Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Йосафат – полоцький архиєпископ 4 страница

Читайте также:
  1. A B C Ç D E F G H I İ J K L M N O Ö P R S Ş T U Ü V Y Z 1 страница
  2. A B C Ç D E F G H I İ J K L M N O Ö P R S Ş T U Ü V Y Z 2 страница
  3. A Б В Г Д E Ё Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я 1 страница
  4. A Б В Г Д E Ё Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я 2 страница
  5. Acknowledgments 1 страница
  6. Acknowledgments 10 страница
  7. Acknowledgments 11 страница

8) З'єдинення не є зрадою віри чи обрядів, ані не є загрозою для непорушности руського обряду, ані не є пануванням обряду латинського над східнім (о. С, Косінський, і інші; полоцька деклярація з січня 1618 р.);

9) Для встановлення церковної єдности вистачає, щоб священики підчинялися своєму правному єпископові, а єпископ митрополитові, щодо правосуддя церковного і поминання на Св. Літургії ("Правила", чч. 13, 41); вірні повинні слухати своїх священиків;

10) Якщо Мелетій Смотрицький, неправний архиєпископ полоцький, прийме З'єдинення, Йосафат поступиться йому, і відійде в манастир (зізнання Е. Кантакузена, о. Г. Хмельницького);

11) Відступати нез'єдиненим церкви, святити для них священиків, чи назначувати для них душпастирів – противиться Божим і церковним законам, і на це не дозволяє совість з'єдиненого єпископа (свідчення беатифікаційного процесу 1628 і 1637 рр.);

12) Втручання світської влади в церковні справи є противне Божим і церковним законам; також церковне об'єднання є ділом єпископів, а не державної політики ("Правила", чч. 12, 14, 15, 17; лист до кн. Сапіги, з 22. 4. 1622, і інше).

З такою католицькою свідомістю і з такими думками щодо церковної єдности вступив Йосафат на полоцьку архиєпархію, і відповідно до них наладнував свою унійну й екуменічну акцію, зокрема в першій частині свого архиєпископського правління. У світлі цих ідей, приватно й публічно, при різних нагодах, і в різних обставинах, він роз'яснював підозріння, непорозуміння, закиди, обвинувачення, створюючи так свою особисту екуменічну практику; це не була тільки тактика, але вияв його переконань, і вона приносила свої успіхи, впливаючи непереможно на інших: і його метода виявилася правильною: за неповних шість років він успів позискати для східнього католицтва майже цілу Білорусь, і тільки смерть перешкодила вповні затріюмфувати його екуменічній дії.

в. – Важніші напрямні екуменічної дії Йосафата. – На основі глибокого релігійного переконання та ясного пізнання проблеми церковної одности, Йосафатові не тяжко було встановити конкретно зарисовану екуменічну дію, яку сьогодні з історичної перспективи можна оспорювати чи корегувати, але якій не можна відказати правильности й життєвости, в тодішніх обставинах церковних і громадських, а то й політичних. Доказом цього був і є конкретний успіх, у конкретнім випадку та серед конкретних людей, до яких обмежувалася його дія. Ширші, ґльобальні плянування лежали поза його можливостями. Йосафат діяв у рамках екуменічної програми Берестейського Порозуміння, якій дала авторитетне схвалення найвища церковна Влада. В цих загальніших рамках він мав точно визначене завдання: Білорусь, – і те він здійснював конкретними засобами й методами.

І. – Чіткий іренізм. – На тлі своєї доби й обставин, Йосафат являється замітним вийнятком у тодішнім екуменічнім русі. У противагу до багатьох письменників і церковних діячів, з одного і другого боку, які нераз не перебирали в засобах і словах, радше загострюючи відносини, замість їх по-божому і по-церковному розв'язувати, – Йосафат являється справжнім екуменічним іреністом сьогоднішнього типу Другого Ватиканського Собору. Найперше, він переводить у своїй унійній дії ясне і дійове розрізнення між нез'єдиненням і нез'єдиненими, між тими, що баламутили і збаламученими. Нез'єдинених і своїх опонентів, які мали щирі наміри – він любив справжньою любов'ю християнина, пастиря й архипастиря. його акція звернена проти фальшу, незнання чи неправди, а ніколи проти людини як такої. Ось як сам він характеризує свою унійну працю, в листі до литовського канцлера, Лева Сапіги: "Кличу Бога на свідка, який бачить моє серце і мої діла, що нікого з полочан, ані з інших моїх єпархіян я не відштовхнув жодним злим прикладом мого життя, ані жодною твердою поведінкою; а тимбільше не може ніхто доказати і найменшого знаку моєї строгости, який давав би причину до роз'ярення умів заколотників і ворогів республики... Багато осіб свідчить це про мене, і не тільки католиків, але також визначніших єретиків тих воєвідств, де живуть громадяни моєї єпархії, що справа мається так, а не навпаки. Нез'єдинених не можу взяти на свідків, бо вони, за проводом лиховісного Смотрицького, зненавидівши святу правду, думають, що ми, коли служимо її поширенню, є більш як найлихіші люди... Щоб я когось примусив до віри, то це ніколи не може бути доказане. Та правно обороняти мої права і свободу Церкви змушує мене моя звичайна єпископська присяга, якщо їх насильно порушують... Отже не мають вони іншої причини для своєї люті, як тільки ту: Що ми знаходимося на отому човні Христовому під проводом найвищого Керманича, Христового Намісника; а цей човен ніколи не був, ні не може бути без бурливих хвиль, чи ми є в ньому, чи нас нема."(ДБ, І, стор. 256, 257: лист Йосафата до Л. Сапіги з 22. 4. 1622 (частіше видаваний життєписцями Йосафата і перекладаний на інші мови)) І шкода, що – маючи до того і сили і засоби – великий литовський канцлер Лев Сапіга не встановив окремої комісії і розслідування ще за життя Йосафата; але, п'ять літ згодом, і за життя Сапіги, такий публічний судовий процес установив Апостольський Престіл, на якому, в Полоцьку й Витебську, про життя і смерть Йосафата зізнавало понад 150 свідків, які ствердили оті його слова та підкреслили його екуменічний іренізм; навіть ті самі люди, які кілька літ передше мали про Йосафата зовсім іншу думку.

У Полоцькому процесі поставлено під судове досліджування таке питання: "Як поводився згаданий архиєпископ; до чого зокрема прикладався, і як поводився з нез'єдиненими, чи мав із ними розмови і їх любив, чи ненавидів і переслідував, і яких уживав утисків проти них?" (пит. 13)(Пор. ДБ, II, стор. 207: питання для свідків, ч. 13). Подібне питання було поставлене в процесі 1628 р. (ч. 19, 45, 46, 49, 50)(Пор. ДБ, І, стор. 92, 97, 98, ці твердження-запити виготовив маронітський архимандрит Вікторин Ахурський, на основі першого життєпису Йосафата, пересланого в грудні 1623 р. митрополитом Рутським; пор. ДБ, І, стор. 8-17, ч. 3). На це питання майже всі свідки дали пряму чи непряму відповідь, яка стверджувала велику любов Йосафата, його лагідність, брак мстивости, радість із навернення, смуток з упер-тости; хоч визнавали вони його рішучість там, де цього вимагала правда, благо душ і збереження єдности: всі свідки роблять оте основне розрізнення між нез'єдиненими як людьми, і нез'єдиненням як ученням, між обороною свого права й правди та агресорами й агітаторами, які чинили заколот між людьми доброї віри. Ось кілька свідчень учасників і очевидців. Іван Терліковський, один із провідників нез'єдинених полочан, зізнавав на процесі 1628 р., що "він сам, коли був православним, і багато інших його однодумців завжди мали найкраще поняття про Слугу Божого і про його життя та й чували про нього все щонайкраще, осуджуючи тільки одне: що признавав папу;"(Пор. ДБ, І, стор. 137: свідок 29 (Терліковський)) далі він заявив, що коли рішився прийняти католицизм та ішов до церкви, то Йосафат вийшов йому назустріч у притвір і, схопивши його за руку, "тихо заплакав, кажучи: Боже мій, ось знайшов я заблукану овечку і тобі її поручаю". Лука Циганевич, полоцький надрадник переповів на цьому самому процесі, що чув від виленського православного громадянина, Богдана Турецького, на вістку про смерть Йосафата, такі слова: "прегарну людину вбили підступні витебщани!" (там же). Витебщани Юрій Буєвич із власного досвіду казав: "слава про нього була найкраща, побожність і невинність найвища, любов до згоди велика", і "так любив мир і згоду, що, поручаючи нам свої справи, наказував завжди закінчувати їх замиренням, доручаючи навіть дещо поступитися зі свого права."(ДБ, І, стор. 200.- свідок 84,- пор. ДБ, II, стор. 260, п. 17 (Кантакузен) Витебський баптист Скраба казав: "Я знав сімох полоцьких архиєпископів, але йому рівного я не бачив; взагалі, жодної не було причини для його смерти, хіба те, що називав себе з'єдиненим; якщо він не є в небі, то нам не можна буде діткнутися і до його порогів."(ДБ, І, стор. 201: свідок 85) Витебські городяни, католики і некатолики, Василь Коробан, Оптат і Іван Щур, Федь Жилка, Пилип Вовк, Степан Павлович, Богдан Сакович, Семен Скляй, Федь і Степан Спіка, Федь Бірук, Іван Ярмуков, "склавши виразним і піднеслим голосом присягу на св. Євангелію, одноголосно заявили, що Слуга Божий був убитий безневинно, вбивники не мали проти нього жодної причини, нічого він не змінив у грецькому обряді, закликав усіх до віри і з'єдинення, обичаями був дуже лагідний і людяний, дуже любив усіх, а передусім недужих"(Пор. ДБ, І, стор. 204: зізнання у Витебську, дня 31. 3. 1628,- зізнавали спільно й публично покликані урядово витебські городяни). Один з цих свідків, Оптат Щур зізнавав: "подивугідне в Слуги Божого було те, що він до своїх противників був дуже приязний, повний людяности" (там же). Микола Гурко, витебський латинник, говорив про нього: "завжди про нього ходила добра слава, навіть за життя називали його святим; був дуже дбайливий про згоду, людяний, до своїх противників якнайбільше приязний"(ДБ, І, стор. 215: свідок 109); про його святість і невинність на витебському процесі в 1628 р. Іван Оґінський, один із головачів православ'я на Білорусі, зазначував, що "взагалі жодної не дав він причини до такої смерти" (там же); те саме говорив Григір Кокотка, полоцький кальвініст, мовляв: "взагалі був убитий за з'єдинення". Це саме ствердило понад 150 свідків, із чого понад 75 витебщан, свідків і учасників трагедії, зізнаючи про його миролюбність, згідливість, лагідність, вибачливість, любов ворогів і противників та інші його чесноти, які показують його іренічне наставлення до православних і взагалі до некатоликів. На цьому ж процесі зізнавали також визначніші полоцькі й витебські жиди; Хаїм, Симха, Абрум і Данило "всі спільно склали про Слугу Божого свідчення щодо його святости, любови, згоди так, що – говорили вони – навіть нас, жидів, старався погоджувати, запрошуючи розсварених навіть на обід до себе. Був убитий, бо казав, що він з'єдинений... і вони оплакували і сьогодні оплакують убитого"(ДБ, І, стор. 218: свідчення витебських жидів); плакали по ньому і полоцькі жиди, а Нахман говорив: "Дав би Бог, щоб я в моїй вірі був такий добрий, як він був у своїй"(ДБ, І, стор. 195: свідок 79: Нахман); а його син Ізраїль публічно сказав на витебському процесі в 1628 р.: "у Витебську вчинено таке вбивство, яке негідне не то що християн, але і турків і поган; так жорстоко вбили людину праведну, пастиря, у своїй вірі добру людину, найлагіднішу, дуже приятельську й увічливу, як не годилось би вбивати навіть людину найпідлішу".

Це свідчення людей, які стояли осторонь, а то й із противного боку, тим важніше, бо показує, як сприймали екуменічну дію Йосафата люди в ній прямо заінтересовані, які відчували його настанову радше серцем і душею, як канонічними й церковними мірами. Те, що нез'єдинені відчували в його поведінці радше з боку гуманного, те саме католики окреслювали як вияв церковної ревности й апостольського запалу Йосафата, – наголошуючи радше правні, адміністративні чи канонічні вчинки Йосафата; зокрема, коли прийшлось зізнавати перед беатифікаиійною комісією.

II. – Міжконфесійний діялог. – Вже в часі свого виленського періоду Йосафат зрозумів потребу екуменічного діялогу в унійній праці та ввів його в свою екуменічну дію. Він бачив добре, що в основі непорозумінь і спорів, а чи й боротьби лежить взаємне незнання, відчуженість, брак контактів, поширювання фальшивих вістей і обвинувачень. Усе це можна було усунути тільки при допомозі роз'яснень і задовільного викладу правдивого стану справи. Тому він говорить про з'єдинення Церкви на проповідях, улаштовує дискусії, промовляє й вияснює справи на прийняттях і гостинах, видає деклярації, пише листи, читає документи, пристарює книги, а передовсім іде до людей і говорить з ними. Ставши єпископом усе це він уводить у свою практику, і з потреби, і з обов'язку. Не виключає нікого, ні православних, ні протестантів, ні знатних людей, ні простих рибалок. Він дискутує у Варшаві з православними владиками(Пор. ДБ, І, стор. 130: свідок 13: Павло Пщицький); шість днів по своїм в'їзді до Полоцька 1618 р. обідає з полоцькими православними городянами і з повним успіхом серед приявних роз'яснює поширені проти себе поголоски(Пор. ДБ, І, стор. 117 (опис в'їзду до Полоцька дня 9 січня 1618 р.)); приймає в себе православних шляхтичів і городян та говорить із ними про своє становище до константинопільського патріарха (Пор. ДБ, І, стор. 137: свідок 30: Лука Циганович, полоцький радник, розмова відбулася за обідом у Йосафата).

Коли Йосафат був у Варшаві, дійшло до його відома, що хтось у Витебську поширив про нього наклеп, немов би він златинізувався, користає з нагоди побуту в Варшаві Григора Бонецького, і пише до братства полоцьких і витебських рибалок листа з виясненнями і запевненнями; і тільки нечесна поведінка Бонецького, який не доручив листа, а ще більше прискаржив архиєпископа, не дозволила вияснити справу й успокоїти нарід (Пор. ДБ, І, стор. 198: свідок 82: Григор Бонецький,- пор. стор. 209: зізнання Івана Гутора); коли в Полоцьку постала розруха проти нього, під закидом, що він задумує перевести всіх на латинство, він скликає до ратуші городян, і вияснює справу, не закриваючи своєї вірности Найвищому Архієреєві(Пор. ДБ, І, стор. 127: зізнання Івана Дягилевича; стор. 198: така саме зізнання Григора Бонецького про Витебськ; пор. ДБ, І, стор. 209: свідчення Івана Гутора і т. д); їде на села, коли Смотрицький розсилає свої листи і закликає нарід до бунту; роз'яснює, напоминає, переконує, на місцях береже своїх вірних; на фальшиві поголоски – відповідає правдивими вістками, які поширює поміж духовенством і народом; наклепницькі закиди – вияснює своєю поведінкою; на закиди цивільної влади, дає вичерпні відповіді (листи до Л. Сапіги); показує документально лихі задуми своїх противників, цитуючи факти, події, докази. А народ прислухується до його слів, важить його докази, обсервує його поведінку, оцінює його діла – і дає йому послух і віру – йде за ним. І все це передусім силою свого слова і життя, бо державна політика, задивлена в державні рації оборони перед Туреччиною і здобуття московського трону для польського королевича, не піддержує його, не стає в обороні права, не перепинює фальшивої інформації й очорнень(Пор. листи Лева Сапіги, литовського канцлера(ДБ, І, стор. 246-255, з дня 17 березня 1622 г. Гл. також нижче, розд VI.). Він відважно кидає в обличчя державної влади голу дійсність його архипастирської праці й екуменічної дії, пишучи до Льва Сапіги такі наболілі, але відважні слова: "Земельні, замкові, трибунальні, городські уряди є переповнені протестами проти нас, хоч ми нікому нічого не повинні; і в цьому ніхто їх не пристиджує, а навіть усміхається їм щастя, бо їхнім фальшивим скаргам дається всюди повну віру. А нас, наше старинне святе з'єдинення, без позову, без суду і права стараються пригнобити і знищити своїми позовами та голими твердженнями, у нашій неприявності, кажучи, що всі внутрішні незгоди й сеймові скарги намножуються через нас та З'єдинення, чого не можуть ніяк доказати. Наша сумирність знана всім... Знаю певно, що козаки, по закінченні походу проти турків, і не думали піддержувати православ'я. Але їх неправні єпископи, а зокрема Смотрицький, бачачи що деякі сенатори числяться з ними, стали їх підбурювати письмами щоб включили і їхні, православні вимоги, до королівської милості, щоб якнайскорше осягнути свої бажання”(Пор. ДБ, І, стор. 257: відповідь Йосафата з 22 квітня 1622 р).

На превеликий жаль, діялог св. Йосафата не сприймається в ширших горизонтах. Замість щирої зустрічі й розмови, проти нього висувають анонімний наклеп, розагітовують непідготовані народні маси, баламутять духовенство – обіцянками чи погрозами недалекого кінця З'єдинення, з волі державної влади. Спокійна праця над релігійним підйомом народу заколочена; на одній і тій же території починає діяти подвійна сила: на Білорусі появляється Смотрицький, як єпископ і борець православ'я. Всякий позитивний діялог уривається: настає час нерівного бою, але в якому не буде переможця і переможеного. І новий Степан-Йосафат упаде під градом побоїв, а Савло-Мелетій піде в Дамаск, щоб стати вибраним посудом, і понести ім'я церковного З'єдинення перед народи(Навернення Смотрицького в 1627 р. почалося таки з витебської події, дозрівало вже в часі його подорожі на схід, і в 1627/28 рр. уповні визріло. Майже всі важніші свідки витебської трагедії приписували її моральне авторство Смотрицькому та його акції на Білорусі (пор. нпр. зізнання свідків другого полоцького процесу з 1637 р.), а сам Смотрицький ставить смерть Йосафата та її спричинників у біблійні відносини: Авель-Каїн/ пор. твір. Смотрицького: "Екзетезіс", виданий у Львові 1629 р., картка 3-4. Це повна моральна направа лиха).

г. – Нерівна боротьба правди, сили і права. – У своїй архипастирській діяльності на Білорусі Йосафат мусів вистояти ще одну велику пробу: погодити силу, право і правду, ладнаючи так звану могилівську справу. Білоруський Могилів над Дніпром був найбільш висуненим на південь містом його архиєпархії, і можна сказати – містом переходовим, де збігалися інтереси чотирьох політичних сил: Польщі, Литви, Московщини та України. Могилів лежав на шляху з півночі на південь, по артерії Дніпра, та на його перехресті з сухопутнім шляхом із заходу на схід і навпаки. Перший шлях був внутрішнього державного характеру, другий уважався шляхом міждержавним: між Польсько-Литовською Державою і Московщиною, в напрямі на Смоленськ і Москву, – який служив і торговельним, і мілітарним цілям. Церковно Могилів належав у тих часах до полоцької архиєпархії, властиво до її південної мстиславської частини. Саме це положення Могилева створювало окремі проблеми, навіть і церковного характеру. Згодом у тому просторі постануть три церковні центри: Могилів, Орша, Мстиславль; тут православ'я матиме свій незрушний бастіон навіть у часах, коли католицька ідея опреться на цілу лінію Дніпра; у ХУШ-му столітті перед наступом православної Москви, в процесі відсування нею католицизму на захід, тут постане окремий центр латинського католицтва, для зберігання решток католицтва взагалі(Могилів давніше належав до мстиславського єпископства, яке було об'єднане з полоцьким і витебським,- у 1633 р. постало в Могилеві православне єпископство, надане королем Володиславом IV, щоб заспокоїти вимоги православних, першим єпископом став Йосиф Бобрикович (1633-1635), Юрій Кониський почав від 1768 р. називатися єпископом мстиславським, оршанським і могилівським, латинське могилівське архиєпископство постало в 1782 р. (на бажання Катерини II) та було основане Апост. Престолом у 1784 р. для латинників у російській імперії, перший могилівський архиєп. Станислав Богуш-Сєстженцевич робив заходи об'єднати під своєю владою взагалі всіх католиків, включно зі східними).

Коли Йосафат без труднощів міг обняти управу своєї єпархії в Полоцьку, Витебську та Мстиславлі, то в Мотилеві прийшло до першої серіозної проби сили і права. Десь весною 1618 р. вибрався новий владика в південні райони своєї архиєпархії, щоб обняти своє церковне управління та ввійти в контакт із духовенством і народом. На його шляху лежали передусім два головніші міста: Мстиславль і Могилів. Коли вістка про приїзд Йосафата прийшла до Могилева, у місті закипіло. Могилівське Братство, під впливом виленського Свято-Духівського Братства, виступило явно проти нього; за братством пішли міщани та духовники, і Могилів замкнув перед Йосафатом брами міста, відгрожуючись ужити навіть зброї. Щоб уникнути проливу крови, Йосафат відступив від міста, повідомляючи державну владу. Розгляд справи доручено литовському канцлерові Леву Сапізі, знаному зі своєї справедливости. Трибунал видав свій вирок: церкви й манастирі Могилева належать до Йосафата, і місто має їх передати йому до шости тижнів. Провідники бунту були засуджені до страти, але засуду так і ніколи не виконано, Йосафат перший відказався настоювати на виконання вироку, коли вони в цій справі звернулися до нього; полоцький надрадник Констянтин Стефанович, так оповідає про цю сцену: "усміхаючись, він сказав до них: Не думайте, що я жадний помсти; ви мене висміваєте, а я вас люблю". Цей висказ, за свідченням того ж Стефановича, відносився до події, яка збулась у Варшаві; візвані перед королівський трибунал, могилівські городяни, для насміху, принесли Йосафатові сухого оселедця з просьбою, щоб у нагороду відкликав свій позов; Йосафат прийняв сушену рибину, а посланцям відповів: поступлю за вимогами справедливосте(Пор. ДБ, І, стор. 136: свідок 28: Конст. Стефанович,• ДБ, І, стор. 252, лист Лева Сапіги з 17. 3. 1622,- стор. 263: відповідь Йосафата з 22. 4. 1622; пор. Ю. Ґерич, Огляд богословсько-літературної діяльности Йосафата Кунцевича, Торонто 1960, стор. 27: лист Йосафата до Сапіги з 21. 1. 1622 р.,- пор. ДБ, II, стор. 220, п. 16 (Г. Хмельницький)). Довго ждав він на добру волю могилів'ян, а згодом усунув із могилівських церков православних ченців та священиків і настановив з'єдинених. Місто принишкло, навіть почало шукати інших шляхів. Городяни зібрали для нього суму 30 тисяч флоринів, щоб залишив їм православних священиків, але Йосафат відкинув їх пропозицію (О. Тишкевич), кажучи: "Дару Святого Духа не можна продавати" (Г. Ушацький), і не ваших грошей я бажаю, але ваших душ(Пор. ДБ, І, стор. 122: свідок 7: Ол. Тишкевич,- стор. 213: свідок 108: Г. Ушацький, і інші). Такою своєю поведінкою успокоїв Йосафат могилів'ян, і вони визнали його своїм архипастирем. Так правда перемогла над силою, над гарматами чи грошем, і правопорядок був установлений і в цій частині його єпархії. У цій пробі сил Йосафат пізнав наглядно безборонність правди і права перед наклепом, упередженням, клеветою і злобною та заінтересованою пропагандою. Цей досвід став для нього незабаром цінною наукою на його хресному шляху на Голгофту, коли державна влада, щоб зберегти земські політичні інтереси, неначе біблійний Пилат умила собі руки та віддала і З'єдинення і Йосафата на розп'яття. Та це вже новий розділ біографії Йосафата.

 


Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 84 | Нарушение авторских прав


Читайте в этой же книге: ПОЛІТИЧНА І ЦЕРКОВНА СИТУАЦІЯ В ЕВРОПІ В ХУІ-ХУІІ СТ. | ПОЛЬЩА – ЛИТВА – МОСКОВЩИНА – УКРАЇНА В ХУІ-ХУІІ СТ. | ЦЕРКВА В УКРАЇНІ Й БІЛОРУСІ В ДОБІ ЙОСАФАТА | ОБНОВА УКРАЇНСЬКО-БІЛОРУСЬКОЇ ЦЕРКВИ ЧЕРЕЗ БЕРЕСТЕЙСЬКЕ ПОРОЗУМІННЯ З РИМОМ | ВІД БЕРЕСТЯ ДО ВИТЕБСЬКА | КУНЦЕВИЧ У МАНАСТИРІ | ЙОСАФАТ – ЧЕРНЕЦЬ І ДУШПАСТИР | ЙОСАФАТ – ІГУМЕН І АРХИМАНДРИТ | ЙОСАФАТ – ПОЛОЦЬКИЙ АРХИЄПИСКОП 1 страница | ЙОСАФАТ – ПОЛОЦЬКИЙ АРХИЄПИСКОП 2 страница |
<== предыдущая страница | следующая страница ==>
ЙОСАФАТ – ПОЛОЦЬКИЙ АРХИЄПИСКОП 3 страница| ХРЕСНИЙ ШЛЯХ ЙОСАФАТА

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.009 сек.)