Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АрхитектураБиологияГеографияДругоеИностранные языки
ИнформатикаИсторияКультураЛитератураМатематика
МедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогика
ПолитикаПравоПрограммированиеПсихологияРелигия
СоциологияСпортСтроительствоФизикаФилософия
ФинансыХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника

Розділ двадцятий

Розділ дванадцятий | Розділ тринадцятий | Розділ чотирнадцятий | Розділ п’ятнадцятий | Розділ шістнадцятий 1 страница | Розділ шістнадцятий 2 страница | Розділ шістнадцятий 3 страница | Розділ шістнадцятий 4 страница | Розділ сімнадцятий | Розділ вісімнадцятий |


Читайте также:
  1. Алгоритм роботи командира взводу щодо забезпечення статутного порядку та військової дисципліни у підрозділі.
  2. Б) коли складові частки чітко визначені і відомо, хто із співавторів створив ту чи іншу частину — роздільне співавторство.
  3. Видача зброї та боєприпасів у підрозділах.
  4. Висновки до першого розділу
  5. Висновки до першого розділу.......................................................................................33
  6. Висновки до розділу 1
  7. Висновки до розділу 1

 

 

В середині серпня Джонні зостався у садибі Четсвортів сам, коли не брати до уваги Нго.Фата, що мав житло над гаражами. Господарі замкнули великий будинок і подалися на три тижні до Монреаля відпочити й розвіятись перед новим навчальним роком і осінньою гарячкою на підприємствах.

Роджер Четсворт залишив Джонні ключі від “мерседеса” своєї дружини, і Джонні вирушив до батька в Паунел, почуваючи себе справжнім можновладцем. Відносини батька з Чарлін Маккензі ввійшли у вирішальну стадію, і Герб уже не вдавав, ніби вчащає до неї тільки із безкорисливої турботи, щоб занедбаний будинок не завалився їй на голову. Навпаки, він так відверто упадав коло Чарлін, що Джонні стало трохи не по собі. Три дні він дивився на все те, а тоді сів у машину й повернувся до садиби Четсвортів, де взявся до читання й листування, і життя його потекло спокійно.

Одного дня він сидів посеред басейну в надувному плавучому кріслі, попивав холодний лимонад і читав літературно-критичний додаток до “Нью-Йорк таймс”, коли на краю басейну з’явився Нго Фат, скинув сандалі й спустив ноги у воду.

- О-о-о-о, - мовив він. - Багато краще. - І всміхнувся до Джонні. - Тихо; так?

- Дуже тихо, - погодився Джонні, - А як справи на курсах, Нго?

- Дуже добрі справи, - сказав Нго. - У нас буде в суботу виїзд. Перший раз. Дуже цікаво. Весь наш клас їздить.

- Іде, - поправив його Джонні і усміхнувся, уявивши собі, як весь клас Нго Фата чманіє від ЛСД чи псилоцибіну.

- Пробачте, що? - чемно звів брови Нго Фат.

- Весь ваш клас їде.

- А, так, дякую. Ми їдемо в Трімбулл на політичний мітинг. Ми всі думаємо, як нам щастить, що ми готуємо себе до американського громадянства в рік виборів. Це дуже повчально.

- Авжеж, аякже. Ну, а хто там виступатиме?

- Грег Стірс... - Нго затнувся й почав знов, дуже старанно вимовляючи слова: - Грег Стілсон, незалежний кандидат до палати представників.

- Чув про такого, - сказав Джонні, - А вам на курсах щось казали про нього, Нго?

- Так, ми трохи обговорювали цього чоловіка. Рік народження - тисяча дев’ятсот тридцять третій. Він був на різних роботах. Приїхав у Нью-Гемпшир у тисяча дев’ятсот шістдесят четвертому році. Викладач нам сказав: він тепер живе тут досить довго, і його вже не вважають зайдом.

- Зайдою, - поправив Джонні.

Нго поглянув на нього з чемним подивом.

- Кажуть, не зайд, а зайда.

- А, дякую.

- А вам той Стілсон не здається трохи дивним?

- В Америці він може бути дивним, - сказав Нго. - У В’єтнамі таких було багато. Таких людей, які... - Він замислився, бовтаючи своїми маленькими, мов у жінки, ногами в голубувато-зеленкуватій воді басейну. Потім знову звів очі на Джонні, - Я не знаю, як сказати це по-англійському... У нашій країні є така гра... Усміхнений тигр. Давня гра, і всі її люблять, як у вас бейсбол. Там, розумієте, одна дитина одягається тигром. Накидає на себе шкуру. Ця дитина бігає І пританцьовує, а інші діти намагаються зловити її. Дитина в шкурі сміється, але рикає і кусається, бо це така гра. Я думаю, той Стілсон теж знає цю гру.

Джонні занепокоєно дивився на Нго Фата.

А Нго здавався цілком спокійним, навіть усміхався:

- Тепер ми їдемо і побачимо самі. А потім у нас пікнік. Я сам печу два пироги. Думаю, буде добре.

- Має бути чудово.

- Буде дуже чудово, - сказав Нго, підводячись. - А потім у класі ми обговоримо все, що побачимо в Трім-буллі, Може, напишемо твір. Писати твір багато легше, бо можна знайти в словнику потрібне слово. Le mot juste [38].

- Атож, часом писати легше. Але мої учні ніколи так не вважали.

Нго всміхнувся.

- А як у вас іде з Чаком?

- Чак робить успіхи.

- Так, він тепер веселий. Справді веселий, не прикидається. Він добрий хлопець. - Нго випростався. - Відпочивайте, Джонні. А я йду поспати.

- Гаразд.

Джонні провів очима невеличку зграбну й гнучку постать у джинсах і злинялій робочій сорочці.

Дитина в шкурі сміється, але рикає і кусається, бо це така гра... Я думаю, той Стілсон теж знає цю гру.

І знов у душі ворухнувся неспокій.

Надувне крісло легенько погойдувалося на воді. Сонце приємно пестило шкіру. Джонні знову розгорнув літературний огляд, але читати перехотілося. Він поклав журнал до ніг, підгріб до бортика басейну і виліз з води. До Трімбулла нема й тридцяти миль. Може, податися туди в суботу “мерседесом” місіс Четсворт? Побачити того Грега Стілсона на власні бчі. Помилуватися виставою. А може... а може, й потиснути йому руку.

Ні. Нізащо!

А чом ні? Зрештою, він же цього року взяв собі за хобі знайомства з кандидатами. То хіба зашкодить, як він поїде й побачить ще одного?

Та йому вже зашкодило, поза всяким сумнівом. Серце билося сильніше й швидше, ніж звичайно, і Джонні навіть упустив у басейн свій журнал. А тоді з лайкою кинувся вивуджувати його з води, поки не розмок папір.

Не знати чому, коли він думав про Грега Стілсона, йому пригадувався Френк Додд.

Сміх, та й годі. Він просто не може відчувати нічого про Стілсона, тільки раз побачивши його на екрані телевізора.

Тримайся від нього далі.

А це вже як він, Джонні, захоче. Може їхати, а може й не їхати. Поїде замість того до Бостона. Побачить якийсь новий фільм.

Та на той час, як він повернувся до свого котеджу й перевдягся, ним заволоділо дивне, гнітюче почуття страху. Чимось воно нагадувало давнього знайомого - давнього знайомого, якого в душі ненавидиш. Ні, він таки поїде в суботу до Бостона. Так буде краще.

Через багато місяців Джонні знов і знов відновлював у пам’яті ту суботу, 19 серпня, але так і не міг до ладу пригадати, як же він зрештою опинився в Трімбуллі. Виїхав він у протилежному напрямі, на Бостон, маючи намір подивитись у Фенвей-Парку гру “Червоних гетр”, а потім, можливо, заїхати до Кембріджа й пройтися по книгарнях. А якщо залишаться гроші (із Четсвортової премії він послав чотириста доларів батькові, щоб той переслав їх до Східного медичного центру, хоч це була крапля в морі порівняно із сумою рахунків), то й відвідати кінотеатр “Орсон Уеллес”, де йшов гучний бойовик “Чим жорстокіші вони приходять”. То була непогана програма, та й день для її здійснення випав чудовий: безхмарний, теплий і лагідний, просто-таки чудовий день новоанглійського літа.

Джонні зайшов до кухні великого будинку, приготував собі три великі бутерброди з шинкою і сиром, поклав їх у старомодний лозовий кошик, знайдений у коморі, а тоді, трохи повагавшись, долучив до них шість бляшанок пива “Туборг”. На той час він почував себе цілком добре, просто чудово. Йому й на думку не спадали ні Грег Стілсон, ні його самодіяльна охорона із “залізних вершників”.

Він поставив кошик під сидіння “мерседеса” й вирушив на південний схід, до автостради 1-95. До цієї хвилини все було ясно. Та потім у голову полізло щось не те. Згадалася мати на смертельній постелі. Її обличчя, спотворене застиглою моторошною гримасою, скарлючена рука на укривалі, глухий голос, що долинав наче крізь вату.

Хіба я тобі не казала? Хіба не казала, що так буде?

Джонні додав гучності радіоприймачеві. Із стереоди-наміків гримів добрячий рок-н-рол. Ось він проспав чотири з половиною роки, а рок-н-рол живе собі, не тужить. І хвалити бога. Джонні почав підспівувати музиці.

Він призначив тобі справу. Не тікай від неї, Джонні.

Гучні звуки радіо не могли заглушити материного голосу. Його мати мала сказати все, що хотіла. Сказати все, навіть із домовини.

Не ховайся в печері, не змушуй його посилати велику рибину, щоб вона поглинула тебе.

Але велика рибина вже поглинула його. Тільки звати її не левіафан, а кома. Він пробув у її чорному череві чотири з половиною роки, і з нього досить...

Попереду з’явився похилий в’їзд на автостраду - і ось уже промайнув назад. Джонні так занурився в свої думки, що пропустив поворот. Примари минулого не хотіли відступати, не давали йому спокою. Дарма, при першій же нагоді він поверне назад, а тоді вже виїде на автостраду.

Ти не гончар, а гончарна глина, Джоне.

- Ну годі вже, - пробурмотів він. Треба викинути з голови цю маячню, ото й тільки. Його мати була релігійною фанатичкою, і хай недобре називати її так, але це все одно правда. Рай божий у сузір’ї Оріона, ангели в летючих тарілках, підземні царства... По-своєму вона була не менш божевільна, ніж Грег Стілсон.

Ой, бога ради, не наражайся ти на того типа.

“Коли ви посадите Грега Стілсона в палату представників, ви зможете сказати: Гарячі сосиски! Нарешті хтось подбав і про це!

Він під’їжджав до Нью-Гемпширського шосе № 63. Ліворуч був поворот на Конкорд, Берлін, Ріддерс-Мілл, Трімбулл. Джонні, не усвідомлюючи, що робить, повернув ліворуч. Думки його блукали десь далеко.

Роджер Четсворт, далеко не наївний простак, сміявся з Грега Стілсона, так наче той перевершив Джорджа Карліна й Чеві Чейза[39], разом узятих. Це блазень, Джонні.

А коли Стілсон усього-на-всього блазень, то й немає ніяких проблем, хіба не так? Симпатичний химерник, щось ніби незаповнений бланк, на якому виборці напишуть послання іншим кандидатам: “Ви, добродії, такі нікчеми, що ми вирішили обрати на два роки цього бовдура”. А може, зрештою, оце і все, що являє собою Стілсон? Безневинний придурок, тільки й того? Може, й зовсім нема чого зіставляти його із зловмисним маніяком і вбивцею Френком Доддом? А проте... не знати чому... Джонні зіставляв.

Дорога попереду розгалужувалась. Ліворуч - на Берлін і Ріддерс-Мілл, праворуч - на Трімбулл і Конкорд. Джонні повернув праворуч.

Але ж не буде ніякої шкоди в тому, щоб тільки потиснути йому руку, га?

Мабуть, таки ні. Ще один політик до його колекції. Хто збирає марки, хто монети, а він, Джонні Сміт, - потиски рук, і до того ж...

...і до того ж зізнайся: ти вже давно шукаєш у колоді темну карту.

Ця думка так прикро вразила його, що він мало не заїхав на’ узбіччя. Потім спіймав очима своє відображення в дзеркалі заднього огляду й побачив зовсім не те вмиротворене, всім задоволене обличчя, яке було у нього зранку. Тепер воно стало таким, як отоді на прес-конференції в лікарні і як тоді, коли він рачкував по снігу в міському парку Касл-Рока. Страшенно блідий, під очима темні, схожі на синці кола, надто різко проступили зморшки.

Ні. Це неправда.

Але то була правда. І тепер, коли вона зринала на поверхню, аж ніяк не випадало її заперечувати. За перші двадцять три роки свого життя він потиснув руку одному-єдиному політикові - в 1966 році, коли Ед Маскі виступав у їхній школі. А за останні сім місяців привітався за руку з добрим десятком визначних осіб. І хіба не перебігала щоразу в його свідомості потаємна думка: “ Ану, що він за людина? Що він мені дасть про себе знати?

Хіба не шукав він увесь цей час політичний відповідник Френка Додда?

Так. То була правда.

Але правда було Й те, що про жодного з них, крім Картера, він майже нічого не дізнався, та й сигнали, які надійшли від Картера, не дуже його стривожили. Потиск Картерової руки не викликав у нього того моторошного відчуття, що виникло тоді, коли він тільки побачив Грега Стілсона на екрані телевізора. Йому здалося, що гру в усміхненого тигра - під шкурою звіра людина - Стілсон вивернув навиворіт. Під шкурою людини ховався звір.

 

 

 

Хоч як там було далі, та свій дорожній сніданок Джонні їв не на трибуні стадіону Фенвей-Парк, а в міському парку Трімбулла. Він приїхав туди невдовзі після полудня й прочитав на дошці оголошень, що зустріч з кандидатом відбудеться о третій.

Він подався до парку, сподіваючись знайти затишну місцинку й згаяти в самотині час, що лишився до початку мітингу, але там уже збирався люд: хто розгортав підстилки, хто розкладав провізію, хто що.

Трохи далі кілька чоловік опоряджували естраду. Двоє запинали невисокий бар’єр зоряно-смугастими полотнищами. Ще один, стоячи на драбині, чіпляв до заокруглого верху різноколірні паперові стрічки. Інші встановлювали звукову апаратуру, і, як Джонні зрозумів ще тоді, коли дивився репортаж Сі-бі-ес, то була не якась там дешевинка за чотири сотні доларів. На динаміках впадала в око марка “Алтек-Лансінг”, і встановлювали їх дуже ретельно, щоб досягти об’ємного звучання.

Передова обслуга (хоч на вигляд ті хлопці більше скидалися на хіпарів, що готують естраду до концерту групи “Іглз” чи “Гейлз”) працювала вправно й злагоджено. Все робилося цілком професійно, і це якось не узгоджувалося із самою подобою Стілсона, що вдавав такого собі симпатичного дикуна з Борнео.

Публіка була переважно молода, десь від п’ятнадцяти до тридцяти п’яти. Усі приємно бавили час. Малюки тупцяли сюди-туди, стискаючи в рученятах підталі шоколадні фігурки. Жінки базікали й сміялися. Чоловіки пили пиво з пластмасових стаканчиків. Кілька собак никали довкола, хапаючи все, що могли вхопити. А з неба лагідно світило сонце.

- Перевірка, - сказав у мікрофон один з тих, що були на естраді. - Раз... два... три... - Один динамік гучно завищав, і молодик махнув рукою, показуючи, щоб його віднесли далі.

“Так не готуються до передвиборного мітингу, - подумав Джонні. - Це скоріше скидається на лаштування до дружнього бенкету... чи до танцювальної вечірки”.

- Перевірка... раз... два... три... перевірка... перевірка...

Тут Джонні побачив, що вони прив’язують величезні динаміки до дерев. Не чіпляють на вбиті цвяхи, а прив’язують. Стілсон виступав як палкий захисник навколишнього середовища, і хтось попередив обслугу, щоб вони, боронь боже, не пошкодили жодного дерева в жодному міському парку. Джонні бачив, що все виважено до найменших деталей. Тут нічого не робилося стук-грюк, аби з рук.

До невеликої (і вже забитої вщерть) автомобільної стоянки під’їхали зліва два жовті шкільні автобуси. Двері розсунулись, і з автобусів, жваво перемовляючись, почали виходити чоловіки й жінки. Вони дуже різнилися від публіки, що вже зібралася в парку, бо всі були вичепурені, мов на свято: чоловіки в костюмах чи гарних спортивних піджаках, жінки в хрустких спідницях з блузками чи в ошатних сукнях. Усі вражено й захоплено, наче діти, озиралися довкола, і Джонні несамохіть осміхнувся. То приїхали підготовчі курси кандидатів в американські громадяни і з ними Нго.

Джонні рушив до автобусів. Нго стояв з якимсь високим на зріст чоловіком у вельветовому костюмі й двома китаянками.

- Привіт, Нго, - сказав Джонні.

Нго широко всміхнувся.

- Джонні! Яка приємна зустріч! Сьогодні великий день у штаті Нью-Гемпшир, так?

- Мабуть, так, - відказав Джонні.

Нго відрекомендував йому своїх супутників. Чоловік у вельветовому костюмі був поляк, жінки - сестри з Тайваню. Одна з них повідала Джонні, що сподівається після мітингу потиснути руку кандидатові, а тоді, ніяковіючи, показала блокнотик для автографів, що лежав у неї в сумочці.

- Я така рада, що я в Америці, - сказала вона. - Але тут якось дивно, чи не так, містере Сміт?

Джонні, якому все навколо здавалося дивним, погодився з нею.

Два викладачі, що приїхали з групою, почали скликати своїх підопічних.

- Ми побачимося згодом, Джонні, - сказав Нго. - Зараз мені треба ходити.

- Іти, - поправив Джонні.

- Так, дякую.

- Бажаю вам добре провести час, Нго.

- О, так, я неодмінно проведу. - В очах Нго світилася затаєна втіха. - Я певен, що це буде дуже цікаво, Джонні.

Група, що налічувала чоловік сорок, рушила до південної частини парку, щоб розташуватися на сніданок.

Джонні повернувся на місце й примусив себе з’їсти один із своїх бутербродів. Бутерброд мав присмак паперу й канцелярського клею.

Джонні відчував, як у ньому починає наростати напруження.

 

 

До пів на третю парк був повен ущерть; люди стояли щільно, майже пліч-о-пліч. Міська поліція, посилена невеликим загоном поліції штату, перекрила всі вулиці, що вели до парку. Все те дедалі дужче нагадувало обстановку перед концертом якоїсь рок-групи. З динаміків линули жваві й веселі мелодії в стилі кантрі. По цнотливо-блакитному небу пливли пухкі білі хмари.

Раптом люди почали ставати навшпиньки й витягувати шиї. По натовпу наче брижі побігли. Джонні й собі трохи звівся, подумавши, чи не приїхав Стілсон раніше призначеного часу. Тоді почув рівне гудіння мотоциклів, що в міру їх наближення виповнювало тепле літнє повітря. В очі йому вдарили зблиски сонця на хромованих деталях, а ще за якусь хвилю близько десятка мотоциклів вихопилось на поворот до автостоянки, де спинилися жовті автобуси майбутніх американських громадян. Машини посеред мотоциклів не було. Джонні здогадався, що то передова охорона.

Почуття неспокою в його душі наростало. Щоправда, самі мотоциклісти в чистих вицвілих джинсах та білих сорочках мали досить пристойний вигляд, зате їхні мотоцикли, переважно “харлеї” і БСА, були змінені до невпізнання і вражали око вигнутими, наче роги, кермами, ґратчастими хромованими щитками й надміром якихось химерних обтічників.

Мотоциклісти заглушили мотори, позіскакували з сідел і вервечкою рушили до естради. Тільки один з них обернувся й неквапливо повів поглядом по величезному натовпі; і навіть звіддалік Джонні добачив, які в нього ясно-зелені очі. Здавалося, молодик прикидав, скільки зібралось публіки. Потім він поглянув ліворуч, туди, де, спершись на ланцюгову загорожу перед полем місцевого бейсбольного клубу, стояли чотири чи п’ять полісменів. Молодик помахав їм рукою. Один з полісменів обернувся назад і плюнув за загорожу. Враження було таке, ніби то якесь умовне дійство, і це ще дужче занепокоїло Джонні. Тоді зеленоокий поволі пішов до естради.

Та ще дужче, ніж неспокій, що став немовби підґрунтям усіх інших почуттів, душу Джонні точив страх, змішаний з дивним веселим збудженням. Йому здавалося, ніби він уві сні й ввійшов в одну з отих картин, де паровози виїжджають просто з цегляних камінів, а годинникові циферблати звисають, мов ганчірки, з гілок дерев. Мотоциклісти скидалися на статистів з якогось кінобойовика, що всі як один відгукнулися на заклик “Причепурімось задля Джіна”[40]. З-під їхніх чисто випраних вицвілих джинсів виглядали грубі тупоносі черевики, мало не всі з хромованими ланцюжками. Метал різко зблискував проти сонця. На обличчях мотоциклістів застиг майже однаковий поблажливо-добродушний вираз, явно розрахований на публіку. Але за ним цілком могла ховатися й зневага до всіх тих молодих ткачів і ткаль з текстильних підприємств, до студентів підготовчого факультету Нью-Гемпширського університету в Даремі й до фабричних робітників, що зустріли їх оплесками. До сорочки кожного мотоцикліста було пришпилено по два передвиборні значки. На одному - жовта каска будівельника-монтажника із зеленою екологічною емблемою; на другому - напис: “ Стілсон затис їх у нелсон [41] ”.

А з правої задньої кишені в кожного стирчав відпиляний товстий кінець більярдного кия.

Джонні обернувся до молодика, що стояв праворуч нього разом з дружиною та малим хлопчиком.

- Хіба такі речі дозволено? - спитав він.

- Е, та хто там на це зважає! - відказав той зі сміхом. - Та й однаково ті цяцьки більше про людське око. - І, не перестаючи плескати в долоні, заволав: - Дай-ім-чо-су-Грег!

Моторизована почесна охорона ланцюгом оточила естраду й стала “вільно”.

Оплески помалу вщухли, зате пожвавились балачки. Натовп залюбки проковтнув гостру закуску перед обідом і тепер чекав головної страви.

Коричневі, - подумав Джонні, знову сідаючи. - Коричневі, ось хто вони такі”.

Ну то й що? Може, це навіть на краще. Американці ніколи не виявляли прихильності до фашизму; навіть такі твердолобі праві, як Рейган, не лізли в те багно. Так уже повелось, і то незалежно від палких інвектив “нових лівих” чи пісень Джоан Баез. Вісім років тому фашистська тактика чікагської поліції великою мірою спричинилася до поразки Х’юберта Хамфрі на виборах. Отож хоч які вони чистенькі на вигляд, ці молодчики, але сам факт, що вони перебувають на службі в кандидата до палати представників, означає одне: Стілсон дуже скоро полетить шкереберть. Усе це був би тільки сміх, коли б не прояв лиховісний.

Та все одно Джонні шкодував, що приїхав.

 

 

 

За кілька хвилин до третьої у повітрі розляглося гупання великого барабана, яке спершу відчули ноги, а тоді вже почули вуха. До барабана поступово долучились інші інструменти, і ось уже всі ті звуки злилися в бравурний марш. Велика й бучна передвиборна вистава у маленькому містечку ясного літнього дня.

Люди знову зводилися навшпиньки й витягали шиї в той бік, звідки линула музика. Невдовзі показався й оркестр: попереду дівчинка-тамбурмажор у коротенькій спідничці, що високо закидала ніжки у високих білих черевиках з помпонами; за нею виступали дві мажоретки, а далі два прищаві хлопці із застиглими похмурими обличчями несли розтягнутий на палицях транспарант, який сповіщав, що то “ Духовий оркестр Трімбуллської середньої школи ”, - щоб хтось, не дай боже, про це не забув. За ними йшли самі оркестранти, спливаючи потом у своїх сліпучо-білих мундирчиках з мідними ґудзиками.

Публіка розступалася, даючи їм дорогу, а коли оркестр зупинився, маршируючи на місці, вибухнула гучними оплесками. За оркестром під’їхав білий фургончик “форд”, а на даху його, широко розставивши ноги, стояв сам кандидат - засмаглий, з усмішкою до вух, у зсунутій на потилицю жовтій касці. Він підніс до рота потужний мегафон і на всю силу свого лудженого горла ревонув:

- Привіт усім!

- Привіт, Грег! - миттю відгукнувся натовп.

Грег, - подумав Джонні в легкій паніці. - Ми з ним на короткій нозі”.

Стілсон зіскочив з фургончика так, наче тільки те зроду й робив. Вдягнений він був так само, як і в тому репортажі, що його бачив Джонні: джинси та сорочка кольору хакі. Ідучи до естради, він уже працював на публіку - потискав руки всім довкола, не проминаючи й тих, що тяглися через голови передніх. Натовп колихався, нестямно пориваючись до нього, і зненацька Джонні відчув таке поривання і в собі.

Я не доторкнуся до нього. Нізащо.

Та раптом натовп перед ним трохи розсунувся, він несамохіть ступив у ту прогалинку й опинився у передньому ряду, просто біля трубача із шкільного оркестру, так що при бажанні міг би простягти руку й постукати кісточками пальців по мідному розтрубу.

Стілсон швидко прослизнув крізь ряди оркестрантів, щоб потиснути руки людям з того боку, і тепер Джонні бачив тільки його жовту каску. Він зітхнув з полегкістю. От і гаразд. Не чіпай лиха... Як той фарисей з відомої притчі, він пройде стороною. І добре. І чудово. А коли Стілсон підніметься на поміст, він збере своє манаття й тихенько подасться геть. Годі з нього.

Мотоциклісти пролізли крізь публіку й стали обабіч проходу, щоб не дати юрбі навалитися на кандидата й поглинути його. Кийки, як і доти, залишались у задніх кишенях, але обличчя охоронців стали жорсткі й насторожені. Джонні не знав, що саме їх так насторожило, - може, боялися, щоб хтось не ляпнув в обличчя кандидатові тістечко з кремом, - одначе це вперше охоронці виказали видимий інтерес до того, що діялося навколо.

А тоді й справді щось сталося, хоч Джонні так і не зрозумів, що ж саме. Жіноча рука потяглася до жовтої каски, - мабуть, просто торкнутися її “на щастя”, - і в ту ж мить один із Стілсонових хлопців метнувся туди. Почувся зляканий зойк, і жіноча рука зникла. Але роздивитися до ладу заважав оркестр.

Галас стояв неймовірний, і Джонні знов пригадались концерти рок-музики, на яких йому траплялося бувати. Мабуть, таке саме діялося б у натовпі, якби Пол Маккартні чи Елвіс Преслі почали тиснути руки всім охочим.

Люди вигукували кандидатове ім’я, скандували його: “ Грег... Грег... Грег...”

Молодик, що донедавна стояв зі своєю сім’єю поруч Джонні, посадив малого собі на плечі, щоб той краще бачив. Якийсь юнак із широким шрамом від опіку на щоці стрясав саморобним плакатом з написом: “ Не хочемо в рай - лиш Грега нам дай! ” Запаморочливо вродлива дівчина років вісімнадцяти вимахувала скибкою кавуна, і по її засмаглій руці стікав рожевий сік. То була масова істерія. Натовп аж гув від збудження, так наче крізь нього пропустили струм високої напруги.

Аж раптом Грег Стілсон метнувся назад крізь оркестр, на той бік, де стояв Джонні. Він ішов не спиняючись, але все-таки встиг приязно плеснути по плечу юного трубача.

Згодом Джонні знов і знов повертався думкою до тієї хвилини й намагався переконати себе, що не мав ні змоги, ні часу відступити в натовп і що натовп буквально штовхнув його до Стілсона. Він намагався переконати себе, що Стілсон мало не силоміць заволодів його рукою. Але то була неправда. Він мав час, бо якраз перед ним якась гладка жінка в ідіотських жовтих штаненятах кинулася Стілсонові на шию і палко поцілувала його, а той і собі цмокнув її й засміявся: “Ну, кого-кого, а вас, серденько, я не забуду!” Гладуха аж зайшлася верескливим сміхом.

Тим часом Джонні відчув, як по тілу в нього перебіг знайомий холодок, передвісник трансу. Його опанувало єдине бажання: дізнатися, - все інше нічого вже не важило. Він навіть злегка всміхнувся, але то була не його усмішка. Тоді простяг руку, а Стілсон ухопив її обіруч і почав трусити.

- Привіт, друже, сподіваюся, ви підтримаєте нас на...

І нараз замовк. Достоту так само як свого часу Ейлін Мегон. Як доктор Джеймс Браун, тезко й однофамілець відомого ліричного співака. Як Роджер Дюссо. Очі його розширились, і в них з’явився... Переляк? Ні. В очах Стілсона був жах.

Та мить тяглася безконечно. Реальний час поступився місцем іншому, застиглому, як камея, і вони все дивились у вічі один одному. Джонні здавалося, ніби він знов іде отим сутінним переходом з воронованими сталевими стінами, тільки тепер разом з ним Стілсон і вони поділяють... поділяють...

(усе)

Ще ніколи Джонні не зазнавав такого сильного відчуття, ніколи. Все наринуло на нього враз, навально, з гучним виттям, наче жахливий чорний вантажний поїзд, що мчить крізь вузький тунель, невтримна махина із сліпучим чільним ліхтарем, і той ліхтар - усевідання, і його промінь пронизав Джонні Сміта, мов шпилька жука. Тікати було нікуди, і оте всевідання налетіло на нього, збило з ніг і розплющило в аркуш паперу, а над ним і далі гуркотів чорний нічний поїзд.

Хотілося закричати, але не було ні снаги, ні голосу.

А перед внутрішнім зором стояв єдиний невідчепний образ -

(усе почало повиватися блакитним туманом)

образ Грега Стілсона, що складає присягу. А приводить його до присяги якийсь старий чоловік з покірливими, переляканими очима польової миші, яку тримає в пазурах бувалий у бувальцях, зранений у боях

(тигр)

фермерський кіт. Одна рука Стілсона лежить на Біблії, друга зведена догори. Дія відбувається десь у майбутньому, бо чуприна в Стілсона вже доволі ріденька. Старий щось говорить, і Стілсон проказує за ним ті самі слова. Він присягається

(блакитний туман густійте, повиваючи все довкола, поглинаючи річ за річчю, благословенний блакитний туман, і обличчя Стілсона блакитному... І в жовтому... в жовтому, наче смуги на тигровій шкурі)

все звершити, і “хай поможе йому бог”. Обличчя його урочисте, спокійне, навіть суворе, але гаряча хвиля радості розпирає йому груди, гупає в скроні. Бо той старий чоловік з переляканими очима польової миші - не хто інший, як голова Верховного суду Сполучених Штатів Америки, і

(о боже, туман, туман, блакитний туман із жовтими смугами)

ось усе починає поступово зникати в тому блакитному тумані... тільки то не туман, а щось відчутне на дотик. То

(в майбутньому, в мертвій зоні)

щось із майбутнього. Його власного? Стілсонового? Джонні цього не знав.

Було відчуття льоту - льоту крізь блакить - над цілковитою пусткою, якої майже не видно. І цю пустку розтинав безплотний голос Грега Стілсона, голос чи то уціненого Господа бога, чи то якогось духа з комічної опери: “ Я в цій касці усіх їх там протараню! Попру на них напролом, отак!..”

- Тигр, - глухо пробурмотів Джонні. - Тигр - там, за блакитним. За жовтим.

Потім усе те - видива, образи, слова - потонуло у всеосяжному тихому рокоті забуття. Джонні причувся якийсь солодкавий жовтий дух, наче від палених автомобільних шин. На якусь коротку мить його внутрішнє око розплющилося ще ширше, пильно видивляючись, і оте блакитне й жовте, що заслонило собою все, почало ніби тверднути, набираючи форми... форми чогось... І звідкись ізсередини до нього долинув жіночий крик, далекий і сповнений жаху крик: “ Віддай його мені, негіднику!

А тоді все зникло.

Згодом Джонні запитував себе, скільки ж часу вони отак стояли. Мабуть, секунд п’ять. Потім Стілсон почав забирати руку, видирати її, витріщивши очі на Джонні, з широко розтуленим ротом, геть блідий, попри всю засмагу, надбану за час літньої кампанії. Джонні бачив у нього в кутніх зубах пломби.

А на обличчі Стілсона відбивався непереборний жах.

Отак! - хотілося крикнути Джонні. - Отак! Розвалися на шматки! Згинь! Западися! Вибухни! Розвійся на порох! Зроби світові таку ласку!

Два мотоциклісти чимдуж сунули до них, відпиляні від більярдних київ цурпалки були тепер у них в руках, і Джонні заціпенів від страху: ось зараз вони вдарять його, вдарять по голові отими своїми дубцями й доведуть, що його, Джонні Сміта, голова - це всього-на-всього восьма куля, яку треба загнати в бічну лузу, і зараз вони це зроблять, заженуть її назад у морок коми, і цього разу він уже не видряпається, а отже, ніколи нікому не розкаже про те, що побачив, і не зможе нічого змінити.

Відчуття цілковитого краху... О боже, це ж кінець усього!

Він спробував позадкувати. Люди розступалися, знов напирали, кричали з переляку (чи, може, від збудження). Стілсон уже опанував себе, він обернувся до охоронців і похитав головою, стримуючи їх.

Що було далі, Джонні не бачив. Він захитався, голова його безсило впала, а повіки помалу склепились, наче в п’яниці після тижневого загулу. Потім його поглинув тихий всеосяжний рокіт забуття, і Джонні радо віддався йому. Він знепритомнів.

 

 


Дата добавления: 2015-07-25; просмотров: 41 | Нарушение авторских прав


<== предыдущая страница | следующая страница ==>
Розділ дев’ятнадцятий| Розділ двадцять перший

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.029 сек.)