Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АрхитектураБиологияГеографияДругоеИностранные языки
ИнформатикаИсторияКультураЛитератураМатематика
МедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогика
ПолитикаПравоПрограммированиеПсихологияРелигия
СоциологияСпортСтроительствоФизикаФилософия
ФинансыХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника

Де краще вчити дітей – в дома чи в школі

Читайте также:
  1. Безмежна дитина в дитячому садочку та школі
  2. В) Некоторые виды сокращения сэнэд
  3. Види прийомної сім¢ї дітей-сиріт з функціональними обмеженнями в Україні.
  4. ВИКОХУВАННЯ ДІТЕЙ
  5. Виховання дітей до п'яти років. Гра, оповідання
  6. Во-первых, прекращение найма. При этом освобождаемые места либо вообще сокращаются,
  7. Глава 233. Сокращение молитв в Мине707

Але от хлопчик поступово підростає, виходить з-під нагляду няньок і починає серйозно вчитися. І ось тут особливо треба обміркувати питання, чи корисніше вчити його вдома, у надрах сім'ї, чи посилати хлопчика до школи й немовби доручати його піклуванням громадських вчителів. Мені відомо, що останній спосіб схвалюють законодавці впорядкованих держав і славетні письменники. Проте не можна оминути, що дехто відкидає цей, майже загальноприйнятий спосіб навчання. Вважають, що в школах псується моральність. Але вона псується також і в сім'ї. О, коли б ми самі не псували моральності наших дітей! Ми розслабляємо її ще в наймолодшому віці всілякими потураннями. Те розніжуюче виховання, яке ми називаємо тільки поблажливістю, надломлює всі сили і духу, і тіла. Чого не зажадає, ставши дорослим, той, хто вже повзає у розкішному вбранні!

Дитина ще не вміє вимовляти перші слова, а вже знається на кухарських стравах, вимагає устриць... Наші діти ростуть у колисках, а якщо вони торкаються землі, їх завжди підтримують руки няньок. Ми радіємо, якщо наші маленькі діти промовлять що-небудь надто вільне. Слова їх, неприпустимі навіть у «веселих» домах, ми сприймаємо з пестощами, зі сміхом і поцілунками. Чого ж дивуватись: адже ми самі навчаємо цього, адже від нас вони чують це. Вони бачать наших «подруг», наших коханців. Кожний бенкет звеселяється непристойними піснями. Вони бачать те, про що сором і говорити. Звідси розвивається звичка, яка потім перетворюється на природу. Бідолашні діти навчаються цього всього раніше, ніж зрозуміють, що це порочно. Зазнавши такого розкладу й нестійкості, діти не від школи запозичають це зло, а приносять його з собою до школи.

Розбивши погляд противників шкільного навчання, ми викладемо свої власні погляди. Передусім, майбутній оратор, якому доведеться виступати на численних зборах і ніби перед цілою державою, повинен змалку звикати не лякатися багатолюдності і не відчувати боязні, що породжується усамітненим і наче відлюдницьким життям. Треба, щоб дух постійно збуджувався й підносився, в той час, як від такої самотності він або слабне, або залишається немов би в тіні, або ж, навпаки, проймається даремною зарозумілістю: цілком неминуче той, хто ні з ким не порівнює себе, надто багато про себе думає. А потім, коли треба перед іншими людьми показати своє знання, така людина відчуває збентеження («не бачить серед білого дня»), – і все нове завдає їй труднощів, бо вона на самоті вчилась того, що треба робити перед багатьма. Я вже не кажу про дитячі дружні зв'язки, що зберігаються аж до старості, як певні священні зобов'язання. І нічого не може бути священнішим від того, що має початок у таких заняттях.

Додайте до цього, що вдома дитина може навчитися тільки того, чого навчають її, а в школі вона може навчитися й того, чого навчають інших. Вона щодня буде чути, як багато дечого схвалюється і як багато виправляється, їй буде корисно і коли ганьбитимуть лінощі, і коли хвалитимуть пильність її товаришів. Похвала збуджуватиме в ній змагання, їй буде соромно поступатися перед рівними, вона вважатиме за головне для себе випередити старших. Від усього цього спалахне її гордість, і хоч саме честолюбство є пороком, проте воно часто буває причиною чеснот. Я вважаю корисним звичай, якого додержувалися мої вчителі. Поділивши учнів на розряди, вони загадували їм казати промову по черзі, залежно від здібностей кожного. І першим виступав той, хто досягнув найбільших успіхів. Про ці виступи висловлювалися судження. Між ними відбувалось змагання, і бути першим у розряді («вести розряд») вважали за найвищу відзнаку. Але ця відзнака не закріплювалася назавжди: через місяць кожному знову давали право змагатись. Таким чином, і той, хто відзначився, не послаблював своєї енергії, а в переможеного прокидалося бажання скинути з себе ганьбу. І це, наскільки я можу пригадати, більше спонукало нас до занять красномовством, ніж умовляння вчителів, дбайливість няньок та обіцянки батьків. Але подібно до того, як змагання збільшує успіхи старших учнів, так і в початкуючих виникає бажання на­слідувати переважно своїх товаришів, а не вчителя, бо наслідування першого роду для них легше.


Дата добавления: 2015-12-01; просмотров: 49 | Нарушение авторских прав



mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.006 сек.)