Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АрхитектураБиологияГеографияДругоеИностранные языки
ИнформатикаИсторияКультураЛитератураМатематика
МедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогика
ПолитикаПравоПрограммированиеПсихологияРелигия
СоциологияСпортСтроительствоФизикаФилософия
ФинансыХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника

Розділ шістнадцятий 4 страница

Розділ восьмий | Розділ дев’ятий | Розділ десятий | Розділ одинадцятий | Розділ дванадцятий | Розділ тринадцятий | Розділ чотирнадцятий | Розділ п’ятнадцятий | Розділ шістнадцятий 1 страница | Розділ шістнадцятий 2 страница |


Читайте также:
  1. 1 страница
  2. 1 страница
  3. 1 страница
  4. 1 страница
  5. 1 страница
  6. 1 страница
  7. 1 страница

Поки стара відчинила їм, шерифові довелося хвилин п’ять добре потарабанити в двері. Джонні стояв поруч, ноги в нього нестерпно боліли, і йому здавалося, що та ніч ніколи не скінчиться. Отак і буде тягтися й тягтися доти, аж доки сніговій намете такі кучугури, що вони заваляться невтримною лавиною і поховають під собою всіх.

- Чого вам треба серед ночі, Джордже Беннермен? - підозріливо запитала місіс Додд.

Як і в багатьох гладких жінок, голос її був високий і сиплий, схожий на дзижчання мухи чи бджоли у пляшці.

- Мені треба поговорити з Френком, Генрієтто.

- Поговорите вранці, - відрубала стара і вже взялася зачиняти двері в них перед носом.

Беннермен придержав двері рукою.

- Пробачте, Генрієтто. Справа нагальна.

- Де ж пак, стану я його будити! - вигукнула вона, не зрушаючи з порога. - Він спить як убитий! Часом мені вночі хапає серце, то я дзвоню-дзвоню в дзвоник, і думаєте, він приходить? Де там, спить собі, та й годі. Отак прокинеться колись уранці й знайде в ліжку мій труп, і нікому вже буде подати йому те бісове обчищене яєчко. А все через те, що ви його зовсім заїздили! - Вона уїдливо посміхнулася, немов повідала якусь соромітну таємницю: ось вам, мовляв, тіштеся. - І вдень і вночі чергування, ганяється потемки тією машиною за всяким п’яним набродом, кому не довго й пістолета вихопити з-під сидіння, никає по пивничках та забігайлівках, де теж такі харцизяки, що не дай боже, - а вам на все начхати! Чи я не знаю, що там робиться? Та там же повно тих дешевих блудяг, і перша-ліпша за кухоль пива радо наділить мого сумирного хлопчика якоюсь заразою!..

Її голос дзижчав і дзижчав, то наростаючи, то спадаючи, і в такт тих коливань бився в голові Джонні біль. Зараз він хотів тільки одного: щоб вона замовкла. Він розумів, що то галюцинація, наслідок непомірної втоми й напруження, але йому дедалі більше здавалося, ніби перед ним його мати і вона ось-ось повернеться від Беннермена до нього й заведе свою улюблену пісню про те, яким чудесним хистом обдарував його Господь бог!

- Місіс Додд... Генрієтто... - почав був Беннермен миролюбно.

У цю мить вона справді повернулася до Джонні й утупила в нього свої хитрі й дурнуваті поросячі очиці.

- А це хто такий?

- Спеціальний уповноважений, - недовго думаючи, відказав Беннермен. - Слухайте, Генрієтто, ви повинні збудити Френка, під мою відповідальність.

- Ой-ой-ой, відповідальність! - просипіла стара якимсь моторошним глузливим тоном.

І тільки тепер Джонні збагнув, що вона боїться. Від неї ішли ядучі хвилі страху - саме вони й посилювали його головний біль. Невже Беннермен цього не відчуває?

- Від-по-ві-да-а-аль-ність! Боже ж ти мій, які ми пова-а-ажні! Ні, Джордже Беннермен, не дозволю я будити мого хлопчика серед ночі! Отож можете йти і длубатись у своїх бісових папірцях, і ви, і ваш спеціальний уповноважений.

Вона знову спробувала зачинити двері, але тепер Беннермен силоміць розчахнув їх навстіж. У голосі його забриніла ледь стримувана лють.

- Дайте пройти, Генрієтто, я не жартую.

- Ви не маєте права! - зарепетувала вона. - Ми живемо не в поліційній державі! Я поскаржусь, і вас викинуть з посади! Покажіть мені ордер!

- Тихо, тихо, все так, але мені треба поговорити з Френком, - сказав Беннермен і, відсунувши її, увійшов.

Джонні, майже не усвідомлюючи, що робить, рушив за ним. Місіс Додд спробувала зупинити його. Джонні притримав її за руку - і в ту ж мить у нього в голові спалахнув жахливий біль, ураз заглушивши глухий стугін у скронях. І стара теж його відчула. Вони дивились одне на одного лише мить, яка здалась їм вічністю, і то було жахливе всеосяжне порозуміння. Та мить наче злютувала їх між собою. Потім місіс Додд відсахнулась і схопилася за свої велетенські груди.

- Серце... серце... - Вона погреблася рукою в кишені халата й видобула тубочку з таблетками. Обличчя її стало мов рідке тісто. Вона відколупнула затичку, витрусила на долоню манюсіньку таблетку, розсипавши решту по підлозі, і поклала під язик. Джонні дивився на неї з німим жахом. Голову йому роздимало від припливу гарячої крові.

- То ви знали? - прошепотів він.

Її брезклий, зморшкуватий рот безгучно розтулявся й стулявся, розтулявся й стулявся. Наче у викинутої на берег рибини.

- Весь цей час ви знали?

- Ти диявол! - заверещала вона. - Почвара... диявол... ой, серце... ой, умираю... мабуть, умираю... лікаря мені... Джордже Беннермен, не смійте підніматись нагору й будити мого хлопчика!

Джонні.відступив від неї і, несвідомо витираючи руку об куртку, ніби хотів стерти з неї бруд, пошкандибав нагору слідом за Беннерменом. Вітер надворі скімлив під острішшями, як загублена дитина. На середині сходів Джонні озирнувся. Генрієтта Додд сиділа в плетеному кріслі оповзлою горою м’яса і, підтримуючи руками величезні груди, судомно хапала ротом повітря. Голову Джонні й далі роздимало, і він стуманіло подумав: “Скінчиться тим, що вона просто лусне. І хвалити бога”.

Підлогу у вузенькому передпокої вкривав старий, потертий килимок. На шпалерах виднілися давні патьоки. Беннермен тарабанив у зачинені двері. Тут, нагорі, було відчутно холодніше.

- Френку! Френку! Це я, Джордж Беннермен! Прокинься, Френку!

Відповіді не було. Беннермен натиснув на ручку і поштовхом відчинив двері. Рука ковзнула до пістолета, але шериф не витяг його. Це могло б коштувати йому життя, проте в кімнаті Френка Додда нікого не було.

Вони якусь мить постояли на порозі, заглядаючи всередину. То була дитяча кімната. На шпалерах - також з давніми патьоками - танцювали веселі клоуни й гойдалися дерев’яні коники. В дитячому крісельці сидів ганчір’яний хлопчисько й лупив на них свої блискучі невидющі очі. В одному кутку стояв ящик з іграшками. В другому - вузьке дерев’яне ліжко з відкинутою ковдрою. На стовпчику ліжка, зовсім недоречна в цій кімнаті, висіла на ремені кобура з пістолетом.

- Боже мій, - тихо мовив Беннермен. - Що це означає?

- Поможіть, - долинув знизу голос місіс Додд. - Поможіть мені...

- Вона знала, - сказав Джонні. - Знала від самого початку, відколи він убив оту Фречет. Він розповідав їй. І вона його покривала.

Беннермен повільно відступив від порога й відчинив двері поруч. В очах його прозирав подив і біль. У: Кімната для гостей також була порожня. Він заглянув до комори, але побачив там тільки порожню бляшанку від патентованого засобу проти пацюків. Ще одні двері. Тут, у так і не опорядженій спальні, стояв такий холод, що з рота в Беннермена вихопився клубочок пари. Він озирнувся. Біля самих сходів були ще одні двері. Шериф рушив до них, Джонні за ним. Двері не піддавалися.

- Френку! Ти там? - Беннермен пошарпав ручку. - Відчини, Френку!

Відповіді не було. Беннермен підняв ногу й торохнув у край дверей трохи нижче від ручки. Почувся тріск, що луною озвавсь у голові Джонні, так наче на кахляну підлогу впала залізна миска.

- О боже! - здавлено мовив Беннермен. - Френк...

Джонні бачив з-за його плеча, бачив більш ніж досить. Френк Додд сидів на унітазі. Він був голий, тільки накинув на плечі лискучий чорний дощовик, і чорний каптур (каптур ката, майнуло в Джонні) звисав ззаду на покришку зливного бачка неправдоподібно великим вилущеним чорним стручком. Френк примудрився перерізати собі горлянку. Джонні ніколи б не міг подумати, що це можливо. На краю раковини лежала дачка лез “Вілкінсон”. Одне витягнуте з неї лезо моторошно поблискувало на підлозі. На ньому виднілися крапельки крові. Кров з перерізаної яремної вени й сонної артерії забризкала все довкола. Кров була в складках дощовика, поли якого лежали на підлозі. Кров на цератовій завісці біля душу, на якій плавали каченята під парасольками. Кров на стелі.

На шиї у Френка Додда висіла на шворці табличка з написом губною помадою: Я ЗІЗНАВСЯ.

Голова в Джонні боліла все дужче, доходячи такої межі, коли вже несила буде терпіти. Він наосліп намацав дверну ручку.

Зрозумів, невиразно ворухнулось у голові. Щось відчув, коли побачив мене. Зрозумів, що це кінець. Прийшов додому. І ось...

Перед очима, розбігаючись лиховісними брижами, попливли чорні кола.

Який чудесний хист дав тобі Господь бог, Джонні.

(Я ЗІЗНАВСЯ)

- Джонні!.. - звідкись іздалеку. - Джонні, вам не...

Зникає... Все зникає. От і добре. А ще краще було б, якби він узагалі не вийшов з коми. Краще для всіх. Атож, була в нього така нагода.

-...Джонні...

Френк Додд прийшов сюди й перерізав собі горлянку, як то кажуть, від вуха до вуха, а надворі в цей час так завивав вітер, наче всі темні сили вихопилися з надр земних. Добрячий фонтан, як сказав батько однієї зими, років дванадцять тому, коли в них замерзли й лопнули труби в підвалі. Добрячий фонтан. Еге ж, з біса добрячий. Аж до стелі.

Джонні здавалося, що він тоді закричав, та згодом він не міг сказати напевне. Може, то був тільки внутрішній крик. Але йому хотілося закричати, щоб вилити весь жах, весь жаль і весь біль, які краяли йому серце,

А потім падав долілиць у темряву і радів, що падає. Він знепритомнів.

 

 

 

Нью-Йорк таймс”, 19 грудня 1975 р.

ЕКСТРАСЕНС ІЗ МЕНУ ПРИВОДИТЬ ШЕРИФА

В ДІМ ЙОГО ПОМІЧНИКА - УБИВЦІ -

ПІСЛЯ ОГЛЯДУ МІСЦЯ ЗЛОЧИНУ

(Спеціально для “Н.-Й. таймс”). Можливо, Джон Сміт із Паунела ніякий не екстрасенс, але не так просто буде переконати в цьому Джорджа Ф. Беннермена, шерифа округу Касл, що в штаті Мен. Доведений до розпачу після шостого вбивства із зґвалтуванням у невеликому місті Касл-Року на заході штату Мен, шериф зателефонував м-ру Смітові й попросив його приїхати в Касл-Рок і подати можливу допомогу в розслідуванні. Ім’я м-ра Сміта привернуло до себе увагу громадськості країни ще на початку цього року, коли він після чотирьох з половиною років перебування в непритомному стані вийшов з глибокої коми. Не так давно малошановний тижневик “Всепроникний погляд” оголосив м-ра Сміта шарлатаном, але шериф Беннермен на вчорашній прес-конференції висловився з цього приводу коротко: “Ми тут у Мені не дуже зважаємо на те, що набреде в голову якомусь нью-йоркському репортерові”.

За словами шерифа Беннермена, м-р Сміт дослідив, повзаючи навкарачки, те місце в міському парку Касл-Рока, де вчинено шосте вбивство. При цьому він злегка обморозився, але встановив особу вбивці. Ним виявився Френклін Додд, помічник шерифа, що прослужив у поліції округу Касл п’ять років - стільки ж, скільки ч; й сам Беннермен.

Улітку цього року м-р Сміт викликав у рідному штаті жваву полеміку, коли внаслідок екстрасенсорного прозирання повідомив свою лікарку-фізіотерапевта про те, що в її домі зайнялася пожежа, і його повідомлення виявилося цілком правдивим. На проведеній невдовзі після того прес-конференції один репортер зажадав, щоб м-р Сміт...

 

 

“Ньюсуїк”, 24 грудня 1975 р., стор. 41.

НОВИЙ ГУРКОС

Скидається на те, що в нашій країні з’явився перший справжній екстрасенс від часів ясновидця Пітера Гуркоса, вихідця з Німеччини, що міг детально розповісти про приватне життя людини, доторкнувшись до її руки, срібної прикраси чи якоїсь речі із сумочки.

Джон Сміт, скромний і сором’язливий молодий чоловік, живе в Паунелі, штат Мен. Навесні цього року він повернувся до життя після більш як чотирьох років глибокої коми, що була наслідком автомобільної катастрофу (див. фото). На думку невролога д-ра Семюела Вейзака, під чиїм наглядом перебував хворий, одужання Сміта - “нечуваний випадок”.

Сьогодні, після дивовижного розкриття цілої серії загадкових убивств у Касл-Року, Сміт, який трохи обморозив руки й чотири години пробув непритомний, одужує і...

 

 

27 грудня 1975 р.

Люба Сайро!

Сьогодні ми отримали від тебе листа, і обидва, і я і батько, щиро зраділи йому. Я почуваю себе цілком добре, так що ти не тривожся, гаразд? Але все одно дякую за турботу. Оте “обморозився”, як написали в газетах, - велике перебільшення. Насправді це всього-на-всього кілька плямок на трьох пальцях лівої руки. Та й моя непритомність була не більш як “невеликим відключенням свідомості внаслідок емоційного перевантаження” - так сказав Вейзак. Атож, він сам приїхав туди й мало не силоміць одвіз мене до Портлендської лікарні. І, мабуть, таки варто оплатити ще один рахунок, аби побачити, як він там воював. Домігся й окремого кабінету для досліджень, і енцефалографа, і оператора. Він каже, що не виявив у мене ураження нових ділянок мозку чи ознак загального погіршення. Взагалі-то Вейзак пропонує провести цілу серію досліджень, зокрема й досить-таки інквізиторських. “Зречись, єретику, а то зроблю ще одну пункцію мозку!” (Ха-ха! До речі, ти ще нюхаєш той клятий кокаїн, люба?) Одне слово, я відхилив його великодушну пропозицію покатувати мене ще. Батько аж гопки скаче, каже, я зробив велику дурницю, що відмовився; це, бач, нагадує йому, як мама покинула приймати ліки проти кров’яного тиску. Ну як йому поясниш, що коли Вейзак справді виявив щось не те, то дев’ять шансів проти одного - він уже однаково нічого з цим не вдіє.

Так, статтю в “Ньюсуїк” я читав. Те фото - ще з літньої прес-конференції в лікарні, тільки вони його пообрізали. Не хотіла б зіткнутися з таким у темному завулку, га? Святий босе (як любить казати твоя подружка Енн Стаффорд), бодай би їх краще не друкували, тих статей. Знов посипалися листи, листівки, бандеролі. Я тепер розпечатую і читаю тільки ті, на яких знайома зворотна адреса, а на решті просто пишу: “Повернути назад”. Надто вже багато в них жалів і сподівань, ненависті, віри й невіри, і всі вони чомусь нагадують мені про маму, якою вона була в останні місяці свого життя.

Хай тобі не здасться, ніби я занепав духом, усе не так уже й погано. Просто я не хочу практикувати як екстрасенс, не хочу їздити в турне, мелькати на телеекранах. (Один сучий син з Ен-бі-сі якось роздобув наш номер і запропонував мені участь у їхньому вечірньому шоу. Чудова ідея, правда ж? Спершу Дон Ріклз когось обпаскудить, якась майбутня зірка покрутить задком, а потім я проречу кілька одкровень. І все це піде під соусом компанії “Дженерал харч”). Ні, лізти в таке л-а-й-н-о мені зовсім неохота.

Чого я справді жду не діждуся - це повернутися в Клівз-Мілзьку середню й тихенько викладати там мову та літературу, і щоб більш ніхто мене не чув і не бачив. А свої прозирання приберегти для футбольного чемпіонату.

Оце, мабуть, і все на сьогодні. Сподіваюся, ви всі - ти, Уолт і Денні - добре провели Різдво і тепер з великими надіями (принаймні Уолт, як судити з твого листа) зустрічатимете рік Великого Двохсотліття і нових виборів. Радий був дізнатися, що твого благовірного висунули в сенат штату, але тримай пальці схрещені, Сейро, бо 1976 рік не обіцяє бути тріумфальним для слонолюбів. Листи з подяками надсилайте до Сан-Клементе[30].

Батько шле тобі свої найширіші побажання й дякує за фотографію Денні, який йому дуже сподобався. Я теж бажаю тобі всього найкращого. Дякую за листа й за турботу, хоча й безпідставну, проте дуже зворушливу. Зі мною все гаразд, і я тільки й прагну скоріше запрягтися в роботу.

Із щирою приязню, Джонні.

Р. S. Ще раз прошу тебе, голубонько: покинь ти той клятий кокаїн!

 

 

29 грудня 1975 р.

Любий Джонні!

Мабуть, це найважчий і найприкріший лист, який мені випало писати за шістнадцять років адміністративної роботи в школі, - і не так тому, що Ви добрий друг, як тому, що Ви й з біса добрий учитель. Та хіба цим підсолодиш гірку пілюлю? Тож не варто й пробувати.

Учора ввечері в нас відбулося спеціальне засідання шкільної ради (з ініціативи двох членів, чиїх імен я не буду називати, але вони були й при Вас, то, думаю, Ви здогадаєтесь, про кого йдеться), і п’ятьма голосами проти двох ухвалено порушити клопотання про те, щоб скасувати Ваш контракт. Причина: Ви надто суперечлива постать, щоб бути корисним на ниві освіти. Усе це було так гидко, що я сам мало не подав у відставку. Якби не Морін і не діти, то, певно, таки подав би. Це неподобство, що не йде ні в яке порівняння з вилученням із шкільних бібліотек книжок “Кролику, тікай” і “Над прірвою в житі”. Це справжнє паскудство. Від нього смердить.

Я їм так і сказав, але з однаковим успіхом я міг говорити мовою есперанто чи якоюсь тарабарською говіркою. Вони не хочуть нічого знати, крім того, що Ваше фото було в “Ньюсуїк” і “Нью-Йорк таймс” і що ота історія в Касл-Року пройшла по національному телебаченню. Надто суперечлива постать! Авжеж, тих п’ятьох старих шкарбанів куди більше турбує довге волосся учнів, ніж їхні знання, вони залюбки докопуватимуться, хто з учителів покурює “травичку”, замість подбати про сучасне обладнання для шкільних кабінетів.

Я написав рішучий протест у велику раду і сподіваюся, що як трохи натисну на Ірвіна Файнголда, то й він підпише. Але я покривив би душею, коли б сказав, що є якась надія похитнути тих п’ятьох старих і змусити їх змінити своє рішення.

Моя щира Вам порада, Джонні: вдайтеся до адвоката. Ви підписали контракт з певністю, що дістанете цю роботу, отож я не сумніваюся, що зможете витягти з них покладену вам платню до останнього цента, незалежно від того, переступите Ви колись поріг Клівз-Мілзької школи чи ні. І дзвоніть мені коли тільки захочете.

Пробачте. Мені щиро жаль, що так сталося.

Ваш друг Дейв Пелсен

 

 

 

Джонні стояв біля поштової скриньки, тримав у руці лист Дейва Пелсена й не міг повірити власним очам. З носа в нього вихоплювались клубочки пари.

- Мерзота, - прошепотів він. - Яка мерзота...

Машинально, ще не усвідомивши всього до кінця, він нахилився глянути, яка там ще є пошта. Як звичайно останнім часом, скринька була напхом напхана. Лист від Дейва цілком випадково опинився зверху, і ріжок його витикався із шпари.

Благенький білий папірець, що затріпотів на вітрі, суворо приписував йому прийти на пошту и забрати бандеролі. Знов і знов бандеролі! Чоловік покинув мене в 1969 році, надсилаю його шкарпетки, скажіть мені, де шукати того негідника, щоб злупити з нього аліменти на дітей. Моє мале дитинча торік умерло від ядухи, надсилаю його брязкітку, напишіть мені, будь ласка, чи потрапило воно в рай; я не встигла його охрестити, бо чоловік був проти, і тепер у мене крається серце. Безконечне моління.

Господь дав тобі чудесний хист, Джонні.

Ви надто суперечлива постать, щоб бути корисним на ниві освіти.

У несподіваному нападі люті він заходився гарячково вигрібати із скриньки листи й цупкі пакети, упускаючи їх на сніг. І як завжди в такі хвилини, в скронях у нього двома темними клубками почав копичитися біль, щоб через деякий час затиснути голову в тугий обруч. По щоках його раптом поповзли сльози, майже одразу застигаючи на морозі блискучими крижаними доріжками.

Джонні нахилився й став підбирати упущені конверти. На одному з них він побачив розпливчастий крізь сльози напис жирним чорним олівцем: “ Джону Сміту Лайно-Видцю ”.

Лайно-Видець - це він. Руки Джонні затіпались, і він упустив усі листи, в тім числі й Дейвів. Конверт повільно й плавно, як кленовий листок, полетів додолу і ліг серед інших догори лицевим боком” Крізь безпорадні сльози Джонні побачив запалений смолоскип - емблему школи, - а під ним девіз:

 

УЧИТИСЯ, НАВЧАТИ, ПІЗНАВАТИ, СЛУЖИТИ

 

- Вам би гепі моїй служити, бздуни! чортові! - промовив Джонні.

Тоді став навколішки й почав збирати листи, підгрібаючи їх до себе рукавицями. Глухо нили приморожені пальці - нагадування про Френка Додда, що в’їхав у вічність верхи на унітазі, забризкавши кров’ю свою стопроцентно американську біляву чуприну. Я ЗІЗНАВСЯ.

Він зібрав усі листи й раптом почув власний голос, що знов і знов повторював, наче заїжджена платівка:

- Ви ж мене вбиваєте, люди, ви вбиваєте мене, дайте мені спокій, ви вбиваєте мене, хіба не бачите?..

Джонні опанував себе. Не можна ж так. Життя триває. Хай там що, а життя триває.

Він рушив назад, додому, запитуючи себе, що ж тепер робити. Може, й нагодиться якесь діло. В усякому разі, материні надії він справдив. Якщо Господь бог і призначив йому якусь місію, то він її виконав. Дарма що то була місія камікадзе. Він її виконав.

Він заплатив за все.

 


Дата добавления: 2015-07-25; просмотров: 40 | Нарушение авторских прав


<== предыдущая страница | следующая страница ==>
Розділ шістнадцятий 3 страница| Розділ сімнадцятий

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.017 сек.)