоча Дебі Бун з її солоденьким школярським виконанням пісні “Ти світло мого життя” навіть на повній гучності не витримувала порівняння з “Дзвонами пекла”), але в основному це по-справжньому шокувало. Він гадав, що після Імпульсу та їхньої втечі з Бостона готовий до всього. Виявилося, що помилявся.

Клаю здавалося, що такі приватні середні школи, як ця, не опускалися до чогось настільки плебейського (і такого касового), як футбол, але вочевидь тут він відігравав велику роль. Трибуни, що височіли по обидва боки стадіону Тонні-філд, виглядали так, наче могли вмістити тисячу вболівальників, і були прикрашені транспарантом, який тільки зараз мав не найкращий вигляд через дощову погоду, що трималася останніми днями. На дальньому кінці поля стояло майстерно зроблене табло, по якому вгорі бігли великі літери. У темряві Клай не міг розібрати, що там написано, хоча цілком можливо, йому б це не вдалося навіть удень. Світла було досить, щоби побачити сам стадіон, і лише це мало значення.

Кожен дюйм трави був зайнятий мобілоїдами. Вони лежали на спинах, як сардини у банці, нога до ноги, стегно до стегна, плече до плеча. Усі обличчя втупилися у чорне передсвітанкове небо.

- О Господи Ісусе, - видушив із себе Том. Одним кулаком він затискав собі рота.

- Підхопіть дівчину! -вигукнув Директор. -Вона зараз зомліє!

- Ні... зі мною все гаразд, - сказала Аліса, та коли Клай обійняв її однією рукою, вона повисла на ньому, часто дихаючи. Її очі були розплющені, але як у наркомана: вона дивилася в одну точку.

- Вони й під сидіннями на трибунах, - повідомив Джордан. Він говорив з удаваним спокоєм, але Клай цьому ані на йоту не повірив. То був голос хлопчика, який переконує своїх друзів, буцімто йому зовсім не гидко дивитися на личинок мух, що кубляться в очах дохлого кота... а потім перехиляється і вибльовує свій сніданок. - Я і Директор думаємо, що туди вони кладуть поранених, яким уже нічим не зарадиш.

- Ми з Директором, Джордане.

- Вибачте, сер.

Дебі Бун досягла поетичного катарсису і замовкла.

Настала пауза, а потім “Композитори шампанського” і Лоуренс Вельк знову почали виконувати “Прогулянку слоненяти”. “ Для Доджа тоді теж були непогані часи”, - подумав Клай.

- Скільки стереосистем вони зібрали докупи? - запитав він у Директора Ардая. - І як вони це зробили? Вони ж не мають мізків, заради всього святого, це зомбі! - Йому спала на думку жахлива ідея - нелогічна і водночас переконлива. - Це ви зробили? Щоб утихомирити їх чи... не знаю...

- Він цього не робив, - сказала Аліса тихим голосом зі свого безпечного сховку в обіймах Клая.

- Ні, обидва ваші припущення неправильні, - сказав йому Директор.

- Обидва? Я не...

- Мабуть, вони затяті меломани, - задумливо промимрив Том, - бо взагалі-то не люблять заходити всередину будинків. Але ж компакт-диски там, правильно?

- Не кажучи вже про стереосистеми, - додав Клай.

- Зараз немає часу пояснювати. Небо вже починає світлішати, і... розкажи їм, Джордане.

Джордан слухняно відповів, як учень, що повторює урок, якого не розуміє.

- Справжні вампіри мусять заховатися до того, як проспіває півень, сер.

- Правильно, перш ніж заспіває півень. Поки що просто спостерігайте. Це все, що від вас вимагається. Ви ж не знали, що є такі місця, чи не так?

- Аліса знала, - озвався Клай.

Вони дивилися. Ніч справді почала здавати свої позиції, тож Клай зрозумів, що очі на всіх тих обличчях розплющені. Він був цілком певен того, що вони не бачили, а просто... були розплющені.

“Тут відбувається щось погане, - подумав він. - Збирання у зграї було тільки початком”.

Дивитися на вкладені у штабелі тіла та байдужі обличчя-маски (здебільшого білі, адже це Нова Англія, врешті-решт) було теж страшно, але безтямні очі, здійняті до неба, сповнили його невимовним жахом. Десь неподалік заспівала перша вранішня пташка. Це був не півень, але Директор все одно здригнувся і похитнувся. Цього разу його підтримав Том.

- Ходімо, - сказав їм Директор. - До Читем-лоджу недалеко, але ми мусимо рушати. Від сирості мої ноги як дерев’яні. Тримай мене за лікоть, Джордане.

Аліса вивільнилася з обіймів Клая і підійшла до старого з іншого боку. Його посмішка швидше свідчила про незгоду, і він заперечливо похитав головою.

- Про мене подбає Джордан. Зараз ми дбаємо один про одного - правда, Джордане?

- Так, сер.

- Джордане? - звернувся до хлопчика Том. Вони наближалися до великого і досить претензійного особняка у стилі Тюдорів. Клай припустив, що це і є Читем-лодж.

- Так, сер?

- Я не зміг прочитати напис над табло. Що на ньому було написано?

- ЛАСКАВО ПРОСИМО НА ЗУСТРІЧ ВИПУСКНИКІВ! - Джордан хотів було посміхнутися, а тоді згадав, що цього року не буде ніякої зустрічі випускників - транспарант на трибунах вже почав вицвітати, - і його обличчя згасло. Якби не втома, він міг би опанувати себе, але було дуже пізно, майже світанок, тож на шляху до резиденції Директора останній студент Академії Ґейтена, який досі не зняв з себе бордово-сірий одяг, гірко розридався.

 

 

 

- Це було просто неймовірно, сер, - сказав Клай. Якось непомітно він почав звертатися до директора, як Джордан. Том та Аліса також. - Спасибі.

- Так, - закивала головою Аліса. - Дякую. Ніколи в житті я не з’їдала одразу два гамбургери - принаймні таких великих точно ніколи.

Була третя година наступного дня. Вони сиділи на задньому ґанку Читем-лоджу. Чарльз Ардай - Директор, як називав його Джордан, - приготував гамбургери на маленькому газовому грилі. Він сказав, що м’ясо можна їсти без побоювання, бо генератор, від якого живилася морозилка у кафетерії, працював до полудня вчорашнього дня (і справді, пиріжки, які вони дістали з холодильника, принесеного Томом та Джорданом із буфетної, були вкриті інеєм і тверді, як хокейні шайби). Він сказав, що смажити м’ясо, мабуть, безпечно до п’ятої години, хоча розважливіше було б пообідати раніше.

- Вони можуть почути запах їжі? - запитав Клай.

- Скажімо так: у нас немає ніякого бажання дізнаватися, чи це правда, - відказав Директор. - Чи не так, Джордане?

- Так, сер, - сказав Джордан і відкусив шматок другого гамбургера. Він жував уже повільніше, але Клай думав, що малий впорається з завданням. - Нам потрібно бути всередині, коли вони прокинуться і коли повертатимуться з міста. Вони ходять саме до міста. Просто спустошують його, як птахи викльовують до останнього зернятка поле з зерновими. Так каже Директор.

- Коли ми були у Молдені, то вони поверталися додому зграями раніше, - зауважила Аліса. - Правда, ми не знали, де їхній дім. - Вона не відводила погляду від таці з чашками пудингу. - Можна мені це?

- Авжеж. - Директор підштовхнув тацю ближче до неї. - І ще один гамбургер, якщо маєш бажання. Треба все з’їсти, а то зіпсується.

Аліса застогнала і заперечно похитала головою, але чашку з пудингом взяла. І Том також.

- Здається, вранці вони йдуть в один і той самий час, але тепер повертаються додому пізніше, - задумливо сказав Ардай. - Чому б це?

- Важко чимось розжитися? - висловила припущення Аліса.

- Можливо... - Він востаннє відкусив шматок гамбургера, а потім охайно прикрив залишки паперовою серветкою. - Як ви знаєте, зграй багато. У радіусі п’ятдесяти миль їх може бути не менше дюжини. Від людей, що йшли на схід, ми дізналися, що зграї є у Сендауні, Фремонті та Кандії. Вдень вони майже безцільно нишпорять у пошуках їжі, а може, й музики, а потім повертаються туди, звідки прийшли.

- Ви це напевно знаєте? - уточнив Том. Він покінчив з однією чашкою пудингу і взявся за наступну.

Ардай похитав головою.

- Нічого не можна сказати напевне, пане Маккурт. - Його волосся, що звисало довгими сивими пасмами (точно волосся професора англійської мови, подумав Клай), трохи розвіював спокійний полуденний вітерець. Хмари зникли. Із заднього ґанку відкривався гарний вид на кампус, поки що безлюдний. Джордан регулярно робив обхід навколо будинку, щоб розвідати ситуацію на схилі, який спускався до Академічної авеню, і доповідав, що там також усе тихо. - Ви не бачили інших їхніх нічліжок?

- Ні, - сказав Том.

- Але ми йшли в темряві, - нагадав йому Клай, - а нині ж темно, хоч око виштрикни.

- Так, - погодився Директор. Його голос лунав майже сонно. - Як у le moyen âge. Переклади, Джордане.

- У середні віки, сер.

- Добре. - Учитель поплескав учня по плечу.

- Навіть великі зграї можна було легко пропустити, - сказав Клай. - Їм би навіть ховатися не довелося.

- Ні, вони не ховаються, - заперечив Директор Ардай, складаючи руки дашком. - Принаймні поки що. Вони ходять зграями... нишпорять у пошуках їжі... а їхній груповий розум може слабшати, поки вони шукають їжу... але, мабуть, з кожним разом все менше. Імовірно, з кожним днем дедалі менше і менше.

- Манчестер згорів дотла, - ні сіло ні впало сказав Джордан. - Ми бачили пожежу звідси, правда, сер?

- Так, - підтвердив Директор. - Це було дуже сумне й страшне видовище.


Дата добавления: 2015-07-25; просмотров: 119 | Нарушение авторских прав


<== предыдущая страница | следующая страница ==>
АКАДЕМІЯ ҐЕЙТЕНА 1 страница| АКАДЕМІЯ ҐЕЙТЕНА 3 страница

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.031 сек.)