Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АрхитектураБиологияГеографияДругоеИностранные языки
ИнформатикаИсторияКультураЛитератураМатематика
МедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогика
ПолитикаПравоПрограммированиеПсихологияРелигия
СоциологияСпортСтроительствоФизикаФилософия
ФинансыХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника

Кетлін IV

Едард I | Кетлін II | Бран II | Тиріон I | Джон II | Едард II | Тиріон II | Кетлін III | Санса I | Едард III |


Читайте также:
  1. Кетлін I
  2. Кетлін II
  3. Кетлін III
  4. Кетлін IX
  5. Кетлін V
  6. Кетлін VI

— Ми прибудемо до Король-Берега десь за годину.

Кетлін відвернулася від поручня і вичавила з себе посмішку.

— Ваші веслярі чудово нас доправили, капітане. Кожен з них отримає на знак моєї подяки срібного оленя.

Капітан Морео Турнітіс подякував легким уклоном.

— Ви занадто щедрі, пані Старк. Честь везти вашу вельможність — ось достатня для них нагорода.

— Все ж гадаю, від срібла вони не відмовляться.

Морео посміхнувся.

— Воля ваша.

Капітан говорив посполитою мовою зовсім вільно, лише з легким присмаком тирошійської говірки. Вузьким морем він, за його словами, ходив тридцять років — спершу веслував, тоді стернував, і нарешті, капітанив на власних купецьких галерах. «Штормова танцюристка» була його четвертою, на разі найшвидшою, галерою на дві щогли та шістдесят весел.

То був, поза сумнівом, найшвидший з кораблів, які стояли на якорі у Білій Гавані, коли туди відчайдушним чвалом уздовж річки дісталися Кетлін та пан Родрік Касель. Тирошійці завжди славилися здирництвом, і пан Родрік вважав за краще найняти рибальського байдака з Трьох Сестер. Але Кетлін наполягла на галері — і як виявилося, недарма. Вітри не сприяли більшій частині подорожі; без весел галери вони б ще й досі тяглися десь коло Пальців. Натомість перед ними вже лежав Король-Берег і кінець шляху.

«Зовсім близько», подумала вона. Під полотняними пов’язками пальці усе ще скніли там, де в них уп’явся кинджал. Кетлін відчувала біль як свою кару, постійне нагадування про гріхи. Останні два пальці на лівій руці не згиналися, а решті вже ніколи не бути такими спритними, як колись. Але ціна, сплачена за Бранове життя, загалом виявилася невеликою.

Саме цієї миті на палубі з’явився пан Родрік.

— О мій добрий друже, — звернувся до нього Морео крізь свою розгалужену надвоє зелену бороду. Тирошійці полюбляли яскраві кольори усюди, навіть у вусах та бороді. — Як радісно бачити, що вам трохи покращало.

— Так, — погодився пан Родрік, — вже ось два дні як не прагнув здохнути.

Він вклонився Кетлін:

— Вітаю, ласкава пані.

Та він і дійсно виглядав краще. Трохи схуд після відбуття з Білої Гавані, але зараз став майже схожий на себе. Сильні вітри на Кусні та суворість вузького моря не пішли на користь його здоров’ю, а несподіваний шторм біля Дракон-Каменя трохи не викинув лицаря за борт, але він втримався за якусь мотузку, поки троє людей з команди Морео не врятували його і не відтягли під палубу.

— Капітан саме казав, що наша подорож майже скінчилася, — мовила Кетлін.

Пан Родрік спромігся на криву усмішку:

— Ой леле, невже так скоро?

Його геть змінила відсутність рясного білого волосся на щоках: він якось зіщулився, посумирнішав та постарішав років на десять. Але віддатися посеред затоки Кусень до рук моряка з бритвою виявилося необхідним, бо за три відчайдушні перегини через поручень назустріч вируючому вітрові пан Родрік безнадійно загидив свої розкішні баки.

— Не смію заважати в обговоренні справ, — мовив капітан Морео, вклонився і пішов собі.

Галера мчала водами, справно й узгоджено змахуючи веслами, немов бабка крилами. Пан Родрік перегнувся через поручні й обвів очима берег.

— Не вийшло з мене хороброго захисника, пані.

Кетлін заспокійливо торкнулася його руки.

— Ми дісталися місця, пане Родріку, і з нами нічого не сталося. Все інше — то пусте.

Вона помацала неоковирними пальцями в себе під накидкою. Кинджал висів при боці. Поступово в неї виробилася звичка мацати його час від часу, набираючись упевненості.

— Тепер треба знайти королівського майстра-мечника і молитися, щоб ми могли йому довіритися.

— Пан Арон Сантагар — доволі марнославний, але чесний лицар. — Пан Родрік підніс руку до обличчя, щоб пригладити баки, і ще раз згадав, що їх там уже немає. Обличчя його виказувало збентеження.

— Він, може, й упізнає клинок, так… але, пані, ми ризикуватимемо кожної миті, щойно ступимо на берег. До того ж при дворі є люди, які знають вас в обличчя.

Кетлін зібгала губи.

— Мізинець, — пробурмотіла вона. Перед нею стояло його обличчя, зовсім хлопчаче, хоча той хлопчик давно виріс. Його батько помер кілька років тому, і він тепер називався князем Баелішем, але кликали його все одно Мізинцем. Саме її брат Едмур приліпив до нього те прізвисько, ще у Водоплині багато років тому: по-перше, вбогі маєтності Мізинцевої родини знаходилися на найменшому з півостровів-Пальців, а по-друге, Петир був замалий зростом і занадто тендітний для свого віку.

Пан Родрік прокашлявся.

— Пан Баеліш колись, е-е-е…

Він спантеличено намагався відшукати належне, достатньо чемне слово. Та Кетлін не мала часу жеманитися.

— Він був вихованцем мого батька. Ми разом виросли у Водоплині. Я вважала його своїм братом, а його почуття до мене виявилися… сильнішими за братерські. Коли оголосили про мої заручини з Брандоном Старком, Петир викликав його на двобій за мою руку. То було божевілля. Брандон мав двадцять років віку, Петир — заледве п’ятнадцять. Мені довелося благати Брандона залишити Петирові життя, і він залишив, але на доданок до життя — ще й шрам. Після того батько відіслали Петира геть, і більше ми не бачилися.

Вона підняла обличчя назустріч бризкам, наче свіжий вітер міг здмухнути зайві спогади.

— Він написав мені до Водоплину після смерті Брандона, та я спалила листа, не читаючи. Тоді я вже знала, що Нед одружиться зі мною у місце брата.

Пан Родрік знову потягнувся до своїх зголених баків.

— Зараз Мізинець сидить у малій раді короля.

— Я знала, що він злетить високо, — мовила Кетлін. — Він завжди був хитромудрий, навіть хлопчиною, та хитрість і мудрість — то-таки не одне й те саме. Цікаво, як він змінився за ці роки.

Високо над головою дозорці щось проспівали зі щогол. Капітан Морео пробіг палубою, роздаючи накази, і навколо них на «Штормовій танцівниці» вибухнуло гарячкове завзяття, спричинене видом Король-Берега з його трьома високими пагорбами.

Кетлін знала, що триста років тому ці вершини були вкриті лісом, а на північному березі Чорноводної, там, де глибока і бистра річка стікала у море, жила якась жменя рибальського люду. Тоді Аегон Завойовник приплив з Дракон-Каменя і висадив військо саме на цьому березі, а на найвищому пагорбі з трьох спорудив собі першу паланку з дерева та землі.

Тепер місто вкривало берег, скільки Кетлін могла бачити: одне на одне громадилися кам’яні садиби, комори, склади, гостині двори та корчми, шинки та бурдеї, сади та цвинтарі. Гамір рибного базару було чутно навіть звідси. Між будинками виднілися широкі проїзди, обсаджені деревами, звивисті вулиці, провулки такі вузькі, що двоє людей заледве б у них розійшлися. Пагорб Візеньї вінчав Великий Септ Баелора при сімох кришталевих баштах. На іншому кінці міста, на пагорбі Раеніс, стояли зчорнілі стіни Драконосхрону, чия велетенська баня лежала у руїнах, а спижева брама була зачинена вже зі століття. Між ними бігла пряма, як стріла, Сестринська вулиця. Вдалині виднілися і стіни міста, високі та міцні.

Уздовж води тягнулася добра сотня причалів. Уся гавань була забита кораблями. Підходили та відвалювали морські рибальскі дуби та річкові байдаки, туди-сюди між берегами Чорноводної сновигали перевізники, купецькі галери вивантажували крам з Браавосу, Пентосу та Лису. Кетлін побачила розкішно прикрашену прогулянкову барку королеви, припнуту коло товстопузого, чорного від смоли китобоя з Порту Ібен. Вище річкою у докових клітках стояв десяток вузьких бойових кораблів зі згорнутими вітрилами та хижими залізними таранами, що визирали над водою.

А над усім цим з високого Аегонового пагорба нависав Червоний Дитинець: сім величезних круглих башт, увінчаних залізними зубцями, похмуре громаддя передбрамної башти-стрільниці, бані палат, накритні мости, казарми, підземелля, комори, товстезні зовнішні мури, поцятковані стрілецькими гніздами, і усе це вибудуване зі світло-червоного каменю. Наказав збудувати дитинця ще Аегон Завойовник, та закінчив тільки його син, Маегор Лютий. Після того він зітнув голови усім каменярам, теслям… геть усім, хто мурував замок. Тільки кров дракона мала знати надалі усі таємниці твердині Драконовладців. Така була воля короля.

Але зараз над мурами майоріли золоті, а не чорні прапори, і там, де колись дихав вогнем триголовий дракон, нині танцював увінчаний короною олень дому Баратеон.

Корабель-лебідь з Літніх островів якраз виходив з порту, розпустивши по вітру велетенські білі вітрила на високих щоглах. «Штормова танцівниця» пройшла повз нього, йдучи прямим курсом до берега.

— Ласкава пані, — мовив пан Родрік, — лежачи у ліжку, я думав про те, як нам краще діяти. Вам не треба ходити до замку. Я піду замість вас і приведу пана Арона до якогось безпечного місця.

Вона уважно роздивилася старого лицаря, поки галера підходила до молу. Морео вигукував накази валірійським суржиком Вільних Міст.

— Ви ризикуватимете не менше за мене.

Пан Родрік посміхнувся.

— Оце вже ні. Я подивився на своє обличчя у воді й заледве сам себе упізнав. Остання людина, яка бачила мене без рясної порості на обличчі, була моя мати, а вона сорок років як померла. Гадаю, пані, що для мене ніякої загрози немає.

Морео проревів наказ. Шістдесят весел піднялися з води, як одне, а тоді почали табанити. Галера вповільнилася. Ще один наказ, і весла сховалися у короб. Коли корабель бумкнув об причал, тирошійці вискочили, щоб пришвартувати його. Вибіг Морео, посміхаючись аж на кутні:

— Ось і Король-Берег, ласкава пані, як наказували. І ніколи ще море не знало такого швидкого та безпечного переходу. Чи не треба віднести ваші речі до замку?

— Ми не поїдемо до замку. Чи не змогли б ви порадити якогось заїзда недалеко від річки, де досить чисто і зручно?

Тирошієць посмикав свою роздвоєну зелену бороду.

— Таки-так. Я знаю кілька закладів, де вам буде зручно. Але спершу, пробачте мою зухвалість, залагодимо справу про другу половину платні. Не рахуючи того срібла, яке ви з вашої ласки обіцяли на доданок. Шістдесят оленів, якщо не помиляюся.

— Вони для веслярів, — нагадала Кетлін.

— Ніяк інакше, — запевнив Морео. — Проте доцільно віддати гроші мені на зберігання, доки ми не повернемося до Тирошу. Заради їхніх дружин та дітей. Якщо віддати їм срібло тут, моя пані, вони програють його у кості або ж віддадуть за нічні задоволення.

— Не найгірший спосіб витратити гроші, — встряг у розмову пан Родрік. — Зима насувається.

— Люди мають самі вирішувати за себе, — мовила Кетлін. — Вони заробили це срібло. Як вони його витратять — то не мій клопіт.

— Воля ваша, пані, — вклонився з усмішкою Морео.

Для певності Кетлін виплатила гроші веслярам сама, по оленю кожному, а ще кілька мідяків тим двом, які віднесли їхні скрині до запропонованого Морео заїзду на середині пагорба Візеньї. То була стара корчма у Вугровому провулку, яка розповзлася прибудовами на всі боки. Хазяйнувала у корчмі похмура неоковирна шкиринда. Вона підозріло побігала по них оком і вкусила запропоновану монету, щоб її не надурили. Проте кімнати були великі, мали багато повітря і світла, до того ж Морео присягався, що смачнішої рибної юшки, ніж у неї, не варять ніде у Семицарстві. А найкраще було те, що іменами постояльців корчмарка не цікавилася взагалі.

— Краще б вам не ходити до загальної зали, — мовив пан Родрік, коли вони поселилися. — У такому місці ніхто не знає напевне, що за очі на тебе витріщаються.

На собі лицар мав кольчугу, кинджала та меча, які ховав під темним кобеняком.

— Я повернуся до темряви разом з паном Ароном, — обіцяв він. — А ви, пані, тим часом відпочиньте.

Кетлін і справді дуже стомилася. Подорож була довгою і виснажливою, та й роки її були вже не ті. Її вікна відкривалися на провулок та дахи, а за ними було видно Чорноводну. Вона дивилася, як іде геть пан Родрік, швидко крокуючи людними вулицями. Коли він зник серед натовпу, вона вирішила нарешті послухати його поради. Постіль було набито соломою, а не пір’ям, та вона не зважала і швидко заснула.

Прокинулася вона від грюкання у двері.

Кетлін різко сіла на ліжку. За вікном дахи Король-Берега червоніли від сонця, що сідало. Вона спала довше, ніж бажала. У двері знову загупав кулак, і чийсь голос завимагав:

— Відкрийте, ім’ям короля!

— Одну мить, — відповіла вона, тоді загорнулася у накидку і схопила кинджал зі столика при ліжку, а вже потім відсунула засув на важких дерев’яних дверях.

Чоловіки, які проштовхалися до кімнати, мали на собі чорні кольчуги та золоті киреї міської варти. Їхній начальник усміхнувся, побачивши кинджал, і мовив:

— Нема потреби, мосьпані. Ми лише супроводимо вас до замку.

— За чиїм наказом? — запитала вона.

Він показав їй стрічку, і в Кетлін перехопило подих. На печатці сірого воску був зображений пересмішник.

— Петир, — вимовила вона. Так скоро. Мабуть, щось сталося з паном Родріком. Вона подивилася на начальника сторожі.

— Ви знаєте, хто я?

— Ні, мосьпані, — відповів той. — Пан Мізинець звеліли тільки доправити вас до нього, поводитися чемно.

Кетлін кивнула.

— Тоді почекайте за дверима, поки я вдягнуся.

Вона помила руки у балійці та перев’язала їх чистим полотном. Неслухняними, дерев’яними пальцями якось спромоглася ушнурувати сукню і застібнути на шиї непоказну буру накидку. Як Мізинець міг дізнатися, що вона тут? Пан Родрік йому б нізащо не сказав. Старий був упертий і вірний попри все на світі. Чи не спізнилися вони? Може, Ланістери встигли до Король-Берега раніше за них? Ні, якби так, то до столиці приїхав би й Нед, а він напевне прийшов би до неї сам. Тоді як?..

Раптом вона подумала: «Морео». Тирошієць знав, хто вони такі і де поселилися, лихо б його вхопило. Може, хоч не задешево продав, матиме зиск.

Їй підвели коня. Поки вона їхала, оточена золотокирейниками, на вулицях запалювали ліхтарі, й Кетлін мовби відчувала на собі очі міста. Коли вони дісталися Червоного Дитинця, грати були опущені, а величезна брама зачинена на ніч, проте вікна замку миготіли численними вогнями. Стражники залишили коней за стінами і провели її через вузьку потерну, а далі нескінченними сходами до башти.

Він сидів сам-один у кімнаті за важким дерев’яним столом і писав при світлі олійниці. Коли її провели досередини, він відклав перо і подивився на неї.

— Кет, — мовив він тихо і спокійно.

— Чому мене привели сюди таким чином? — вимогливо запитала вона.

Він підвівся і коротким помахом руки відіслав сторожу.

— Залиште нас.

Сторожа вийшла геть.

— Сподіваюся, з тобою поводилися як належить, — почав він, коли вони зникли. — Я віддав чіткий наказ.

Тоді він помітив перев’язки.

— Твої руки…

Кетлін не відповіла на незакінчене питання.

— Я не звикла, щоб мене викликали, мов служницю, — мовила вона крижаним голосом. — Здається, хлопчиком ви пам’ятали шляхетні звичаї.

— Я розгнівав вас, моя пані. Та це не входило у мої наміри. — Він виглядав винуватим. Від цього до Кетлін повернулися спогади. Він був бешкетним хлопчиськом, але потім завжди виглядав винуватим — такий вже мав хист. Роки не дуже змінили його. Петир був невеличким хлопчиною і виріс у невеличкого чоловічка — на вершок-другий нижчого за Кетлін, швидкого та тендітного, з гострими рисами обличчя і глузливими сіро-зеленими очима, які вона добре пам’ятала. Зараз він мав маленьку гостру борідку і сиві нитки у темному волоссі, хоча ще й за тридцять не перевалив. Сивина пасувала до срібного пересмішника, яким він застібав делію. Навіть малою дитиною він дуже полюбляв срібло.

— Звідки ви знали, що я приїхала до міста? — запитала вона.

— Наш пан Варис знає усе, — відповів з усмішкою Петир. — Він скоро до нас приєднається, та спершу я хотів побачити тебе наодинці. Пройшло стільки часу, Кет. Скільки ж це років?

Кетлін пропустила мимо вух його панібратство. Зараз вона мала більш нагальні запитання.

— Тож мене знайшов Королівський Павук, так?

Мізинець скривився.

— Не раджу кликати його так у вічі. Він досить вередливий — мабуть, від того, що євнух. Коли в місті щось трапляється, Варис завжди знає, що і де. А інколи він знає ще до того, як усе сталося. Він усюди має шепотинників, яких називає своїми маленькими пташечками. Одна з його пташок почула про ваш приїзд. На щастя, Варис прийшов до мене.

— Чому саме до вас?

Він знизав плечима.

— Чому б ні? Я — коронний підскарбій, радник самого короля. Селмі та князь Ренлі поїхали на північ зустрічати короля, князь Станіс виїхав на Дракон-Камінь, тож залишилися тільки маестер Пицель та я. Вочевидь, з цих двох природньо було вибрати мене. Я ж-бо завжди був другом вашій сестрі Лізі, й Варис це знає.

— А чи знає пан Варис…

— Пан Варис знає усе… окрім того, навіщо ви приїхали.

Він підняв брову.

— То навіщо ж?

— Хіба дружині не дозволено сумувати за чоловіком, а матері — відвідати своїх доньок? Хто відмовить їй у цьому праві?

Мізинець засміявся.

— О, пані моя, ваша пісня гарна й нова, але ж не чекайте, що я їй повірю. Я вас знаю не так погано. Яке там, либонь, гасло дому Таллі?

В неї заскніло у горлі.

— Родина, обов’язок, честь, — проголосила вона сухо. Він справді знав її, як облуплену.

— Родина, обов’язок, честь, — повторив він за нею. — Все назване вимагає від вас присутності у Зимосічі, де наш Правиця вас покинув на господарстві. Але ж ні, пані, щось таки трапилось. Ваша несподівана подорож видає певну занепокоєність і бажання діяти негайно. Благаю, дозвольте мені допомогти вам. Давні добрі друзі мають без жодних вагань покладатися один на одного.

Раптом у двері тихенько постукали.

— Увійдіть! — гукнув Мізинець.

Чоловік, який ступив до дверей, був повнотілий, напахчений парфумами, напудрований і лисий, мов яйце. Він мав на собі шиту золотом камізелю, накинуту на вільне вбрання фіалкового шовку, а на ногах — гостроносі капці з м’якого оксамиту.

— Пані Старк, — мовив він, беручи її руку обома своїми, — яка радість бачити вас знову через стільки років. Його плоть була м’яка та волога, подих віддавав бузком. — О, ваші бідолашні руки. Ви обпеклися, люба пані? Ці пальці, такі тонкі та ніжні… Наш маестер Пицель робить чудові лікувальні масті, чи не послати по них для вас?

Кетлін обережно вийняла пальці з його рук.

— Красно дякую, шляхетний пане, та мій власний маестер Лювин вже подбав про мої рани.

Варис схилив голову набік.

— Мене так засмутила звістка про вашого сина. Ще ж зовсім дитя. Які жорстокі боги нами правлять!

— У цьому ми з вами сходимося, князю Варисе, — відповіла вона. Його титул, щоправда, був лише почесним іменуванням, яке личило членові малої ради; Варис не князював ані над чим, окрім павутиння, не правив ніким, окрім своїх шепотинників.

Євнух розвів м’якими руками.

— Сподіваюся, не тільки у цьому, моя люба пані. Я надзвичайно поважаю вашого чоловіка, нашого нового Правицю, і знаю, як ми обидва любимо короля Роберта.

— О так, — змушено вимовила вона. — Ніяк інакше.

— Жодного короля ще не любили так, як нашого Роберта, — докинув Мізинець, хитро всміхаючись. — Принаймні, так твердить пан Варис.

— Моя добра пані, — продовжив Варис із надзвичайно співчутливим обличчям, — у Вільних Містах є люди з видатним хистом до зцілення. Одне ваше слово, і я накажу розшукати такого цілителя для вашого Брана.

— Маестер Лювин робить для Брана все, що можливо, — відповіла вона. Про Брана вона говорити не бажала — тільки не тут, не з цими людьми. Мізинцеві вона довіряла не більше, ніж на краплю, а Варисові не довіряла зовсім. І своє горе не збиралася поділяти з жодним.

— Пан Баеліш каже, що я маю дякувати саме вам за те, що я тут.

Варис захихотів, наче мале дівчисько.

— О так, мушу схилити винувату голову і сподіватися на ваше пробачення, моя добра пані. — Він опустився на стільця і склав руки. — Чи ви з вашої ласки не покажете нам кинджал?

Кетлін Старк витріщилася на євнуха у мовчазному потрясінні. «Та він справді павук», подумала вона, «якийсь ворожбит, або й гірше». Він знає таке, чого ніхто не може знати, якщо тільки…

— Що ви зробили панові Родріку? — спалахнула вона.

Мізинець здавався збентеженим.

— Я почуваюся лицарем, який прибув до поля битви без списа. Про який ще кинджал йдеться? І хто це — пан Родрік?

— Пан Родрік Касель служить майстром-мечником у Зимосічі, — повідомив його Варис. — Запевняю вас, пані Старк, доброму лицареві нічого не заподіяно. Він заходив до нас наприкінці дня, відвідав пана Арона Сантагара у зброярні, де вони побалакали про певний кинджал. Приблизно о заході сонця вони залишили замок разом і попрямували до того жахливого блощичника, який ви обрали для ночівлі. Саме там вони досі й сидять, п’ють у загальній залі, чекають вашого повернення. Пан Родрік дуже схвильований вашою відсутністю.

— Як ви все це знаєте?

— Мені шепочуть маленькі пташки, — відповів, посміхаючись, Варис. — Я маю знати різні речі, люба пані, така вже в мене служба.

Він знизав плечима.

— То ви маєте кинджала з собою, чи не так?

Кетлін витягла зброю з-під накидки і жбурнула на стіл перед ним.

— Ось. Можливо, ваші маленькі пташки зможуть прошепотіти мені ім’я його власника.

Варис узяв кинджала з перебільшеною обачливістю і провів великим пальцем по краю. Виступила кров, євнух верескнув і впустив зброю на стіл.

— Обережно, — зазначила Кетлін, — він гострий.

— Ніщо так не тримає гостроту, як валірійський булат, — додав Мізинець, поки Варис смоктав порізаного пальця і дивився на Кетлін з мовчазним докором. Мізинець зважив ножа у руці, приноровлюючись до нього, підкинув у повітря, піймав другою рукою. — Як він чудово врівноважений. Ви хочете знайти хазяїна, чи правильно я зрозумів мету вашого приїзду? Тоді вам не потрібен пан Арон, моя пані. Слід було відразу піти до мене.

— А якби я пішла, — запитала Кетлін, — то що б я від вас почула?

— Почули б, що такий ніж є тільки один у всьому Король-Березі.

Він узяв кинджал великим та вказівним пальцями, змахнув над плечем і кинув через кімнату вправним рухом зап’ястка. Ніж глибоко увігнався у дубові двері й затремтів.

— Власне, він мій.

— Ваш? — Якесь безглуздя. Петира взагалі не було у Зимосічі.

— Або ж радше був мій раніше, до турніру на іменини принца Джофрі, — відповів той, проходячи кімнатою, щоб вийняти ножа з дверей. — Я, разом з половиною двору, поставив за пана Хайме у кінному двобої.

Зніяковіла посмішка Петира зробила його на вид зовсім юнаком.

— Коли ж Лорас Тирел зсадив супротивника з коня, багато хто з нас трохи збіднів. Сам пан Хайме втратив сотню золотих драконів, королева — смарагдову підвіску, а я — свого кинджала. Її милість отримали смарагди назад, але решту переможець залишив собі.

— Хто то був? — завимагала Кетлін. В роті їй пересохло від страху. Пальці скрутив знайомий біль.

— Біс, — відповів Мізинець, поки пан Варис спостерігав за її обличчям. — Тиріон Ланістер.


 


Дата добавления: 2015-07-12; просмотров: 69 | Нарушение авторских прав


<== предыдущая страница | следующая страница ==>
Бран III| Джон III

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.024 сек.)