Культ харизматичного вождя

Про небезпеку виникнення такого явища як культ вождя в революційному русі мислителі Росії і Європи попереджали вже в 70-ті роки ХІХ століття.

Симптоми цього явища в російському соціал-демократичному русі з’явилися ще до 1917 року. Після приходу більшовиків до влади в поведінці Л. Троцького, Г. Зинов’єва, Й. Сталіна почали спостерігатися окремі ознаки цього явища. Після смерті В. Леніна всередині партійного керівництва почалася боротьба за лідерство.

В кінці 20-х − початку 30-х років Й. Сталін захопив лідерство в партії і фактично очолив радянську державу. Він залишився при керівництві до кінця свого життя (березень 1953 р). За ці роки, не без його участі, ідеологічні служби СРСР сформували ідеологію культу його особи і впровадили його в суспільну свідомість.

Пізніше, після смерті Й. Сталіна на ХХ з’їзду КПРС буде прийнято Постанову ЦК КПРС «Про подолання культу особи і його наслідків», в цьому документі була дана відповідь про причини виникнення культу особи.

У 1956 році керівництво КПРС знайшло в собі сили засудити культ особи та заявити про об’єктивні і суб’єктивні передумови його виникнення. Комуністи 1956 року заявили:

- складна міжнародна і внутрішня обстановка вимагала залізної дисципліни невпинного підвищення пильності, найсуворішої централізації керівництва, що не могло не позначитися негативно на розвитку деяких демократичних форм;

- доводилося йти на деякі обмеження демократії, виправдані, логічною боротьбою нашого народу за соціалізм в умовах капіталістичного оточення. Але ці обмеження вже тоді розглядалися партією і народом, як тимчасові, що підлягають усунення в міру зміцнення Радянської держави і розвитку сил демократії і соціалізму в усьому світі;

- народ свідомо йшов на ці тимчасові жертви, бачачи з кожним днем все нові успіхи радянського суспільного ладу.

Оскільки Й. Сталін тривалий час перебував на посаді генерального секретаря ЦК партії, успіхи, досягнуті Комуністичною партією і Радянською країною стали пов’язувати з його ім’ям.

Ці передумови були названі об’єктивними передумовами виникнення культу особи.

Суб’єктивними були названі ті, на які вказував В. Ленін у 1922 році: «Сталін занадто грубий, і цей недолік, цілком терпимий в середовищі і в спілкуванні між нами, комуністами, але стає нетерпимим на посаді генсека». Далі В. Ленін писав, що на цій посаді має бути людина більш ввічлива, більш уважна до товаришів, більш терпима і лояльна до недоліків інших, менш капризна [].

Більшість політологів вважають, що культ особи Й. Сталіна виник, як неминучий результат того, що сама партія спочатку відмовилася від демократичних принципів, як партійного, так і радянського будівництва. Ряд політологів вважають, що культ особи закладено в самій соціалістичній ідеї і є неминучим супутником соціалістичної практики.

Й. Сталін домігся небувалого визнання народу. В СРСР його вважали справжнім кумиром, практично обожнюючи і схиляючись перед ним. Цьому сприяв і образ, який постійно він носив перед народом. Й. Сталін не дозволяв собі прояву емоцій, поводився незворушно і спокійно, періодично вимовляючи чергове мудре висловлювання. Репресії і вбивства, що проходили в країні, були для народу чимось на зразок божої кари. Й. Сталіна навіть у думках і не думали звинуватити в чомусь поганому. Всі події, які були пов’язані з насильством, приписувалися терористам, зате всі позитивні зрушення – конкретно Й. Сталіну. Не уряду, не групі людей, а саме йому.

Радянська пропаганда створила навколо Й. Сталіна напівбожественний ореол непогрішимого «великого вождя і вчителя». Ім’ям Й. Сталіна і його найближчих соратників називалися міста, заводи, колгоспи, військова техніка. Його ім’я згадувалося в одному ряду з К. Марксом, Ф. Енгельсом і В. Леніним. 1 січня 1936 року у «Известиях» з’являються перші два вірші, що прославляли Й. Сталіна, які належали перу Б.Пастернака. За свідченням К. Чуковського та Н. Мандельштам, він «просто марив Сталіним».

Образ Й. Сталіна став одним з центральних у радянській літературі 1930-1950-х років. Твори про вождя писали також зарубіжні письменники-комуністи, втому числі А. Барбюс (автор виданої посмертної книги «Сталін»), П. Неруда, ці твори переводили і тиражували в СРСР.

Твори, що прославляють Й. Сталіна, також з’являлися і в публікаціях фольклору практично всіх народів СРСР.

Тема Й. Сталіна постійно присутня в радянському живописі та скульптурі цього періоду, включаючи монументальне мистецтво (прижиттєві пам’ятники Й. Сталіну, як і пам’ятники В. Леніну, встановлювалися масово в більшості міст СРСР, а після 1945 року і Східної Європи). Особливу роль у створенні пропагандистського образу Й. Сталіна зіграв масовий радянський плакат, присвячений найрізноманітнішій тематиці.

Іменем Й. Сталіна прижиттєво було названо величезну кількість об’єктів, в тому числі населених пунктів (першим з яких, мабуть, став Сталінград в 1925 році), вулиць, заводів, культурних центрів. Зіставним з культом Й. Сталіна був тільки (в основному посмертний) культ В. Леніна, що тривав весь радянський період, у тому числі і в сталінську епоху.

Ім’я «Йосип» стало надзвичайно популярним для хлопчиків. Імена для дівчаток придумувалися батьками, виходячи з неймовірних абревіатур. З’явилися імена Сталініда, а також інші похідні.

У середині 30-х років особливу увагу сталіністів було направлено на переписування сторінок історії, пов’язаних з дореволюційної діяльністю Й. Сталіна. До цього часу в історичних працях про цей період життя партії його ім’я або зовсім не згадувалося, або називалося в переліку імен членів партійних комітетів або заарештованих. У численних спогадах про революційну боротьбу на Кавказі не містилося ніяких вказівок на керівну роль Й. Сталіна. Б. Суварін, що випустив в 1935 році у Франції книгу про Сталіна, звернув увагу на те, що в монографії найстарішого грузинського більшовика Махарадзе про історію закавказьких більшовицьких організацій містилося лише одне згадування імені Сталіна [13]. У цьому зв’язку як не можна до речі виявилася «ініціатива» Л. Берії, яка зіграла вирішальну роль у його подальшому підвищенні.

Вже в 1932 році Л. Берія разом з М. Багіровим відкрили галасливу пропагандистську кампанію в зв’язку з публікацією в журналі «Більшовик» статті Й. Сталіна «Лист із Кавказу», написаної в 1902 році. У 1934 році Л. Берія зажадав від закавказьких істориків показати «гігантську роль» Й. Сталіна як «основоположника, організатора і керівника більшовицьких організацій у Закавказзі». Про те, як виконувалася ця установка, свідчать показання старого більшовика Карапетяна, заарештованого в 1935 році. На допиті М. Карапетян повідомив про свою бесіду з грузинським істориком В. Бібінейшвілі, який розповів, як «його змусили фальсифікувати історію партії, запропонувавши переробити спочатку складений ним текст книги і виділити в новому тексті роль Сталіна, хоча Сталін ніякої участі в тому русі не приймав. Вимушений виконати, як він сказав, пропозицію ЦК КП (б) Грузії, він книгу здав в друк» [14]. Виправлена під керівництвом партійних цензорів, книга В. Бібінейшвілі досягла заданої мети.

М. Хрущов, розвінчуючи культ особистості у своїй доповіді на XXз’їзді КПРС стверджував, що Й. Сталін всіляко заохочував такий стан речей. М. Хрущов заявив, що редагуючи підготовлену до друку власну біографію, він вписував туди цілі сторінки, де називав себе вождем народів, великим полководцем, найвищим теоретиком марксизму, геніальним вченим і т.д. Зокрема, М. Хрущов стверджує, що наступний уривок був вписаний самим Й. Сталіним: «Майстерно виконуючи задачі вождя партії і народу, маючи повну підтримку всього радянського народу, Сталін, однак, не допускав у своїй діяльності і тіні зарозумілості, самомилування» [алексеєв].

Цікаві свідоцтва про ідеологічні маніпуляціях Й. Сталіна і спрямованої ним пропагандистської машини містяться у спогадах Л. Треппера, якому доводилося в середині 30-х років бути присутніми на щотижневих нарадах працівників центральних газет в ЦК партії. На одній з цих нарад завідувач відділом друку ЦК В. Стецький заявив, що має ознайомити журналістів з особистою заявою товариша Сталіна: «Товариш Сталін дуже незадоволений культом, який підтримується навколо його особистості. Кожна стаття розпочинається і закінчується його цитатою. Однак товариш Сталін не любить цього. Більше того, він розпорядився перевірити деякі колективні листи, підписані десятками тисяч громадян, що потрапляють в редакції газет, і з’ясував, що ці матеріали пишуться за ініціативою партійних органів, які встановлюють для кожного підприємства, для кожного району свого роду норму. Я уповноважений вам сказати, що товариш Сталін не схвалює подібних методів і просить покінчити з цим».

Л. Треппер поспішив розповісти про це повідомлення головному редактору своєї газети. Той, будучи достатньо досвідченим в поведінці Й. Сталіна і його оточення, заявив, що така установка буде діяти не більше декількох тижнів.

Дійсно, через три тижні на черговій нараді В. Стецький повідомив тим же журналістам: «Політбюро добре розуміє щире бажання товариша Сталіна не підтримувати культ навколо його особистості, але воно не схвалює подібну стриманість. У важкі хвилини, які ми переживаємо, товариш Сталін міцно утримує в своїх руках державу; йому слід подякувати і привітати за те, як він долає труднощі на своєму посту. Друк повинен робити все можливе, щоб регулярно підкреслювати роль товариша Сталіна»[41].

Відомо також, що Й. Сталін присікав деякі акти свого возвеличення. Так, за спогадами автора орденів «Перемога» і «Слава» перші ескізи були виконані з профілем Й. Сталіна. Однак він попросив замінити його профіль на Спаську вежу ^[4] Блюм].

У підручнику для юридичних вузів і факультетів «Теорія держави і права» виданим авторським колективом під редакцією професора С. С. Алексєєва говориться наступне про одну з причин культу особи Сталіна: «Російська багатовікова традиція патерналізму знайшла втілення в дрібнобуржуазному вождізмі, характерному для багатомільйонної селянської країни. Психологія вождізму, бюрократичне обожнювання авторитету і послужили живильним середовищем культу особи Сталіна. До початку 30-х років тоталітарний режим став суворою політичною реальністю» [Алексєєв].

Після «викриття культу особи» здобула популярність фраза, приписувана звичайно М. Шолохову (але також і іншим історичним персонажам): «Так, був культ... Але була й особистість!» [].

Марксизм-ленінізм, ідеологічна основа Радянської влади, в теорії відкидає вождізм, обмежуючи «Роль особистості в історії», що виникає з марксистського культу рівності. Проте деякі вчені вважають вождізм природним наслідком ленінізму. Наприклад, російський філософ М. Бердяєв вважав, що «Ленінізм є вождізм нового типу, він висуває вождя мас, наділеного диктаторською владою» [].

У Радянській Росії до 1929 року був поширений вираз «вожді партії». Але після 1929 р. цей вираз практично зник. Звичайно, до лідерів держави і партії застосовувались аналогічні титули. Так, «Ленінградським вождем» називали С. Кірова. Але істинний вождь може бути тільки один. Титули «Великий вождь», «Великий вождь і вчитель» по відношенню до Й. Сталіна були майже обов’язкові в офіційній публіцистиці та риториці.

Основну роль у створенні міфологічної картини радянської історії зіграв створений особисто Й. Сталіним та під його редакцією «Короткий курс історії ВКП (б)».

Партія більшовиків представлялася єдиною революційною силою, революційна роль інших партій заперечувалася, реальним лідерам революції приписувалися «зрадницькі» і «контрреволюційні» дії і так далі.

У цілому створена таким чином картина носила навіть не спотворений, а просто міфологічний характер.

Радянська журналістика всією своєю діяльністю сприяла створенню культу особи Й. Сталіна. У його особисту заслугу ставилися перемоги в перших п’ятирічках, в демократичних завоюваннях, проголошених у новій Конституції СРСР, в успіхах будівництва соціалізму. Преса стала трибуною ідейно-теоретичного обґрунтування сталінізму. Як найбільші зразки творчого розвитку марксизму розцінювалися книги Й. Сталіна «Про основи ленінізму», «Короткий курс історії ВКП (б)» та ін. Наполеглива пропаганда періодикою та радіомовленням авторитарної ідеології сприяла тому, що вона проникла у всі сфери духовного життя суспільства і в тому числі в журналістику, яка стала невід’ємною частиною апарату тоталітарної системи [4].

Особливе місце у формуванні культу особи Й. Сталіна займають листи народів СРСР, адресовані вождю. З’явилися вони в газеті «Правда» в 1936 році і відразу ж зайняли почесні місця на її передовицях. Так, наприклад, першими публікаціями листів подібного роду були «Лист трудящих Казахстану товаришу Сталіну» і «Лист товаришеві Сталіну від трудящих Радянської Вірменії». Також відомо, що в другій половині 1935 року в Баку вийшла окрема інформаційна брошура з аналогічним листом азербайджанського народу, підписаним великою кількістю азербайджанців. Цілком імовірно, що в 1935 році побачили світ і інші листи до вождя.

У «Правді», а також в інших центральних та регіональних виданнях в 1920-1930-х роках, які активно обслуговували культ Й. Сталіна, з завидною постійністю публікувалися листи різних з’їздів, зборів, пленумів, просто робочих колективів і груп людей, об’єднаних за якимись суспільно значущими інтересам, адресовані першій особі держави.

Сформована в 1930-і роки традиція листів була перервана в 1941 році, але відродилася іще більш грандіозно, як тільки Союз відчув, що війна йде до перемоги і радянської риториці стало необхідно закріпити на рівні масової свідомості міф, що перемога ця належить Й. Сталіну.

«Правда» опублікувала близько двох сотень подібних листів, велика частина яких була повністю публіцистичною. Лише зрідка допускалися вкраплення в тексти фольклору та авторської поезії. Таким чином, поетичні листи в рамках загального потоку можна розглядати як вищі досягнення колективної творчості. Вони стали всенародно зведеними пам’ятниками вождю в епоху тоталітаризму.

Традиція віршованих листів народів почалася з поміщеного в «Правді» від 25 лютого 1936 року «Листа трудящих радянської Грузії вождю народів великому Сталіну», написаного у зв’язку з п’ятнадцятирічним ювілеєм республіки колективом грузинських поетів. Лист було підписано 1 мільйоном 580 тисячами чоловік. Грузини хотіли виділитися на тлі публіцистично неяскравих попередників і піднести вождю справжній подарунок. Нескладно здогадатися, чому саме вони заговорили віршами: відчуваючи свою особливу близькість до Й. Сталіна, вони отримували тим самим негласне право на довірчі інтонації, які передбачає звернення до поезії, особливо її епістолярний жанр. Тим більше, що сам вождь колись мав досвід створення віршованих текстів. Його юнацькі вірші, як відомо, на початку ХХ ст. потрапили в посібник з теорії словесності М. Келенджерідзе серед кращих зразків грузинської класичної літератури. У заголовку поетичного письма колективом грузинських поетів вперше було вжито формулювання «вождь народів», яке в подальшому широко використовувалось.

Таким чином, культ особи Й. Сталіна сформувався в певних історичних умовах. Радянський Союз перебував в оточенні капіталістичних держав, політичні лідери яких здійснювали ворожу, агресивну політику щодо СРСР. У перехідний від капіталізму до соціалізму період зберігалась соціально-класова основа для опору соціалістичним перетворенням. Техніко-економічна відсталість країни об’єктивно диктувала необхідність форсованих темпів розвитку економіки. Через це багатьом — від найвищого керівництва до рядових робітників — здавалося, що тільки командні методи можуть забезпечити швидкі темпи розвитку. Серед основних причин виникнення культу особи Й. Сталіна слід назвати дрібнобуржуазний характер населення країни, в тому числі робітничого класу. Робітники, які прийшли із села в ході індустріалізації, заполонили старі промислові міста, розмили й розчинили в собі ядро кадрових робітників. Масова свідомість робітників у цих умовах переставала бути серйозною перешкодою для авторитарного режиму. Навпаки, в свідомості нових робітників, далеких від традицій пролетарської солідарності, жорстка виробнича дисципліна (побудована на командно-наказових засадах), виступала як зразок нормальної, єдино можливої організації всього суспільного життя, в тому числі й політики. Дрібнобуржуазній психології взагалі властивий потяг до сильної особи, «твердої руки», притаманні вождистські ілюзії.

Велику (якщо не вирішальну) роль відіграли низький рівень загальної культури населення, відсутність належного рівня політичної культури і демократичних традицій у радянському суспільстві. Народи радянської країни століттями були позбавлені можливості брати участь у житті держави, в масах (в тому числі і партійних) були надзвичайно слабо розвинуті демократичні традиції, уміння і навички захищати свої права.

Значну роль у створенні і зміцненні культу особи Й. Сталіна відіграла ідеологічна, політико-виховна робота партії, яка формувала суспільну свідомість, в тому числі й історико-партійна наука.

У СРСР з початку 30-х до середини 50-х років панував сталінізм, який особливо позначився на політичному житті суспільства.

Партійна і державна влада в ці роки була зосереджена в руках Йосипа Сталіна. На всіх «етапах» управління країною був забезпечений партійний контроль над державними органами, армією, промисловістю. Призначенням і зміщенням державних діячів відали партійні інстанції. Тільки партійні органи вирішували питання структури державної системи. Політбюро приймало остаточне рішення про створення нових і закриття старих наркоматів.

В країні склалося становище, коли було неможливо розмежувати, де починається держава та закінчується партія і навпаки. Дана політика супроводжувалась жорстокими політичними процесами, які торкалися усіх верств суспільства та одночасно створенням в даний період «культу особи» Йосипа Сталіна.

Дата добавления: 2015-11-30