Уйгурський каганат (747 - 847).

Уйгури розмовляли тюркською мовою, кочували “з огляду на наявність трави й води”10 між річками Орхон і Тола, вирізнялися войовничістю. На відміну від тюркютів вони були рудоволосими європеоїдами і вважали себе нащадками дівчини, що віддалася вовкові.
_ Уйгури вважалися численним і відносно багатим кочовим народом, але соціальна неорганізованість, анархічність суспільних структур довго не давала їм можливості досягти успіхів у політичних змаганнях. Будучи одним із телеських племен, уйгури, всупереч власним прагненням, змушені були протягом століть залишатися на других ролях у різних каганатах.

Загибель кок-тюрк звільнила степи від жаху перед непереможними ханами Ашина, й у 747 р. уйгурський хан Моянчур (746 - 759) заснував новий могутній каганат - номадичну імперію уйгурів (747 - 847), яка займала територію від Алтаю до гір Великого Хінгана, від “Великого Китайського муру” до озера Байкал.

У жорстоких війнах уйгури розбили карлуків і киргизів, а коли Тани самі запросили степняків до Китаю для придушення заколоту Ань Лушаня (755 - 762), уйгури нажилися пограбуванням беззахисних китайських міст і сіл. Лише печенігам пощастило успішно відбити агресію молодого уйгурського каганату.

Владу Моянчура визнали кидані, татаби, кібі, татари, долемань, дубо, байирку та ін.; киргизи сплачували йому данину соболями, а тибетці насилу витримували натиск уйгурів на своїх північних кордонах, проте, втягуючись у світові культурно-господарські зв'язки, степняки чимдалі частіше відчували примітивність власних релігійних вірувань, які не могли конкурувати з розробленими ідеологічними системами Китаю, Ірану чи Індії. Бажання увійти в “цивілізоване співтовариство” на рівних правах з іншими великими цивілізаціями Євразії спонукало уйгурів шукати в сусідів придатні релігійно-філософські системи. Оскільки ворожнеча з Китаєм унеможливлювала будь-які ідеологічні запозичення з “Піднебесної”, степняки звернули увагу на захід.

У VІІ - VІІІ ст. багато прозелітичних релігій намагалося поширити свій вплив на світ номадів, але не всім щастило. Візантійське християнство (халкедонітство) забороняло вживати в їжу кумис, чим абсолютно не влаштовувало степняків. Арабський халіф Хішам (724 - 743) спробував залучити до ісламу тюргешів, але їхній хан категорично відмовився ставати мусульманином, мотивуючи це тим, що “немає серед нас ані цирульників, ані ковалів, ані кравців; якщо вони дотримуватимуться наказів ісламу, то звідкіля вони добудуть засоби до життя?”11. Християни-монофізити боролися за збереження свого впливу в Африці й Вірменії, а вся енергія буддійських проповідників витрачалася на збереження буддизму в Індії, Тибеті, Китаї, Південно-Східній Азії, Кореї, Японії.

Із прозелітичних релігій активну пропаганду серед кочовиків вели у VІІІ ст. лише адепти несторіанства і маніхейства12. Долю майбутньої релігійної орієнтації Уйгурського каганату вирішила політика. Грізний Моянчур сповідував традиційне уйгурське язичництво (схоже на тюркютський поганський синкретизм). Його смерть уйгури сприйняли як величезну втрату, але оплакували кагана-засновника недовго: наступники розпочали жорстоку боротьбу за престол. Закордонні місіонери теж втяглися у внутрішні чвари, одначе принц, якого підтримували несторіани, програв боротьбу за владу. В 766 - 767 рр. каган Ідігянь прогнав із держави всіх християн і сперся на маніхейських проповідників. Такого шансу в прихильників “світлої віри” (маніхейства) ще не було, і “цар віри” (маніхейський патріарх, який таємно мешкав у Вавилоні) “наказав усім духовним і монахиням увійти в державу уйгурів проповідувати”13.

Ораторські здібності маніхейських проповідників (їхні “промови лилися, як спущена ріка”14) справили неабияке враження на кагана та уйгурську верхівку. Вони прийняли нову віру “і більша частина племені наслідувала їх”15.

Степняки навіть змушені були частково міняти свій уклад життя. Маніхейський канон передбачав пісні дні, коли можна було їсти лише овочі та фрукти - і уйгури почали в степах заводити городи (щоб не померти з голоду). В Уйгурії з'явилися осілі поселення, а заснований на березі р. Селенги в 758 р. Байбалик перетворився на справжнє місто - центр ремесел, торгівлі й культури. Маніхеї створили для уйгурської мови спеціальну писемність (на базі согдійського письма). В уйгурів з'явилися свої книги, монети власного карбування, кам'яні храми (кумирні) тощо. Здавалося, що “країна диких звичаїв, наповнена димлячою кров'ю, пере-творилася на країну, де споживають овочі, країна вбивств - на країну потягу до добрих справ”16, - але захоплення виявились передчасними.

За суттю своїх канонів маніхейство було вченням антисоціальним, самознищувальним. Воно вважало злом реальний світ, а добром - небуття, тому моральні закони “світлої віри” схвалювали все, що сприяло розкладу й загибелі нашого поганого (з їхньої точки зору) буття. Співчуття заміняла жорстокість, замість радощів проповідувався сум, замість родини - аскетизм і розпутство, замість правди - брехня тощо. Проявом зла оголошувалися любов і кохання, дружба й добробут, краса й почуття. За такі проповіді в “цивілізованих країнах” маніхеїв переслідували як єретиків, і прагнення реваншу, що вирувало в серцях гнаних, цілком зрозуміле, але, прорвавшися до влади, маніхеї продемонстрували такий шалений фанатизм і нетерпимість до іновірців, що перевершили всі жорстокості, застосовувані проти них досі.

Буддистів маніхеї оголосили шанувальниками сатани, а християн, конфуціанців, шаманістів, даосів, бонців почали, вперше в історії Степу, знищувати за їхні релігійні погляди. В каганаті зруйнували всі неманіхейські святині, а у власних кумирнях “жерці світла” зображували Будду сатаною, що миє ноги Мані. В 768 р. уйгури силою примусили китайців встановити в країні маніхейські кумирні.

Більшість уйгурів залишалися нормальними людьми. Усвідомити, що вкритий травами степ, вірний кінь, дружина й діти є уособленням зла, вони не хотіли, а зрозуміти філософські абстракції боротьби Світла з хаотичною Темрявою - не могли. До життя в канонах маніхейства тягнулася лише державна верхівка, але це, з одного боку, породило ідейний розкол між ханами й народом, а по-друге, сприяло фізичному виродженню правлячої верхівки каганату. Уйгурська міць занепала, й у 780 р. маніхейська община здійснила відкритий державний переворот: владу хана обмежила рада племінних старійшин (найвпливовішими серед них були вожді народу едізів). Вони обирали кагана з роду Яглакар, але його владні повноваження обмежувалися військовими функціями, а політичними керівниками степової держави стали маніхейські “обрані”. Апогею досягли криваві репресії маніхейських ортодоксів проти “невіруючих”: “В усій землі простолюдини й живі істоти, чисті й добрі захищались, а злі - знищувалися”17.

Маніхейське віровчення було дуже логічним, масштабністю не поступалося конфуціанству, але уйгурам воно принесло горе. Розбещеність підірвала фізичні потенції етносу, релігійні чвари і репресії розвалили державну єдність, городництво на голих рівнинах обернулося ерозією грунтів і пиловими бурями, а релігійна нетерпимість посварила уйгурів з усіма сусідами - і на рубежі VІІІ - ІХ ст. почався розвал. Владу уйгурів почергово скинули шато, киргизи, татари, татаби, а коли в зиму 839 - 840 рр. у степах випало несподівано багато снігу, в уйгурів почався падіж худоби, голод та епідемія моровиці. На виснажений каганат у 840 - 841 рр. напали киргизи, а коли після низки поразок голодні уйгури у відчаї почали грабувати прикордонні провінції Китаю, до киргизів додалися танські горлорізи. За п'ять років уйгурів вирізали майже до останнього18, і лише жалюгідні залишки могутнього в минулому народу втекли в район Турфанського оазису (р. Манас), відмовилися від жахливого маніхейства і, прийнявши нейтральний буддизм, утворили Пізню Уйгурію (країну купців, садівників, монахів і перекладачів буддійських сутр). Очолював її тепер не хан, а ідикут, а засновником вважався князь Бугу Цзунь, який хитрою дипломатією врятував уйгурський народ від геноциду.

Дата добавления: 2015-11-30