Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АрхитектураБиологияГеографияДругоеИностранные языки
ИнформатикаИсторияКультураЛитератураМатематика
МедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогика
ПолитикаПравоПрограммированиеПсихологияРелигия
СоциологияСпортСтроительствоФизикаФилософия
ФинансыХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника

Система джерел права європейського Союзу

Читайте также:
  1. B. Основная система Шести йог Наропы
  2. Framaroot. Получить права root на Android в пару кликов!
  3. I. Структурная модель как система различий, приложимая к разным феноменам
  4. II. Имущественные права крестьян
  5. II. Левая и правая стороны
  6. II. Права и обязанности Нанимателя
  7. II. Права и обязанности проживающих в студенческом общежитии

Розглянуто джерела права Європейського Союзу, шляхи їх формування, застосування та наукові оцінки їх походження.

Комплексний характер права Європейсько­го Союзу зумовлює і складну, багаторівневу систему його джерел. Традиційно в правовій доктрині під джерелами права розуміють форми його вираження. Виділяють три головні різновиди джерел права, а саме: нормативно-правові акти, звичаї та судові прецеденти. Таку класифікацію джерел цілком можна використати і щодо європейського права. Проте останнє має безперечну специфіку, що породжується особливостями його формування і функціонування.

Положення установчих договорів не містять чіткої типології джерел права Європейського Союзу (далі - ЄС). Тому в науці європейського права існують численні класифікації, обумов­лені різними доктринами і критеріями. Оскіль­ки наша робота не ставить собі за мету дослідити і типологізувати всі джерела права Європейського Союзу, ми детально не розгля­датимемо всі види, ієрархію і правові особливості форм права ЄС. Метою нашого дослідження є визначення і коротка характеристика загальної структури джерел права ЄС і місця, яке посідають у ній норми другої опори Євро­пейського Союзу.

Необхідно відзначити, що кожна сфера діяльності Європейського Союзу має власну систему джерел, різних як за своїм походженням, так і за суб'єктами і застосуванням. Найважливішу групу джерел європейського права утворюють установчі договори. До установчих актів належать, насамперед, Паризький договір 1951 р. про створення Європейського об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС), Римські договори 1957 p., що започаткували існування Євроатому та Єв­ропейського е

 

кономічного співтовариства (ЄЕС), а також акти, які доповнюють і змінюють згадані договори і яким держави - члени Європейського Союзу надають характеру установчих актів. До них належать, перш за все, Єдиний європейський акт 1986 p., Маастрихтський договір про створення Європейського Союзу 1992 p., Амстердамський договір 1997 p., Ніццький договір 2001 p., а також Афінський договір 2003 р. До установчих актів звичайно також відносять «Конвенцію про спільні інститути» й Угоду про злиття, в результаті яких для всіх трьох Співтовариств, а пізніше - і для Європейського Союзу в цілому, була встанов­лена єдина система інститутів. Крім того, до вищезгаданої групи джерел належать угода, що стосувалася прямих виборів до Європейсь­кого парламенту, бюджетні договори, які визначають порядок формування бюджету Спів­товариств і Європейського Союзу в цілому, а також усі договори про приєднання до Спів­товариств і Союзу. Хоча за способом вироб­лення, заснування і набуття чинності вони відтворюють відповідний порядок і процедури, прийняті при укладенні міжнародних договорів та угод, то в тому, що стосується їх спрямованості й кола суб'єктів, яким ці правові розпорядження адресуються, з погляду їх змісту і значущості вони багато в чому наближаються до такого юридичного джерела національного права, як конституція. Ці правові акти характеризуються насамперед верховенством, тобто всі інші норми європейського права повинні відповідати розпорядженням установчих догово­рів, а інститути Союзу покликані стежити за тим, щоб усі інші нормативно-правові акти не суперечили їм. Крім того, установчі договори є актами прямої дії, інакше кажучи, їх положення діють незалежно від ухвалення національ­них актів імплементації.

Водночас, як роз'яснив Суд ЄС, пряма дія норми, що має своїм джерелом установчий до-говір, підпорядковується таким загальним вимогам, як зрозумілість, незалежність, несуперечність і відсутність необхідності в спеціальних актах застосування, без яких ця норма не може породжувати юридичних наслідків [1].

Таким чином, через свою юридичну природу установчі акти знаходяться на найвищій сходинці в ієрархії джерел європейського права.

Найважливішим різновидом джерел європейського права є правові акти, що видаються інститутами ЄС, тобто вторинне право Європейського Союзу. Воно є основною формою нормотворчої діяльності інститутів ЄС. Незважаючи на своє «другорядне» становище стосовно юридичної чинності, вказані документи виступають най-більш динамічним компонентом правової сис­теми ЄС. У цілому наявність повноважень ви-давати нормативні й індивідуальні акти, що не підлягають ратифікації державами-членами, зближує Європейський Союз з федеральними державами, а його правову систему з «федеральним правом».

Основними правовими актами, що видають­ся інститутами ЄС, є регламенти, директиви і рішення.

Регламентом є нормативно-правовий акт загального характеру, усі елементи якого є обов'язковими для всіх суб'єктів європейсько­го права. У науці європейського права регламенти часто називають «законодавчими акта-ми» ЄС. Норми регламентів мають пряму дію в повному обсязі і застосовуються владою і су­довими установами держав-членів незалежно від бажання останніх.

Директива також є загальнообов'язковим актом, але відрізняється від регламенту тим, що в ній указуються цілі і результати, яких слід досягти, проте надає національним урядам повну свободу обирати форму і способи досяг­нення цих результатів. Директиви не мають прямої дії, оскільки їх норми підлягають транс-формації в національне законодавство. Вищезгадані нормативно-правові акти підпадають під юрисдикцію Суду ЄС, тобто за їх порушення можуть застосовуватись судові санкції.

Рішеннями є акти індивідуального характеру, відповідно до ст. 249 Договору про Європейський Союз «обов'язкові для адресатів, яких вони указують» [2].

Також установчими договорами передбачається ухвалення рекомендацій і висновків, які не мають обов'язкового юридичного характеру.

Окремими видами джерел права ЄС є рі­шення Суду ЄС (прецедентні джерела), загаль­ні принципи права і міжнародно-правові угоди.

Усі перелічені вище джерела характеризуються верховенством по стосовно до національних систем держав-членів, є загальнообов'я­зковими і поширюються як на держави-члени, так і на всіх юридичних і фізичних осіб, що проживають або утворюються на їх території. Крім того, в цьому разі діє принцип прямої дії, а юрисдикційний контроль здійснює Суд ЄС.

Джерела права Європейського Союзу в га-лузі зовнішньої політики мають якісно інший характер. Для розуміння їх сутності важливу роль відіграє аналіз цілей Спільної зовнішньої політики, оскільки, згідно з твердженням М. Л. Ентіна, вони «мають вищу юридичну силу в ієрархії норм права ЄС і комунітарного права. І вторинне право, що формується інститутами Союзу, і законодавство держав-членів, й управлінські рішення повинні їм відповідати. Точно так само їм мають відповідати всі практичні дії інститутів Союзу і владних органів держав-членів» [3].

Цілі становлять істотний елемент кожної юридичної системи. їх роль є особливою в ін­терпретації угоди для визначення юридичної природи міжнародних утворень. Головна роль цілей була підтверджена також судовими рішеннями. Зокрема стосовно Європейського Співтовариства Суд ЄС на підставі тлумачення цілей Спільного ринку в справі Van Gend en Loos ухвалив рішення, відповідно до якого Співтовариство тепер є новим юридичним порядком міжнародного права, для створення якого держави обмежили свої суверенні права.

Невипадково засновники помістили перелік основних цілей ЄС у ст. 2 розділу I «Загальні положення» [2], що містить у собі найважливіші постулати, які встановлюють сутність і структуру Європейського Союзу. Таким чином, цілі Європейського Союзу є своєрідними векторами його розвитку, відповідно до яких надалі приймаються конкретні норми і здійснюються певні дії.

Зовнішньополітичні цілі Європейського Союзу зафіксовано в різних частинах Маастрихтського договору. Перше посилання на них може бути знайдено в Преамбулі: «Що надихнули наміром реалізувати спільну зовнішню політику... і таким чином зміцнити європейську ідентичність і незалежність в ім'я миру, безпеки і розвитку в Європі й у всьому світі» [2].

У конституційному праві існує думка, що мета преамбули полягає не в тому, щоб встановлювати зобов'язання, проте преамбула є частиною договору й, отже, має бути сумісною з іншими його частинами. Функція преамбули полягає у відображенні головних цілей держав, що укладають угоду. Це - вираження намірів визначених договірними сторонами при укладенні договору. Отже, як невід'ємна частина договору Преамбула має таку ж саму юридич­ну чинність, як і решта його норм.

Пункт 2 вищезгаданої ст. 2 розділу I також проголошує однією з головних цілей ЄС «утвердження власної ідентичності на міжнародному рівні, зокрема шляхом проведення спільної зовнішньої політики і політики безпеки...» [2, с 20].

Більш детально це твердження розкриваєть­ся в ст. 11 Договору про Європейський Союз. Згідно з цією статтею, головними цілями Єв­ропейського Союзу в зовнішньополітичній сфері є «захист спільних цінностей, основних інтересів, незалежності і цілісності Союзу від­повідно до принципів Статуту Організації Об'єднаних Націй; всемірне зміцнення безпеки Союзу; збереження миру і зміцнення міжнародної безпеки відповідно до принципів Статуту Організації Об'єднаних Націй, так само як і принципів Гельсінського Заключного акту та цілей Паризької хартії, включно з тими, що стосуються кордонів; сприяння міжнародній співпраці; розвиток і консолідація демократії і законності і повага прав людини й основних свобод» [2, с 23-24].

Цей список є вичерпним, проте залишає місце для широкої інтерпретації. Такі широкомасштабні цілі ілюструють амбіції ЄС відігравати більш значну роль у зовнішньополітичному плані. Ці амбіції були відверто заявлені в указаній вище ст. 2 розділу I, згідно з якою Союз прагне до утвердження «самобутності Союзу на міжнародній арені, особливо шляхом здійснення СЗПБ». Це унікальний випадок, коли міжнародне утворення характеризується таки­ми ознаками, як незалежність і цілісність. За-кріплення такого роду цілей підносить політичну складову Союзу на якісно новий рівень, оскільки такі характеристики відсутні навіть у наднаціональних Співтовариств, що входять до складу Союзу [4].

Що стосується вторинного права, а конкре­тно – актів, що ухвалюються інститутами Єв­ропейського Союзу, спрямованих на реалізацію установчих договорів, тут ситуація кардинально відрізняється.

Як уже вказувалося, у сфері зовнішніх стосунків Європейського Союзу, тобто в галузі його першої опори, інститутами й органами ЄС видаються регламенти і директиви, що сприяють чіткій правовій регламентації і контролю за цією сферою політики Європейського Співтовариства. Нормативно-правові акти, які ухвалюються в економіці ЄС, то вони мають іншу правову природу і, відповідно, юридичну чинність. З одного боку, Спільна зовнішня політика і безпека (СЗПБ) є окремою сферою діяльності ЄС, в рамках якої він володіє спеціальною компетенцією, а з іншого – це один із основних структурних компонентів Євросоюзу.

Специфіка правової природи сфери Спіль­ної зовнішньої політики полягає в тому, що вона не регулюється актами обов'язкового характеру, а є тією галуззю, в якій держави-члени координують зовнішньополітичну активність за допомогою вироблення спільної позиції і яка потім дозволяє їм виступати єдиним фронтом у міжнародних організаціях або на міжнародних конференціях [1]. Водночас акти Євросоюзу є не лише нормативними, але і правовими, тобто породжують права та обов'язки і передбачають юридичну відповідальність за їх порушення.

Зарубіжні дослідники європейського права поділяють розвиток норм у галузі Спільної зов­нішньої політики на декілька основних етапів:

виникнення неформальних (тих, що не кодифікуються) звичаїв;

перетворення їх на чіткі, писані норми;

перехід від писаних норм до правил (права або зобов'язань);

трансформація правил у формальні зако­ни (правові норми) [5].

Спільна зовнішня політика виникла на базі Європейської політичної співпраці (ЄПС). Рішення, що ухвалюються в рамках ЄПС, не мали юридично обов'язкового характеру. До на-буття чинності Єдиним Європейським актом (ЄЄА) в липні 1987 p., стосунки між держава-ми-членами в галузі ЄПС регулювалися нор­мами міжнародного права і нормами так звано­го «м'якого права». Найважливіші джерела таких норм - доповіді міністрів закордонних справ, схвалені державами-членами ЄС (Доповіді Давіньона в Люксембурзі (1970 р.) і Копенгагені (1973 p.), Лондонська доповідь (1981 р.) тощо) і декларації (Висока Штутгартська декларація про Європейський Союз (1983 р.) тощо). У рамках ЄПС ці документи мали конституційне значення.

Подальша еволюція правової системи Спів­товариства привела до включення Єдиним Єв­ропейським актом зовнішньої політики до сфери діяльності Співтовариств. Можна сказати, що тим самим ЄЄА створив у ЄС нову спільну нормативну структуру інтеграції, яка вже не може зводитися до класичної моделі «права Співтовариства», розробленої в попередні де­сятиріччя [4, с 237].

Інституціоналізація Європейської політичної співпраці не призвела до уніфікації правових систем Європейського Союзу – навпаки, сама можливість такої уніфікації зникла з ухваленням «опорної» моделі будівництва Європейського Союзу. Так, на думку Д. Кертіса й І. Деккера, «...правова система Європейського Союзу розвивалася як інституційне ціле, але це не за-перечувало можливості паралельного існування і розвитку декількох правових підсистем» [6].

Відповідно до структурного підходу до сис­теми права Європейського Союзу, правові норми, ухвалені в рамках Спільної зовнішньої політики і політики безпеки, називаються правом СЗПБ. СЗПБ не має свого власного установчого договору, і роль джерела первинного права тут відіграє розділ V Договору про ЄС «Положення про СЗПБ» [7]. У Договорі про ЄС немає жодного положення, що стосувалось б цих актів, подібного до ст. 249 Договорів про Європейське Співтовариство, яке визначало б їх характер.

Особливості міжнародно-правових актів у сфері СЗПБ полягають у тому, що вони належать до нових явищ правового регулювання інтеграційного процесу і співпраці в ЄС. Інститути Союзу в цій галузі не можуть регулювати поведінку іноземних держав за допомогою нор­мативних актів, не мають права наказувати їм, як поводитися стосовно власних громадян або на міжнародній арені. З цієї причини ухвалення нормативно-правових актів у зовнішньополітичній сфері відбувається за умов, що відрізняються від класичної процедури ухвалення рішень, при цьому роль Комісії та Європейського Парламенту є дуже обмеженою; загальні видатки на їх реалізацію не обов'язково здійснюються з бюджету ЄС; жодне положення не зобов'язує сповістити їх; положення про їх обов'язкову дію розвиваються й уточнюються, а можливість прямої дії є гіпотетично суперечливою.

Інакше кажучи, правові норми, що ухвалюються в рамках СЗПБ, мають конвенційний характер і, як наслідок, не мають прямої дії в рамках національних правових систем держав-членів ЄС, тобто є обов'язковими для держав-членів і для самого Союзу, але не породжують прав та обов'язків для фізичних і юридичних осіб. Для здійснення зовнішньополі­тичних норм потрібні процедури ратифікації і заходи з імплементації.

Щодо безпосереднього визначення правової природи норм Спільної зовнішньої політики ЄС, то в цьому питанні серед учених-право-знавців немає єдності. Так, А. Я. Капустін вважає, що право Європейського Союзу на сього­дні складається з двох елементів: міжнародно-правових норм і принципів, що визначають цілі і зміст співпраці держав-членів у сферах СЗПБ, і «права Співтовариства». Хоча перша група норм має міжнародно-правове похо­дження, А. Я. Капустін робить висновок про те, що обидві категорії правових норм мають єдину правову природу [4, с 234].

На думку СЮ. Кашкіна, норми, що регулюють СЗПБ, належать до загального міжнародного права з тієї причини, що на них не поширюється юрисдикція Суду ЄС, і вони застосовуються тільки до держав-членів, а не до юридичних і фізичних осіб [7].

Доцільно дотримуватися погляду І. А. Грицяка, який стверджує, що норми СЗПБ можуть бути кваліфіковані як нетипові, такі, що підпадають під інший режим, ніж той, що існує в похідному законодавстві, а також у міжнародному праві, оскільки практика не уточнила умов їх інтеграції до системи джерел [8]. Крім того, сьогодні намічається тенденція до право­вого посилення другої опори ЄС і набуття нею деяких рис наднаціонального права ЄС.

Що стосується класифікації норм Європейського Союзу, то в науці європейського права цю проблему також розглядають по-різному. Багато авторів узагалі називають основні джерела права СЗПБ (спільні стратегії, сумісні дії тощо) тільки «інструментами» спільної зовнішньої політики ЄС (М. Л. Ентін, М. О. Баймуратов, О. А. Делійський, С. Уткін тощо), применшуючи таким чином їх значення в правовій системі Європейського Союзу.

Деякі автори, враховуючи якісні відмінності СЗПБ, створюють власну класифікацію норм другої опори. Зокрема Г. Р. Данелія, вважаючи, що «класифікація правових норм, які регулюють СЗПБ Європейського Союзу, не збігається з тією, що традиційно використовувалася для права Співтовариств», виділяє такі три основні рівні:

норми, що організовують співпрацю в галузі спільної зовнішньої політики і політики безпеки, включно з положенням Договору про ЄС і його протоколами та основоположними рішеннями Ради ЄС, а також норми м'яко-правової природи декларацій щодо Договору про Союз, доповідей голів Ради ЄС тощо;

норми, що формулюють спільну зовніш­ню політику і політику безпеки Європейського Союзу, зокрема спільні стратегії, спільні позиції тощо;

норми, що реалізовують спільну зовнішню політику і політику безпеки, вироблену в рамках зовнішньополітичної співпраці, включно зі спеціалізованим правовим інструментом сумісними діями [9].

Попри інтерес, який становить ця класифікація, автор вважає за недоцільне її застосовувати; абсолютно логічно, за аналогією з правом Європейських Співтовариств, класифікувати право ЄС як первинне, вторинне і конвенційне право. Ця позиція знайшла своє підтвердження в роботах деяких фахівців з права Європейсь­кого Союзу [10].

Амстердамський договір кодифікував спосо­би, вказані у статтях 12 і 13 Договору про ЄС:

визначення принципів та основних орієнтирів спільної зовнішньої політики і політики безпеки;

ухвалення рішень щодо спільної стратегії;

схвалення спільних дій;

1. Система джерел права ЄС

2. Первинне законодавство Європейського Союзу.

3. Похідне (вторинне) законодавство як частина норм, розроблених згідно з основними договорами

4. Види та значення «м’якого права» (“soft law”) в системі джерел права ЄС

5. Міжнародні договори ЄС

6. Рішення Суду ЄС

7. Загальні принципи права ЄС

 

1. Право Європейського Союзу володіє оригінальною системою джерел. Форми (джерела) права Європейського Союзу утворюють цілісну систему джерел з властивою для такої системи ієрархією актів. Система джерел права Європейського Союзу включає дві групи актів - акти первинного права і акти вторинного права (Рис. 6.1.):

Рис. 6.1. Види джререл права ЕС

До актів первинного права відносяться всі засновницькі договори Європейського Союзу. По своїй юридичній природі акти первинного права є міжнародними договорами. Норми актів первинного права володіють вищою юридичною силою по відношенню до всіх інших норм Європейського Союзу, що містяться в актах вторинного права.

Особливістю Європейського Союзу є те, що в його основі лежать декілька міжнародних договорів установчого характеру. В першу чергу це Паризький договір про заснування Європейського об'єднання вугілля і сталі (ECSC) 1951 р., Римський договір, що засновував Європейське Співтовариство 1957 р., Римський договір, що засновував Евратом 1957 р.,, Маастріхтський договір про Європейський Союз 1992 р., так звані «засновницькі договори у вузькому сенсі». Дані договори носять «конституюючий» характер для Європейського Союзу. До «засновницьких договорів в широкому сенсі» зазвичай відносять всі перераховані вище акти, а також міжнародні договори, що змінюють і доповнюють їх: Брюссельський договір, що засновував єдину Раду і єдину Комісію європейських співтовариств (Договір про злиття) 1965 р., Бюджетний договір 1970 р., Бюджетний договір 1975 р., Єдиний європейський акт 1986 р., Амстердамський договір про зміну Договору про Європейський Союз, договорів, що засновували європейські співтовариства, і низки пов'язаних з ними актів 1997 р. На Конференції держав-членів, що завершилася 11 грудня 2000 р. в Ніцці, були схвалені чергові зміни в засновницькі договори Союзу (Ніццський договір). Ці зміни були остаточно оформлені 14 лютого 2001 р.

До актів вторинного права відносяться акти, що видаються інститутами Союзу, а також всі інші акти, що приймаються на основі засновницьких договорів. У визначенні джерел вторинного права ми спостерігаємо зіткнення підходів до розуміння джерел в континентальній і англо-саксонській правових сім'ях (визнання як джерела юрисдикційних актів), а також вплив концепції джерел в міжнародному праві.

Вторинне право Європейського Союзу має своїми джерелами різні категорії правотворчих форм. Перша категорія актів вторинного права - це нормативні акти, до них відносяться регламенти, директиви, рамкові рішення, спільні вирішення ECSC, рекомендації ECSC. Друга категорія - це індивідуальні акти, до них відносяться рішення (окрім спільних вирішень ECSC). Третя категорія - це рекомендаційні акти, до яких відносяться рекомендації (окрім рекомендацій ECSC) і висновки. Наступною категорією актів вторинного права є акти про координацію Спільної зовнішньої політики і політики безпеки, а також Співпраці поліцій і судових органів в кримінально-правовій сфері. До даної категорії актів відносяться принципи і спільні орієнтири, спільна позиція, спільна акція, спільна стратегія. Окрему категорію актів складають юрисдикційні акти - вирішення Суду. До джерел вторинного права відносяться акти sui generis - «неофіційні» форми права, не передбачені засновницькими договорами акти, що видаються органами Союзу (зазвичай виражаються, як вирішення конкретного органу або резолюція). Останню категорію джерел вторинного права можна позначити як міжнародні акти, в неї входять рішення і акти представників держав-членів, конвенції між державами-членами, увязнені на основі засновницьких договорів, міжнародні договори Європейського Союзу.

Своєрідність Європейського Союзу зумовлює і структурні особливості права Європейського Союзу. Структуру права Європейського Союзу складають декілька взаємозв'язаних елементів. Елементами даної структури є засновницькі договори Європейського Союзу, положення про права і основні свободи людини, а також право Європейських співтовариств.

У праві Європейського Союзу сьогодні спостерігаються тенденції кодифікування і вдосконалення (Enforcement). Лаакенськая декларація 2001 р., прийнята на саміті глав держав/урядів держав-членів в рамках Європейської Ради підкреслює необхідність реформи джерел первинного і вторинного права Європейського Союзу, спрощення правових форм і створення на основі засновницьких договорів Європейського Союзу і Хартії Європейського Союзу про основні права 2000 р. повноцінної Конституції Європейського Союзу.

2. При класифікації джерел права Співтовариств ми беремо за основу найбільш поширений у вітчизняній та зарубіжної правової літературі підхід, згідно з яким джерела права ЄС підрозділяються на "первинні" і "вторинні".

Первинні джерела виходять безпосередньо від держав-членів. Будучи вищими в ієрархії джерел права ЄС, вони породжують похідне, або вторинне право і визначають критерії його дійсності. [6; С. 112]. До первинних джерел права відносяться перш всього три установчих договору - Паризький 1951 р. про Європейському об'єднанні вугілля і сталі і два Римських 1957 р. - про Європейський економічному співтоваристві і EBPOATOMe, а також протоколи і

 

декларації, видані як додатки до них і наступні поправки і доповнення. Це, зокрема, такі акти, як Договір про злиття 1965 р., Акт Ради про прямих вибору в Європейський парламент (1976 р.), договори про приєднання до Співтовариств нових членів, Єдиний Європейський Акт 1986 р., Маастрихтський договір 1992 р., Амстердамський договір 1997 р. Як вже зазначалося, первинні джерела порівнюють з Конституцією Coобществ, оскільки вони визначають цілі, принципи, організаційну структуру Співтовариств і основу їх правопорядку.

Англійські автори Д. Ласок і Дж. В. Брідж бачать специфіку договорів, які склали "Конституцію" Співтовариств, не стільки в тому, що на їх основі створені наднаціональні інститути, скільки в тому, що, на відміну від типових міжнародних договорів, держави-учасники не можуть без участі інститутів ЄС забезпечити їх реалізацію [6; С. 114].

Установчі договори є самоісполнімимі, тобто після ратифікації вони автоматично стають правом на території держав-членів та безпосередньо застосовуються судами як норми національного права. У цьому сенсі вони розглядаються не як міжнародні угоди, а як законодавчі акти.

Акти вторинного права, на відміну від "конституції" Співтовариств, порівнюють із законами та підзаконними актами (урядовими постановами, міністерськими рішеннями і т. д.). Думається, таке порівняння вірно лише в тій частині, що акти вторинного права дійсно є похідними від права "первинного". "Підзаконні" вторинного права знайшла закріплення в Маастрихтському договорі, розпорядчому Європарламенту, Раді, Комісії та Суду здійснювати свої повноваження відповідно до умов і згідно цілям, передбаченим Установчими договорами, наступними договорами й актами, які внесли в них зміни і доповнення, а також з положеннями даного Договору.

Однак, як зазначалося, між ієрархічною структурою актів "вторинного права" і системою органів, їх видали, існує явна невідповідність.

"Вторинне" право є "підзаконним" також за своєю функціональної ролі: як закон в країнах романо-германського права вимагає для своєї реалізації видання конкретизують його декретів та інших підзаконних актів, так і акти "Вторинного" права деколи є засобом реалізації права "Первинного". Йдеться про ситуацію, коли останнє проголошує напрямки політики, загальні принципи, цілі та завдання Співтовариств у сфері інтеграції, що передбачає необхідність видання для їх реалізації конкретизують норм.

Слід зазначити, проте, що в ряді випадків норми "первинного" права безпосередньо ставлять завдання такої конкретизації (наприклад, ст. 189 Договору про ЄЕС). Разом з тим у таких сферах, як організаційна структура Співтовариств, правотворчі процедури, норми "первинного" права цілком конкретні.

Якщо виходити з того, що акти "первинного" права формуються "ззовні", то в цю групу слід було б включити і міжнародні угоди ЄС.

Правда, їх "Зовнішній" характер деколи достатньо умовний, оскільки мова йде про угодах, укладених від імені Співтовариств не тільки з третіми країнами або міжнародними організаціями, але і між державами-членами з питань інтеграції (ст. 220 Договору про ЄЕС). Зокрема, вони можуть полягати, коли для вирішення питань, тісно пов'язаних з діяльністю ЄС, органи Співтовариства не володіють необхідною компетенцією. Ці угоди підлягають застосуванню як Судом ЄС, так і національними судами держав-членів. Таке нормотворчість обмежена рамками, які обумовлені цілями та завданнями Співтовариств, закріпленими в установчих договорах. У цьому контексті цілком логічна позиція Суду ЄС, згідно з якою зазначені угоди не можуть змінювати існуючого права Співтовариств. Мабуть, той факт, що цими угодами властивий частково "Внутрішній" характер, привів англійських авторів Д. ласок і Дж. В. Бріджа до висновку, що ті й інші займають в системі джерел права ЄС проміжне положення між установчими договорами та актами "вторинного" права [6; с. 122 - 125].

Враховуючи відому нечіткість критеріїв класифікації, слід визнати допустимість такого підходу, так само як і можливість віднесення таких угод до джерел "Первинного" права.

 

3. Вторинне (або похідне) право Європейського Союзу - це документи, які приймаються в Відповідно до його установчими договорами і не повинні їм суперечити.

Незважаючи на своє В«ДругоряднеВ» положення по юридичній силі, зазначені документи виступають найбільш динамічним компонентом правової системи Європейського Союзу. Саме за допомогою регламентів, директив та інших актів вторинного права наддержавні інститути Союзу здійснюють регулювання суспільних відносин з питань, віднесених до компетенції цієї інтеграційної організації.

Вторинне право Європейського Союзу, як і право первинне, складається з двох частин. Головна - це правові акти інститутів, які будуть розглянуті в наступному питанні (питання № 26).

Інша частина - нормативні договори, які в залежності від суб'єктів, їх укладають, підрозділяються на три види:

а) угоди Європейського Союзу з третіми країнами. Це міжнародні договори, які Союз укладає з іноземними державами або (рідше) - з міжнародними організаціями.

Слід мати на увазі, що нормативні договори в Європейському Союзі можуть ставитися і до первинного, і до вторинного праву. Про установчих та інших нормативних договорах, що входять до первинне право Союзу, див. питання № 12 і № 20.

Нормативні договори, про які йде мова в сьогоденні питанні, як і правові акти інститутів, мають В«ВториннийВ» за своїм походженням і юридичній силі характер. Деякі з них навіть поступаються за силою регламентам, директивам та іншим актам інститутів Союзу.

У зв'язку з тим що Європейський Союз в його нинішньому вигляді складається з трьох частин-опор, він не має єдиної міжнародної правосуб'єктності. У залежності від предмета угоди стороною останнього може виступати як Союз в цілому, так і Європейські спільноти, що утворюють його першу опору. На практиці зустрічаються кілька основних варіантів:

- угоди В«Європейський Союз - третя країнаВ», наприклад Угода між Європейським Союзом і Російською Федерацією В«Про участь Російської Федерації в діяльності Поліцейської місії Європейського Союзу в Боснії і Герцеговині В»від 24 липня 2003 м., угоди від 25 червня 2003 р. з США В«З питань видачіВ» та В«З питань взаємну правову допомогу В»та ін

Міжнародні договори від імені Союзу в цілому полягають тільки в рамках його другої і третьої опор - СЗПБ (спільна зовнішня політика та політика безпеки) і СПСО (співпраця поліцій і судових органів у кримінально-правовій сфері);

- угоди В«ЄС (Європейське співтовариство) - третя країна В»абоВ«Євратом - третя країна В», наприклад Угода між Урядом РФ та Європейським співтовариством В«Про співробітництво в галузі науки і технологій В»від 31 грудня 2000 р., угоди між РФ і Євратомом В«Про співробітництво в галузі ядерних реакційВ» і В«Про співробітництво в галузі ядерної безпеки В»2000 р.

Міжнародні договори від імені ЄС, Євратому, а також (раніше) ЄОВС полягають в тому випадку, якщо вони мають своїм предметом суспільні відносини, що входять в компетенцію того чи іншого з Європейських співтовариств. Оскільки найбільшим обсягом компетенції розпорядженні ЄС, то угоди з третіми країнами найчастіше укладає саме воно.

Суд Європейських співтовариств, крім того, постановив, що повноваження ЄС укладати міжнародні договори носять винятковий характер, тобто коли деякий питання передбачений його установчим документом або законодавством, то міжнародну угоду з даного питання повинне підписувати ЄС, але не держави-члени окремо;

- угоди В«Європейські співтовариства - третя країнаВ», звані також В«спільні угоди В». Подібні угоди укладаються від імені відразу декількох Співтовариств в тому випадку, коли їх предмет відноситься до компетенції та ЄС, і Євратому (раніше також і ЄОВС).

Прикладом може служити перша угода Співтовариств з нашою країною 1989 р. В«Про торговому і комерційному і економічне співробітництво В»(нині не діє). Його уклали, з одного боку, СРСР, з іншого - Європейське співтовариство і Євратом, разом узяті;

- угоди В«[Європейські співтовариства плюс всі держави-члени] - третя країнаВ», відомі в доктрині як В«змішані угодиВ». Поява даного виду угод обумовлено складним розмежуванням компетенції в сучасній Європі: вельми часто виникає ситуація, коли частин а питань, з яких намічено укласти договір з третьою країною, підвідомча Європейським співтовариствам, а інша частина знаходиться в компетенції держав-членів.

Щоб не ділити текст міжнародних договорів на окремі блоки (відповідно для національної та наднаціональної компетенції), стали укладатися В«змішані угодиВ», в як сторона яких поряд з Європейськими співтовариствами виступають всі їх держави-члени. Для вступу в силу В«змішане угодуВ» потребує схвалення не тільки інститутів Співтовариств, але й компетентних органів кожної держави-члена.

У формі В«змішаного угоди В»укладено базовий договір, що закладає правові основи взаємин нашої країни з Європейським Союзом, - Угоду про партнерство і співробітництві від 24 червня 1994 р. Його учасниками виступають, з одного боку, Російська Федерація, з іншого - Європейські співтовариства і їх держави-члени, разом узяті;

- ще одну різновид міжнародних договорів Європейського Союзу утворюють угоди, укладаються органами Союзу, які мають статус юридичної особи: угоди Європолу, Євроюсту, Європейського інвестиційного банку та ін (див. питання № 42). Одним із прикладів таких документів служить угода між Росією та Європолом про співпрацю 2003 р.;

б) додаткові конвенції між державами-членами. У минулому в відношенні ряду питань, по яких інститути Союзу не були уповноважені видавати нормативні акти, держави-члени іноді укладали між собою спеціальні додаткові конвенції. Можливість підписання такого роду документів до цих пір передбачена в Договорі про ЄС 1957 р. (ст. 295) та Договорі про Європейський Союз 1992 р. (ст. 34).

Найбільш відомими прикладами додаткових конвенцій служать: Конвенція від 19 червня 1980 р. В«Про право, застосовне до договірних зобов'язань В», Конвенція від 25 липня 1995 р.В«Про створення Європейського поліцейського відомства (Конвенція про Європолі) В», Конвенція від 26 липня 1995 р. В«Про захист фінансових інтересів Європейських співтовариствВ», Конвенція від 29 травня 2000 р. В«Про взаємну правову допомогу у кримінальних справах між державами-членами Європейського Союзу В», а також Шенгенські угоди, які спочатку не входили в правову систему Європейського Союзу.

Необхідно відзначити, що більшість з понад 20 підписаних в різні роки додаткових конвенцій не вступили в силу, так як не були ратифіковані державами-членами. Така доля спіткала, наприклад, дуже прогресивну для свого часу Брюссельську конвенцію від 29 лютого 1968 р. про взаємне визнання господарських товариств, яка залишилася В«на паперіВ» зважаючи опору Нідерландів [21; С. 214 - 215].

В даний час практика укладення додаткових конвенцій між державами-членами в основному зійшла нанівець, а підписані раніше конвенції (як вступили, так і не набрали чинності) поступово замінюються нормативними актами інститутів Європейського Союзів;

в) міжінституційної угоди - нормативні договори, які укладаються інститутами Союзу з метою уточнення і доповнення окремих положень установчих документів (Як правило, процедурних норм). Міжінституційної угоди найчастіше носять тристоронній характер, пов'язують три політичні інститути: Європейський парламент, Раду та Комісію. Прикладом може служити міжінституційної угоду від 6 травня 1999 р. В«Про бюджетну дисципліну та вдосконаленні бюджетної процедури В».

 

4. Система джерел права на сьогоднішній день залишається одним із найактуальніших питань наукових досліджень, які проводяться сучасними вченими-теоретиками. Незважаючи на досить ґрунтовні праці з питань джерел права та їх системи, ця тема і надалі потребує наукового дослідження, адже із розвитком суспільства з’являються нові види джерел права.

Окреме питання в теорії джерел права займає концепція «м’якого права» (soft law). Акти «м’якого права» містять переважно рекомендаційні правові норми. З початку 90-х рр. Україна вийшла на міжнародну арену як самостійний суб’єкт міжнародної політики. Україна бере активну участь у міжнародній співпраці, є учасником багатьох міжнародних організацій, таких як Європейський Союз, Рада Європи, в діяльності яких велике значення мають саме акти «м’якого права».

Концепція «м’якого права» сформувалася приблизно в 70-х рр. ХХ ст. переважно в західноєвропейській правовій доктрині [1, с. 95]. Поняття «м’якого права» знаходить використання в різних галузях права. Дослідженням актів «м’якого права» займалися такі відомі науковці, як: Р. Л. Андорно, Р. Р. Бекстер, М. А. Бойле, П. Вейль, О. В. Задорожній, Дж. Дж. Кіртон, М. М. Микієвич, В. В. Мицик, В. І. Муравйов, І. І. Лукашук, В. Ф. Опришко, М. А. Поллак, М. С. Попов, К. В. Смирнова, М. Дж. Треблкок, Х. Х. Хіллгенберг, К. Чінкін, Г. Г. Шаффер, М. Н. Шоу. Плюралізм наукових позицій з приводу поняття актів «м’якого права» та їх ознак викликає необхідність систематизації уже існуючих теоретичних положень та надання уточненого визначення даного поняття.

Єдиного підходу до розуміння терміну «акти «м’якого права» дотепер немає ні в доктрині міжнародного права, ні в теорії держави і права. Можна виділити такі основні підходи до розуміння цього явища.

Так, Р.Р. Бекстер до норм «м’якого права» відносить: 1) pactum de contrahendo, тобто положення міжнародних договорів, які потребують уточнення в наступних угодах;

2) «несамовиконувані» положення міжнародного договору, які потребують наступного погодження для наділення їх силою; 3) програмні положення договорів – не створюють правових обов’язків, які підлягають обов’язковому виконанню; 4) декларації, заключні акти, резолюції та інші форми вираження згоди, котрі певною мірою можуть впливати на поведінку держав та індивідів, навіть при тому, що їх норми не є формально обов’язковими.

Хартмут Хіллгенберг стверджує, що норми «м’якого права» мають власне юридичну природу, а не моральну чи політичну, і тому є загальнообов’язковими. До актів «м’якого права» він відносить: 1) міжнародні угоди, які були укладені не як договори, і таким чином, не регулюються Віденською конвенцією про міжнародні договори, але відіграють значну роль у міжнародних відносинах; 2) резолюції міжнародних організацій.

У будь-якій системі джерел права, чи то національній, чи у міжнародному правопорядку, можна виділити три основні рівні: фундаментальний, основний та факультативний (забезпечувальний). Відповідно до цих трьох рівнів і відбувається розподіл джерел права за ієрархією. Розглянемо роль актів «м’якого права» на прикладі європейської системи джерел права, тобто в межах права Європейського Союзу (ЄС) і Ради Європи (РЄ).

Фундаментальний рівень джерел права Європейського Союзу представлений насамперед установчими договорами. До них належать: Паризький договір 1951 р., Римські договори 1957 р., а також акти, які доповнюють і змінюють дані договори: Єдиний Європейський акт 1986 р., Маастрихтський договір про створення Європейського Союзу 1992 р., Амстердамський договір 1997 р., Ніццький договір 2001 р., Афінський договір 2003 р. тощо. Що ж до Ради Європи, то тут на фундаментальному рівні можна виділити, перш за все, Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, яка слугує основою для Європейського суду з прав людини, а також Статут Ради Європи 1949 року (Лондонська Угода).

За своєю юридичною силою ці акти наближаються до конституції на національному рівні. Вони характеризуються верховенством, тобто усі інші норми європейського права повинні відповідати розпорядженням установчих договорів. Крім того, усі установчі договори є актами прямої дії. Як роз’яснив Суд ЄС, пряма дія норми, що має своїм джерелом установчий договір, підпорядковується таким загальним вимогам, як зрозумілість, незалежність, несуперечність і відсутність необхідності у спеціальних актах застосування, без яких ця норма не може породжувати юридичних наслідків.

Як бачимо, усі акти, які містять норми-рекомендації, загальні принципи та цілі, не встановлюючи при цьому конкретних зобов’язань, можна віднести до актів «м’якого права» у європейській системі права. Підсумовуючи усе вищезазначене, можна виділити можливі варіанти значення актів «м’якого права», які і визначають їх місце у європейській системі джерел права: 1) необов’язкова допомога при інтерпретації, що означає можливість європейських та національних установ самим вирішувати доцільність чи недоцільність застосування актів «м’якого права» при тлумаченні правових норм; 2) обов’язкова допомога при інтерпретації, що зобов’язує країн-учасниць європейської спільноти брати до уваги акти «м’якого права» при правотворчій та право застосовній діяльності; 3) забезпечення послідовної інтерпретації, що передбачає обов’язок країн-учасниць поступово приводити акти національної системи права у відповідність із рекомендаціями та думками, висловленими міжнародними установами [14, c. 365-366].

На думку автора, найбільш наближеним до реальної ситуації є третій варіант, адже основним завданням актів «м’якого права» є власне гармонізація законодавства країн Європейського Союзу та Ради Європи та приведення їх у відповідність із мінімальними стандартами, які приймаються найважливішими органами Ради Європи та ЄС у вигляді норм-рекомендацій.

Отже, роль та значення актів «м’якого права» для міжнародного правопорядку є вагомою, незважаючи на їх рекомендаційний характер. Вони покликані поступово заповнювати прогалини у законодавстві та приводити уже існуючі норми права у відповідність до висунутих міжнародними органами та організаціями вимогами та стандартами. Така важлива роль актів «м’якого права» тільки ще раз підкреслює їх загальнообов’язковість, а також власне правовий, а не морально-політичний характер.

5. Міжнародні договори утворюють особливу групу джерел права ЄС. Угоди, укладені ЄС з третіми державами і міжнароднимиорганізаціями, виступають в якості зовнішніх джерел, правовий режим яких визначається значною мірою нормами загального міжнародного права.

Специфіка міжнародних договорів, що укладаються Співтовариствами та державами-членами, а в перспективі Союзом, полягає в тому, що їхні постанови не повинні суперечити установчих договорів.

До джерел права ЄС можна віднести ще деякі різновиди угод, які близькі за своїм статусом до міжнародних договорів. Це закриті конвенції, укладені між державами-членами у розвиток приписів установчих договорів з метою деталізації співпраці в окремих областях.

Крім формалізованих джерел права ЄС, що містять імперативні норми та приписи, певний вплив на розвиток права ЄС роблять і інші акти, які видаються інститутами та органами ЄС.

Особливо важливе значення мають рішення, прийняті Європейською радою. Вищий орган політичного керівництва ЄС формулює в своїх документах загальні принципи, стратегічні напрями та головні етапи здійснення політики.

6. Прецедентне право (рішення Європейського суду)

У рамках інтеграційного процесу сформувалися два найважливіших судових органу - Європейський Суд з прав людини та Суд Європейських співтовариств. У міру еволюції в ЄС затверджується трехзвенная структура. Кожна з судових інстанцій грає в межах своєї компетенції важливу роль у нормотворчому процесі.

Особливу категорію джерел права ЄС утворюють рішення Європейського суду. З одного боку рішення Суду не можна безумовно відносити до вторинного права: формально, згідно з Договором про ЄС, Європейський Суд не є правотворческим органом, що його завдання - забезпечувати "збереження одноманітності права Співтовариства при тлумаченні та застосуванні цього Договору» (ст.164 Договору про ЄС). Проте Суд не обмежується роллю тільки правоохоронного органу ЄС.

Судова система ЄС з підписанням Ніццького договору 2001 включає Суд ЄС, Суд першої інстанції і спеціалізовані судові палати.Провідну роль у нормотворчій діяльності зберігає Суд ЄС, що виконує функції верховного, конституційного та касаційного суду ЄС.

Суд ЄС тлумачить основні положення установчих договорів та інших нормативно-правових актів і формулює автономні поняття і концепції, які доповнюють і уточнюють положення нормативно-правових актів і вводять в дію нові принципово важливі для розвитку інтеграційного права положення. Нерідко положення, розроблені і введені в практику Судом, отримують в подальшому закріплення в нормативно-правових актах.

7. Незалежність європейського права

Автономність правового порядку Спільнот та однозначність його застосування у всіх країнах-членах багаторазово підкреслював Європейський Суд. Країни-члени, утворивши Спільноти, обмежили свою правотворчу діяльність і в результаті дозволили утворити правовий порядок, незалежний від національної та міжнародної правових систем. Цей порядок є однаково обов'язковим до виконання усіма країнами-членами та їх громадянами, а також повинен застосовуватися внутрішніми судами.
2. Примат над національним правом. Принцип примату (першості) Спільнот над національним правом країн-членів регулює, як потрібно поводитися, якщо виникає конфлікт між нормою національного права та правом Спільнот. За таких умов право Спільнот має першість перед національною нормою. Слід підкреслити, що тут йдеться виключно про першість у застосуванні. Якщо в національному праві наявне положення, яке суперечить праву Спільнот, це не означає, що воно є автоматично недійсним, а лише забороняється його застосування.

Першість права Спільнот є наслідком зобов'язального характеру нормативних актів вторинного права (ст. 249 [189] Римського Договору) і знаходить підтвердження в практиці Європейського Суду
3. Безпосередність застосування. Безпосередність застосування права означає, що нормативні правові акти Спільнот є нормою прямої дії в країнах-членах без необхідності їх ратифікації чи інкорпорації з національним правом. Інакше кажучи, право Спільнот безпосереднім чином визнає право та накладає обов'язки на інституції спільнот, країни-члени та їх громадян.
Цей принцип був визнаний Європейським Судом, незважаючи на початковий опір деяких країн-членів..
4. Принцип рівності (заборона дискримінації). Принцип рівності означає, що жоден громадянин ЄС не може бути дискримінований з огляду на його громадянство, стать, расу, етнічне походження, релігію, переконання, фізичні чи психічні недоліки, а також вік чи сексуальну орієнтацію.
Цей принцип виникає з положень договорів, правових актів та вироків Європейського Суду, наприклад у справі Яна Вільяма Кована (Ian William Cowan), czy Габріель Дефрен (Gabrielle Defrenne).
Ян Вільям Кован був громадянином Великобританії, на котрого, під час перебування у Франції, напали, побили та пограбували в паризькому метро. Зловмисників не було спіймано. У такому випадку, французьке право передбачає можливість відшкодування за рахунок держави, але для цього потрібне було французьке громадянство або згода на перебування там. Кован подав скаргу про відшкодування на підставі ст. 12 [6 чи 7] Римського Договору, яка забороняє дискримінацію з огляду на національність. Французький суд, маючи сумніви щодо того, чи згаданий припис із французького права суперечить праву Спільнот, звернувся до Європейського Суду за тлумаченням. У вироку Європейський Суд постановив, що відносно осіб, для котрих право на подорож до країни-члена є гарантованим правом Спільнот, країна не може встановлювати залежність надання компенсації за заподіяну шкоду, що була завдана в цій країні, від умови наявності громадянства цієї країни чи згоди на перебування там.
Справа Габріель Дефрен стосувалася однакового ставлення до працівників з огляду на стать (ст. 141 [119] Римського Договору). Пані Дефрен була стюардесою бельгійських авіаліній Сабена і, згідно з національним законодавством пішла на пенсію у віці 40 років. Однак, вона вирішила, що це бельгійське положення дискримінує її, позбавляючи її, зокрема, від заробітків. Тому вона подала до бельгійського суду праці, опираючись на ст. 119 Римського Договору, яка забороняє дискримінацію з огляду на стать. Бельгійський суд, маючи сумніви, звернувся з цим питанням до Європейського Суду. Європейський Суд постановив, що сформульований в ст. 119 принцип, що чоловіки і жінки повинні отримувати однакову винагороду, є одним із головних принципів права Спільнот і на нього можна посилатися перед національними судами. Суди зобов'язані охороняти права, що виникають із цього принципу.

5. Принцип солідарності.Найкраще цей принцип сформульовано в статті 10 [5] Римського Договору: „Країни-члени вживатимуть усіх заходів загального чи приватного характеру, щоб забезпечити виконання зобов'язань, що випливають з цього Договору чи з дій, виконаних інституціями Спільноти. Ці країни будуть сприяти виконанню завдань Спільноти. Вони повинні утриматися від будь-яких дій, які могли б поставити під загрозу досягнення цілей цього Договору“.
Принцип солідарності з одного боку означає, що країни-члени не можуть не виконувати права Спільнот, думаючи про свої національні інтереси, а з іншого - мусять робити все можливе, щоб постанови права Спільнот реалізувати якнайкраще.
6. Принцип Субсидіарності

Принцип субсидіарності окреслює поділ повноважень між країнами-членами та Спільнотою, що є сформульовано в ст. 5 [3b], доданій до Римського Договору Маастрихтським Договором: Спільнота діє в рамках своїх повноважень, визначених цим договором, та поставленими тут перед нею цілями. У сферах, які не підпадають під її виключну компетенцію, Спільнота діє відповідно з принципом субсидіарності. Тоді, коли цілі пропонованої дії не можуть бути досягнуті в достатній мірі країнами-членами, то беручи до уваги масштаби та результати пропонованої дії, можуть бути більш успішно досягнуті Спільнотою. Будь-які дії Спільноти не можуть провадитися далі того, що є необхідним для досягнення цілей цього Договору.

Простіше кажучи, принцип субсидіарності означає, що справи, до яких Спільнота не має виключної компетенції, не можуть реалізовуватися, поки країна-член може самостійно досягти дану ціль, принаймні так само добре, як би це могла зробити Спільнота

 


Дата добавления: 2015-07-19; просмотров: 398 | Нарушение авторских прав


<== предыдущая страница | следующая страница ==>
Прочие типы ошибок| Введение

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.037 сек.)