Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АрхитектураБиологияГеографияДругоеИностранные языки
ИнформатикаИсторияКультураЛитератураМатематика
МедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогика
ПолитикаПравоПрограммированиеПсихологияРелигия
СоциологияСпортСтроительствоФизикаФилософия
ФинансыХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника

З погляду макроекономіки

Читайте также:
  1. Активні процеси в розмовному стилі сучасної української мови: їх характеристика з погляду інтелектуалізму
  2. ЗМІНА ПОГЛЯДУ НА КРИМІНАЛЬНЕ СУДОЧИНСТВО
  3. Лесика української мови з погляду її походження. Етимолгічні словники. Словники іншомовних слів.
  4. Фразеологія з погляду лінгвістичної палеонтології культури: вербалізована свідомість homo sapiens
  5. Характеристика податкової системи України з погляду опрацювання інформації
  6. Який напрям економічної науки дотримується погляду, що величину зарплати визначають за умовами виробництва ( відтворення робочої сили )?

Зниження податків стимулює ріст як сукупного попиту, так і сукупної пропозиції[11].

Чим менше податків потрібно платити, тим більше очікуваного доходу в домогосподарств для споживання. Таким чином, росте сукупне споживання, а отже, і сукупний попит[11]. Тому, уряди знижують податки, коли проводять стимулюючу економічну політику, тобто коли метою держави є вивести країну із дна економічного циклу. Відповідно, стримуюча економічна політика має на увазі підвищення податків, з метою усунення «перегріву економіки»[11].

Фірми сприймають підвищення податків як додаткові витрати, що приводить до того, що вони скорочують пропозицію свого товару[11]. Загалом, скорочення пропозицій фірм веде до скорочення сукупної пропозиції[11]. Таким чином, розмір податку обернено пропорційний величині сукупної пропозиції. Залежність між впровадженням податків і станом сукупної пропозиції докладно описав у своїх роботах економічний радник Президента США Рональда Рейгана Артур Лаффер, що став засновником теорії «економіки пропозиції» («supply-side economics»)

7. Монополія та конкуренція. Наслідки монополізму

Монопо́лія — виключне право (виробництва, торгівлі, промислу тощо), що належить одній особі, групі осіб (олігополія) чи державі.

Монопо́льне утво́рення — підприємство, об'єднання чи господарське товариство та інше утворення, що займає монопольне становище на ринку.

Термін «монополія» походить від грецьких слів («mono» — один, «poleo» — продаю) — наявність одного продавця товару чи послуги на ринку. Це монополія одного підприємства або продавця

 

Як економічна категорія, конкуренція – це боротьба між товаровиробниками за найвигідніші умови виробництва і збуту товарів та послуг, за привласнення найбільших прибутків.

Конкуренція – це об'єктивний економічний закон розвитку товарного виробництва, дія якого для товаровиробників є зовнішньою примусовою силою для підвищення продуктивності праці на своїх підприємствах, розширення масштабів виробництва, впровадження нових форм організації виробництва і систем заробітної плати.

Методи конкурентної боротьби такі:

покращення якості товарів і послуг;

швидке оновлення асортименту продукції;

дизайн;

надання гарантій і післяпродажних послуг;

тимчасове зниження цін, умов оплати тощо.

Конкуренція діє через попит, пропозицію і ціни. У цьому випадку конкуренція відбувається між самими виробниками, споживачами (купцями). Так, при посиленні конкуренції між виробниками зростає пропозиція товарів і послуг, їх якість, тощо, внаслідок чого знижуються ціни. Зворотній механізм існує при конкуренції покупців. При конкуренції між виробниками і споживачами формується ринкова ціна товарів і послуг, що впливає на механізм стихійного регулювання пропорцій народного господарства.

Монопольне становище може призвести до наступних наслідків:
1. Диктат цін
2. Запобігання інноваціям, як наслідок від знищення конкурентів

8. Економічне зростання.ОСн типи і показники

Економі́чне зроста́ння — зміна результатів функціонування економіки. Розрізняють екстенсивне й інтенсивне економічне зростання. Екстенсивний тип зростання, здійснюється шляхом збільшення обсягів залучених до процесу виробництва ресурсів. Інтенсивний тип — це такий, який здійснюється шляхом ефективнішого використання ресурсів на основі науково-технічного прогресу та кращих форм організації виробництва.

В залежності від того, за рахунок яких факторів досягається економічне зростання, прийнято розрізняти екстенсивний та інтенсивний типи економічного зростання.
Екстенсивний тип це такий, при якому економічне зростання досягається шляхом кількісного приросту всіх елементів продуктивних сил при незмінному науково-технічному рівні виробництва. Інтенсивний, тип економічного зростання передбачає збільшення обсягів виробництва шляхом якісного вдосконалення всієї системи продуктивних сил. Основою інтенсифікації є науково-технічний прогрес.

Основними показниками економічного зростання виступають обсяг валового продукту і національного доходу на душу населення, \ рівень зайнятості, рівень розвитку засобів виробництва, робочої сили, науки, форм та методів організації виробництва, використання людьми сил природи, інформації тощо.
Економічне зростання дає можливість суспільству примножувати національне багатство у вигляді виробничих і невиробничих фондів, <■ збільшувати кількість зайнятих працівників, вдосконалювати структуру сукупного робітника, підвищувати життєвий рівень населення.

 

9. Форми суспільного господарства. Їх особливості.

Суспільство знає два основних типи організації економіки: натуральне господарство і товарне господарство. Їм відповідають дві основні форми господарювання: натуральна і товарна.

Таким чином, натуральне виробництво - це така форма господарювання, за якої продукти праці призначаються для задоволення власних потреб безпосередніх виробників життєвих благ, тобто для внутрігосподарського споживання.
З удосконаленням знарядь виробництва окремі матеріальні блага починають виробляти з надлишком та обмінюють на блага, яких не вистачає. Тобто поступово окремі первісні общини, селянські господарства починають виробляти матеріальні цінності для обміну. Внаслідок цього у суспільному виробництві відбуваються суттєві зміни. Працівнику вже немає необхідності створювати всі матеріальні блага, які йому потрібні, оскільки він може обміняти продукти своєї праці на ті, яких у нього немає. Натуральне господарство перестало бути пануючим типом суспільного виробництва, відбувається перехід до загального товарного господарства. Виникає новий тип виробництва - товарне.
Товарне виробництво - це така форма організації суспільного господарства, за якої продукти виробляються економічно відособленими виробниками, котрі спеціалізуються на виготовленні певного продукту, що потребує обміну у вигляді купівлі-продажу на ринку. При цьому продукти праці, якими вони обмінюються, стають товарами.
Товарне виробництво складалося протягом тривалого часу та існує вже біля 7 тис. років. Його початок припадає на період розпаду первісного ладу та появи рабства. Виникнувши між общинами, обмін товарів проник і всередину їх. Дальший розвиток товарного виробництва відбувався у межах рабовласницького та феодального суспільства, в яких товарне виробництво співіснувало з натуральним. Пізніше товарне виробництво як ефективніша форма господарювання починає переважати натуральне і, нарешті, стає домінуючим у капіталістичному суспільстві. Тут товарні відносини поширюються на всі фактори виробництва - засоби виробництва та робочу силу.

10. Вимірювання суспільного продукту.

Процес суспільного виробництва, як зазначалося, відбувається у сфері матеріального і нематеріального виробництва, а його результатом є суспільний, або національний, продукт. Поняття “національний продукт” логічніше вживати, коли йдеться про результативність національного господарства або національної економічної системи; “суспільний продукт” — при оцінюванні результів і суспільного виробництва. У сучасній економічній літературі національний продукт розглядається як весь річний потік товарів і послуг у межах національного господарства, а з погляду його структури — як загальні доходи суспільства, загальні витрати і загальний обсяг виробництва. Щодо категорії “суспільний продукт”, то її трактують як “всю суму Матеріальних і духовних благ, створених суспільством за певний проміжок часу, зазвичай за рік”.

Теорія і практика розробили два методи обчислення суспільного продукту — систему національних рахунків (СНР) і систему балансу народного господарства (БНГ). Зараз майже всі країни світу використовують систему національних рахунків.

Система національних рахунків — це адекватний ринковій економіці національний облік, побудований у вигляді набору рахунків і балансових таблиць, що розкривають результати економічної діяльності, структуру економіки, найважливіші взаємозв’язки в національному господарстві.

У системі національних рахунків обліковуються такі сфери економічної діяльності: галузі матеріального виробництва, державне управління, некомерційні підприємства обслуговування населення і домашні господарства. Розрізняють такі поняття, як економічна операція та економічний агент. У даному разі економічний агент — це будь-який господарський суб’єкт економіки, включаючи домашні господарства і некомерційні.

Відповідно до міжнародного стандарту у СНР інституційні одиниці групуються в п'ять секторів:

  1. нефінансові корпорації, до яких належать інституційні одиниці, які займаються ринковим виробництвом товарів і послуг для продажу за цінами, що покривають витрати виробництва і дають прибуток;
  2. фінансові корпорації — комерційні інституційні одиниці, що спеціалізуються на фінансових послугах чи допоміжній фінансовій діяльності (банки, страхові компанії тощо);
  3. сектор загального державного управління, до якого належать органи управління центрального та місцевого рівнів, некомерційні бюджетні організації, фонди соціального страхування;
  4. сектор домашніх господарств, що об'єднує фізичних осіб як споживачів, а в деяких випадках як фізичних осіб-підприємців;
  5. сектор некомерційних організацій, що обслуговують домашні господарства (НКОДГ), до якого входять інституційні одиниці, створені окремими групами домашніх господарств для забезпечення їх політичних, релігійних і професійних інтересів, а також для надання соціально-культурних послуг (соціально-культурні підрозділи нефінансових корпорацій) безоплатно або за цінами, що не мають економічного значення.

11. Механізм функціонування та закони ринкового господарства.

В сучасній економічній системі ринок виконує такі позитивні функції:

1) вартісноутворюючу та ціноутворюючу - здійснює остаточне визначення вартості товарів і послуг та їх реалізацію, перетворює продукт праці на товар;

2) відтворювальну - забезпечує безперервність процессу суспільного відтворення (зокрема, зв'язок між виробництвом і споживанням), формує цілісність національної системи та її зв'язок з іншими національними економіками в масштабі світового ринку;

3) стимулюючу - спонукає виробників товарів і послуг знижувати індивідуальні затрати нижче від суспільно необхідних, підвищувати суспільну корисність товарів і послуг, їхню якість і споживні властивості;

4) регулюючу - здійснює регулюючий вплив на економіку загалом, на пропорції між різними сферами та галузями економіки, приводить у відповідність платоспроможний попит і пропозицію, нагромадження і споживання та інші пропозиції;

5) контролюючу - сприяє контролю споживачів над виробництвом, вирівнюванню цін;

6) конкурентостимулюючу - посилює конкуренцію між виробниками товарів і послуг як в масштабі окремої країни, так і в межах світового господарства, а отже стимулює рушійні сили економічної системи;

7) санітарну - сприяє збанкрутінню нежиттєздатних підприємств, завдяки чому оздоровлює економічну систему.

Виходячи з цього, можна дати комплексне визначення ринку. Отже, ринок - сукупність продавців і покупців, які вступають між собою в економічні відносини з приводу купівлі-продажу товарів і послуг за допомогою механізму узгодження цін на основі попиту і пропозиції.

Закон вартості - основний закон, що регулює ринок. Закон, який виражає внутрішньо необхідні, суттєві та сталі зв'язки між суспільно необхідною працею і цінами товарів за умов відносної відповідності попиту і пропозиції.

Закон попиту. Попит - кількість продукту, який споживачі готові та спроможні купити за певну ціну протягом відповідного часу і в певному місці. Згідно з цим зниження або підвищення ціни зумовлює відповідну зміну величини попиту. Залежність між ціною і попитом є обернено пропорційною.

Закон пропозиції. Із зростанням цін виробники пропонують більше товарів, а із їх зниженням - менше.

Закон конкуренції. В перекладі з латинської конкуренція - «зіштовхнення», «змагання». Наявність на ринку великої кількості продавців (виробників) породжує між ними конкуренцію - змагання за ринки збуту з метою отримання вищих доходів. Позитивним наслідком конкуренції є продаж товару за рівними цінами. Для виробника важливо досягти швидкої реалізації продукції, прискорити обіг капіталу, що має неабияке значення в процесі конкурентної боротьби.

Закони грошового обігу. Безперервний рух грошей і виконання ними своїх функцій у процесі суспільного виробництва називається грошовим обігом. Грошовий обіг виникає водночас з появою грошей. У розвинутому товарному господарстві він не обмежується посередницькою місією в обміні товарів. Вирішальне значення має оборот грошей як капіталу при певних соціально-економічних умовах.

12. Фактори виробництва та їх зв'язок. Виробнича функція. Граничний продукт.

Фактори виробництва - це всі необхідні елементи, які використовуються для виробництва матеріальних і духовних благ. В економічній науці поряд з поняттям "фактори виробництва" використовується і така категорія як "ресурси виробництва". Вони становлять сукупність природних, капітальних і людських сил, які потенційно можуть бути використані в процесі виробництва. Фактори виробництва, на відміну від ресурсів, це вже реально використані в процесі виробництва ресурси. Інакше кажучи, фактори виробництва - це "працюючі ресурси".

Виробни́ча фу́нкція (рос. производственная функция, англ. production function, нім. Betriebsfunktion f) — залежність кінцевого виходу продукції чи її вартості від використання різних факторів виробництва, конкретних видів ресурсів і затрат, подана в математичній формі.

Як правило, застосовують прості функції з однією або кількома змінними — лінійну, квадратичну, степеневу, показникову, гіперболічну тощо.

Найзагальніший вигляд виробничої функції:

Q = f(K, L) де Q — обсяг виробництва; K — обсяг капіталу; L — обсяг праці

Граничний продукт – кожний доданий продукт (приріст виробництва) від застосування додаткової (ще однієї) одиниці певного ресурсу (фактора виробництва), тобто віддача від останньої одиниці ресурсу, залученої у виробництво. За товарно-грошових відносин граничний продукт існує в натуральній і вартісній (грошовій) формах. За вартістю граничний продукт – додаткова грошова виручка від використання додаткової одиниці ресурсу. Згідно із законом спадної віддачі, одного з базових елементів теорії раціонального господарювання, за умов, коли якісні параметри всіх видів використовуваних ресурсів (капіталу, праці, землі) незмінні, послідовне збільшення одного з них (наприклад праці) з певного моменту дає все менший приріст продукту в розрахунках на приріст ресурсу, тобто існує певна межа, за якою ефективність додаткових вкладень послідовно зменшується. Внаслідок зниження ефективності виникає ще одна межа, і подальше залучення ресурсу втрачає економічний сенс. Такий момент настає, коли вартість граничного продукту від застосування останньої одиниці ресурсу зрівнюється з витратами на придбання цієї одиниці ресурсу (Гвр), тобто коли Гп=Гвр. Гвр, що дорівнює Гп, вважається справедливою ціною даного ресурсу і є критерієм при розподілі доходу.

13. = п.9

14. Усі учасники ринкової економіки із самого початку не однакові за своїми потенціальними можливостями. Вони розрізняються за: володінням власністю; здібностями, рівнем освіти і кваліфікації; фінансовими можливостями; умовами виробництва; ступенем ризикованості, вдачею; станом здоров'я тощо. Ця нерівномірність, з одного боку, породжує економічні стимули, а з іншого - примножує нерівномірність у майбутньому. Проблема нерівномірності характерна як для країн з низьким рівнем розвитку, так і для найрозвинутіших країн. Ступінь нерівномірності розподілу доходів можна проаналізувати за допомогою кривої Лоренца (за ім'ям американського економіста Макса Лоренцо (1876-1959 рр)).

Як бачимо, на графіку (рис.2.35) по одній осі відкладена частка сімей з різними доходами, а по іншій - частка доходу. Якщо уявити, що доходи розподіляються рівномірно, то це означатиме, що існує абсолютна рівність, за якої, наприклад, 10% сімей одержують 10% доходу, 30% сімей - 30% доходу, 70% сімей - 70% доходу і т.д. Такий розподіл на графіку показує бісектриса ОА.

15. Зайнятість та безробіття.

Зайнятість як економічна категорія - діяльність працездатного населення, спрямована на створення продукту. Зайнятими вважаються ті, хто бере участь у виробництві продукції, виготовленні товарів і наданні послуг. Повнота зайнятості економічно активного населення визначається за кількістю відпрацьованих днів за певний відтинок часу. Економічно активне населення це:

- особи найманої праці;

- постійні працівники;

- сезонні працівники;

- сезонні та випадкові працівники й особи, котрі тимчасово не працюють з об'єктивних причин;

- особи, які навчаються і суміщають роботу в режимі неповного робочого дня;

- учні й особи, що відбувають професійну підготовку на виробництві та отримують стипендію або заробітну плату.

Безробіття - складне економічне, соціальне і психологічне явище, що виникає і відображає економічні відносини стосовно вимушеної незайнятості працездатного населення.

У сільському господарстві безробіття може мати різні причини і тому його поділяють на декілька видів.

Фрикційне безробіття є динамічним, за якого безробітні шукають або чекають на отримання роботи в найближчий час. Воно також пов'язане з добровільним звільненням із низько-оплачуваної та малопродуктивної роботи і переходом на високо-оплачуванішу, сприяє руху працівників з одних галузей в інші. Фрикційне безробіття часто перетворюється на структурне.

Структурне безробіття пов'язане зі структурними зрушеннями в економіці, закриттям застарілих підприємств і виробництв, скороченням випуску продукції у випадку переорієнтації виробництва, закриттям шкідливих підприємств.

Циклічне безробіття постійно змінюється за масштабами і спричинене спадом виробництва. Цей тип безробіття пов'язаний з дефіцитом попиту, коли попит на товари і послуги зменшується і зайнятість скорочується.

Рівень безробіття визначається як відсоткове відношення кількості безробітних до загальної суми робочої сили:

16. Ефективність виробництва, суть та показники.

Ефекти́вність виробни́цтва — найважливіша якісна характеристика господарювання на всіх рівнях.

Під економічною ефективністю виробництва розуміється ступінь використання виробничого потенціалу, що виявляється співвідношенням результатів і витрат суспільного виробництва. Чим вище результат при тих самих витратах, тим швидше він зростає в розрахунку на одиницю витрат суспільно необхідної праці, та чим менше витрат на одиницю корисного ефекту, тим вище ефективність виробництва. Узагальнюючим критерієм економічної ефективності суспільного виробництва виступає рівень продуктивності суспільної праці.

Ефективність виробництва — це показник діяльності виробництва по розподілу й переробці ресурсів із метою виробництва товарів. Ефективність можна вимірити через коефіцієнт — відношення результатів на виході до ресурсів на вході чи через обсяги випуску продукції, її номенклатури.

Процес виробництва на будь-якому підприємстві здійснюється при визначеній взаємодії трьох визначальних його факторів: персоналу (робочої сили), засобів праці й предметів праці. Використовуючи наявні засоби виробництва, персонал виробляє суспільно корисну продукцію чи виробничі й побутові послуги. Це означає, що, з одного боку, мають місце витрати живої й упредметненої праці, а з іншого — результати виробництва. Останні залежать від масштабів застосовуваних засобів виробництва, кадрового потенціалу й рівня їхнього використання.

для визначення ефективного використання кожного фактора виробництва окремо, застосовується система конкретних показників: продуктивність праці; трудомісткість; фондовіддача; фондомісткість; матеріале-віддача; матеріаломісткість; капіталомісткість; еколого-ефективність

17. Товар та його властивості. Поняття конкурентоздатності продукції.

Товар - це продукт праці, який має дві властивості: по-перше, задовольняє певну потребу людини; по-друге, здатний обмінюва-тись на інші блага в певних пропорціях. Отже, йому властиві спо-живна вартість і вартість. Товаром може бути як матеріальне, так і нематеріальне благо, в тому числі й послуга. З визначення товару можна зробити висновок, що він має дві властивості:

1) здатність задовольняти певну потребу людини;

2) придатність для обміну на інші товари.

Конкурентоспроможність можна визначити як спроможність деякого класу об'єктів (товар, підприємство, країна) займати визначену ринкову нішу. Конкурентоспроможність характеризує ступінь відповідності окремого класу об'єктів визначеним ринковим потребам: пропозиції (товару) - попиту на нього, підприємства - можливості забезпечити конкурентні переваги, країни - соціально-економічній моделі розвитку.

Конкурентоспроможність товару зазвичай визначається такими елементами:

- властивостями даного товару;

- властивостями конкуруючих товарів;

- особливостями споживачів;

- загрозою появи нових конкурентів;

- загрозою появи товарів-замінників;

- незалежністю постачапьників;

- вибірковістю покупців;

- суперництвом конкурентів між собою.

Конкурентоспроможний товар має конкурентні переваги. Конкурентні переваги поділяються на два основних види:

- найнижчі витрати;

- диференціація товарів.

Конкурентна перевага у вигляді визначення найнижчих витрат відображає здатність підприємства розробляти, випускати і продавати товар з мінімальними витратами порівняно з конкурентами. Диференціація товарів визначає здатність підприємства забезпечити покупця унікальною цінністю у вигляді товару нової якості, особливих споживчих властивостей чи післяпродажного обслуговування.

18. Витрати та інвестиції. Валові та чисті інвестиції.

Витрати в економіці — зменшення економічних вигод в результаті вибуття грошових коштів або іншого майна

Інвести́ція, капіта́льні вкла́дення (від лат. invest, вкладення коштів) — господарська операція, яка передбачає придбання основних фондів, нематеріальних активів, корпоративних прав та цінних паперів в обмін на кошти або майно. Інвестиції поділяються на капітальні, фінансові та реінвестиції.

Інвестиції в об'єкти підприємницької діяльності здійснюються в різних формах. З метою обліку, аналізу та планування інвестиції класифікуються за різними ознаками:

  1. За об'єктами вкладень розрізняють реальні та фінансові інвестиції
  2. За характером участі в інвестуванні розрізняють прямі і непрямі інвестиції.
  3. За періодом інвестування розрізняють короткострокові та довгострокові інвестиції..
  4. За формами власності інвесторів розрізняють інвестиції приватні (акціонерні), державні, іноземні та спільні.
  5. За регіональною ознакою розрізняють внутрішньодержавні та закордонні інвестиції..

Розрізняють інвестиції валові та чисті.
Валові інвестиції — це загальний обсяг інвестування за певний період, що спрямоване на нове будівництво, придбання засобів виробництва та приріст товарно-матеріальних засобів.
Чисті інвестиції — це сума валових інвестицій без суми амортизаційних відрахувань у певному періоді.
Динаміка чистих інвестицій характеризує економічний розвиток підприємства, галузі, держави. Якщо сума чистих інвестицій від'ємна, тобто обсяг валових інвестицій менший від суми амортизаційних відрахувань, це свідчить про зменшення обсягу випуску продукції. Якщо сума чистих інвестицій дорівнює нулю, це означає відсутність економічного зростання, а якщо сума валових інвестицій перевищує суму амортизаційних відрахувань, то це означає, що економіка розвивається.

19. Попит:суть,визнач. Обсягу. Крива попиту.

Попит — це запит фактичного або потенційного покупця, споживача на придбання товару за наявних у нього коштів, що призначені для цієї покупки. Попит відображає, з одного боку, потребу покупця в деяких товарах або послугах, бажання придбати ці товари або послуги в певній кількості і, з іншого боку, можливість сплатити за покупку по цінах, що знаходяться в межах «доступного» діапазону.

В цілому закон попиту відображає головну тенденцію — згортання об'єму закупівель зі зростанням цін на товар в умовах, коли грошові можливості покупця обмежені певною межею.

Нецінові фактори, які впливають на попит:

Еластичність попиту вимірюється кількісно через коефіцієнт еластичності за формулою:

 

20. Фактори виробництва. Їх взаємозв’язок. Виробнича функція.

Фа́ктори виробни́цтва (англ. factors of production) — ресурси, необхідні для виробництва товарів або послуг. Класичними факторами виробництва є робоча сила (всі розумові та фізичні здібності людей), земля (природні багатства), капітал (наявні, вироблені засоби виробництва, а також фінансовий капітал). Четвертим фактором вважається підприємливість, яка об'єднує попередні три фактори.

В економічній теорії виділяють чотири основних фактори виробництва: праця, капітал, земля і підприємницькі здібності.

Праця- це є функціонування робочої сили, а в більш широкому плані - процес свідомої, доцільної діяльності. Його роль у перетворенні елементів природи в речі, здатні задовольняти потреби людини і суспільства, величезна. Всі сучасні засоби виробництва значною мірою результат минулої праці.

Капітал - це будь благо, що приносить його власнику додатковий дохід. Капітал, який використовується у виробництві, називають засоби виробництва.

Земля як фактор виробництва виступає загальним умовою виробництва. Особлива роль належить їй в сільському господарстві. Саме тут вона головний засіб і предмет праці. Разом з тим вона відіграє велику роль у всіх галузях економіки. На ній будуються виробничі будівлі та житлові будинки, дороги та інші споруди. Земля - ​​обмежений ресурс; в міру зростання населення, розвитку людської діяльності проблема використання цього ресурсу стає все гостріше.

Підприємницькі здібності в якості самостійного фактора виробництва сталі розглядатися порівняно недавно (у другій половині XX ст.) Під впливом праць економіста Й. Шумпетера. Підприємницькі здібності-це специфічні здібності людини, що дозволяють йому знаходити і використовувати найкращу комбінацію ресурсів у процесі відтворення, створювати і застосовувати нововведення, йти на допустимий виправданий ризик. Мета підприємця - отримання не просто прибутку, а ще додаткового прибутку в результаті нового (інноваційного) поєднання факторів і методів виробництва. Отже, проблема розподілу доходу між власниками факторів ще більше ускладнюється.

Взаємодія розглянутих вище чинників означає процес виробництва, процес створення необхідних предметів для задоволення потреб людини і суспільства. Імпульс до такої взаємодії виходить насамперед від підприємця як найбільш активного учасника суспільного відтворення. Однак взаємодія не є процес простого механічного з'єднання підприємницьких здібностей, робочої сили і засобів виробництва. Щоб воно відбулося, необхідно подолати «бар'єр» у вигляді тієї чи іншої форми власності на фактори виробництва. Кожний з факторів знаходиться у власності окремих осіб, а засоби виробництва до того ж можуть знаходиться у власності окремих об'єднань осіб або держави. Оптимальні умови для поєднання факторів мають місце, якщо власність на всі фактори виробництва зосереджена в одних руках. У випадку приватної власності необхідно або купити відсутні ресурси, або взяти їх в оренду, або укласти індивідуальний чи колективний договір.

 

21. Розвиток форм власності. Законодавство України про власність.

Власність — об'єктно-суб'єктна категорія. Коли йдеться про форми власності, мається на увазі критерій, що визначає її суб'єкта, тобто того, кому належать об'єкти власності. Суб'єктами виступають фізичні особи, тобто громадяни своєї країни або іноземної держави, юридичні особи — різного роду колективні об'єднання й організації, а також держава. Об'єктами власності можуть бути матеріальний та інтелектуальний продукт, земля, природні ресурси, акції, облігації, інші цінні папери тощо.
Оскільки власність має економічний і юридичний зміст, в основі виділення форм власності використовуються критерії: форма присвоєння та форма права власності. За формою присвоєння розрізняють власність: індивідуальну, колективну і державну.
Індивідуальна власність включає особисте підсобне і трудове господарство, а також особисту власність громадян.
Колективна власність представлена різного роду кооперативами, колективними підприємствами, товариствами й асоціаціями.
Нарешті, державна власність виступає залежно від державного устрою у формі загальфедеральної, регіональної, муніципальної. Роль та значення приватної власності може бути правильно зрозумілим тільки в тому випадку, якщо її розглядати історично. Не можна не погодитися, що найвище благо людського суспільства — особиста свобода, якщо не забувати, що вона закінчується там, де починається свобода іншої людини, тобто припускає як своє природне продовження — відповідальність. Тільки за умов свободи створені блага стануть власністю його творця й у такому разі матеріальною (економічною) основою свободи людини стануть здобутки його праці. Приватна власність виникла в далекій давнині внаслідок природноісторичного процесу. Вже через об'єктивні чинники вона стала прогресивним явищем. Але навіть у ті давні часи економічне знання, що народжується, але ще не перетворилося на науку, вже неоднозначно трактувало значення приватної власності в людському суспільстві. Види власності — акціонерну і кооперативну можна назвати приватно-колективними, бо вони інтегрують дві основи — приватне та колективне присвоєння засобів виробництва та його результатів. Приватна власність у постіндустріальних країнах є не більше ніж реліктові залишки минулої епохи.

Закон України "ПРО ВЛАСНІСТЬ"

Стаття 3. Суб'єкти права власності.
1.Суб'єктами права власності в Україні визнаються: народ України, громадяни, юридичні особи та держава.
Суб'єктами права власності в Україні відповідно до цього Закону можуть бути також інші радянські республіки, Союз РСР, інші держави, їх юридичні особи, спільні підприємства, міжнародні організації, громадяни інших держав та особи без громадянства.
2. Майно може належати на праві спільної (часткової або сумісної) власності громадянам, юридичним особам і державам.
3. Допускається об'єднання майна, що є власністю громадян, юридичних осіб і держави, та створення на цій основі змішаних форм власності, в тому числі власності спільних підприємств з участю юридичних осіб і громадян інших держав.
4. Громадяни, юридичні особи та Україна можуть мати у власності майно, розташоване на території інших держав.

 

22. Типи і види ринку.

23. Зародження та розвиток економічної науки. Роль економ теорії в житті суспільства.

Економі́чна тео́рія — наука про основні закономірності розвитку економічної системи, поведінку людини і груп людей у виробництві, розподілі та споживанні життєвих благ з метою задоволення потреб при обмежених (рідкісних) ресурсах, що породжує проблему економічного вибору і конкуренцію за їх використання. Це наука, яка вивчає економічні закони і економічні відносини.

Економічна теорія зародилася і сформувалася в надрах філософії, а потім відокремилася від неї в рамках загального процесу диференціації наук і спеціалізації вчених, що було обумовлено безперервним накопиченням знань і неможливістю охоплення всього їх масиву окремими дослідниками. У XIX столітті економічну теорію починають викладати у формі окремих курсів на юридичних факультетах університетів, в XX столітті з'являються особливі економічні факультети, спеціалізовані економічні вищі і середні спеціальні навчальні заклади, економіку починають вивчати в середніх школах, ліцеях, гімназіях, коледжах, формується коло професійних економістів.

Значення економічної науки полягає передусім у тому, що вона досліджується економічним законом, механізм їх дії, а такі знання визначають економічну політику уряду. Економічна політика означає комплекс наукових ідей і положень, довго-, середньо- і короткотермінових завдань, цілеспрямованих дій з керівництва народним господарством. Наприклад, знання сутності закону грошового обігу є передумовою проведення правильної грошової політики, випуску в обіг такої кількості грошей, яка не спричиняє інфляцію. Знання закону вартості є невід'ємною умовою науково обґрунтованої цінової політики. Порушення вимог дії економічних законів зумовлює нестабільність економічної системи, гальмування темпів економічного зростання, зниження життєвого рівня населення. Отже, економічна теорія виконує практичну функцію, яка полягає у виробленні наукових основ управління народним господарством, обґрунтуванні доцільності переходу до інших форм власності та ін. З цією метою вивчають прогресивний досвід розвинутих країн світу і розробляють рекомендації по його використанню.

24. Інфля́ція — тривале зростання загального рівня цін, що, відповідно, є свідченням зниження купівельної спроможності грошей.

Розмір множини товарів, ціни на які зростають, та довжина процесу зростання цін є важливими характеристиками поняття інфляції. Наприклад, слід вирізняти відносне зростання цін, за якого ціни на окремі товари (послуги) зростають значно швидше (нафта, наприклад), ніж інші, або ж останні можуть залишатися постійними. Відповідно, зростання цін в одному періоді та відсутність або ж надто слабке зростання в наступних не є інфляцією.

За величиною темпів розрізняють такі типи інфляції:

Споживчу інфляцію можна розподілити на такі складові:

Причини виникнення інфляції:

25. Економічна політика та макроекономічна рівновага. Основні макроекономічні цілі.

Экономическая политика — совокупность мер, действия правительства по выбору и осуществлению экономических решений на макроэкономическом уровне. Реализация экономической политики предполагает достижение общественно значимых целей. Цели экономической политики определяются состоянием экономики страны в данный момент

На том или ином этапе экономического развития страны целями экономической политики могут быть:

  1. Обеспечение стабильного роста национальной экономики;
  2. Поддержание эффективного размера занятости;
  3. Cтабилизацию уровня цен, борьба с инфляцией;
  4. Обеспечение сбалансированного внешнеторгового баланса.

Экономическая политика представляет собой совокупность различных направлений, элементов, которые в совокупности и формируют экономическую политику государства. Основными элементами, составляющими экономическую политику являются:

Макроекономіка — галузь економічної науки, що вивчає поведінку економіки як єдиного цілого з метою забезпечення умов сталого економічного зростання, повної зайнятості ресурсів, мінімізації рівня інфляції і рівноваги платіжного балансу.

Об'єктом макроекономіки є економічна система, що являє собою сукупність економічних суб'єктів, діяльність яких спирається на історично визначені форми виробничих відносин та адекватні їм механізми регулювання економічної діяльності. Окремі економічні системи відрізняються між собою формами власності на засоби виробництва та механізмами регулювання економіки. За цими ознаками економічні системи поділяють на три типи: ринкова економіка (чистий ринок), командно-адміністративна економіка (планова економіка), змішана економіка. Проміжним варіантом економічної системи є перехідна економіка. Субєктами макроекономіки є: держава, підприємства, домогосподарства. Предметом макроекономіки є причинно-наслідковий механізм функціонування економіки, який являє собою сукупність зв'язків між окремими макроекономічними процесами та явищами. Макроекономіка повинна, з одного боку, визначати систему функцій, які відтворюють причинно-наслідкові зв'язки в економіці; з іншого — розкривати можливості людей впливати на причини з метою корегування тих наслідків, які вони викликають в економіці. Отже, макроекономіка виконує як пізнавальну так і прикладну функцію. Макроекономіку, що виконує пізнавальну функцію, називають позитивною, а макроекономіку, що виконує прикладну функцію — нормативною.

Суб'єкти макроекономіки:

  1. Сектор домашніх господарств.
  2. Підприємницький сектор.
  3. Держава (встановлює інституційні зв'язки).
  4. Зовнішній економічний сектор.

26. Сутність і функції грошей. Види.

Гро́ші — особливий товар (універсальний), що є загальною еквівалентною формою вартості інших товарів. Гроші виконують функції мірила вартості та засобу обігу. Крім того, вони є засобами нагромадження та платежу. З утворенням світового ринку, деякі національні гроші виконують функції світових.

Гроші виконують ряд важливих функцій:

За критерієм матеріально-речового змісту розрізняють дві групи носіїв грошових властивостей: повноцінні (товарні та металеві) і неповноцінні (паперові та кредитні)[2]:

Товарні гроші — це різновид грошей, які є товаром (наприклад худоба, зерно, ракушки, хутра). Тобто предмети, які можна безпосередньо використовувати, проте одночасно, вони виступають і як еквівалент вартості інших товарів. Купівельна спроможність товарних грошей ґрунтується на вартості, властивій конкретному товару, який виступає в ролі грошей.

Кредитні гроші — це права вимоги до фізичних або юридичних осіб, спеціальним чином оформлений борг, зазвичай у формі переданого цінного паперу, які можна використовувати для покупки товарів (послуг) або оплати власних боргів. Оплата по таким зобов'язанням зазвичай проводиться у визначений термін, хоча є варіанти, коли оплата проводиться в будь-який час на першу вимогу. Кредитні гроші несуть в собі ризик невиконання вимоги. Кредитні гроші пройшли наступний шлях розвитку: вексель, банкнота, чек, електронні гроші, кредитні картки.

27.

Економічна теорія — багатопланова суспільна теоретична наука, яка послідовно протягом всього свого існування набула цілісної системи наукових поглядів та уявлень про економічне життя суспільства, закономірності розвитку народного господарства, його суб'єктів в умовах ринкових відносин. Економічна теорія, як і всі науки, має свої об'єкт дослідження та предмет вивчення, які в процесі розвитку господарської діяльності людини та суспільства постійно набувають нових характерних рис і особливостей. Людина виступає активним учасником і суб'єктом економічного життя суспільства, виробником матеріальних благ, які необхідні для задоволення її потреб та інтересів. Згодом виникають нові потреби, забезпечити які можна лише шляхом організації ефективної діяльності в рамках сім'ї, колективу, фірми, підприємства, галузі, регіону, країни або всього світу. Тому економічна теорія має складний предмет, що постійно формується та розвивається.

Предмет економічної теорії залежно від рівня дослідження економічних явищ і масштабу функціонування економіки має складну багатоярусну структуру: суперекономіка(світова), макроекономіка(національна),мезоекономіка(економіка окремих сфер господарства),мікроекономіка(фірми, підприємства,сімейн. Госп

 

Пізнавальна функція економічної теорії полягає в тому, що вона вивчає і пояснює істотні риси, закономірності та зв'язки господарського життя. Економічна теорія відкриває нові економічні процеси і явища, розвиває свій категоріальний апарат, систематизує економічні знання та узагальнює конкретні факти розвитку економіки.

Крім того, вона опрацьовує науково обгрунтовані рекомендації для ефективної практичної діяльності всіх суб'єктів сфери економіки, тобто виконує практичну функцію.

Методологічна функція економічної теорії полягає в тому, що вона є базою, фундаментальною основою системи конкретних економічних наук.

Реалізація виховної функції економічної теорії грунтується на необхідності формування у кожної людини економічного мислення та економічної поведінки. Вивчаючи економічну теорію, людина поліпшує свої досягнення у професійній діяльності, свідоміше реагує на всі вияви господарського життя, стає активним суб'єктом перетворень в економіці суспільства.

Економічна теорія, виконуючи свої функції, відповідає на запитання про те, що і чому відбувається в економіці, і справляє важливий вплив на економічну політику держави та розвиток права.

 

28. Капітал фірми.

Ресурси — це капітал фірми, тобто благо, використання якого дає можливість збільшити майбутні блага. Структуру капіталу фірми можна характеризувати на основі різних критеріїв.

За ресурсним (функціональним) критерієм капітал фірми складається, по-перше, із засобів виробництва, які функціонують як основний та оборотний капітал фірми. Основний капітал — капітал у вигляді засобів праці, що зберігає свою споживчу вартість протягом кількох циклів виробництва (більше року), переносячи свою вартість на новостворений продукт частинами, в міру зношування. Оборотний капітал поділяється на оборотний капітал у сфері виробництва — капітал у вигляді предметів праці, що повністю переносить свою вартість на новостворений продукт протягом одного циклу виробництва; оборотний капітал у сфері обігу — капітал у вигляді готової продукції, запасів товарів; оборотний капітал у грошовій формі.

По-друге, складовою капіталу фірми є її людський капітал — знання, вміння людей, які вони набули внаслідок навчання, професійної підготовки та практичного досвіду.

По-третє, діяльність сучасної фірми спирається на інтелектуальний капітал, складовою якого є інтелектуальна власність фірми. Згідно зі ст. 41 Закону України "Про власність" "об'єктами права інтелектуальної власності є твори науки, літератури та мистецтва, відкриття, винаходи, корисні моделі, промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції, знаки для товарів та послуг, результати науково-дослідних робіт та інші результати інтелектуальної праці". Слід зазначити, що цілком слушно вважати людський капітал в аспекті інтелекту робітників фірми складовою її інтелектуального капіталу.

29. Еластичність пропозиції.

Визначення еластичності пропозиції за ціною Еластичність пропозиції за ціною (або цінова еластичність пропозиції) вимірює реакцію виробників на зміни в цінах. Цінова еластичність пропозиції визначається як зміна величини пропозиції (у відсотках), яка поділена на зміну в цінах (у відсотках). Цінова еластичність пропозиції позначається Еs Ф ормула коефіцієнта еластичності пропозиції за ціною

Оскільки крива пропозиції має позитивний нахил, ціна і величина пропозиції змінюється в одному напрямку, тоді й цінова еластичність пропозиції позитивна. Як і еластичність попиту, цінова еластичність пропозиції може бути:

1) якщо еластичність пропозиції більша від 1, то пропозиція еластична (рис. 6.7);

2) якщо еластичність пропозиції дорівнює 1, то пропозиція має одиничну еластичність;

3) якщо еластичність пропозиція менша за 1, то пропозиція нееластична (рис. 6.8).

Графік пропозиції (крива пропозиції) показує співвідношення між ринковими цінами і кількістю товарів, які виробники бажають запропонувати.

Основний чинник, що впливає на рух кривої пропозиції — це витрати виробництва. Як відомо товари, виготовляються фірмами заради прибутку. Наприклад, фірми вирощують пшеницю. Вони вирощують пшениці більше, тому що в цей час вигідніше продати пшеницю, ніж іншу культуру. І навпаки.

Основний чинник, що впливає на рух кривої пропозиції — це технічний прогрес. Новий посівний матеріал, більш ефективніший трактор, краща комп'ютерна програма сівозміни — все це дозволяє фермерові понизити витрати виробництва і змінити пропозицію свого товару. Виробничі витрати — ключовий елемент довготривалої дії на «криву пропозиції».

30. Сутність та функції банків, їх види.

Ба́нк — кредитно-фінансова установа, яка зберігає кошти і капіталовкладення, надає кредити та здійснює послуги по фінансовим операціям.

Банк -фінансове підприємство,яке виконує комплекс базових функцій (акумулює грошові кошти та інші цінності,надає кредити,випускає в обіг гроші та цінні папери,здійснює грошові розрахунки та інші функції) з метою привласнення прибутку.

У ринковій економіці функціонують різні види банків, які класифікуються за певними ознаками:

  1. За формою власності:
  2. За масштабами операцій:
  3. За територіальним охопленням:
  4. За колом виконуваних операцій:
  5. За порядком формування статутного фонду комерційні банки поділяються на публічні та приватні акціонерні товариства та пайові банки. Характерні ознаки цих господарських товариств регламентуються Законом України «Про акціонерні товариства».

Исторически первой функцией банков было безопасное хранение денег клиентов.

Так как у банка есть много клиентов, которые хранят в нем свои деньги, то банк становится способен переводить деньги от одного из них другому путем изменения записей в банковских счетах (безналичные расчеты). Безналичные расчеты возможны и между клиентами различных банков благодаря системе корреспондентских счетов.

Банки выдают кредиты. При этом фактически создаётся дополнительная денежная масса.

Существенные особенности банковской деятельности (отличающие её от производственной, торговой и др.):

31. Підприємництво: види, цілі, роль.

Підприє́мництво, підприє́мницька дія́льність — самостійна, ініціатива, систематична, на власний ризик діяльність із виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг та заняття торгівлею з метою одержання прибутку. Підприємці — це люди, які займаються підприємництвом.

Основними формами підприємництва є приватне, колективне і державне. Використання тої або іншої форми підприємництва залежить від того, діє підприємець самостійно чи в кооперації з іншими підприємцями, використовує для бізнесу лише своє майно чи залучає і майно інших осіб, використовує лише особисту працю чи залучає і найманих робітників.

Виробниче підприємництво — це будь-яка матеріальна, інтелектуальна, творча діяльність, яка пов'язана з виробництвом продукції, товарів, наданням відповідних послуг, створенням певних духовних цінностей. Зміст цього виду підприємництва полягає в тому, що підприємець, використовуючи в якості чинників власні або придбані засоби праці і робочу силу, організовує виробництво продукції, послуг, духовних цінностей для подальшого продажу покупцям з метою отримання прибутку.

Комерційне підприємництво характеризується діяльністю, яка пов'язана з операціями й угодами з купівлі-продажу товарів і послуг. В цьому бізнесі підприємець виступає в ролі торговця, комерсанта, який купляє товари для подальшого перепродажу. Товар закуповується, звичайно, за оптовими (гуртовими) цінами, а продається — за більш високими договірними. За рахунок різниці між гуртовою і роздрібною ціною торговий підприємець створює для себе прибуток і покриває витрати, які пов'язані з реалізацією товару.

Фінансове підприємництво — це особливий вид комерційної діяльності, який пов'язаний з купівлею-продажем національної й іноземної валют і цінних паперів. Підприємець купує дані фінансові ресурси у їх власників, а потім з вигодою для себе перепродає покупцям. Різниця між цінами купівлі-продажу грошових ресурсів складає прибуток (маржу) фінансового підприємця.

Метою підприємницької активності є виробництво і пропозицію ринку такого товару, на який є попит і який приносить підприємцю прибуток. Прибуток - це надлишок доходів над витратами, що отримується в результаті реалізації прийнятого підприємницького рішення з виробництва та постачання на ринок товару, щодо якого підприємцем виявлено не задовольняється або прихований попит споживача.

Іншими словами, прибуток підприємця (якщо мова йде дійсно про підприємця, а не про звичайний діловій людині) складається ніби з двох елементів:
• звичайна прибуток ділової людини;
• надлишок над звичайним прибутком ділової людини.

32. Інвестиції та джерела інвестування.

Інвести́ція, капіта́льні вкла́дення (від лат. invest, вкладення коштів) — господарська операція, яка передбачає придбання основних фондів, нематеріальних активів, корпоративних прав та цінних паперів в обмін на кошти або майно. Інвестиції поділяються на капітальні, фінансові та реінвестиції.

Фінансове визначення інвестицій — всі види активів (коштів), що вкладаються в господарчу діяльність з метою отримання доходу.

Економічне визначення інвестицій — видатки на створення, розширення, реконструкцію та технічне переозброєння основного капіталу, а також на пов'язані з цим зміни оборотного капіталу, оскільки зміни у товарно-матеріальних запасах здебільшого залежать від руху видатків на основний капітал.

Також Можна дати такі визначення інвестицій:
Інвестиції на мікрорівні — вкладення у розвиток продуктивних сил і відносин економічної власності.
Інвестиції на макрорівні - вкладення у розвиток економічної системи, в яку крім цих двох сторін суспільного способу виробництва входять ще техніко-економічні, організаційно-економічні відносини і господарський механізм.

Джерела інвестицій. Основними джерелами інвестування на мікрорівні є:
власні фінансові ресурси — прибуток після сплати податків, амортизаційні відрахування, заощадження трудового колективу, продаж частини активів та ін.;
залучені фінансові ресурси — кошти від продажу інвестиційних цінних паперів, пайових та інших внесків фізичних та юридичних осіб, венчурний капітал та ін.;
позичені фінансові кошти — кредити банків, кредити бюджетних організацій, випуск боргових цінних паперів тощо;
бюджетні асигнування.

33. Ціна рівноваги.

Ринкова рівновага — це ситуація на ринку, за якої величина попиту збігається з величиною пропозиції. Графічно ринкова рівновага представляється точкою Е перетину кривої попиту D і кривої пропозиції S (рис.). Точка рівноваги показує, що під впливом конкуренції встановлюється рівноважна ціна Р 0, за якої ринок знаходиться в умовах збалансованості (кількість товару, який хочуть і можуть продати виробники, відповідає тій кількості, що спроможні купити споживачі: QD = QS = Q0). Якщо на ринку встановлюється ціна Р 1, нижча за рівноважну (з метою захисту споживачів), то створюється ситуація дефіциту, коли QD > QS (Q 2> Q 1). Це приклад так званої ціни «стелі». Але в цій ситуації виробники прагнутимуть підвищувати ціну, і товар все ж таки будуть купувати. Таким чином, виникає тенденція до підвищення, яка «штовхає» ціну дефіцитних товарів вгору, до тієї ж точки рівноваги.

ІЗ ВІКІ
Ціна́ рівнова́ги (фіксинг) — ціна, яка встановлюється внаслідок досягнення рівноваги між ціною пропозиції та ціною попиту і зазначається у зареєстрованому біржовому договорі.

34. Фінанси, їх функції

Фінанси — це система економічних відносин між державою, юридичними та фізичними особами, а також між окремими державами і міжнародними економічними інститутами й організаціями щодо акумуляції та використання грошових засобів на основі розподілу й перерозподілу валового внутрішнього продукту і національного доходу. На мікрорівні об'єктом акумуляції, використання, розподілу і перерозподілу виступають грошові доходи і фонди окремих підприємств і організацій.

Наукова дисципліна фінанси вивчає гроші і соціально-економічні відносини, що пов'язані з формуванням, розподіленням і використанням матеріальних ресурсів. Фінанси — це прикладна економічна дисципліна.

Традиційно фінанси розділяють на публічні і приватні. До першої групи відносяться: державні фінанси і муніципальні фінанси|місцеві (муніципальні) фінанси. У другій групі виділяють:

  1. особисті фінанси та сімейні фінанси;
  2. фінанси малого бізнесу, корпоративні фінанси (фінанси підприємств, фінанси бізнесу), фінанси банків (банківська справа), фінанси некомерціних організацій.

Для публічних фінансів первинними є видатки, оскільки відбувається фінансування чітко регламентованих задач і функцій публічного утворення. Для приватних фінансів первинними є прибутки, оскільки вся діяльність спрямована на отримання прибутку, який у подальшому використовується особою з власними цілями.

Загальне вміння (а можливо навіть мистецтво) керувати фінансами вивчає наука фінансовий менеджмент. Управління фінансами банку вивчається у рамках науки банківська справа. Фінансові ринки вивчає наука фінансова економіка. Фінансова статистика вивчається у рамках невеликого однойменного розділу статистики. Методи обробки фінансової інформації вивчає математична наука фінансова математика. Контроль за фінансовими потоками вивчається у рамках дисципліни фінансовий контроль.

 

35. Еластичність попиту.

Еласти́чність попиту, коефіцієнт еластичності — вказує відносну зміну одного економічного показника за одиничної відносної зміни іншого показника, його детермінанта; відношення відсоткової зміни одного показника (функції %) до відсоткової зміни іншого показника (аргументу %)

Еластичність попиту — зміна попиту на даний товар під впливом економічних і соціальних факторів, зв'язаних зі зміною цін. Попит може бути еластичним, якщо процентна зміна його обсягу перевищує зниження рівня цін, і нееластичним, якщо ступінь зниження цін вище приросту попиту.

Тобто:

Εx(y)=(ΔY/Y)/(ΔX/X)

де Εx(y) — коефіцієнт еластичності

ΔY — зміна функції Y=f(X)

ΔX — зміна аргументу X

Зазначеним способом вимірюється середній коефіцієнт еластичності на відрізку. В загальному випадку еластичність визначається як

36. Теорія циклу, анти циклічна політика.

Теорія товарного циклу (теорія циклу життя продукту) - економічна теорія.

Висунута американським ученим Р. Верноном (1966 рік), ця теорія була спрямована в першу чергу на пояснення інвестиційних настроїв американських підприємств за кордоном. Незважаючи на це, теорія, побудована на еволюційних ринкових концепціях, має значення і для підприємств, які роблять перші кроки на шляху транснаціональної діяльності.

Ця теорія пояснює стратегію західних ТНК в країнах перехідної економіки. На її підставі очевидним і найбільш привабливим фактором для іноземних інвестицій є низька вартість робочої сили в країнах прикладення капіталу.

Основним поняттям даної теорії є «цикл життя продукції». Класифікація товарів за цією ознакою дозволяє виокремити три групи: нові товари, зрілі і стандартизовані.

У кожний момент часу в економічному просторі можна виділити райони, які спеціалізуються на створенні нових видів продукції та райони, які орієнтуються на виробництво стандартизованих товарів.

Відповідно до даної теорії економічний розвиток полягає в бесперервному процесі створення нових видів продукції.

Антициклічна політика - це дії уряду по регулюванню фінансових потоків, грошового обігу з метою наблизити обсяг валового національного продукту країни до його можливого в даних умовах, потенційного рівня і з метою утримати при цьому в припустимих межах інфляцію, забезпечити високий рівень зайнятості. Антициклічна політика - найбільш типова форма прояву фіскальної політики, що відповідає більш-менш стійкому стану економіки. Вона покликана, з одного боку, запобігти перехід у хиткий кризовий стан, для чого треба утримувати економічні параметри у визначених межах, і з іншого боку,


Дата добавления: 2015-11-14; просмотров: 62 | Нарушение авторских прав


<== предыдущая страница | следующая страница ==>
Банківська інфраструктура| Риси олігополістичних ринків

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.068 сек.)