Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АрхитектураБиологияГеографияДругоеИностранные языки
ИнформатикаИсторияКультураЛитератураМатематика
МедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогика
ПолитикаПравоПрограммированиеПсихологияРелигия
СоциологияСпортСтроительствоФизикаФилософия
ФинансыХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника

Якобінська диктатура у Франції Основні установи і режим правління

Читайте также:
  1. III. Установите соответствие между фамилиями деятелей культуры XIX в. и сферами их деятельности.
  2. VI. Установите соответствие. Рядом с цифрой напишите соответствующую букву. Обратите внимание, что некоторые положения являются общими.
  3. Абсолютная диктатура
  4. Авторитарный режим
  5. Адміністративна юристдикція:основні підходи до розуміння.Підвідомчість адміністративних справ.підвідомчість справ адміністративним судам
  6. Актів управління.
  7. Архитектура, алгоритм Функционирования и режимы работы сети хопфилда

1793 збройні громадяни та національні гвардійці, керовані якобінцями на чолі з повстанським комітетом Паризької комуни, скинули уряд жирондистів. 3 червня Конвент, де тепер домінували якобінці, прийняв декрет про пільговому продажу селянам конфіскованих у контрреволюціонерів земель. Був дозволений розділ общинних земель між жителями громади (декрет від 10-11 червня 1793 р.). Особливе значення мав декрет від 17 червня 1793 р., ліквідував всі залишилися і найбільш захищаються реакцією феодальні права. Прийняті рішення почали негайно втілюватися в життя. У результаті значна частина селян перетворилася на вільних дрібних земельних власників. Це не означало, що зникло велике землеволодіння (були конфісковані землі емігрантів, церкви, контрреволюціонерів, а не всіх поміщиків; багато земель скупила міська і сільська буржуазія). Збереглося і безземельне селянство. Одночасно з цим і так само швидко (протягом перших трьох тижнів) проводилися важливі перетворення в державному ладі. Була прийнята нова конституція. Конституція 1793 р. Нова Конституція була прийнята Конвентом 24 червня 1793 За усталеною традицією, вона складалася з Декларації прав людини і громадянина і власне конституційного акту.

Створена відповідно до Конституцією 1791 р. нова система державних органів Франції відображала тимчасова рівновага протиборчих політичних сил. У кінцевому рахунку вона не задовольняла обидві сторони "буржуазію, влада якої при збереженні монархічного ладу не була гарантованою і міцною, і Людовика XVI і дворянство, які не могли змиритися з що відбулися змінами і не залишали планів реставрації старих порядків.

Склад Законодавчих зборів, з першого погляду, виявився сприятливим для короля: у ньому переважали так звані фейяни - представники великої торгової та промислової буржуазії, ліберальні дворяни та інші консервативні сили, які прагнули не допустити подальшого розвитку революції. Фейянам протистояли жирондисти (лідери - Бріссо, Верньо, Кондорсе), які виражали інтереси більш радикальних торгово-промислових кіл, а також якобінці (лідери - Дантон, Робесп'єр і ін), що представляли собою леворадикальную і найбільш революційно налаштовану політичне угруповання. Жирондисти та якобінці, які були в меншості в Законі-'давальному зборах, користувалися величезним авторитетом в органахсамоврядування Парижа - в секціях і в генеральній раді Паризької комуни, а також у Якобінському клубі, який став політичним центром революційного Парижа. У цій ситуації виникло і стало швидко наростати відкрите протистояння законодавчої та королівської влади. Сгруппировавшиеся навколо короля сили феодальної реакції, заручившись підтримкою монархічної Європи, готували змову проти Конституції.

Однак остаточний вирок королівської влади, а відповідно і Конституції 1791 р. був винесений народними масами Франції. Чутки про змову короля були вміло використані вождями якобінців, що виступали за подальший розвиток революції і які справили великий вплив на низи Парижа. На заклик Комуни і Якобінського клубу порушену розмовами про змову населення Парижа 10 серпня 1792 піднялося на повстання, яке призвело до повалення королівської влади. Революціявступила у свій другий етап (10 серпня 1792 р. - 2 червня 1793 р.), який охарактеризував подальшим підвищенням політичної активності мас і переходом влади до рук жирондистів.

Під тиском революційно налаштованого народу Законодавчі збори, де жирондисти набували дедалі більшу політичну вагу і навіть сформували тимчасовий уряд, скасував розподіл громадян на активних і пасивних. Були призначені вибори в Національний Установчий конвент, який повинен був виробити нову конституцію Франції.

У ніч з 21 на 22 вересня 1792 р. Конвент своїм декретом скасував дію Конституції 1791 р., скасував королівську владу, поклав тим самим початок республіканського ладу у Франції. Цим же декретом підтверджувалося, що Конвент бере на себе підготовку нової конституції, що "особистість і власність перебувають під охороною французького народу".

Склад Конвенту відбивав нову складну розстановку політичних сил, що визначила розвиток французької державності на другому етапі революції. Керівні позиції в ньому посіли жирондисти (Бріссо та ін.) Вони не мали більшості місць у Конвенті, але їх підтримувало "болото" - значна частина депутатів, які становили своєрідний політичний центр. Вони займали проміжне положення між жирондистами і якобінцями, колишню єдність яких з проголошенням республіки все більше змінювалося політичної конфронтацією.

Завдяки підтримці "болота" вожді жирондистів змогли взяти в свої руки урядову владу, яка здійснювалася ними через Виконавчий комітет Конвенту. Відображаючи, перш за все інтереси помірно-радикальних верств буржуазії, а також всіх тих кіл французького суспільства, які втомилися від революції і не бажали її подальшого розвитку, жирондисти прагнули стримати наростаючу бунтарство народних мас. Не випадково до зими 1792 р., коли в Парижі знову посилилися суперечності в революційному таборі, жирондисти були виключені з Якобінського клубу. Тут зміцнилося вплив монтаньярів, "справжніх" якобінців (Дантон, Робесп'єр, Марат), які користувалися широкою підтримкою низів Парижа.

У міру розвитку революційних подій, які багато в чому відбувалися крім бажання і волі жирондистского уряду, йому в Конвенті все більш енергійно протистояла якобінська опозиція.

Під натиском якобінців, за якими йшли революційно налаштовані низи Парижа, жирондисти провели ряд радикальних заходів. У кінці вересня був прийнятий декрет Конвенту про введення у Франції нового революційного літочислення, що бере свій початок з встановлення Французької республіки. У зв'язку з небезпекою іноземної інтервенції і монархічних заколотів, що загрожували самому існуванню республіки, жирондистскому Конвент декретував установа комітету громадської безпеки (2 жовтня 1792 р.), надзвичайного кримінального трибуналу у Парижі (10 березня 1793 р.), комітету громадського порятунку (6 квітня 1793 р.).

Ще до скликання Конвенту 25 серпня 1792 жирондистскому уряд провів через Законодавчі збори новий аграрний закон "Про знищення залишків феодального режиму", який скасував викуп селянами феодальних повинностей. Фактично це узаконив положення, що вже склалося в ході аграрної революції. Було прийнято також декрет про розподіл конфіскованих земель емігрантів і передачі їх шляхом безстрокової оренди або продажу селянам. Однак більша частина цих земель опинилася не у селян, а у представників заможних кіл.

У грудні 1792 р. Конвент під впливом політичних емоцій, ненависті, що нагромадилася до монархічного режиму виніс смертний вирок королю Людовику XVI. У травні 1793 р. на вимогу якобінців він декретував встановлення максимуму (тверді ціни) на зерно. Але основна мета жирондистів зводилася до стабілізації політичного становища та зміцнення сформованих під час революції відносин власності і нових економічних порядків. 18 березня 1793 Конвент під тиском жирондистів, наляканих заворушеннями серед бідноти, прийняв закон, який встановив смертну кару для осіб, що пропонують аграрний закон, тобто вимагають зрівняльного переділу землі, а також для осіб, пропагують будь-якої іншої закон, " заперечували земельну, торговельну чи промислову власність ".

Зупинити зростання революційних настроїв у Парижі, взяти їх під контроль жирондистскому уряду не вдалося. Його авторитет і вплив на народні маси до весни 1793 швидко падали. Резерви демократичних перетворень були жирондистами вичерпані. З іншого боку, саме на них, які мають владою в Конвенті, падала політична відповідальність за посилилися в ході революції тяготи і позбавлення населення Парижа, за зовнішньополітичні промахи і поразки.

Положення жирондистів значно погіршився у зв'язку з наростаючими економічними труднощами. Політичні позиції жирондистів значно похитнулися після невдалого суду над Маратом і наступним його вбивством, а також у зв'язку з дедалі сильнішим конфліктом між їхніми лідерами і Паризькою комуною, що стала оплотом якобінців.

Падінню авторитету жирондистів сприяло й та обставина, що вони, скасувавши Конституцію 1791 р., не змогли дати Франції новий республіканський конституційний документ.

Ще II жовтня 1792 була створена конституційна комісія Конвенту, яка у своїй роботі проявила нерішучість та повільність. Складений одним з вождів жирондистів, відомим математиком Кондорсе, конституційний проект був занадто громіздким (налічував 400 статей), доктринерским і догматичним, далеким від реального життя.

У своїх конституційних проектах, прагнучи обмежити політичний вплив Парижа, жирондисти виступали за розширення прав департаментів, за ослаблення центральної влади. У проекті Кондорсе рішуче відкидався принцип поділу влади, якому була протиставлена ​​"одна влада, влада нації".

Республіка по жирондистскому проектом мала грунтуватися на принципі єдності влади, на закріпленні центрального місця за представницьким органом, виступаючим у вигляді однопалатного законодавчих зборів. Представницьку форму правління жирондисти намагалися доповнити і безпосередній демократією.

Конституційний проект жирондистів дебатувалося в Конвенті аж до 2 червня 1793 р., тобто до падіння їхньої влади, але він так і не був затверджений. Наростаюча напруженість в суспільстві, зростання політичної активності мас, посилення протистояння жирондистів і якобінців у Конвенті і за його стінами, а також нерішучість лідерів жирондистів перешкоджали створенню ними республіканського конституційного ладу.

У результаті непослідовної та центристської політики жирондистского Конвенту, тодішні вожді якого до весни 1793 все більш втрачали революційну ініціативу, республіка опинилася на межі загибелі. Усередині країни посилювалися роялістські заколоти, ззовні загрожувало новий наступ армій феодально-монархічної коаліції.

Якобінська диктатура. Народне повстання 31 травня - 2 червня 1793 р., на чолі якого стояв повстанський комітет Паризької комуни, призвело до вигнання жирондистів з Конвенту і поклало початок періоду правління якобінців. Французькареволюція вступила у свій завершальний третій етап (2 червня 1793 р. - 27 липня 1794 р.). Державна влада, вже зосереджена до цього часу в Конвенті, перейшла в руки вождів якобінців - невеликий політичного угруповання, налаштованої на подальший рішуче і безкомпромісне розвиток революції.

2. Якобінська диктатура.

За якобінцями стояв широкий блок революційно-демократичних сил (дрібна буржуазія, селянство, сільська і особливо міська біднота). Провідну роль у цьому блоці грали так звані монтаньяри (Робесп'єр, Сен-Жюст, Кутон та ін), мови і дії яких відображали насамперед панували бунтарські та егалітарний настрої мас.

На якобінському етапі революції участь різних верств населення в політичній боротьбі досягає своєї кульмінації. Завдяки цьому у Франції в цей час були викорчувані залишки феодальної системи, проведені радикальні політичні перетворення, відведено загрозу інтервенції військ коаліції європейських держав та реставрації монархії. Революційно-демократичний режим, що склався при якобінцях, забезпечив остаточну перемогу у Франції нового суспільного і державного ладу.

Історична особливість даного періоду в історії французької революції і держави полягала й у тому, що якобінці не виявляли великий педантичності у виборі засобів боротьби зі своїми політичними противниками і не зупинялися перед використанням насильницьких методів розправи з прихильниками "старого режиму", а заодно і зі своїми "ворогами".

Найбільш показовим прикладом революційної напористості якобінців може служити їх аграрне законодавство. Вже 3 червня 1793 р. Конвент за пропозицією якобінців передбачив продаж дрібними ділянками в розстрочку земель, конфіскованих у дворянській еміграції. 10 червня 1793 був прийнятий декрет, повертав селянським громадам захоплені дворянством земельні угіддя і передбачає можливість розділу общинних земель у тому разі, якщо за це висловиться одна третина жителів. Поділена земля ставала власністю селян.

Важливе значення мав Декрет від 17 липня 1793 р. "Про остаточне скасування феодальних прав", де беззастережно визнавалося, що всі колишні сеньйоріальні платежі, чиншові і феодальні права, як постійні, так і тимчасові, "скасовуються без будь-якої винагороди". Феодальні документи, що підтверджують сеньйоріальні права на землю, підлягали спаленню. Колишні сеньйори, а також посадові особи, приховують такі документи або зберігають виписки з них, присуджувалися до 5 років тюремного ув'язнення. Хоча якобінці, виступаючі в принципі за збереження існуючих відносин власності, не задовольнили всіх вимог селянських мас (про конфіскацію дворянських земель, про зрівняльний і безкоштовному їх розділі), аграрне законодавство Конвенту для свого часу відрізнялося великою сміливістю і радикалізмом. Воно мало далекосяжні соціально-політичні наслідки, стало правовою основою для перетворення селянства в масу дрібних власників, вільних від пут феодалізму. Для закріплення принципів нового громадянського суспільства Конвент Декретом від 7 вересня 1793 постановив, що "жоден француз не може користуватися феодальними правами в якій би то не було області під страхом позбавлення всіх прав громадянства".

Характерно, що тісний зв'язок якобінців з міськими низами, коли цього вимагали надзвичайні обставини (продовольчі труднощі, зростання дорожнечі і т. п.), неодноразово змушувала їх відступати від принципу свободи торгівлі і недоторканності приватної власності. У липні 1793 р. Конвент ввів смертну кару за спекуляцію предметами першої необхідності, у вересні 1793 р. декретом про максимум встановлювалися тверді ціни на продовольство.

Прийняті в кінці лютого - початку березня 1794 так звані вантозскіс декрети Конвенту припускали безкоштовний розподіл серед незаможних патріотів власності, конфіскованої у ворогів революції. Однак вантозскіе декрети, з ентузіазмом зустрінуті плебейськими низами міста і села, не були проведені в життя через протидію з боку тих політичних сил, які вважали, що ідея рівності не повинна здійснюватися настільки радикальними заходами. У травні 1794 р. Конвент декретував запровадження системи державних допомог для жебраків, інвалідів, сиріт, людей похилого віку. Було скасовано рабство в колоніях і т. д.

Політична рішучість і радикалізм якобінців проявилися в новій Декларації прав людини і громадянина і в Конституції, прийнятої Конвентом 24 липня 1793 і схваленої переважною більшістю народу на плебісциті (Конституція 1 року республіки). Ці документи, складені з використанням конституційних проектів жирондистів, випробували на собі сильний вплив поглядів Ж. Ж. Руссо. Так, метою суспільства оголошувалося "загальне щастя". Основним завданням уряду (держави) було забезпечення користування людиною "його природними і невід'ємними правами". До цих прав були віднесені рівність, свобода, безпека, власність.

Рівності якобінці в силу своїх егалітарістскіе переконань надавали особливого значення. У Декларації наголошувалося, що всі люди "рівні за природою і перед законом".

У трактуванні права власності якобінці пішли на поступку сформованим за роки революції новим буржуазним колам і відмовилися від висувалася ними раніше в полеміці з жирондисти ідеї прогресивного оподаткування та необхідності обмежувального тлумачення правомочностей власника.

Декларація 1793 р. в ст. 16 визначала право власності у традиційно широкому і індивідуалістичному плані як можливість "користуватися і розташовувати на розсуд своїм майном, своїми доходами, плодами своєї праці і промислу". Але в підходах до вирішення інших питань, зокрема що відносяться до сфери особистих і майнових прав громадян, якобінці зробили значний крок вперед у порівнянні з попередніми конституційними документами.

За ст. 122 Конституції кожному французові гарантувалися загальна освіта, державне забезпечення, необмежена свобода друку, право петицій, право об'єднання в народні товариства та інші права людини. Стаття 7 Декларації 1793 р. в число особистих прав громадян включила право зборів з "дотриманням спокою", право вільного відправлення релігійних обрядів.

У якобінської декларації особлива увага приділялася гарантіями від деспотизму і свавілля з боку державної влади. Згідно зі ст. 9, "закон повинен охороняти громадську та індивідуальну свободу проти гноблення з боку правлячих". Кожна особа, проти якого здійснювався незаконний, тобто довільний і тиранічний акт, мало право чинити опір силою (ст. II).

Оскільки опір гнобленню розглядалося як наслідок, що випливає з інших прав людини, Декларація 1793 робила революційний висновок про те, що у випадках порушення урядом права народу "повстання для народу і для кожної його частини є його священне право і неотложнейшая обов'язок" (ст. 35). Таким чином, на відміну від Декларації 1789 р., де йшлося про національний суверенітет, якобінці у своїх конституційних документах проводили ідею народного суверенітету, висхідну до Ж. Ж. Руссо.

Конституція якобінців відкинула принцип поділу влади, як що суперечить, на думку Ж. Ж. Руссо, ідеї суверенітету народу, який виступає як єдине ціле. Вона передбачала просте і, здавалося б, демократичне на ті часи устрій держави. На противагу проявився в роки революції планам регіоналізації Франції в ст. 1 підкреслювалося, що "французька республіка єдина і неподільна".

Скасувавши поділ громадян на активних і пасивних як несумісне з ідеєю рівності, Конституція практично узаконила загальне виборче право для чоловіків (з 21 року). Своєрідне прагнення якобінців поєднувати представницькі органи з безпосередньою демократією (вплив Ж. Ж. Руссо) знайшло своє відображення в тому, що обирається на один рік Законодавчий корпус (Національні збори) по ряду важливих питань (цивільне і кримінальне законодавство, загальне завідування поточними доходами і витратами республіки, оголошення війни і т. д.) міг лише пропонувати закони.

Прийнятий Національними зборами законопроект набував чинності закону лише в тому випадку, якщо 40 днів після його розсилки в департаменти в більшості з них одна десята частина первинних зборів не відхиляла цей законопроект. Така процедура була спробою втілити в життя ідею народного суверенітету, який проявляється в даному випадку в тому, що тільки "народ обговорює і постановляє закони" (ст. 10). По ряду питань, відповідно до Конституції, Національні збори могло видавати декрети, що мають остаточну силу.

Виконавча рада був вищим урядовим органом республіки. Він повинен був складатися з 24 членів, що обираються Національними зборами з кандидатів, висунутих списками від первинних і департаментських зборів. На Виконавчий раду було покладено "керівництво загальним управлінням і наглядом за ним" (ст. 65). Рада ніс відповідальність перед Національними зборами "у разі невиконання законів і декретів, а також у разі недонесения про зловживання" (ст. 72).

Але передбачена якобінської Конституцією система державних органів на практиці не була створена. У зв'язку з важкими внутрішніми і міжнародними умовами Конвент був змушений відтермінувати вступ конституції в силу. Будучи переконаними, фанатичними і безкомпромісними революціонерами, якобінці вважали, що остаточне придушення контрреволюції і зміцнення республіки в нинішній ситуації можуть бути здійснені лише в результаті енергійних дій уряду, шляхом встановлення режиму революційної диктатури.

 


Дата добавления: 2015-11-30; просмотров: 138 | Нарушение авторских прав



mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.01 сек.)