Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АрхитектураБиологияГеографияДругоеИностранные языки
ИнформатикаИсторияКультураЛитератураМатематика
МедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогика
ПолитикаПравоПрограммированиеПсихологияРелигия
СоциологияСпортСтроительствоФизикаФилософия
ФинансыХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника

Розділ 2 7 страница

Розділ 2 1 страница | Розділ 2 2 страница | Розділ 2 3 страница | Розділ 2 4 страница | Розділ 2 5 страница | Розділ 2 9 страница | Розділ 2 10 страница | Розділ 2 11 страница | Розділ 2 12 страница | Розділ 2 13 страница |


Читайте также:
  1. 1 страница
  2. 1 страница
  3. 1 страница
  4. 1 страница
  5. 1 страница
  6. 1 страница
  7. 1 страница

—З тобою побути захотілося. А він — там, у ново­му домі.

—Чи посварилися?

—Та ні. Все гаразд.

Маруся пішла до відчиненого вікна, притулилася до віконної рами, задивилася на розлогий бузковий кущ біля огорожі.

— Мамо... Мені сон снився...

— Що, доню?— насторожилася Орися. — Кажи...Маруся було розтулила рота та раптом помітила, як

у нічній темряві засвітилося вікно у Барбуляковій хаті.

— Кажуть, Тетянка Стьопчина народила...

—Дівчинка... — відповіла Орися. — Та така гарнень­ка. Як те сонце. Руда, носик пімпочкою...

—Не горбатий?

—Та ні. Кажу ж, гарненьке дівча.

—І що... — пильніше вдивилася у ніч, — Добре жи­вуть?

—Та живуть, чого б їм не жити. Вдень — не розги­наються, вночі Стьопка за село до ставків бігає. Тетян­ка казала — хоч би пуголовка приніс. Тільки дарма час марнує. — Орися встала з-за столу, склала недоштопані панчохи до круглого плетеного кошика. — Давай спа­ти, доню, бо як Юрчик прокинеться серед ночі, ото тобі й увесь відпочинок.

Маруся востаннє глянула на темну вулицю — світло у Барбуляковій хаті блимнуло і згасло. Рішуче зачини­ла вікно. Глянула на Юрчика і підійшла до дверей малої кімнатки, де вже мостилася спати Орися.

—А де це ти Барбулякову малу роздивлялася, що та­кою вона тобі гарною здалася?

—У сільпо, — відповіла Орися.

Марусина мати і Барбулякова жінка зустрілися у сільпо за тиждень до того. У Орисі сіль у хаті скінчилася. По­рахувала копійки і пішла до хоч і охайного, та зовсім небагатого на товар рокитнянського магазину. Біля про­давщиці Галини стояла Тетянка з немовлям на руках.

— Та дай хоч глянути! — умовляла продавщиця біб­ліотекарку.

А раптом у вас, тітко Галя, око зле.

—Що?! У мене око зле? — вирячилася продавщи­ця. — Та як у тебе язик повернувся таке ляпнути? Як, виходить, костюма твому німцю з-під прилавка для весілля добула, так усе гаразд, а як на мале подивитися, так уже і зле.

—Та добре, добре! Чого ви розкричалися? Ще малу злякаєте! — цикнула на продавщицю Тетянка і з ней­мовірною гордістю обережно відкинула край ковдроч­ки, у яку була загорнута мала. — Дивіться вже!

Орися й собі зазирнула.

—Ой же гарненька! — захитала головою.

—Вправна! — погодилася продавщиця. — І ніс, уже вибачай, Тетяно, не такий, як у тебе.

Тетянка Орисю помітила. —Доброго дня, тітко Орисю.

—Гарну... гарну дівчинку народила. — Орися знай всміхалася. — Знала б, що зустріну, хоч би гостинця якого з собою взяла.

—Та нащо? — здивувалася бібліотекарка. — Є у нас усього вдосталь. Стьопа мій оце як навіжений працює, аби все у нашої Ларочки було.

—Ларочкою назвали? — спитала Орися.

—Ларисою, — Тетянка їй гордо.

—Й ім'я гарне. — Орися по кишенях. — Отака при­крість... Хоч би якого гостинця для малої... — У кишені щось відшукала, дістала і Тетянці простягає. — А ось... Цукерка. Візьми! Візьми, Тетянко. Кажуть, не можна малій дитинці, перший раз побачивши, нічого не дати. Погана прикмета.

Тетянка однією рукою пригортала до себе донечку, другою взяла з рук Орисі цукерку і раптом почервоніла

аж до скронь. Орися й продавщиця Галина того й не по­мітили. Орися солі взяла, продавщиця на неї бубоніла.

—І що це ти, Орисю, за таку нову прикмету вигада­ла — щоби усі малій щось несли, наче ото новий Ісус Христос народився. І оце я теж маю їй щось дати? А як у мене немає нічого?

—Галю, у тебе за спиною на прилавку повно коробок та пакунків, — відмахнулася Орися. — Все одно крадеш...

—Що?!

І оце зчепилися б, та Тетянка очима скаженими на малу показала — мовляв, мовчіть, тітки, бо як мені ма­лу розбудите, я вам тут справжній гармидер влаштую! Та — до Орисі.

— І звідки у вас, тітко Орисю, той «Кара-кум» безкінця і краю. У сільпо його ніколи нема. А ото, пам'ятаю,взимку, як ще вагітною була, так ви теж мені «Кара-кума» тицьнули...

Орися всміхнулася ніяково, наче вибачалася, що ось ні в кого немає «Кара-кума», а у неї — завівся. Рукою махнула — не зважай. І пішла з сільпо на вулицю. Те­тянка за нею.

—Кажіть, тітко Орисю! Що це ви з цукерки секрета зробили!

—Та немає ніякого секрета, Тетянко. І сама не знаю, де беруться... Може, діти бавляться. Весь час хтось Марусі на вікно цукерки кидає, а вона у мене до соло­дощів — недуже. У коробку поскладала, а я оце потро­ху ласую... — зупинилася. На білу, як ті пелюшки, біб­ліотекарку глянула з тривогою. — Що з тобою, Тетяно? Чого засмутилася?

Бібліотекарка було смикнулася до Орисі, щоб «Кара-кума» їй у лице кинути... «Е, ні, — схаменулася. — До

чого тут тітка? Я цього «Кара-кума» чоловікові пока­жу... Хай скаже... Хай скаже мені, як той...» Ледь сльо­зами не вмилася.

— Та що з тобою, доню? — Орися їй. — Дай, допо­можу малу донести, бо сполотніла. Ще впустиш.

—Дякую, тітко Орисю. У голові закрутилося. Уже... Уже минулося. — Та бігом по вулиці.

До хати Барбулякової прибігла, малу Ларку в люльку вклала і дякувала їй, бо дитя спало солодко і дало мам­ці змогу перерити геть увесь дім догори дригом.

Тетянка трудилася з таким завзяттям, аж молоко з гру­дей по животі потекло. У всі шухляди позаглядала, увесь чоловіків одяг перемацала, старі альбоми з фотографіями та книжки поперетрушувала, і — під диван, і — у сервант, і — по коморі, і навіть по кухонних полицях між посудом. Нема компромату! Ані цукерок, ані... Тетянка втоми­лася, на табуретку в кухні опустилася. «Що я шукаю? — задумалася. — «Кара-кума»? Так все одно знаю, що весь час у кишені його носить. Невже до Маруськи бігає?»

— Та ні! — вголос. — Де та зірка, а де ми зі Стьопкою!

А душа щемить. Уже й маля прокинулося, вже й на­годувала Тетянка доньку, усі речі по місцях порозкла­дала, дитинку на руки взяла, носить, а око все щось по хаті шукає. На постіль наштовхнулося. Сіла і розревла­ся — є, ні, не у цукерці справа, чоловік всьому виною, бо як у першу шлюбну ніч напилися, мов зюзі, і злига­лися були без тями, як ті собаки, з тих пір — жодного разу. То, бач, він втомлювався, то Тетянка завагітніла і сама береглася, потім баби німцю нашепотіли на ву­лиці, що як жінка молоком годує, то не можна її торка­тися. А Тетянчина мама доньці казала: усе це забобони і темнота безпросвітна, бо сама Тетянку до двох років

до цицьки прикладала, а за цей час встигла ще завагіт­ніти і народити хлопчика, хоч той до рочку не дожив.

— І на ставки ті без передиху бігає, як дурний, —прошепотіла бібліотекарка гірко.

Із пристрастю Барбуляка щоночі йти на ставок по рибу Тетянка спробувала боротися з першого дня сі­мейного життя.

— Риба... Риба де?! — питала, коли годині о другій ночіСтьопа повертався додому похмурим і безпорадним.

—У ставку, — наче плювався. Ноги у тазику помиє, на постіль впаде.

— Стьопочко... А я нову сорочку купила... Хай, ду­маю, чоловік на мені її розірве, — Тетянка під Стьопинбік підкотиться, притулиться, скоса на чоловіка оченя­тами стрільне.

— Утомився я, — знай своє. І за хвилину—хропить уже.Тетянці тоді — аж горбатий ніс червонів од образи,

та зметикувала: не можна на другий день після весілля на чоловіка скаржитися, краще дати йому час, хай звик­не до сімейного життя, полюбить смачну вечерю, гаря­чу воду в тазу, тепло в хаті, постіль білосніжну, а потім уже і вона свої права качатиме. Та німець ніяк не зви­кав, знай ходив щоночі до ставків, повертався похму­рим, з очей — лихо. Де тут уже до нього з тією новою сорочкою підступатися?

Бібліотекарка серцем відчувала — щось не те з чо­ловіком, а ради тому болю сердечному дати не могла.

—А піду з ним на ставок! — вирішила, малу на ру­ки — та до Ніни Іванівни.

—Мамо, наглянь за Ларочкою.

Ніна Іванівна — з радістю, бо коли мала у домі, так хоч «Добрий вечір», хоч без нього, а Тарас Петрович

на горілку й не гляне. Та не для того донька дитинку народила, щоби оце Ніна Іванівна з її допомогою свого Тараса пити відучала. Тетянина мати згадала про педа­гогічну освіту і суворо запитала:

—Як це? Малій ще й двох місяців нема, а ти уже кудись намилилася? Коли ти такою була, я тебе і на хвилинку не полишала.

—Та на кілька годин! Я ж не на все життя тобі свою крихітку віддаю-' — відчайдушно, бо нема більше до кого бібліотекарці по допомогу бігти, та й не довірить нікому, крім матері, свого дитя.

Ніна Іванівна вчасно забула про педагогічну освіту і простягнула до онуки руки.

—А йди до баби, моє сонечко! Баба тобі зараз казоч­ку розкаже...

—Мамо! Яка казочка?! — махнула рукою, мовляв, та робіть уже, що хочете, і побігла.

Вчасно встигла. Невтомне сонце саме пофарбувало червоним край неба і покотилося працювати на інші землі. Над Рокитним запанувала ніч. Вогні у хатах за­дмухує, курям спати велить, листям у деревах шару­дить, наче по рокитнянських вишнях-черешнях прудкі миші шмигають. Курява на вулицях — і та спати вляг­лася. Тихо. Тетянка добігла до своєї хати, зиркнула на Орисину — наче тихо, лампи не світяться, у дворі ні­хто не ходить.

«Так Маруська ж на нову вулицю виїхала», — зга­дала і все одно не заспокоїлася. У хату вскочила, на стілець біля дивана глянула — не повертався ще чо­ловік з роботи, бо мав звичку з тракторної бригади при­ходити, робу на стілець скинути і обов'язково в чисте перевдягтися.

«Не повертався ще!» — вже радісно. Крутнулася — губи червоною помадою намастити, плаття гарного вдягти і ще б чогось... Аж згадала про намисто черво­не коралове, що Маруся їй на свайбу подарувала. Чо­гось не любив Стьопа, як бібліотекарка до того намис­та тяглася, а воно ж, як уважно придивитися, зовсім на Марусине не схоже, — і коралі дрібніші, і намистинки нерівні, якоїсь непевної форми, мовби недороблені.

— Вдягну! — вирішила. Тільки коралі на шию пові­сила, аж німець додому.

Втомився у смерть. Хто б і хотів йому закинути, що задарма день пройшов, і той би не посмів — лице у ма­зуті, очі сну просять, руки аж тремтять — так біля тих тракторів натрудився. На жінку глянув.

— А що це ти, Тетяно, вирядилася?

—Та нічого! Тебе зустрічаю, ріднесенький, — так ла­гідно, аж само у вуха ллється.

Озирнувся німець — не вистачає чогось.

—А... мала де? — зрозумів, що не чує ані плачу ди­тячого, ані сопіння солодкого.

—У мами залишила. Дуже вже просила з онукою трохи побути.

—Хай би сама прийшла, — здивувався та каже: — Давай скоріш поїсти, бо ще хвилина і ложку до рота не донесу.

За мить впоралася — на стіл скатертину, на скатер­тину тарілки — гречка з котлетами, огірки з помідора­ми, часнику зубчик, бо любить...

Стьопка гречку в ложку набрав, до рота доніс і за­вмер.

— А нащо ти намисто натягла? — врешті помітив нажінчиній шиї дрібні коралі.

—Аби тобі сподобатися, — відповідає обережно. А що, як лусне тією ложкою по тарілці, підскочить — і з хати. Тетянка ж не дожене, і не тому, що бігати розучилася, ні, просто їй тоді — в інший бік, до мами за малою.

—Зніми. І так подобаєшся, — мовив німець втомле­но, кашу швиденько доїв, огірком хрумкнув, і, здалося жінці, від утоми впаде зараз без задніх ніг і засне.

Німець важко підвівся, окуляри на носі поправив, рудого чуба долонею прим'яв.

—Піду...

—Куди?

—На ставки... Та не тривожся, скоро повернуся.

 

—Стьопочко, ти ж на себе глянь — втомився, аж дух з тебе виходить. Лягай уже, ріднесенький. Відпочинь... Завтра ж прокидатися вдосвіта, — умовляє, а сама уже посуд зі столу прибрала, скатертину склала.

—Ще належуся... — Із хати.

Тетянка за ним. Під руку взяла і суне разом із німцем до хвіртки.

— З тобою піду.

У німця ледь «Пегас» з рота не випав. —Я кого ляду?

— От ти не розумієш, — так само лагідно. — Мамакаже — а їй «Заслужену вчительку» дали, — що у чо­ловіка і дружини мусять бути спільні інтереси. Тодій сім'я міцною буде.

На вулицю вийшли. Німець тоскним поглядом вули­цю вимів — хоч би де вогник.

—Що ж твоя мама з батьком на пару до хряка у за­городку на екскурсію не бігає щодня? — каже.

—Не чіпай моїх батьків, — ледь не зірвалася Тетян­ка, та втрималася, далі веде: — А я оце подумала — чо-

ловік коханий риболовлю любить, а я, як та курка, у хаті вошкаюся, замість того, аби з ним разом... укріплюва­ти... сім'ю.

—То вже б і малу за собою тягла?! — дратівливі нот­ки почулися Тетянці у голосі чоловіка.

—А я, Стьопочко, півгодинки з тобою на ставку по­сиджу, до плеча твого притулюся, як та рибка... І за Ларочкою до мами побіжу. Ти зі ставка додому при­йдеш, а ми уже на тебе чекаємо. І я, і Ларочка...

Німець ніяково вивільнив руку, у яку намертво вчепилася бібліотекарка, врешті засмалив «Пегаса» і відповів:

— Не треба ти мені на ставку. За малою ходи. Домазустрінемося.

Стьопка пішов тихою рокитнянською вулицею. По­переду — Орисина хата під великим кущем бузковим, далі до кінця вулиці й у степ — ставки.

Бібліотекарка йшла за чоловіком, утирала сльози і кидала йому в спину:

—А ловити на що будеш? Де твої вудки?

—На ставку сховав, — відповідав, не обертаючись.

— Побачити хочу. За тобою піду!Зупинився, до Тетянки обернувся.

— Ходи краще додому, жінко, бо я хоч і терплячий,та можу і поміж очі врізати.

Знову рушив. Вона не відстає. Німець повз Орисину хату пройшов, на зачинене вікно сумно глянув. Став. Тетянку за руку вхопив, на середину вулиці поволік, у степ лицем поставив.

— Оце там ставки! — вказує, наче Тетянка не з Ро-китного, а з Марсу в село впала. — Йди і шукай, якщотобі у голову моча стукнула.

Розвернувся — і ходу в інший бік.

—А ти куди? — зовсім розгубилася бібліотекарка.

—Дитину додому принесу, бо з тебе, бачу, мати, як з гіліна куля!

Так Тетянчині експерименти нічим і закінчилися. Стьопка Ларочку додому приніс, у люльку вклав, чо­гось півночі сидів біля донечки, дивився на ясне личко та усе зсував брови, аж на переніссі зморшка лишилася.

«Що його гризе? — Тетянка робила вигляд, що спить, непомітно спостерігала за чоловіком з ліжка і відганяла від себе страшні думки як геть неможливі. — Де та зірка румунська, а де мій німець», — усе заспокоювала себе.

Маруся за рік хазяйнування у новій хаті геть змарніла, поки незвідана, нездоланна сила не вхопила її за комір і не потягла до старої хати під бузковим кущем. Після тієї нічної розмови з матір'ю Маруся у нову хату з газом повернулася, але відтепер чи не щодня знаходила при­чину, щоби до матері збігати. Малого на шкіряний ди­ван вкладе, під вікном стане, коралове намисто на ви­соких грудях перебирає, знай всміхається — і нема їй біди, геть усе навкруги добром до неї пашить, мала кімнатка стіни відсуває, наче цілий світ вмістити хоче.

Німець зміни у хаті під бузковим кущем одразу по­мітив. Настороженим став, йде вулицею і все зиркає на Марусине подвір'я — чи в вона там?

З їхньої останньої зустрічі спливло понад рік. Як прошепотів їй тоді біля лавки «Прощавай, Маруся», так і упевнився, щоб більше ніколи її не побачить, а вона й допомогла — на нову вулицю переїхала.

З думками сутужніше було. Як не старався німець відігнати спогади про Марусю, як не домальовував на

її уявному портреті вуса чи, приміром, бороду чи зай­вих кілограмів десять, Маруся і тут насміхалася. Лег­ко трусоне плечиком, усю ту дурню скине і знову перед Стьопчині очі — красива, як та мрія. «То й живи, Марусю, у моїй голові, — подумав. — Від того нікому не погіршає».

З головою розібрався — не знає, що з ногами роби­ти. Як ніч, так і несуть до бузкового куща. Хоч би як не втомлювався, а пройде порожньою вулицею, на Ма­русине вікно хоч здалеку гляне, для годиться у ставок плюне і тільки тоді — додому.

Понад рік не бачилися... Стьопка лише раз помітив Марусю на ґанку старої Орисиної хати і — наче крила відросли. І нема німцю питань — чого це Маруся без чоловіка у материній хаті робить? А як посварилася чи ще більше — розлучилася з Льошкою? А як біда у неї яка? Нема німцю питань! Співає душа. Наче й не казав «Прощавай, Маруся».

Тетянка теж помітила, що Маруся дедалі частіше з'являється на старому подвір'ї. До хвіртки раз підійш­ла, Марусю гукнула.

—Кажуть, чоловік тебе покинув? — ляпнула.

—Мене?! — Маруся — брови серпом. Як розсмієть­ся бібліотекарці в очі.

— А чого ж тут крутишся? — не здалася Тетянка.—Я своєї матері не забуваю, — відповіла. І намисто

по грудях катає.

Бібліотекарці знов підозри у голову. Знітилася, пі­шла до своєї хати. «Треба буде за Стьопкою попідгля-дати... Воно, хоч і дурне здається, бо ж йому до жінок, мабуть, зовсім діла нема, та все ж...» — плуталися дум­ки. І хоч як Тетянка чоловіка не пильнувала, однієї

ночі так біля малої Ларки накрутилася, що заснула як мертва. Стьопка заколисав доньку, вдягся і дременув надвір.

Маруся тої ночі до старої хати прийшла, бо Льошка напився до поросячого виску. Призвичаївся він, бач, як Марусі з малим Юрком вдома нема, горілку дудлити. А того ранку вони з жінкою усе сперечалися, кого кра­ще завести — корову чи мале порося, і от отепер, над­вечір, Льошка був упевнений, що Маруся розсердиться і, як завжди, підхопить малого і піде до матері. А Ма­руся вдома поралася. Побачила, як чоловік стінку під­пирає, Юрка підхопила — і з двору.

— Що і треба було довести! — розважливо вимовив п'яний Льошка. — Як вип'ю, так їй у хаті місця мало. Орися вже звикла до несподіваних доньчиних відві­дин, взялася колисати малого, та так разом із ним і заснула у малій кімнатці. Маруся погладила синочка по голівці, поправила подушку під Орисиною голо­вою, навшпиньки — до дверей, вийшла, двері причи­нила.

— Як ніч, так дівчину зірка зігріє, — пригадала з ди­тинства далекого. Вікно відчинила, і — не на вулицю,не під кущ бузковий, а оце лицем у чорне небо з міль­ярдами зірок, і малих та скромних, і великих, яскравихта гордих. Дивиться — меркнуть зорі. Одна зірка на всенебо сяє. Та так ясно, що інших уже й не треба.

— Здрастуй, Марусю... — чуєпід вікном тихий голос.Не здивувалася. Лише сум сховала та усміхнулася

німцеві.

—А чого це ти, Стьопо, поночі вештаєшся? Знітився, цукерку на підвіконня поклав.

—Добре... Піду.

 

—Чекай! — з вікна надвір перехилилася. От начебто треба їй роздивитися Стьопку — змінився тут без неї чи добре виглядає.

—Як живеш, Стьопо? — питас.

—А... день до ночі.

—Виходить, щасливий, — каже. — Бо вдень усі од­накові — знай колупаються, як ті мурахи, аби копійчи­ну додому принести. А от уночі...

—Нема у мене ночей, Марусю, — зітхнув. — Один страшний нескінченний день.

—Он воно як...

—Прости. Піду я... Оце глянув на тебе, вже і радий.

—Якщо такий радий, чого ж головного мені не ка­жеш? — питає. Та суворо так питає, наче командир.

—Люблю тебе і до скону любитиму.

—Дивись мені, — прошепотіла. — Щоби любив!

Стьопці — наче хто ляпасів по щоках накидав. Го­рить. Окуляри поправив, на Марусю глянув — у місяч­ному світлі тільки й видно, що високі груди, а на них — червоне намисто коралове.

Стьопка вскочив у вікно, розігнувся у Марусиній кімнаті. Вона розкинула руки і обійняла його так міцно, що німцеві аж дух перехопило. Припали вустами одне до одного, цілують одне одного в губи, щоки.

—А це що?! — Маруся шепоче, та вустами солоні сльози по Стьопчиних щоках збирає.

—Де ж ти так довго... — Він ті сльози втримати на­магається, а вони — ще дужче!

—От тобі б усе знати, — шепоче. Стьопку від себе відірвала. — Йди... Мама стара стала. Чи спить, чи не спить — не розібрати. Не хочу їй серця рвати. Потім, потім... Гукати не буду. Сам усе зрозумієш...

— Чекай... Дай лише торкнутися, — по щоці доло­нею грубою, по косах, по плечу, по руці та аж до долонь. Веде, симфонію складає.

У малій кімнатці Юрко ворухнувся — урвалася ме­лодія. Стьопка торкнувся долонею Марусиних вуст і вискочив надвір.

Більше — не розлучалися. Настороженими стали, обе­режними, таїлися, як ті партизани, і, здавалося, нікому й ніколи у Рокитному не спаде на думку, що рудий Стьоп-ка-ні.мець і горда румунка Маруся тільки й живуть, що день до ночі, бо вночі, хай раз на тиждень чи навіть на місяць, він таки обдурить усіх на селі й непомітно, як найдосвідченіший шпигун, підкрадеться під Марусине вікно. А вона вже чекатиме...

Дні проте відлітали. У сімдесят п'ятому, коли малим Юркові та Ларці по три рочки було, несподівано помер голова колгоспу Матвій Старостенко. У власному ка­бінеті впав лицем прямо на папери з демографічними показниками і у розріз із соціалістичною свідомістю нахабно погіршив їх своєю смертю.

Льошка Ординський не те, щоби чекав Старостен-кової смерті. Ні. Голова ще за життя обіцяв йому своє крісло, та все тягнув і тягнув, і от тепер, замість уро­чистого входження Льошки у кабінет голови, той зму­шений був організовувати похорон, відповідати на безліч телефонних дзвінків і терміново розбиратися у десятках колгоспних справ, які голова вів особисто. Від напруження і відповідальності Льошка щовечора напивався, але на ранок мчався до контори і вже надто упевнено рухав важелями управління господарства. Ще б! Не один рік готувався.

За місяць після смерті Старостенка, коли рокитнянці вже кричали Льошці услід: «Голово!», у Рокитне при­їхала чимала юрба районних партійців, зібрала збори і представила колгоспникам жирного, мов Тарасів хряк, молодого чолов'ягу з некрасивим прізвищем Поперек.

—Прошу любити і поважати! — наказав перший сек­ретар райкому партії. — Микола Миколайович Попе­рек — новий голова рокитнянського колгоспу.

—А Олексій?! — не втрималася стара Ганя, Льошчи-на мати.

—Олексій Ординський як був заступником, так і ли­шається. Ніхто його з крісла не викидає! — суворо пові­домив перший районний комуніст і тицьнув у папери на столі. — Ми повинні підвищувати кадрове забезпе­чення сільськогосподарських підприємств молоди­ми, — ще раз показав на Поперека, — перспективними кадрами.

Льошка сидів у президії поруч із новим головою і, скільки тяглися нудні збори, стільки лякав рокитнян-ців, що зібралися у клубі, неприродною, моторошною, закам'янілою посмішкою.

— Мамо рідна, які ж козли! — хитався вже вдома надпляшкою. — Стільки років голову морочити, щобия стільки років сподівався... Виходить, я не перспек­тивний?! І не молодий? А який?

Маруся пляшку відібрала, холодної води з відра чо­ловікові на голову плеснула.

—Мабуть, знають...

—Що?!

—Що п'єш, — сказала.

—Я не п'ю! — крикнув Льошка. — Це ти, Марусько, у всьому винна! Ти...

— А хто ж іще?! — сум розлила. — Кидай пити, Льо-шо, бо й із заступників вилетиш.

Льошка не те, щоби кинув пити, але став обережні­шим і за комір закладав тепер лише у компанії з доб­рими друзяками — баяністом Костею та агрономом Миколою, який у нього на весіллі за дружбу був.

—І нащо нам того Поперека привезли?! — збурював компанію. — Все одно мені все робити доводиться.

—От і роби! — радили друзі. — У районі побачать, як ти хазяйнуєш, і посадять у голови. А Поперек далі нагору піде, теж тобі потім віддячити зможе.

Льошці, дійсно, майже все доводилося вирішувати і організовувати самому. Поперек жив у місті, тож, хоч десять кілометрів від міста до Рокитного, щодня ди­сципліновано долав відстань на власній «Волзі», рівно о шостій вечора згортав будь-яку діяльність і — жнива тобі, електрика на фермі вигоріла, комбікорми при­везти мають чи дезінфекція на току — від'їжджав до міста. На ранок свіжий, мов огірок, — рівно о восьмій, що теж для села пізно, вилазив з «Волги» біля конто­ри й одразу ж починав кричати на Льошку, мов на пацана якого.

— А що це за молоковози біля ферми? Хіба я дозво­ляв? — чи — Де рознарядка на прополювання буря­ку? — чи — Як ти, Олексію, міг дозволити, щоби два трактори без соляри у полі заглухли?! — і так без кінця і без краю.

У Льошки складалося враження, що Поперек знає усе, що відбувається у колгоспі, але, крім як драти і ор­лянку, нічого робити тут не збирається.

Більшу частину дня, коли Поперека «терміново» не викликали у район, куди він полюбляв їздити і як

їхав, зникав там надовго, голова сидів у кабінеті і кра­сиво розкладав папери на стоси.

— Миколо Миколайовичу!— вривався до головихтось із колгоспників. — У степу КамЛЗ став. Кардан-вал «полетів»...

Поперек спершу змушував візитера вийти, чемно постукати у двері й тільки потім зайти. Візитер вихо­див, стукав, заходив і гарячково повторював про кар-данвал. Поперек елегантним жестом тиснув на кнопку апарата для селекторних нарад.

— Олексію? Зайди до мене.

Льошка заходив. Поперек, червоніючи від гніву, на­казував ліквідувати безгосподарність у вигляді кардан-вала, який «полетів» у КамАЗа.

— Зробимо, — відповідав Льошка.

За місяць головування Поперека в Рокитному кол­госпники уже йшли напряму до заступника, хоч По­перек і вимагав, аби про всі проблеми доповідали йому особисто. Це так обурило голову, що Льошка години зо дві слухав його шипіння про субординацію, партій­ну дисципліну і наслідки ігнорування керівника гос­подарства, якого у Рокитне рекомендувала не баба Дуся з сусідні ої вулиці, а районний комітет партії, погодивши кандидатуру перед тим з обласним комі­тетом партії.

Льошка пообіцяв виправитися, але рокитнянцям до того байдуже. Знай біжать до його кабінету, минаючи Поперека. І довелося Льошці вислуховувати візитерів, потім чемно стукати у кабінет голови, заходити і до­повідати:

— Миколо Миколайовичу! У степу за фермою на Ка-мАЗі карданвал «полетів». Дозвольте відправити «бо-

бика» на базу «Сільгосптехніки» за новим карданва-

ло.м. Я вже з ними зідзвонився і домовився.

—Дозволяю, — благодушно погоджувався голова,

і виходило красиво — ніби без Поперека рокитнянсь-

кий колгосп розвалився б за день.

Льотка крутився, мов білка у колесі, але напиватися тепер став люто — обійшли його, обійшли, зігнорува­ли, наче й нема його, підкосили капітально. Здавалося, він перестав помічати Марусю і малого Юрка. Прийде додому, як ніч надворі, їв не їв за пляшку вхопиться і у літню кухню, де вже Костя з Миколою цибулю з огір­ками ріжуть. І тільки як Марусі терпець урветься та візьметься вона за рушника, скрутить його батогом та почне друзяк по спинах з двору, тільки тоді, наче сха­менеться, пляшку викине, жінку обніме.

— Марусю, їдьмо з Рокитного...—Десь краще побачив?

— Все одно де, тільки не тут. Не цінять мене тут,ноги об мене витирають.

—Хто? Поперек? А ти під нього не підкладайся, як та дешевина! Роби своє, хай бачать у районі — неком­петентне воно колгоспом керувати.

—Не підкладатися? Та він мене зничтожить! Голов­ним помічником молодшого двірника зробить!

—А ти не трясися, то й не зничтожить — зуби обламає.

—І що ти у тому розумієш?! — дратувався.

—А ти де інше побачив? Куди звеш? Всюди на наші голови свої попереки знайдуться, — розсердилася. — Та ти й сам — Поперек!

Ох і розлютився! Як не вдарив? Уже і кулака над головою заніс, а тут Юрко у кімнату, до батька рученя­та простягнув.

— Обідила ти мене, жінко,— процідив, малого наруки підхопив і пішов надвір.

Маруся ще трохи по хаті покрутилася, забрала у ньо­го малого і пішла до Орисі.

—Хочеш, йди зі мною, — сказала Льошці.

—А хату на кого? — очі відвів. Що є жінка поруч, що нема — йому все одно. Образа душу ятрить і, скільки не заливай її горілкою, ще глибше в'їдається.

Орися, як не трималася, розхворілася якраз після по­хорону Старостенка, усе частіше згадувала Бога, бабу Параску і партизана Айдара, ніби до зустрічі готувала­ся. Маруся щодня забігала до матері, іноді лишалася біля неї, і за півроку, коли Льошка геть перестав помі­чати хоч щось, крім власної образи, зовсім переїхала з малим до Орисі. Доглядала матір і, коли хтось із на­докучливих рокитнянців уїдливо допитувався, чого це Маруся не працює, відповідала:

— Мене чоловік до Поперека у секретарки не пускає.Була в тому частка правди. Льотка повісився б од

образи, та Марусі й самій недуже хотілося служити брид­кому Попереку. А жити ж на щось треба, бо хоч і зароб­ляв Льошка непогано, та пропивав чимало. Якось Ма­руся сплела капелюшка Юркові, потім кофтинку, потім у швейній машині розібралася і скоро пів-Рокитного в неї обшивалося. Якось і Тетянка Стьопчина завітала.

— Марусю, я оце подумала — нащо нам старими об­разами жити...

Маруся всміхнулася, як окропом на лице.

— Аз чого ти, Тетяно, такою доброю стала?Бібліотекарка покрутилася, метрів п'ять тканини ді­стала і не втрималася, похвалилася:

—Оце слідую твоїм порадам, бо зрозуміла — правду ТИ казала. Дарма я на тебе погане подумала.


Дата добавления: 2015-07-16; просмотров: 108 | Нарушение авторских прав


<== предыдущая страница | следующая страница ==>
Розділ 2 6 страница| Розділ 2 8 страница

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.034 сек.)