Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АрхитектураБиологияГеографияДругоеИностранные языки
ИнформатикаИсторияКультураЛитератураМатематика
МедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогика
ПолитикаПравоПрограммированиеПсихологияРелигия
СоциологияСпортСтроительствоФизикаФилософия
ФинансыХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника

Творчість

ПЕРЕДМОВА | Розділ І | РОЗДШ II | Якби ж знаття | Наступив 1919 рік, найбільш буремний і трагічний за всі революційні роки. | Кіноповість "Україна в огні". Історія написання та публікації. Художні особливості твору | Quot;Щоденник" О.Довженка - викривальний доку­мент, звинувачувальний акт тоталітарній системі | Андрій Васильович Головко | Юрій Корнійович Смолич |


Читайте также:
  1. Життя і творчість Володимира Івасюка
  2. Життя і творчість К. Е. Францоза.
  3. Життя і творчість Катерини Білокур.
  4. Література доби принципату Августа. Творчість Вергілія. «Енеїда» як римський національний епос.
  5. Рауль Чілачава: життя і творчість.
  6. ред.]Творчість
  7. Творчість

Роман «Майстер корабля» (1928) написаний на основі матеріалу, зібраного Юрієм Яновським за час роботи на Одеській кіностудії. Письменник згадує своє недавнє минуле, переоцінює тодішній життєвий досвід, пов'язаний з режисерською працею на Одеській кінофабриці, "перевдягає" реальні прототипи (О.Довженка, П.Нечесу, Ї.Пензо, Ф.Кричевського, себе), дає їм незвичні, екзотичні імена: То-Ма-Кі, Сев, Тайах, Директор, Професор, Богдан, Майк, Генрі. У романі письменник експериментує з формою, намагаючись досягти глибин психологічного аналізу. Сюжет роману поданий через осмислення власного життя у своїх мемуарах сімдесятирічним кіномайстром То-Ма-Кі (Товариш Майстер Кіно), прототипом якого вважають самого Яновського. Оповідь ведеться переважно у формі ліричної сповіді То-Ма-КІ. Йдеться про минуле, але з висоти майбутнього – з 70 років ХХ століття (про нього час від часу нагадують сини То-Ма-Кі - пілот Майк та письменник Генрі).

У творі постійно присутній ліричний образ моря. " Море в тебе дійсно шумить скрізь" [2; 60], - так каже про це пілот Майк батькові. Із цим образом пов'язані всі дійові особи. Але в житті кожного з них море грає свою роль. Для матроса Богдана — це природна стихія існування, якою він пишається, хоч іноді іронізує над собою: "У мене перетрушені й пересолені вже всі киш­ки, і, коли таке життя продовжиться, я гадаю піти до лікаря і зробити собі зябра" [2; 62]. Взагалі іронією пе­рейнятий увесь твір - у цьому одна з рис його мо-дерністичності. Для режисера Сева і сценариста То-Ма-Кі море - натхненник їхньої творчості й самовдоско­налення. Біля моря вони "почували себе сильнішими" [2; 49]. Там же, в місті на березі моря, вирішується й доля таємничої, прекрасної танцівниці Тайах. Зрештою, саме з цим романтичним образом пов'язаний сюжет роману: режисер Сев (прототипом якого вважають О. Довженка) знімає фільм про матроса Богдана. Для зйомок будується парус­ник. Але це не бутафорна споруда - його насправді проектує Професор за кресленнями стародавніх китайсь­ких мореплавців і його насправді будують найкращі портові майстри. Після зйомок парусник належатиме курсантам навігаційної школи.

Але в "Майстрі корабля" образ моря має не лише конкретне значення, пов'язане з реальними дійовими особами і діями, а й прихований, узагальнюючий підтекст, уловлений свого часу Маланюком, який писав, що Яновський "відкрив і завоював нам море, море в зна­ченні не географічному чи навіть геополітичному, а в значенні психологічному, як окремий духовний комп­лекс, який був або ослаблений у нас, або й цілком спара­лізований".

Море тут втілює ту далеку мрію, можливо, ірреальну, яку можна відчувати, в стихії якої можна жити, творити, рухатися вперед, долати пере­шкоди, труднощі, мрію, що часом може стати "матері­алізованою" реальністю.

Ще одним образом-символом у романі виступає Місто, що уособ­лює той обітований рідний берег, чиїми тихими вулич­ками часом гуляє штормовий вітер, принесений з моря.

Кожен з героїв розуміє той берег по-своєму. Тайах потребує його як основу свого життя. Для господаря трамбака усвідомлення рідного дому набуває космополітичного характеру. Після трагічної загибелі коханої і свого перебування в монастирі його вітчизною стало море.У Полі розуміння батьківщини пов'язане з коханим-військовополоненим.

Для То-Ма-КІ, як носія авторської ідеї, батьківщина конкретно-історичне поняття. "Моя Республіка" (тобто Україна) — так називає він її в романі. І, певно, це є оте "головне", чому, за авторським задумом, присвячений роман "Майстер корабля".

Досить органічно вплетені в роман нотатки синів То-Ма-Кі, листи його коханої - балерини Тайях, розповіді матроса Богдана й роздуми самого мемуариста. Він поки що щиро вірить - нове життя Республіки будується, як і корабель Міста, за законами збереження в душах краси й добра, внутрішньої свободи людини. Це символізує жіноча фігурка (майстро) на носі корабля - тисячолітній символ-оберіг, що його ретельно під на­глядом Професора витесує з горіхового дерева матрос Богдан - саме вона його поведе далекими морями, буде "оберігати від рифів", "заспокоїть хвилі". Далекі предки вирізьблювали майстро у вигляді вовка, ведмедя чи хитрого лиса. А тут - жіноча фігурка. "Майстром ко­рабля має бути жінка" - так вважають Професор, Бог­дан, Сев, То-Ма-Кі. Чоловічий патріархальний світ — хит­кий, часто змінюваний, агресивний, завойовницький — до цієї думки схиляє автор історіями життя своїх героїв.

Одним з них є матрос Богдан. Уперше він з'являєть­ся, як і годиться в романтичному творі, несподівано, у критичній ситуації: його витягають уночі Сев та То-Ма-Кі зі штормового моря і повертають до життя.

Пізніше, ризикуючи життям, Богдан врятував То-Ма-Кі від несподіваного нападу на нічному березі. Спокійний і поміркований, він водночас завжди готовий на героїчний вчинок, а то й рішучий протест проти посягання на його свободу.

Відтак перед читачем вимальовуються не просто будні з життя й творчості українських кіномайстрів 20-х pp., не лише їхні турботи в зв'язку зі створенням сценарію фільму та будівництвом для цього спеціального корабля, а широкі картини творчого життя людини, за яким стоїть великий узагальнюючий смисл, що все життя на планеті має будуватися з творчим натхненням, з турботою про культуру кожної нації, про завтрашній день людства, і тоді майбутнє перетвориться на казковий край мирної праці й гармонійно розвинених особистостей. В цих словах втілено романтичну ілюзію ще не розчарованої і не розчавле­ної тоталітарним режимом української інтелігенції 20-х рр. Автор створює образ корабля (згадаймо: не бутафорного, а справжнього, за стародавніми креслен­нями), який символічно втілює своєрідну програму ду­ховного відродження українців, їхній власний шлях роз­витку, з опорою на цінності справжні, вивірені часом.

Критика неоднозначно сприйняла твір, адже, з одного боку, роман був, безперечно, цікавий, а з іншого - порушувався основний підхід до "ідейності радянського твору", бо тут був відсутній герой-пролетарій, не оспівувалась краса "щасливої радянської дійсності".

 

"Роман "Чотири шаблi" (1930), був зустрiнутий тодiшньою критикою як твiр з нацiональною романтикою, iз замилуванням українською старовиною. Це була досить точна оцiнка, в цьому дійсно виявився вплив нацiоналiстичного оточення, але це було не все. Тодiшня критика не в змозi була помiтити i сформулювати бiльш суттєвi "промахи" роману, вони полягали в тому, що автор, показуючи громадянську вiйну в Українi, подав читачевi хаос, нерозбериху, вiдсутнiсть спрямовуючого центру в особi партiї бiльшовикiв. "Я зобов'язаний був зрозумiти, що хаос в подiях громадянської вiйни iснував тiльки в моїй уявi, а подiї, що утверджували завоювання Жовтневої революцiї, проходили пiд залiзним керiвництвом комунiстичної партiї...", - так змушений буде пояснювати автор свої "промахи" пізніше. Насправді ж Юрiй Iванович Яновський так не думав.

Починається роман епіграфом

Пустимо стрілку, як грім по небу;

Пустимось кіньми, як дрібен дощик;

Блиснем шаблями, як сонце в хмарі!

взятим із фольклорної збірки "Нар. Юж.-Рус. Песни" Амвросія Метлинського. Він є своєрідною заявкою пись­менника на поетизацію стихії народної боротьби і символом її високого духовного сенсу, надалі кожен розділ має пісенний зачин, що є водночас авторським синте­зованим тлумаченням дальшої оповіді, обіцянкою пев­ного настрою. Ці пісні-зачини в загальному художньо-філософському спрямуванні роману допомагають емо­ційніше відтворити визвольний пафос віками поневоле­ного народу, показати цей пафос як невід'ємну частину колективної свідомості українців, розкрити широту їхнього духовного світу, приспаного довгою неволею.

Роман розповідає про післяреволюційні події в Україні, коли країна перетворилася на один із найзапекліших плацдармів Громадянської війни. Повсюди формувались бойові загони, щоб захистити революцію. Такі ж загони чи навіть цілу армію взялися створити й четверо друзів - герої роману "Чотири шаблі": Шахай, Остюк, Галат і Марченко. Прикметно, що роман починається змалюванням весіллям ватаж­ка повстанців Шахая, яке символізує початок боротьби, а з нею й нового життя. На весіллі сліпий кобзар співає про козака Швачку і Супруна, який "зібрав військо славне Запорізьке та й пішов він орду бити". Під час вінчання молодих у церкві, яка оздоблена живописом на сюжети з козацького життя, друзі пройнялися духом національної історії, і це надихнуло їх піти шляхом своїх героїчгіих предків, розпочавши історичну битву за свою землю і волю.

"Чотири шаблі" – це твір про українське жадання волі, сага про українську непокірність. Герої "Чотирьох Шабель" – це відроджені в нових умовах лицарі козацького степу, які своїми шаблями виписували героїку нашої історії, здобували ту святу волю і правду, котра триста років текла під землею в нашого північного завойовника. Вiн хотiв увiковiчити в словi визвольний рух рiдного народу i втiлив це прагнення i чотирьох образах - Шахаєвi, Остюку, Галатовi i Марченку. Ось тi, що тримали чотири шаблi Яновського. Їх автор називає в пiсенному зачинi "чотири паростки мiцного дуба" (тобто сини великого народу). Рiзнi вони, але об'єднанi спiльною метою, певною мiрою романтизованi, навiть iдеалiзованi. Автор зумисне ставить їх у такi ситуацiї, в яких максимально виразилась би їхня глибинна суть, вiдвага, геройство, сила. Шахай видається бригадi "надлюдською силою", важко поранений Остюк продовжує героїчно битися i керувати кiннотниками. "Це сидiли на скелi орли", - так буде про них сказано на самому початку роману. Ми ще не бачимо їх у бою, а вже готовi сприймати їх як героїв, яким симпатизує автор.

Роман складається із семи окремих розділів - новел, що також стало новаторством в українській літературі (пізніше традицію роману в новелах продовжить О. Гончар своїм твором "Тронка"). Перші чотири пісні-розділи, що за рукописами і в першодруках мали назви - "Козак Швачка", "Успені-вська операція", "Рейд", "Загибель бригади" передають цілісну, художньо змодельовану картину-гіпотезу всена­родної боротьби українців за своє національне визво­лення. Адже в реальній-дійсності XX ст. не було сильного дієвого об'єднання окремих повстанських загонів, підпо­рядкування стихійного анархічного руху комуністичним ватажкам, що привели б його до переможного завер­шення. Вони характеризується захопленим, радiсним сприйманням життя, боротьби народу за визволення. Ця боротьба показана в дусi кращої романтичної традицiї XIX столiття, яскраво виявленої в "Чорнiй радi" П. Кулiша, в "Гайдамаках" Т. Г. Шевченка.

Піднесений романтичний пафос перших чотирьох частин роману змінюється осмисленням індивідуальної трагічної поразки кожного героя і через неї трагедії всього українського народу в останніх трох розділах ("Мар­шал Остюк", "Ми на золотому ручаї", "Китайська шах­та" (інший варіант "Шахай умер"). У головних героїв причини для оптимiзму зникли пiд тиском реального життя. Річ у тім, що твір писався тоді, коли вже відгриміли бої, а національно-визвольні змагання зазнали поразки. Бага­то колишніх вояків армії УНР емігрували за кордон. А ті, що лишилися, змушені були змиритися із власною до­лею і долею своєї нації. Такою була об'єктивна реальність, і Яновський намагається її проаналізувати й осмисли­ти.

Герої відриваються від націо­нального ґрунту: Остюк працює дипломатом у Парижі, а загублений у часі Марченко (всі вважають його загиб­лим) стає золотошукачем на "золотому ручаї". Галат і Шахай, як найменш авантюрні, влаш­товуються на роботу в шахту. Але ідеологічної детермі­нованості вони не позбавляються — живуть у двох пло­щинах: у згадках про своє славне і безславне, але все одно героїчно-піднесене минуле і в позбавленому на­повненого екзистенційного сенсу сучасному.

Для цензорів письменник натикав у романі і військових червоних прапорів, і ознак трудового пожовтневого ентузіазму. Боротьба за людську гідність – це провідна думка твору. Жадання волі, українська невпокореність, висока людська гідність – ось ті питання, які намагається розкрити Ю.Яновський. Але на тому етапі історії, який зобразив Ю.Яновський у романі, все це розбивалося об стіну перефарбованих визволителів і письменник змушений був усього лише зафіксувати таку ситуацію в надзвичайно драматичному образі бригантини, яку поглинула невблаганна морська стихія: "Довго ще після того, як бригантина пішла під воду, біліли на поверхні моря обірвані паруси її". Критики з кадебіськими посвідченнями звичайно розгадали неоднозначний смисл тих обірваних парусів (як скаргу старого кобзаря в романі, що "сліпому тяжко, а зрячому нині ще важче") і про всяк випадок на півстоліття запроторили в спецсховище.

 

Роман "Вершники" Ю. Яновський планував завершвтв до літа 1933, але останню крапку поставив аж навесні 1935. Цей твір, як свідчив Ю.Смолич, Яновський писав якось потай, нікому не признавався, про що саме пише нову книгу. В Україні такої романтичної книги злякалися. Спочатку вийшли "Всадники" російською у перекладі П.Зенкевича, а тоді вже українське видав­ництво, яке відхиляло книгу напередодні, запропонувало письменникові свої послуги. Архівні матеріали свідчать, що автор планував написати другу книгу "Вершників" - "Капітани", але не вийшло.

Які ж особливості героїчної поеми творчо засвоїв і розвинув Юрій Яновський у романі "Вершники"? Передусім: глибокий реалізм. Він високохудожньо опромінений романтичним пафосом. Вражає психологізм, скоряючий ліризм, емоційність і навіть патетичність (“О дев'ятнадцятий рік...”). Отже, перед нами епічна романтика або романтичний епос.

На сторінках роману знову заблистіли шаблі, здибились коні, а брат братові почав знімати голову із них. Чому саме здогадатися не важко, бо це все писалося вже не стільки українським жаданням волі, скільки тиском класової боротьби, більшовицької неволі. Остаточно зійти з дистанції „Вершникам” не дав лише могутній талант Ю.Яновського.

"Вершники" – 8 новел (“Подвійне коло”, “Дитинство”, “Шаланда в морі”, “Батальйон Шведа”, “Лист у вічність”, “Чубенко, командир полку”, “Шлях армій”, “Адаменко”), у кожній з яких розвинуто безліч мотивів, що вихоплені автором з полум’я війни. Композиційна організація "Вершників", розміщення розділів-новел, групування образів-персонажів підпорядковані одному – творенню характерів і – через них – вираженню провідної ідеї.

В кожній новелі образи символізуються. Символічними сприймаються образи братів Половців, які своїми діями спричиняють освячений більшовиками розпад роду людського. Батьки Половців – це символи збереження роду. Символічний – безіменний листоноша, комісар Данило Чабан (прообразом якого був М.Куліш), Швед, представлені автором глибоко психологічними драматичними. Це поеми про боротьбу добра і зла на землі, про красу українського неба і степу, про людську витривалість і жадання свободи.

Перша новела ("Подвiйне коло") є, мабуть, найяскравiшою. Вона розповiдає про трагедiю роду Половцiв. Було у батька п'ятеро синiв. Кожен з них обрав свою дорогу, свою мету, свої iдеали. I всi цi дороги перетнулися в один день в одному мiсцi. Рiд Половцiв опинився на межi зникнення. У кривавому бою сходяться брати.

«Був серпень 1919 року. Загоном добровольчої армії генерала Антона Денікіна командував Половець Андрій. Купу кінного козацтва головного отамана Симона Петлюри вів Половець Оверко». Так сталося, що у цьому бою перемогу одержав Оверко. Поранений Андрій опинився в полоні у брата. Чи ворухнеться у серцях братів щось живе? Здається, так. Ось Оверко питає в Андрія, що йому згадується. У них спільне життя, спільні спогади, спільні батьки... Хіба цього замало? Андрій нагадує Оверкові батькові слова: «Тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду». Чи зглянувся брат на брата? Ні. З погордою(відповів брат братові: «Рід - це основа, а найперше - держава, а коли ти на державу важиш, тоді хай рід плаче, тоді брат брата зарубає, он як!» «Нічого,- втішається Оверко,- рід переведеться, держава стоятиме». І вбиває брата, не слухаючи ані його благань, ані його проклять.

А в степу, десь далеко, біля моря стоїть їхній батько і з теплотою згадує синів. Не знає він, що десь серед простору вже лежить неживий син Андрій, а в смертельному двобої зійшлися інші його сини — Оверко та Сашко з Панасом. Махновець Панас зупиняє чотирнадцятирічного Сашка, що хотів був добити пораненого Оверка. То, може, цього разу вбивства не станеться? Оверко нагадує братам слова батька про згоду. Але і в Панаса свої міркування: «...ріду державу вростає, в закон та обмеження, а ми анархію несем на плечах, нащо нам рід, коли не треба держави, не треба родини, а вільне співжиття?» «Проклинаю тебе»,— гукнув Оверко, повторяючи слова недавно вбитого ним брата Андрія. Не зглянувся Панас. Єдине, на що спромігся, — обом братам яму викопав. «По обличчю Панаса Половця бігли дощові краплі, збоку здавалося, що він слізно плаче коло готової могили, у всього загону текли дощові сльози, це була страшна річ, щоб отак плакав гірко цілий військовий загін, а дощ на вгавав». То, здавалося, сама природа, сам Бог плакав над тією гіркою могилою, бо не було справжніх сліз у людей.

Аж тут де не взявся загін інтернаціонального полку на чолі з Іваном Половцем. І ролі помінялися знов. Знову перед Іваном стоять полонені братии Панас та Сашко, а Іван їм промовляє, що «скрізь по степах судяться зараз дві правди: правда багатих і правда бідних». Він виголошує славу Радянській владі і Червоній Армії, він вважає, що правда тільки на його боці. «Панас не чекав собі милості, він бачив, як загинули його вояки, що їх він збирав як зерно до зерна, а інші з них стали не його. У нього промайнуло в голові дитинство і дитячі роки на шаланді, і нічні влови, і запах материної одежі, неосяжний простір моря». Згадав тоді Панас батькові слова про згоду, та пізно й марно. Сильніша виявилась «правда» Івана. «От і бачиш сам, що рід розпадається, а клас стоїть, і весь світ за нас, і Карл Маркс». Панас проклинає брата і, вихопивши браунінга з—під френча, пускає собі в рот кулю. Так Іван Половець втратив трьох братів. «Одного роду,— сказав(комісар)Герт,— та не одного з тобою класу». Такий категоричний підсумок ніби обрубує усякі роздуми над подіями. А замислитися є над чим. Ю.Яновський емоційно переконливо зображує трагічну суть громадянської війни — розпад родини, розпад нормальних людських стосунків між тими, хто є народом, родиною. Чого варта будь-яка «правда», якщо в основі її лежить право на вбивство заради ідей — ось у чому гуманістична ідея цієї новели. Ціна великих соціалістичних перемог — чи не завелика для нашого народу, для нації?

Дитинство

Емоційно-ідейним ключем наступної новели "Дитинство" є образ степу. Близький товариш Ю.Яновського, Микола Куліш, часто розповідав йому про своє важке дитинство. Це лягло в основу цілого розділу роману "Вершники". В ньому йде мова не про війну, а про дитинство майбутнього комісара, а потім письменника Данила Чабана, з яким читач ще зустрінеться у новелі "Батальойн Шведа". Сааме йому буде доручено врятувати “залізну троянду”—символ безсмертя”.

Після кипіння почуттів, смертельного лютування шабель ("Подвійне коло") - раптово наступає тиша. Прийом контрасту (між розділами) відіграє винятково важливу ідейно-композиційну роль.

Дитинство - це початок усього в людини - і доброго, і злого. Данилка виховував степ, красу якого розумів малий серцем.

«Комусь, не степовикові, не зрозуміло, як живуть люди на голій, порожній рівнині, а малий Данилко виходив крадькома з хати, покинувши сестру, коло якої був за няньку, степ простилався перед ним, як Чарівна долина, на якій пахне трава, пахнуть квіти, навіть сонце пахне, як жовтий віск...»

А ще його виховував прадід, що знав усі степові таємниці. «Він здавався хлопцеві господарем степових звичаїв», знав безліч прикмет про вітер і сонце, трави і квіти, знав і шанував старовинні народні звичаї, без яких світ був би бідним. Очима маленького Данилка ми бачимо багатобарвну землю навесні, майстерно випеченого жайворонка, що його зробила мати на сорок святих і ще багато чого цікавого. Тепліє на душі від тих сторінок. Чи, може, власні спогади навіюють читачеві оті картини дитинства. Поетичний світ малого Данилка вимальований з такою емоційною теплотою, що пригортаєшся серцем до героя і віриш кожному слову. Сім'я була небагата, навіть поїсти не завжди було що, тож хлопчик молився зі справжнім натхненням під час посту «тією улюбленою молитвою, якої його навчив прадід Данило: «Дай мені, Боже, картоплі, киселю й розум добрий». Може, у цій жартівливій молитві була саме та народна мудрість, що формує мораль. Добрий розум мати, любити свою землю, поважати своїх батьків, свій народ, його віру і звичаї — ось і є та наука, якої зазнав у дитинстві Данилко. Це те, що робить людину людиною — частиною свого народу. Це і є застава вічного життя на землі.

Цей розділ - один з найпоетичніших у книзі. Він вражає своїм філософським, психологічним та художнім змістом. Побудований на фольклорних джерелах, він є своєрідною енциклопедією звичаїв, повір'їв, пісень.

Третя новела - "Шаланда в морі" – композиційно пов'язана з першою ("Подвійне коло"). Майстерно використовуючи прийом "ущільненого часу", Яновський малює образ старого Половця і підпільника Чубенка. Гранична психологічна напруженість часу передається через сприйняття Половчихи. Вона стоїть на чолі роду, її образ асоціюється то з образом скелі, то з образом спового вітру-трамонтану.

Насувався шторм. А на березі стояла стара Половчиха, «одежа на ній віялась, мов на кам'яній, вона була висока та сувора, яку пісні». Вона вирядила у море свого чоловіка Мусія і тепер виглядала його, а серце її калатало так, що ладне було вискочити з грудей. Море зажерливо ревло, схопивши її чоловіка, і вона подумки благала: «Ой, подми, вітре - трамонтане, оджени в море негоду та оджени й тумани, а я стоятиму тут самотня до краю, і хоч би з мене дерево стало, то я б усіма вітами над морем махала й листям би шуміла».

Здавалось, цілі віки минули, віки чекання, поки з'явилася шаланда в морі, що ледве виднілася серед хвиль. Часом вона надовго ховалася за водяними горбами, потім з'являлася і знову впірнала, мов у безодню. Шаланда боролася з морем. У ній був Мусій Половець з якимсь чоловіком. Вони з усіх сил добивалися до берега, на якому зібралася вся артіль, з селища прибігли діти. Вони переживали, та нічим не могли допомогти у таку негоду. І от нарешті шаланда наблизилася, і Половчиха побачила, як зламалося весло, як шаланду перекинуло хвилею і на поверхні показалася лише одна голова. Шаланда блукала догори кілем, а хтось плив наввимашки до берега крижаним морем. Йому на допомогу кинулися рибалки. І от на берег нарешті вилізли стомлені люди і серед них — чужа людина, що була на шаланді разом із Мусієм. Половчиха впізнала Чубенка. І всі пішли від моря. Лише стара Половчиха залишилася стояти на березі. Душа її скам'яніла. Там загинув її чоловік. Думки її поринули у ті далекі щасливі роки, коли вони побралися, коли народилися їхні сини. Сини. Кожен з них був їй рідним і згадувався чимось своїм. Кожний був їй дорогим. Давно нічого про них не чула Половчиха. «Тільки Іван працює на заводі і робить революцію...» А інші? Що сталося з ними, чи живі вони?

Самотньо стояла жінка наодинці зі своїми думами. Та ось їй здалося, що шаланда ніби наблизилась до берега. Жінка подумала, що треба б почекати, може, шаланду приб'є до берега, то треба витягти її. Без неї риби не наловиш. Вона спустилася до моря, по коліна зайшла у воду і тільки тоді побачила за шаландою якесь чорне лахміття. «Ну що ж,— подумала вона,— буде хоч над чим потужити». Не кожній дружині рибалки випадало таке. Гинули чоловіки у морі. Та нараз вона почула голос, стомлений голос її чоловіка...

Мусій розповів їй, як хотів врятувати шаланду, тому й сховався під кілем, щоб Чубенко сам плив до берега. А той усе пірнав та гукав, а потім і справді поплив до берега. Вони удвох з дружиною витягли під крижаним вітром шаланду, як робили усе життя — удвох. Берег був порожній. «І подружжя Половців пішло до домівки. Вони йшли, преніжно обнявшись, їм у вічі дмухав трамонтан, позаду калатало море, вони йшли впевнено і дружно, як ходили ціле життя». Хай там хто що говорить про «дві правди», у них вона одна на двох, бо вони - родина.

Четверта новела - "Батальйон Шведа" композиційно пов'язана з розділом "Дитинство". Розповідь про Данилкове дитинство служить їй своєрідною експозицією. Колишній чабанчук тепер "товариш Данило" – червоний комісар. Він веде батальйон босих олешківських морячків, з яких потроху та помалу виростає військова одиниця. Попереду оркестр, а перед оркестром сам товариш Швед — олешківський морячок, що «як і кожний моряк, мріє про кінноту і потроху вростає в цей красивий жанр військової професії». Описуючи парадний марш цих вояків, автор, немов той Боян, не втримується від пафосу.

«О дев'ятнадцятий рік поразок і перемог, кривавий рік історичних баталій і нелюдських битв, критичний по силі, незламний по волі, затяжний і ніжний, наріжний і вузловий, безсонний дев'ятнадцятий рік!». Утому році, як і у всій війні, поєдналися надто різні почуття і дії, слова, мрії, наміри. Ось марширують босі вояки, а з Олешок починають бомбардувати Херсон шестидюймовими гарматами. Снаряд виє і вибухає коло плацу, матроси падають, а капельдудка, не розгубившись, грає польку-кокетку, і оркестр за роботою забуває про страх. На трибуні старий політкаторжанин — «вибухи снарядів здаються йому салютами волі і життю».

Як описати усю оцю мішанину? Автор то піднімається до високого мовного стилю старовинних героїчних літописів, то відверто іронізує, розмірковуючи про низькі землі бажання вояків: «Олешківці йдуть, терплячи польку й гарматний обстріл, думають про солодкий дим кухні, про шеврові чоботи білого офіцерства, про шаблю товариша Шведа й про інші бойові речі».

Та хіба й могло бути по-іншому! Той матроський загін виявився зовсім не матроським, «...вони зовсім не матроси, а миколаївські найманці, які не звикли воювати гарматами, їх завербовано за матроське вбрання... Це були офіцери з білим духом і найняті ватажки нальотчиків, спеціалісти мокрої і сухої справи, матроський цей загін мав зрадити при слушній нагоді».

Почався обстріл, а єдина гарнізонна шестидюймовка відповідала. З болем дивився Данило у бінокль на Олешки, адже стріляли по своїх.«...там горіли від снарядів будинки, матері бігали по вулицях з дітьми на руках, матері поранені, діти закривавлені, він бачив рученята, підняті до неба, звідки летять невловимі вибухи, бачив багато такого, чого ні в який бінокль не видко».

Ю. Яновський ніби безсторонній оповідач. Він розповідає, як Швед зібрав усіх у нічну експедицію, як метушилися усі коло шаланд і пароплавчиків, готуючись до бою. Яким контрастом звучить одразу після цього опис природи! «Вечір був прекрасної прозорості й липневої щедрості, у червні мели плідні дощі, і хоч хлібові це мало допомогло, проте трави та бур'яни розрослися без міри, гримів підземними водами дев'ятнадцятий рік. Вечори падали на Дніпро з усієї сили, вечори фіалкові, вечори смоляні...».

В такі вечори люди мусять думати про кохання, про своє життя, а не виношувати плани битв. Про це роздумує товариш Данило. Усе це народжувало у ньому біль. І це природно. Подробиці бою випадають так, ніби автор змушений відволікатися на ці описи, коли над ним високе оксамитове небо, повне зір. Уся ця новела ніби побудована як постійний діалог людей з протилежною точкою зору. Один вбачає романтику революції у кривавих боях дев'ятнадцятого року і захоплюється його подіями. Другий охоплений думами про вічність і загадковість життя, про велич людського серця. Так думав і Данило, що йшов після бою до свого дому, ще не знаючи, що снаряд влучив якраз у його хату. Єдине, що в нього зосталося,— це немовля. Яке життя чекає цю маленьку людину у такому неспокійному, суворому і немилосердному віці? Хтозна. Та життя є життя, і тим воно вже прекрасне. А доля в кожного своя.

Наступна новела "Лист у вічність" розповідає про один з епізодів громадянської війни, коли готувалося більшовицьке повстання проти німців і гетьманців. Була саме клечальна субота. «Бездонний день клечальної суботи горів і голубів над селом, з лісу везли на возах клен-дерево, ліщину, дубове галуззя, терен, зелену траву, хати чепурили до клечальної неділі, подвір'я пахло в'ялою травою, прекрасне село стало ще милішим, воно прибралося в зело, заквітчалося клечанням, хати білі й суворі, двори увігнуті, чисті й затишні, і синюще неволилося й лилося».

На фоні цього дивного спокою і краси розгортаються події життя людського. У селі німці шукають якогось листоношу, який знає, коли почнеться повстання і де захована зброя. У завзятих пошуках їм несподівано допомагають якісь два чоловічки. Вони розповідають, як ховаються в плавнях, і пропонують саме там пошукати листоношу, який, мабуть, лежить під водою, дихаючи крізь очеретину. Його справді знайшли під колодою серед тих озерець. Він виглядав жахливо: «босі ноги, руки й обличчя - все чорним - чорно від безлічі п'явок, і коли листоношу роздягли — на ньому не було живого місця, і п'явки купами поприсмоктувались до тіла».

Врятували його зовсім не тому, що пожаліли. Від нього чекали відомостей про день і час повстання та про заховану зброю. Але незабаром зрозуміли, що він не скаже так нічого, і почали бити. «Він не мав права на смерть, він мусив нести своє закривавлене тіло крізь потік часу до ночі, прийняти всі муки, крім смертної, важко було боротися на самоті і не сміти вмерти». І листоноша повів показувати заховану зброю, щоб зберегти для себе час. Серед миру і затишку клечальної суботи людство воює. Непримиренно й завзято. Брат іде на брата, свій на свого, бо у вогні громадянської війни так і буває. Тому і вважає Ю. Яновський, що громадянська війна - найстрашніша трагедія.

А листоноша справді дожив до вечора, витримавши усі тортури. Увечері нарешті показав справжнє місце схову зброї, але вона не дісталася німцям та гетьманцям — її захопили повстанці. Листоношу розстріляли. Новела закінчується, як закінчуються усі трагедії на світі: скорботна матір схилилася над загиблим сином. «Коло листоноші сиділа зігнута Василиха, не зводячи очей з мертвого. Чубенко зняв шапку й поцілував Василиху в руку. Лист у вічність пішов разом із життям, як світло від давно згаслої одинокої зорі». Що сказати їй? Чим можна виправдати вбивство? А війна — то і є вбивство. Про це говорить письменнику кожній новелі.

Навіть остання новела " Адаменко ", в якій учорашні герої варять " перші тони революційної сталі ", не сприймається як чужорідне тіло роману: в ній ідея побудови нового світу, за який боролися зображені автором не лише більшовики, а й війська ЦР, Загони Нестора Махна, Врангеля і Денікіна постає як закономірне й художньо влаштоване продовження розвитку революції. Лише згодом час покаже, яким деформованим у диктатур них умовах більшовизму буде те продовження. У романi немає справжнього переможця. Твiр сприймається як розповiдь про трагедiю роду, матерi, України. Трагедiю, що розiгралася в роки громадянської вiйни, а потiм ще довго вiдлунювала голодом, смертями, репресiями.


Дата добавления: 2015-07-16; просмотров: 194 | Нарушение авторских прав


<== предыдущая страница | следующая страница ==>
ПІСЛЯМОВА| Олександр Петрович Довженко

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.014 сек.)