Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АрхитектураБиологияГеографияДругоеИностранные языки
ИнформатикаИсторияКультураЛитератураМатематика
МедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогика
ПолитикаПравоПрограммированиеПсихологияРелигия
СоциологияСпортСтроительствоФизикаФилософия
ФинансыХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника

Інавгурація



 

Цього довгожданого дня ми з Михайлом стояли посеред Майдану – святкові, мов у Храмі, грілися в тисняві, ніби в космацькій церкві на престольний празник; свіжий мороз студив нам непокриті голови, небом блукали і ткалися в білу пелену кружала хмар, які віщували снігопад.

Кількасоттисячна громада, яка досі протягом довгих холодних тижнів випрошувала в Бога добру погоду, в крайній втомі наготувалася прийняти від небес останнє випробування й достояти на утоптаній площі, хоч би випало по коліна снігу; людська терпеливість, зрештою, вичерпувалася, й за те терпіння отримав зморений народ щедру винагороду: на великому екрані біля подіуму висвітлилася постать першого українського Президента: він стояв урочистий і натхненний за трибуною в залі Верховної Ради і, поклавши праву руку на Пересопницьке Євангеліє, виголошував присягу на вірність Українській Державі.

Я дивився на його вродливе обличчя, побите ряботиною, вичавленою з організму смертельною отрутою, і гнів та біль, змішаний зі злою радістю, переповнював мою душу: закінчився нарешті наш фатальний мартиролог – вийшов цілим з поля зрад, потаємних убивств, заздрощів і ненависті державний муж – і в цьому моя радість, а мої біль і гнів – то його мука, його скороблене обличчя. А може, думав я, вся Україна відбилася нині в образі Президента – вродливого і нездоланого!

І перемогла гнів і біль у моїй душі велична ейфорія, породжена інавгурацією Президента, якому український народ у муках, стужі й невигодах віддарував найвищий посаг. На моєму обличчі не згасала світла радість; певне, вона не гармоніювала із ще непомітною в людях тривогою про завтрашній день, яка вже проростала в цю святкову мить десь там, глибоко, у закамарках душ, бо нинішній день – то свято, а завтра почнуться будні; ту тривогу, видно, відчув Михайло, й вона теж проросла в його серці, – він узяв мене за лікоть, міцно стиснув і проказав:

«Прийди до себе, брате: надмірне захоплення шкодить перемозі не менше, ніж панічний страх. Не втрачай настороженості у щасливу хвилину: якби ми п'ятнадцять років тому менше розчулювалися від вигляду національних прапорів, а більше думали про ще не здоланих ворогів, то, може, не стояли б вони нині під нашими знаменами в Маріїнському парку: ми ще тоді зуміли б побачити їхній хижий оскал».

«Ти узгіднюєшся зараз із занепадницькими постулатами свого сина», – роздратовано відказав я, бо недоречними й шкідливими здалися мені в цю мить Михайлові роздуми.

Я категорично відкидав будь-які сумніви щодо нашої перемоги, та саме в цю хвилину побачив, як із Маріїнського парку прошкувала на Майдан колона Хама під синьо-жовтими прапорами й розчинялася серед багатотисячної святкової людності. І сумніви Невірного Томи прокралися тоді й до мого серця: а може, мав рацію Михайлів блудний син, може, нинішня майданна єдність – то ілюзія, а завтра знову спалахне ворожнеча серед Великого Майдану, що прослалася на безмежних обширах від Сяну аж до Дону…

«Але що, як не знамена, об'єднає нас? Невже футбол, як сказав твій син?» – спитав я жорстко, проте жоден м'яз не здригнувся на Михайловому обличчі.

«Не відкидаймо ні футболу, ані пива, – відказав він. – Кожна дрібниця має працювати на нас. Ти краще поглянь: урочиста хвилина минула, Президент склав присягу, прибув на Майдан і виходить на сцену. Чуєш, як він палко промовляє, його душа, як і твоя, сповнена ейфорією, він навіть не помічає, як вчорашні вороги і страстотерпці влади тусуються біля нього. Он уже став біля Президента обмотаний довкола шиї помаранчевим шаликом, відбираючи і цей колір у нас, найтяжчий його ворог – вчорашній прем'єр, а може, то він підсипав йому отруту в їжу? І, можливо, завтра він уб'є Президента… А он з другого боку протискається, щоб стати біля самого, лакуза-поет, який пересидів у норі під час негоди й, побачивши у щасливу для себе мить, де перевага, виповз із новим подарунком для Президента. Дивись, уже став поруч з ним, підтримує його за лікоть і, осмілівши, чекає вже на дар від Президента – о, такий приятель уві сні не міг би приснитися Гарантові!»

Я все те бачив, зрештою, сам розумів, що Україна дуже велика: з різних неволь увійшла вона в смугу свободи, несучи на собі й різну невольничу печать, сліди якої ще довго будуть відбиватися на її тілі й просвічуватимуться назовні, мов стара фреска крізь новітній тиньк…

Та я не хотів нині про це думати; народне море гойдалося, немов під час прибою; Президент закінчив промову, а тоді в небо злетіли помаранчеві кульки, тисячі кульок, їх було стільки, скільки людей на Майдані, вони заслонили посіріле від зимової ваготи небо, й небесна баня стала помаранчевою, такою, як наші душі, й був то колір радості, знак перемоги. Однак ті кульки маліли, маліли, і врешті крізь помаранчеву інкрустацію пробилася сіризна неба, й на землю почав спадати білий пил, який припорошував і охолоджував наші душі…

Коли ми повернулися до нашого намету, мій приятель якусь хвилину мовчав і водив поглядом по Майдану, з якого почали розпливатися людські потоки, вони проникали в русла міських вулиць, а Михайло все ще вишукував когось очима, і я знав, кого.

Та Ігоря на Майдані не було. Михайло мовчки почав розбирати намет, я допомагав йому. І коли Майдан уже чисто опустів, я побачив, як просвітліло Михайлове обличчя: по засніженій площі ходило двоє молодих людей з поліетиленовими торбинками в руках. Я впізнав їх: то були Оля Безрідна і її наречений Юрко Непийвода. Вони визбирували з Майдану сміття.

 

 


Дата добавления: 2015-07-11; просмотров: 51 | Нарушение авторских прав






mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.006 сек.)