Ярослав Стецько 5 страница

Як неможливим є самим ідейним натиском зламати большевицький режим, так і большевицької системи не можна знищити частковим її поборюванням і розправою з нею в поодиноких ділянках, етапами. Цим можна її підірвати, послабити, але не зліквідувати, ані примусити до еволюційної переміни. Бо большевизм базується не на вартості і стійкості своїх засад, доктрини і метод організування життя, а на насильстві і терорі, що його він плекає і постійно зміцнює та яким він завжди послуговується, як своїм аргументом. У тоталітарному большевизмі комуністичний устрій і система та диктатура режиму творять дві неподільні частини однієї цілости, так пов'язані з собою, що доки одна з них живе, відроджує другу, якщо б ця впала.

Знищити большевизм можна не еволюційним шляхом, тільки тотальною революційною розправою, в якій організована революційна сила, з безпосередньою активною участю найширших народніх мас, у могутньому зриві розторощить і з корінням вирве головні елементи большевизму — режим, партію, систему і доктрину, всі їхні відгалуження і прояви. В тій остаточній розправі мусить зосередитися і завершитись процес революційної боротьби. Щойно після розгромлення большевизму і повалення большевицької тюрми народів — СССР, будуть уведені в життя позитивні ідеї і програма революції.

ТРИ ФАЗИ РЕВОЛЮЦІЇ

Українська національна революція, як одностайний процес, складається з трьох фаз. Перша і друга — це фази боротьби, третя — державного будівництва.

У першій фазі проходить процес затяжної, прогресуючої підпільної боротьби. В ній іде змагання передусім за душу народніх мас, мобілізація й активізація їх по боці революції, проти большевизму; підриваються позиції большевицької системи і сили большевицького режиму, зростає організована сила революції. В цій фазі проходить основоположний конструктивний процес: наші ідеї і програма опановують найширші маси українського народу, поширюються на інші народи, уярмлені большевизмом, визначають для них бажаний зміст і форми життя в усіх ділянках, стають дороговказами їхньої дії — їхньою метою, мобілізують й організують змагання за реалізацію нашої програми.

Друга фаза, як продовження першої, — це фаза визволення. В ній завершується затяжна визвольна боротьба, всі сили зосереджуються у безпосередній відкритій боротьбі з большевицьким режимом і його силою, в остаточному загальному зриві народів.

Третя фаза — будування на місці знищеного СССР незалежних національних держав, забезпечення їхньої незалежности назовні, здійснення ідей і програми визвольної революції в державному і суспільному ладі, у змісті і побудові цілого життя.

Ми живемо в першій фазі, напередодні другої. Всі сили і вся революційна дія є спрямовані на шлях визвольної революційної боротьби, згідно з нашою визвольною концепцією.

У самій основі нашої революційної концепції лежить ідея і програма спільної визвольної, революційної боротьби всіх народів, поневолених московсько-большевицьким імперіялізмом. Большевизм мусить бути покопаний і повністю знищений, скрізь, де він панує. Тільки таким чином можна його подолати. Московський імперіялізм у большевицькій формі повинен бути знищений в усіх підбитих ним країнах, на місці СССР мають постати незалежні національні держави, а російська держава має бути обмежена етнографічно-російськими землями.

Обмеження визвольної боротьби кожного народу його власними національними кордонами, ведення визвольних змагань кожного народу сепаратне, нескоординовано з боротьбою інших народів, давало б лише вигіднішу позицію большевикам, уможливлювало б їм льокалізувати окремі вогнища революції, використовувати їхнє відокремлення і перемагати одного противника за одним. Ставимо знак рівняння між українською революцією і визволенням усіх поневолених большевизмом народів. Запоруку успішности нашої боротьби бачимо в тому, що вона поширюється на інші народи і доведе до того, що всі вони вестимуть свої визвольні змагання в одній загальній, скоординованій революційній дії. Тягар тієї боротьби буде розкладений на всі народи, не лише сама Україна буде вогнищем революції і не тільки українці революційним елементом. Спільний протибольшевицький фронт так само охоплюватиме інші народи, їхні маси стануть так само до активної боротьби такою мірою, що довкола осамітненого режиму і його вислужників створиться одностайний фронт усіх ворожих до нього елементів і сил. Успішність нашої визвольної боротьби дає такі самі шанси визволитись іншим народам.

Кожна визвольна боротьба одного народу, яка послаблює большевизм і веде до його повалення, такою ж самою мірою допомагає визвольній справі інших поневолених большевизмом народів. Спільний антибольшевицький фронт полягає в тому, що революційні змагання усіх народів творять одну скоординовану цілість, мають один спільний, загальний плян і стратегію, кожний революційний рух є спрямований теж на посилення боротьби інших народів. Усі революційні, активні протибольшевицькі елементи й сили ведуть боротьбу на кожному місці, де тільки можуть, проти кожної частини большевицької сили. Кожний включається в антибольшевицький визвольний фронт, а якщо не може боротися безпосередньо в лавах своїх національних революційних сил, то включається в боротьбу іншого, союзного народу і через те бореться в спільному визвольному фронті, який принесе визволення і його народові.

При такому спільному фронті всіх поневолених народів большевики не зможуть більш льокалізувати і розпорошувати сил революційної боротьби. Не буде більш місця для їхньої тактики перемагати за чергою окремі народи, для тактики поборювання одного народу з допомогою байдужих до його справ синів іншого народу та для розпорошування революційних сил через переселювання і створювання національної мішанини, передусім в армії й у великих робітничих осередках. Якщо одна і та сама, спільна визвольна боротьба йтиме скрізь, якщо у свідомості мас усіх народів буде зрозуміння, що боротьба кожного іншого народу — це боротьба спільна, а тим самим і його власна, тоді розпорошування і перекидування революційно-настроєних мас з їхньої вітчизни у далекі країни не поможуть большевикам і не зломлять сили революції, бо кожний зможе робити те саме на кожному місці.

Один із найсильніших двигунів перемоги визвольної революції народу — це співдія і співпраця, як між союзними визвольними рухами, так і між одиницями, революціонерами всіх національностей в антибольшевицькому фронті.

ВИЗВОЛЬНА КОНЦЕПЦІЯ І СТРАТЕГІЯ РЕВОЛЮЦІЇ

Провідна мета цілої діяльности і боротьби ОУН на даному етапі — це здобуття Самостійної Соборної Української Держави. Цій меті ми підпорядковуємо все, все повинно їй служити.

Наша визвольна концепція — це революційна боротьба України й інших поневолених московсько-большевицьким імперіялізмом народів у спільному антибольшевицькому фронті. Безперервно, постійно поглиблювана, поширювана й степенована революційна дія, ведена різними формами, як суспільно-політична і повстанчо-військова революційна боротьба, має довести до загального, відкритого революційного зриву найширших мас поневолених большевизмом народів, що буде остаточною розправою з большевицьким режимом, імперіялізмом і системою.

Революційна стратегія базується на тому, що поміж большевизмом, режимом і системою, большевицькою державою-тюрмою з одного боку, а поневоленими народами, їхніми масами і людиною, з другого, існують глибокі й гострі суперечності, які проходять через ціле життя. З них у безперервному ланцюзі постійно зроджуються зудари і конфлікти, тому стан невгаслої боротьби триває. Стратегія революції діє в середовищі тих непримиренних суперечностей і конфліктів, вона спрямована на мобілізування, організування революційної енергії мас, щоб так її зосередити й покерувати її дією, аби через безупинне і систематичне нищення позицій та сили ворога довести до остаточного його розторощення.

Революційна тактика спрямована на використання і підсилення всіх процесів, які послаблюють і розкладають ворога, внутрішніх конфліктів і суперечностей в його таборі. Революційна дія ступнево підриває сили і позицію большевицького режиму, утруднює і щораз більше унеможливлює йому послуговуватися народніми масами, як своїм силовим знаряддям.

Остаточна розправа, загальний революційний зрив народів прийде тоді, коли революційне зактивізування найширших мас народів, поневолених в СССР, дійде до такого ступеня, що при ініціятивному виступі — ударі організованої революційної сили проти большевицького режиму ті маси не будуть більше його покірним знаряддям, ані пасивними глядачами, а стануть по боці активної революції. Таких огнищевих виступів-вибухів може бути багато, аж поки вогонь загального революційного зриву не охопить народніх мас.

Загальний зрив, як остаточна розправа з большевизмом, може прийти і тоді, коли большевицький режим змобілізує для своїх цілей маси і поставить їх під надзвичайні утиски (напр., війна).

Наша визвольна концепція — це спільна революційна визвольна боротьба всіх поневолених большевизмом народів. Ми розраховуємо на їхню активну участь у боротьбі, на їхні.організовані революційні сили та на революційні потенції широких мас тих народів. Наша революційна політична праця великою мірою спрямована на те, щоб пробуджувати й активізувати революційну енерґію інших народів — наших природних союзників, допомагати у формуванні їхніх організованих революційних сил та мобілізувати до боротьби їхні народні маси.

Інший, так само важливий момент — це творення спільного фронту, поширювання ідеї спільної боротьби, пробуджування серед інших народів свідомости, що лише через неї веде дорога до їхнього визволення, утвердження віри в силу й перемогу спільного визвольного фронту Антибольшевицького Бльоку Народів. З великої, розпорошеної і розбитої революційної енергії поневолених большевизмом народів маємо творити одну могутню, скоординовану силу, свідому своєї непереможности, пляново й однозгідно діючу силу в боротьбі.

Найважливіші передумови розвитку революції і її перемоги в загальному зриві є наявність і діяння організованої революційної сили, як організатора й аванґарду революції — революційна мобілізація й активізація мас народів антибольшевицького фронту; плянова революційна стратегія; спільний організований фронт в актуальній революційно-визвольній боротьбі АБН.

Сторонні сили та міжнародня політична коньюнктура можуть мати значення допоміжних, але не вирішальних сприятливих чинників. Беремо їх до уваги в такому розумінні й використовуємо їх, але відкидаємо всякі орієнтації на посторонні сили чи зовнішню коньюнктуру, що вони самі принесуть визволення і що досить обмежитися вичікуванням їх і достосовуватися до них.

Відкидаємо еволюціоністичні концепції, які розраховують на те, що під зовнішнім натиском чи під натиском внутрішніх сил СССР так буде еволюціонувати, що з того прийде визволення. Під примусом ззовні чи з середини большевицький режим може йти тільки на тактичні маневри, тимчасові поступки, граючи на зволікання.

Всякі поступки і тактичні відступи режиму використовуємо для посилення революційної дії. Але визволення здобудемо лише революцією, через тотальне знищення большевизму, власними силами поневолених ним народів.

Осередньою силою у визвольній революції народів є Україна.

ПЛЯНОВІСТЬ РЕВОЛЮЦІЙНОЇ БОРОТЬБИ В КРАЮ

Посилення революційно-визвольних дій збройного підпілля в Україні — ОУН-УПА в зв'язку з сильнішим натиском ворога, головно на західніх окраїнах українських земель, на т. зв. Закерзонні, вимагало від українців на еміґрації теж більше праці й зусиль в користь визвольної боротьби. В цьому пляні стаття С. А. Сірого “Пляновість революційної боротьби в краю” (“Визвольна Політика”, Мюнхен, рік вид. III, ч. 1 (18), 1948 р.) розглядають революційну стратегію і тактику українських борців в підпіллі та широко з'ясовують такі моменти: стан українського народу на підсовєтських теренах і на Закерзонні, завдання української національно-визвольної революції, протизаходи ворога в боротьбі проти ОУН-УПА, рейди відділів УПА й неуспіх договору між СССР, Польщею й Чехо-Словаччиною, складеного для знищення Української Повстанської Армії.

Після закінчення другої світової війни визвольно-революційна боротьба в Україні увійшла в нову фазу. Стратегія і тактика політично-мілітарної революційної дії ОУН і УПА є добирані і стасовані так, щоб у новій ситуації послідовно зберегти й продовжувати основний плян - концепцію визвольної революції.

Єдиний цілях до визволення — це національно-визвольна протибольшевицька революція цілого українського народу, в спільному фронті з іншими народами, поневоленими большевизмом. Ця революційно-визвольна боротьба найширших народніх мас, все більше поширюється, загострюється і поглиблюється, прямуючи до свого нового розгорнення у всенародньому зриві. Революційний процес проникає всі ділянки життя, а його змістом є протиставлення ворожій дійсності, цілям і намаганням большевизму — власних ідей і цілей визвольної революції, ідей національно-політичної, соціяльно-економічної і духово-культурної свободи народу і людини. Таку концепцію визволення заступає і реалізує ОУН від початку ввесь час своєї діяльности, незмінне і послідовно в усіх ситуаціях.

Основним і суттєвим у революційно-визвольній концепції є ставки на боротьбу цілого народу, його найширших мас, а не тільки організованих сил. Для революційних сил в Україні ОУН, УПА — УГВР є осередком, мотором революції, ініціюючим і унапрямлю-ючим чинником у революційному процесі, але не єдиним його носієм і виявом. Конечна передумова успіху революції — це активна участь у боротьбі найширших народніх мас України й інших народів Антибольшевицького Бльоку. Ступінь дозріння революції залежить в першу чергу від зреволюціонізування народніх мас, від їх захоплення справою визвольної боротьби та готовости самим активно боротися. Активною боротьбою, як і всією своєю діяльністю, організовані революційні сили мобілізують і залучають до боротьби цілий український народ і союзників з АБН, вказують народнім масам шлях до волі. Поміж боротьбою самих організованих сил та ступенем поширення революційних настроїв серед мас і їх бойовости, мусить бути, на довшу мету, таке відношення, щоб організовані сили провадили, а народні маси щоб ішли за ними і з ними.

Стратегія революційної боротьби в теперішній фазі є оборонною і офензивною, сполучаючи в собі обидва моменти рівночасно. Революційна боротьба паралізує намагання ворога зламати, здушити революцію, її сили, дію і спроможності, а разом з цим, скріплює, поширює і поглиблює революційний процес, активізує народні маси, охоплюючи протибольшевицькими, революційними настроями та акціями щораз-то більше елементів через атакування все нових позицій ворога. Стратегія революційної боротьби узгляднює загальну світову ситуацію, внутрішні відносини в СССР та розвоєві тенденції цих обох факторів.

Внутрішня ситуація в Україні, як і в цілому СССР, та його зовнішньо-політичне положення мають дуже важливе значення для розвитку революції, для того, яке буде головне підґрунтя і домінуючий зміст революційного процесу, які стосувати методи і засоби для його поширення, скріплення і приспішення.

На цілу ситуацію СССР, зовнішню і внутрішню, вирішально впливає перспектива конфлікту з західнім бльоком та реальна можливість недалекої війни. Вся політика Кремля є під тиском тієї центральної справи, щораз більше довкола неї концентрується і нормується її вимогами. Зокрема вся внутрішня політика большевиків, особливо господарська, щораз виразніше наставляється під одним кутом —підготовки до війни. Це надає цілій внутрішній ситуації СССР, яка і без того мала постійно військовий характер, спеціяльну гостроту. Все життя широких мас підбольшевицьких народів стоїть під постійно зростаючим натиском режиму, який намагається витиснути з них останні засоби, всі сили у невільничій праці, — все для збільшення воєнного потенціялу. Це спричиняє злидні, визиск, нечувану експлуатацію народніх мас до крайніх, неможливих меж. На цьому тлі ще більше зростає терор режиму, а з другого боку — ненависть до нього всіх підбольшевицьких народів.

Це невдоволення мас, крайньо вороже наставлення їх до большевизму, до режиму, партії, комуністичної системи господарства і тоталітарного ладу після війни дуже посилилось і прибирає щодалі виразно непримиренно ворожих форм. На те є багато причин. Передусім втратила всякий вплив брехня большевицької пропаганди про те, що, в порівнянні з СССР, в усьому світі панує страшна нужда широких мас, низький життєвий, господарська і культурна відсталість західніх країн, про щасливе “радісне” життя підсовєтської людини та про перевагу СССР над капіталістичним світом. Під час війни маси вояцтва совєтської армії мали нагоду переконатись, як є на ділі і правдиві відомості поширились в цілому СССР. Тепер большевицька пропаганда втратила серед народів і те довір'я, яке ще мала завдяки своїй рафінованості, настирливості й виключності. Вона вже відштовхує і тих, що колись їй вірили, виховані “під сонцем сталінської конституції”.

Народні маси сподівались, що з закінченням війни прийдуть зміни, настане більша свобода і покращає добробут. Большевицька пропаганда під час війни, зокрема неофіційна, підтримувала такі бажання мас, навіть аранжовано відповідні внутрішньо-політичні потягнення, які будили і підтверджували сподівання на зміну — злагіднення внутрішнього курсу. Зразу по війні, повертаюче вояцтво розпочало руйнування колгоспного ладу в цілому СССР “самовільним” розбудовуванням приватного господарства. Большевицький режим, сяк-так опанувавши ситуацію, відповів загостренням терору, безоглядним поворотом до попереднього стану, касуванням і безоглядним переслідуванням “приватницьких надуживань”. Замість поправи, прийшли гіркі розчарування. В цілому СССР все тоне в невимовних злиднях. Крім неминучих наслідків війни, нужду погіршує хаос і нездарність большевицької бюрократії. Особливе огірчення викликає соціяльна нерівність панівної большевицької аристократії — партійної, військової і бюрократичної, яка в порівнянні до нужди працюючих народніх мас, живе в достатках.

Режим прикручує шрубу терору і визиску до останніх меж: нова п'ятирічка, нові позики, нові соцзмагання, підготова до нової війни. Все створює крайнє невдоволення, розпучливі настрої, таку ненависть до большевизму, що, не зважаючи на терор, підсовєтські громадяни перестають таїти все в собі та щораз частіше доходить до відвертих виявів протирежимних настроїв мас. Від сподіваної т. зв. внутрішньої еволюції большевизму лишилось тільки те, що тепер відкрито признається упривілейоване становище партії, військової і бюрократичної аристократії, в той час, як життя працюючих мас утримується в суворо комуністичному, пролетарському, тобто нужденному стані. Таким чином ще виразніше унагляднюється правда, що цілий комунізм — це в дійсності система найгіршого державного капіталізму і тоталітаризму, найгіршої неволі, уярмлення, ожебрачення і визиску людини і цілих народів імпе-ріялістичною державою і тією клікою, яка нею оволоділа. Комуністична теорія, яка призводить до такої практики, оправдує її та захищає, є остаточно скомпромітована в очах усіх, які мають почуття правди і здорового глузду.

Залишилась єдина база й опора большевицького режиму, держави, комуністичної доктрини і устрою — удосконалена система жорстокого, всебічного терору і сексотства. Ця система охоплює і проникає цілий СССР, всіх людей і все життя. Терор морально-духовий, економічний. Сексотство пронизує цілу державну систему, виробництва, військо, школу, родину, Церкву, вдирається до сповідальниці. Це найсутніша природа большевизму, його єдина, сатанічна сила. Визвольна революція мусить передусім з нею боротися, її подолати. Всі інші силові фактори большевизму — це тільки слуги і засоби, похідні продукти і відгалуження системи терору і сексотизму, що на неї спираються та знею падуть.

Після останньої війни зросла ворожнеча України й інших неросійських народів до большевизму на національно-політичному ґрунті. Большевицький режим щораз більше відкрито йде по лінії фаворизування російського шовінізму, підносить “вищість” російського народу, російської культури і т. п. над іншими народами. Щораз виразніше проводиться курс брутального обмосковлювання інших народів, всього їхнього життя.

Головна причина цього лежить не так у російському патріотизмі большевицької верхівки, лише в її імперіялістичному наставленні і в усвідомленні факту, що найсильніша й найпевніша опора большевицького імперіялізму — це російський імперіялізм. В останній війні виразно виявилось, що як Україна, так і всі інші неросійські народи у своїй масі вороже наставлені до большевизму. Вони, борючись на життя і смерть з гітлерівською Німеччиною, не хотіли йти в одному фронті з большевицькою Москвою і, де могли, провадили боротьбу на два фронти рівночасно.

Зате російський народ зв'язав свою долю з большевизмом. Вирішальним у тому був російський національний імперіялізм, що ввійшов у кров цілого російського народу, а не симпатії до самого большевизму. Навпаки, в масах російського народу живе теж сильна ненависть до комунізму та бажання позбутися його. Але переважили імперіялістичні тенденції і свідомість, що якраз большевизм, як доктрина, система і режим, реалізує цілі російського імперіялізму з найбільшою енергією, радикальніше й безоглядніше від кожного іншого російського режиму. В політичному думанні та в бажаннях імперіялістично наставлених кіл російського народу живе концепція, що треба послужити большевизмові у здійснюванні російських імперіялістичних цілей, а у відповідний час усунути большевицьку систему еволюційним порядком, або шляхом державного перевороту. Зате оборонена і скріплена большевизмом російська імперія має остатись, як спадщина по ньому.

Так-то поміж російським національним імперіялізмом та імперіялістичним большевизмом, поруч з ворожнечею і суперечностями, що є між ними в питаннях внутрішнього ладу, форм і змісту національного життя в багатьох ділянках, — завжди існує однозгідність в одній справі, для обох засадничій. Обидва вони намагаються втримати, закріпити і поширити російську імперію, продовжувати світову експанзію Росії. Обидва чинники трактують себе взаємно як засіб, один одного хоче використати, а потім знищити, але на практиці виходить між ними співдія, взаємна підтримка.

Після досвідів в останній війні, підготовляючись до нової, большевизм щораз сильніше й відвертіше підсилює російський імперіялізм, відкликається до нього і з'єднує собі його. У відношенні до України, як і всіх неросійських народів, посилюється русифікаторський курс у всіх ділянках життя. Централізм і колоніяльна система в державно-політичному і господарському житті, спинювання і примітивізація національно-культурного розвою, винищування всякого прояву національної відрубности проводиться безоглядно і цілком неприховано. На тому тлі щораз сильніше зростають елементи національної ворожнечі, підсилюється приспаний комунізмом інстинкт національного самозбереження теж у тих елементів українського народу, які його затратили під впливом комуністичного виховання.

Як в Україні, так і в цілому СССР існує безліч гострих суперечностей, ворожнечі і конфліктів поміж большевизмом і цілими народами, народніми масами та людською одиницею. Ненависть до большевицького режиму і системи така велика, що її не треба створювати, ні підсичувати, це роблять самі большевики. Той стан глибокої і загальної ворожости народів до большевицької дійсности — це природне підґрунтя розвитку національно-визвольної революції.

Але сама ненависть і пасивна ворожість ще не вистачає до визволення. Найважніша ціль революційної стратегії — ініціювати і унапрямлювати процес активного протиставлення большевицьким намаганням у всіх ділянках життя власних, національних прагнень, залучити в процес боротьби широкі народні маси, перетворити їхню пасивну ненависть до большевизму на активну революційну поставу, на свідоме, плянове діяння з метою знищити боль-шевизм і тюрму народів — СССР. Для того треба широким народнім масам прищепити свідомість, що єдиний реальний шлях до волі — це визвольна революція народів, показати той шлях, поширити нашу концепцію, утвердити віру в можливість загальної проти-большевицької революції, на прикладі навчити, що і як треба робити, та прищепити їм потрібний революційний запал. Ціла ворожнеча до існуючої підбольшевицької дійсности має оформитися, як свідоме революційне наставлення, як орієнтація на революцію, визнання концепції і програми визвольної революції за свою політичну віру, переконання, за власний шлях, яким усі народи й кожна людина з підбольшевицької тюрми можуть дійти до волі, до людського, свобідного життя та розвитку.

Основна проблема революції лежить в тому, щоб проламати впливи большевицького терору та пропаганди й усвідомити народнім масам падіння їхньої сили. Вони ненавидять большевизм і вичікують його падіння а при тому коряться йому і несуть для нього важкі жертви. Коли б вони тільки на хвилину перестали гнобити самі себе й одні одних під наказами большевицького режиму й системи, а натомість вдарили по ньому, то скоро не осталось би з нього й сліду.

На революціонізування й активізацію народніх мас спрямована стратегія боротьби ОУН-УПА в першу чергу. Враховуючи розвиток внутрішньої і зовнішньої ситуації, революційна дія ведеться так, щоб у цілому відношенні якнайкраще використати досягнення попередніх етапів, закріпити їх і далі розбудувати. Під кінець війни та в першому повоєнному році революційно-повстанчі дії УПА набрали дуже широких розмірів. Завдяки тому ідеї визвольної революції дуже поширились серед мас різних підбольшевицьких народів, зокрема серед вояцтва Совєтської армії, яка мала справу з УПА. Большевизм тоді тріюмфував після падіння Німеччини, большевицька пропаґанда приголомшувала підсовєтських громадян криком про могутність, неподільність і непорушність СССР та большевицької системи. І саме в той час УПА найширше розгорнула партизанську боротьбу. Большевики хотіли одним широким ударом Совєтської армії зламати українські революційні сили, “прочистити терен”. Та це їм не повелось. УПА зуміла партизнанською стратегією вийти переможно з великих воєнних кампаній проти неї. Більше того, значна частина червоноармійців, безпосередньо зустрівшись з українським визвольним рухом, з героїчною боротьбою повстанців, з нашими ідеями, — не хотіла поборювати УПА так, як це робили спеціяльні війська НКВД. Маса червоноармійців великою мірою перейнялась ідеями революції. В той час, під кінець війни і в перші місяці по її закінченні, через українські землі, охоплені широкими революційно-партизанськими діями, пересувались великі людські маси, змобілізовані, або зрушені війною. Вони безпосередньо зустрілись з революційною дією, з її ідеями і кличами; наглядно побачили, що УПА і ОУН існують і борються з успіхом, без жодної чужої допомоги, переконались, що і проти большевицької системи є можливою революційна боротьба.

З масами червоноармійців рознеслись по цілому СССР ідеї спільної визвольної революції народів проти большевицького імперіалізму, вістки про УПА. Героїчна боротьба в Україні посіяла зерно визвольної революції по цілому СССР. Такий сильний і широкий пропаґандивний ефект був можливий тільки завдяки тому, що якраз у той час, у таких обставинах розгорнено таку інтенсивну партизанську і революційно-пропаґандивну акцію. Діяльність і боротьба в тому періоді мають величезне значення для розгортання спільного протибольшевицького визвольного фронту усіх народів, поневолених большевизмом.

Коли усвідомити собі, що це підстава цілої визвольної концепції, тоді ясно розуміється пляновість тієї боротьби, доцільність і успішність такого широкого її розгорнення в той час. Треба дивитися на справу визвольної революції як на глибокий, довготривалий процес, що розвивається і набирає сили через безупинне і послідовне продовжування і поширювання. Національно-визвольна революція — це справа цілого українського народу й інших народів, широких мас, а не тільки організованих революційних сил.

На переламі 45-46 рр. міжнародня політична ситуація увійшла в стадію “мирної” перерви, а це впливає теж на внутрішні відносини в СССР. В той час збройна сила української революції досягла найвищого стану своєї мобілізації. Перед проводом революції стало питання: “чи йти до скорого загального повстанчого зриву, чи поширювати й поглиблювати революційний процес у прихованій формі на довгу мету?”

Стан активних революційних сил УПА й ОУН давав змогу проводові визвольної боротьби йти по лінії прискорювання повстанчих дій, поширювати й умасовлювати одверту повстанчу боротьбу. Прийняття такого пляну було б доцільне, коли б піднятий масовий революційний зрив мав скоро поширитись і захопити щораз-то дальші терени, цілі країни. Одначе в тодішній ситуації не було можна рахувати на те, що вогонь загального революційного зриву — повстання перекинеться з революційно-зрілих українських земель не тільки на цілу Україну, а й на інші підбольшевицькі народи, що більша частина вояцтва Совєтської армії піде за голосом своїх симпатій й активно стане по боці революції. Підсовєтські маси, не зважаючи на ненависть до большевизму, і співчуття до визвольної боротьби, були ще не зрілі до власного, активного революційного виступу в такій ситуації, коли СССР мав досить міцну й устабілізовану зовнішню ситуацію, без великих зовнішніх або внутрішніх потрясень. Ще занадто сильними були впливи большевицького терору, завдяки якому підсовєтська людина мала переконання про силу большевицького режиму та безвиглядність всякого спротиву і повстання в СССР; ще занадто володіло умами переконання, що революція можлива тільки під час війни, чи якогось внутрішнього катаклізму режиму, а не в мирній обстановці. Той психоволевий стан людини і маси, пляново створюваний і вдержуваний большевицьким терором і пропаґандою, — це найбільша перешкода на шляху до визволення. Вона здавлює внутрішній протест у самій людині та повертає його на безсилий пасивізм. Цього стану не можна проламати одним помахом, на це треба довшої, глибшої і послідовної революційної діяльности.

Дата добавления: 2015-07-16