Зміна погляду на кримінальне судочинство

Протягом останніх років в Україні все більше уваги приділяється питанню захисту прав людини, зокрема, їх дотриманню у кримінальному процесі. І вже є певні результати. Однак переважно увага сфокусована на проблемах відміни смертної кари, пом’якшення покарань та безпідставного позбавлення волі. Поряд з цим постійно ставиться питання щодо реформування тюрем, оскільки вони не виправдовують висунутих перед ними завдань, зокрема перевиховання злочинців та запобігання злочинності. Статистика свідчить: вжиті заходи щодо гуманізації покарань ніяк не впливають на зниження рівня злочинності у країні. Можливо, це пов’язано з тим, що підходи до самого злочину та становищу злочинця у суспільстві до сих пір у нас залишаються незмінними: злочинець вчинив злочин і його слід покарати. А, можливо, випливає з того, що судочинство не справляється з виконанням основного свого завдання – охорони прав та законних інтересів громадян, приділяючи всю увагу не усвідомленню злочинцем наслідків скоєного ним та виправленню вчиненого зла, а тільки покаранню останнього.

У середині 70-х рр. на світову правову думку дуже вплинула стаття норвезького кримінолога Нільса Крісті “Конфлікти як власність”. У цій статті, аналізуючи західну модель правосуддя, відомий кримінолог доходить до висновку, що держава “вкрала” у людей можливість самим вирішувати свої конфлікти. Головними фігурами судочинства стали не жертва і правопорушник, а держава і правопорушник. Конфлікти стали власністю юристів [1]. Це ж підкреслює також організаційна структура судів, спрямована виключно на змагальність сторін, а не на співпрацю. Звичайно, змагальність кримінального процесу є надзвичайно важливим принципом судочинства для встановлення обвинувачення, особливо щодо серійних вбивств, тероризму та організованої злочинності. Однак дуже часто у справах про злочини проти здоров’я, честі й гідності особи чи проти власності змагальність виключає можливість подальшої нормалізації відносин між сторонами. І в цій ситуації більше за все програє жертва. Вона не тільки страждає, несе матеріальні витрати або зазнає фізичного болю, а й втрачає право на участь у справі щодо неї.

В центрі уваги - держава, а не жертва. Злочином визнається суспільно-небезпечне діяння, яке посягає на правопорядок у державі, а не спричинення шкоди конкретним людям і відносинам. Це держава бере на себе відповідальність розслідувати справу та покарати правопорушника, це вона одержує можливість спілкуватися з правопорушником. Але ні він, ні держава не зацікавлені у продовженні даної розмови. Нарешті, це на користь державі відпрацьовує злочинець у разі призначення покарання: будь-то виправні роботи чи тюремне ув’язнення. Як писав американський кримінолог Говард Зер: “Процес відправлення правосуддя не ставить своїм завданням примирення жертви і злочинця, оскільки їх відносини не розглядаються як істотна проблема” [2].

Саме Говарда Зера прийнято вважати батьком відновних підходів у кримінальному судочинстві та головним ідеологом відновного правосуддя. Він розглядає злочин як спричинення шкоди, котру треба відшкодувати. Заподіяння шкоди можна розглядати в чотирьох аспектах: її спричинено жертві, міжособистісним стосункам, злочинцю та громаді. Відновний підхід вбачає жертву не в державі, а саме в потерпілих людях. Злочином є насилля над особою і міжособистісними відносинами [2, 215].

Офіційне правосуддя ставить на правопорушнику тавро злочинця, що ускладнює його подальшу інтеграцію у суспільство. Місця позбавлення волі суттєво поглиблюють відстань між правопорушниками та законослухняним суспільством. Об’єднуючи велику кількість порушників закону, вони сприяють відтворенню кримінальної субкультури, закріплюючи орієнтацію людей на кримінальні авторитети як взірці поведінки та силовий спосіб вирішення конфліктів, як звичайний стиль життя. В межах існуючого кримінального процесу від правопорушників майже неможливо добитися відповідальної поведінки. разі призначення покарання злочинець почуває себе жертвою обставин і судочинства, ніж відповідальною особою за наслідки злочину для конкретних людей та необхідність щось для цього вчинити.

Взяття відповідальності означає усвідомлення наслідків вчиненого діяння, відшкодування шкоди, а також визначення такої стратегії свого майбутнього, яка б виключала кримінальні способи вирішення проблем. Причинами багатьох злочинів є відсутність взаєморозуміння, черствість та невміння співпереживати, особиста необлаштованість та нездатність позбавитись самому тих чи інших залежностей. Конструктивне обговорення проблем правопорушника та допомога у їх вирішення найближчого соціального оточення створюють умови для нормального повернення людини в суспільство [3].

Термін “відновне правосуддя” походить від англійського словосполучення “restorative justice”. Однак за ним не приховується якийсь конкретний метод чи техніка. Це, швидше підходи до питань злочину і покарання. Як визначив Тоні Маршалл:”Відновне правосуддя – це процес, за допомогою якого сторони, втягнуті у злочин, спільно вирішують як поводитись з його наслідками і які висновки зробити на майбутнє [4].

Існує декілька моделей відновного правосуддя. Однією з них є, так звані, сімейні конференції. Вони беруть свій початок у традиціях корінного населення Нової Зеландії – маорі. Західна модель правосуддя для маорі була варварством і себе не виправдовувала. Вони стверджували, що західна система націлена на покарання, а не на вирішення самої проблеми. На погляд маорі, остаточне рішення нав’язувалось державою, а не приймалось в результаті переговорів. Ні сім’я, ні громада не брали участі у процесі. В наслідок дискусій у 1989 році урядом Нової Зеландії прийнято закон “Про дітей, молодь та їх сім’ї”. На його підставі порушені кримінальні справи щодо неповнолітніх передаються поліцією для вирішення на сімейній конференції. Замість слухань у суді, представник системи соціального забезпечення організовує зустріч правопорушника і жертви. У ній також беруть участь сім’ї сторін, далекі родичі (особливо у неповних та неблагополучних сім’ях), авторитетні у громаді люди. Крім цього, можуть запрошуватись і соціальні працівники, друзі, вчителі тощо. Під час зустрічі всі присутні мають право виявити свої почуття, дослідити факти та знайти вирішення проблеми, зокрема, відшкодувати шкоду. І що головне – рішення має бути одноголосним [2, 301].

Сімейні конференції збирають велику кількість людей. У колі родини відкривається повноцінна можливість полегшити вчинене зло. Важко зустрітися правопорушнику з жертвою, але ще важче подивитися в очі своїм батькам. Оскільки правопорушник є членом сім’ї, Конференція надає можливість здійснити його підтримку. В процесі обговорень сім’я розробляє узгоджену стратегію подальших дій, злочинця заохочує взяти на себе відповідальність та, по можливості виправити вчинене зло і при цьому дають йому відчути підтримку.

У Новій Зеландії Сімейні конференції функціонують настільки успішно, що близько 80% кримінальних справ закриваються за їх наслідками. Успіх “Сімейних Конференцій” був настільки вражаючим, що нині вони проводяться в Австралії, Великобританії, Нідерландах, Швеції і Бельгії.

Іншою подібною до сімейної конференції моделлю є коло правосуддя, яке застосовується індійцями Канади та півночі США. Подібно до сімейної конференції модель кола правосуддя дозволяє включити у західну правову систему деякі традиційні способи вирішення конфліктів. Тут рішення також приймається в наслідок обговорень і лише при досягненні консенсусу. Однак на відміну від сімейних конференцій коло учасників значно ширше.

Третьою моделлю (формою) відновного правосуддя є програми примирення жертви і правопорушника. Як основний елемент технології примирення у таких програмах є посередництво (медіація, від англ. мediation – посередництво). Діяльність вказаних програм заключається в організації зустрічей жертви і правопорушника по справах, які передаються із слідчих та судових органів у разі, якщо злочинець визнав факт вчинення ним злочину.

Підготовка і проведення зустрічі покладається на спеціального посередника (медіатора). Вони є ведучими цих зустрічей і представляють нейтральну сторону. Посередники - не судді і не арбітри. Вони не мають права нав’язувати сторонам своє бачення проблеми чи варіант рішення. Головна мета посередників - допомогти сторонам дійти взаєморозуміння. Обом сторонам пропонується викласти свою версію події й те, як злочин далі вплинув на їх життя. Кожна із сторін має можливість задавати питання. Далі вони разом вирішують, що слід зробити за наслідками злочину. В разі згоди підписують угоду, яка часто є рішенням про матеріальну компенсацію шкоди. Однак це не єдина можливість. Іноді злочинці погоджуються відпрацювати на потерпілого, а деколи потерпілі просять, щоб злочинці відпрацювали на користь громади.

На думку Говарда Зера, такі зустрічі можуть стати визначною подією в житті обох сторін. Жертва має право ставити усі хвилюючі питання, вона може виказати свої почуття та дати зрозуміти злочинцю, що вони пережили внаслідок злочину, як це змінило їх життя. Крім цього, жертва має можливість зрозуміти: що значить злочин для того, хто його вчинив. Оскільки жертва зустрічається безпосередньо, її пануючі стереотипи переглядаються, а страх зменшується. У потерпілого з’являється можливість не тільки одержати компенсацію, але й безпосередньо взяти участь у рішенні щодо її характеру. Таким чином, програма примирення жертви і правопорушника створює умови для виявлення почуттів, обміну інформацією та відшкодування збитків, повертаючи при цьому жертвам злочину почуття впевненості і відчуття контролю над ситуацією. Одночасно злочинці мають можливість побачити в жертвах реальних людей. Вони дізнаються про наслідки свого злочину з перших рук, що призводить до нового погляду на попередні стереотипи і спроби самовиправдання. Таким чином, злочинцям надається шанс конкретними діями поновити справедливість, а також, якщо будуть до цього готові, виказати розкаяння і просити вибачення [2, 188].

Програми примирення жертви і правопорушника з’явилися в кінці 70-х рр. у США та на початку 80-х рр. в Європі. Першою з європейських країн, яка ініціювала таку програму, стала Великобританія під впливом прикладу США та Канади. Одночасно вказані програми почали автономно діяти в скандинавських країнах, на які істотно вплинули ідеї Нільса Крісті. На даний час програми примирення успішно діють в Норвегії, Фінляндії, Великобританії, Австрії, Німеччині, Франції та закріплені на рівні національного законодавства. У інших країнах Європи здійснені перші кроки у вигляді пілотних проектів. Тут можна назвати Данію, Швецію, Нідерланди, Ірландію, Іспанію та Італію. Протягом останніх років активізувався рух за впровадження програм примирення в Східній Європі і особливої уваги заслуговує досвід Польщі. Там після завершення експериментального періоду програми примирення (медіації) міцно закріпилися, були впроваджені та були прийняті на рівні національного законодавства. Серед країн колишнього СРСР лідером є Росія, де програми примирення діють протягом кількох років у 10 містах, зокрема у Москві, Пермі, Тюмені, Іркутську тощо.

Рух за відновне правосуддя давно перейшов державні кордони та знайшов своє закріплення в наднаціональному законодавстві. Зокрема, 15 березня 2001 року Рада Європейського Союзу прийняла Рамкове рішення “Про становише жертв у кримінальному судочинстві”. На його підставі всі країни Європейського Союзу зобов’язані поширювати посередництво в кримінальних справах та забезпечувати прийняття до розгляду будь-якої угоди між жертвою та правопорушником, досягнутої в процесі посередництва. Причому до 22 березня 2006 року всі країни ЄС в обов’язковому порядку повинні прийняти закони, які б забезпечували проведення посередництва в кримінальних справах [5].

На жаль, Україна відстає від своїх сусідів щодо використання відновних підходів у кримінальному судочинстві, незважаючи на достатню законодавчу базу для початку впровадження програм примирення. Першу пілотну програму запущено тільки на початку 2003 року у Києві. На думку українських вчених професора Трубнікова В.М та доцента Денісової Т.А., такі програми обов’язково повинні використовуватись у кримінальному правосудді, зокрема у розгляді справ неповнолітніх [6]. Отже будемо сподіватись, що далекоглядність наших юристів надасть можливість відновному правосуддю закріпитись в українському судочинстві.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Christie N., Conflicts as property, British Journal of Criminology, 1977.- #13- Ст. 1-15

2. Зер.Х.- Восстановительное правосудие: новый взгляд на преступление и наказание. – М.: Центр “Судебно-правовая реформа”, 1998.- Ст. 98

3. Рустем Максудов, Михаил Флямер, Людмила Карнозова. -
Цели и смысл движения за восстановительное правосудие.- http://www.sprc.ru/vosst.1st.phtml

4. Иво Айртсен. Деятельность в области восстановительного правосудия в Европе// Вестник восстановительной юстиции. – Вып.3, М., 2000.- Ст. 6

5. Основополагающее решение Совета Европейского Союза от 15 марта 2001 года “Про положение жертв преступлений в уголовном судопроизводстве // Вестник восстановительной юстиции. – Вып. 4.- М., 2002, Ст. 72-77

6. Денисова Т.А., Трубников В.М.- Восстановительное правосудие в отношении ннесовершеннолетних: каким оно должно быть? // Материалы семинара “Перспективы развития идей восстановительного правосудия на Украине и опыт продвижения и организации программ восстановительного правосудия в России”.- Запорожье, 2003.- Ст. 1-10

Дата добавления: 2015-11-14