Семантика котляревщини

Настав той час, коли українська гуманітарна наука, а може, в першу чергу літературознавство, переживає процес переоцінки, ревізії свого канону. Наша зосередженість на письменникові, якому судилося стати, за поширеною, емоційно-інтуїтивною, але ще зовсім не науковою формулою, "батьком" нової української літератури, приводить нас до історичних і культурних коренів цього канону, до витоків новітнього літературного процесу та української національної самосвідомості. Вважаю, що мірилом нашого наукового успіху буде спроможність осмислити його спадщину, скориставшись із нових теоретичних концепцій та усвідомивши особливості того нового канону, який щойно вимальовується.

Коли говорити про спадщину Івана Котляревського, то немає, мабуть, явища конкретнішого, прямішого та в усякому разі ближчого в часі до самого письменника, ніж так звана котляревщина. Водночас у теперішньому (але не ранішому) українському літературознавстві запанував загальний консенсус, що котляревщина — це немовби незаконний плід письменника, і він насправді не є її "батьком". Про це тут і йтиметься, але вже тепер треба зазначити, що під темою, або швидше парадигмою котляревщини, я розумію не лише (і навіть найменше) епігонів Котляревського, а й глибші структури та функції стилю, який він породив чи яким він запліднив українську літературу. Тут відразу виникають основні методологічні ускладнення, бо стиль Котляревського проявляється не тільки в його епігонах, але й у таких спадкоємниках і зовсім не епігонах, як Квітка, Шевченко, Куліш, Марко Вовчок та інші, а також тому, що, ставлячи це питання, ми мусимо переосмислювати й добу, й наші поняття про неї, тобто переоцінювати і фактаж, і формули пізнання. При тому, очевидно, потрібно наново переглянути ширший контекст, що в даному випадку є велике і ледве досліджене питання українсько-російських літературних взаємин того періоду.

Дата добавления: 2015-07-12