Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Рятівний буй

 

Тримаючи курс на південний схід за стрілкою, зробленою Ахабом, і звіряючи цей курс тільки за лагом Ахаба, «Пеквод» знову йшов на екватор. Під час цього довгого плавання в пустельному просторі, не зустрівши жодного корабля, не побачивши жодного вітрила на обрії, корабель мчав під рівним пасатом серед пологих, невисоких хвиль; здавалося, цей дивний спокій довкола передує бурхливій трагічній сцені.

І коли корабель, наближаючись до околиць екваторіальної промислової області, у непроглядній передсвітанковій темряві проминав групу скелястих острівців, вахта на чолі з Фласком раптом здригнулася від тужливого, дикого, потойбічного крику – наче квиління душ невинних немовлят, убитих Іродом. Матроси заклякли на місці – хто стоячи, хто сидячи, хто лежачи, – і, наче статуї римських рабів, лишалися нерухомими, зачаровано слухаючи це дике, протяжне волання. Ті члени команди, що були християнами чи просто більш‑менш цивілізованими особами, твердили, що це сирени, і трусилися з жаху; тільки язичники‑гарпунери лишалися незворушними. А сивий матрос з острова Мен, найстарший з усієї команди, сказав, що жахливе виття, яке вони почули, – це голоси тих, хто недавно знайшов собі останній притулок у морській глибині.

Ахаб, сидячи у себе в каюті, не чув нічого; і лише на світанку, коли він піднявся на палубу, Фласк розповів йому про все, додавши від себе деякі неясні і моторошні здогади. Тоді він глухо розсміявся і пояснив, що це було за диво.

Скелясті острівці, подібні до тих, які проминув корабель, зазвичай є домівкою невеликих тюленячих стад; і, мабуть, кілька молодих тюленів, втративши своїх самиць, чи кілька самиць, втративши дитинчат, уночі спливли біля корабля і деякий час пливли поруч, з криками, що так нагадують людські крики. Але таке пояснення тільки вразило декого з матросів ще більше, бо моряки часто мають марновірний страх перед тюленями, породжений не лише тим, що, опинившись у скруті, вони так дивно кричать, але й достоту людським виразом їхніх круглих, майже розумних облич, що визирають з води біля самих бортів корабля. Часто бувало, що за певних обставин тюленів у морі приймали за людей.

Лихі передчуття матросів справдилися того ж ранку, діставши підтвердження в долі одного з них. Цей хлопець на світанні вибрався з ліжка і, ще напівсонний, пішов стояти чатовим на форсалінгу; може, він ще не прокинувся як слід (адже матроси, буває, лізуть на щогли в напівдрімотному стані), може, з ним було щось негаразд – так чи інакше, але він не пробув на своєму сідалі і кількох хвилин, коли раптом почувся крик – крик і якийсь шум, – і люди, поглянувши вгору, встигли побачити, як щось майнуло в повітрі, а подивившись униз, побачили тільки стовпчик білих бульбашок на голубій воді.

Рятівний буй – довгий, вузький короб – ту ж мить був спущений з корми, де він висів, слухаючись потаємної пружини; але з води не піднялася рука, щоб за нього схопитись, і оскільки він давно розсівся під жарким сонцем, то тепер у шпарини стала поволі просочуватися вода; навіть висушене дерево всотувало в себе вологу, і зрештою великий дерев'яний короб, оббитий цвяхами і скріплений залізними обручами, пішов на дно услід за людиною – ніби для того, щоб бути їй за подушку, хоч і досить тверду.

Так перший матрос, що піднявся на щоглу «Пекводу» виглядати Білого Кита у його ж, Білого Кита, рідній царині, був поглинутий морською безоднею. Але тоді мало хто про це думав. Матросів не вельми засмутило це нещастя, бо в ньому вони бачили не знак майбутнього лиха, а справдження колишніх лихих віщувань. Вони казали, що тепер розуміють, до чого були ці страшні крики, почуті звечора. І лише старий з острова Мен похитав головою.

Проте треба було замінити загублений буй на новий; простежити за цим наказали Старбаку; та позаяк на кораблі не змогли знайти потрібного легкого короба і позаяк матросів, які в гарячковому нетерпінні чекали, чим усе це скінчиться, цікавило лише те, що безпосередньо стосувалося останнього, завершального етапу плавання, хоч би яким він був, – уже вирішили залишити корабельну корму без рятівного буя; і тут Квіквег жестами і вигуками став натякати на свою труну.

– Рятівний буй з труни! – мовив вражений Старбак.

– Так, воно якось дивно, – погодився Стабб.

– Буй вийде непоганий, – сказав Фласк, – тесля з цим умить упорається.

– Ну, тоді несіть; все одно більш нічого не вигадаєш, – мовив Старбак після похмурого мовчання. – Доведи її до ладу, тесляре; та не дивися на мене так, – я маю на увазі, труну. Ти мене чуєш? Берися до роботи.

– І віко прибити, сер? – тесля змахнув рукою, наче в ній був молоток.

– Так.

– І шпарини залагодити, сер? – уявний молоток у його руці змінився на березу.

– Так.

– А тоді ще й засмолити, сер? – він зробив рух, наче виливав із казана дьоготь.

– Годі тобі! Що це ти вигадуєш? Зроби рятівний буй із труни, от і все. Містере Стабб, містере Фласк, ходімо зі мною.

– Чкурнув геть, аж закурився. Ціле він іще може витерпіти, а дрібне йому, бач, муляє. Ну, а мені це й зовсім не до вподоби. Зробив ногу капітану Ахабу, то він її й носить, як джентльмен; а зробив оту коробку для Квіквега, так він не хоче в неї головою лізти. Невже я даремно морочився з тією труною? А тепер ще й мушу робити з неї рятівний буй. Це ж все одно що перешивати старе пальто; вивернути тіло навиворіт. Не люблю я такого штукарства, от не люблю! Просто сором. Нехай штукарі штукарять, а нам це стидно, їй‑богу. Я люблю, щоб робота була чиста, татя в татю, сама тобі арифметика; щось таке, що починається спочатку, в середині має середину і в кінці кінчається; а ця штука, в неї ж кінець посередині, а початок в кінці. Це для старих бабів отакі штуки. Боже! Як же ж ці бабиська люблять отих штукарів! Я знав одну бабцю шістдесяти п'яти років, що десь повіялася з лисим молодим бляхарем. Оце тому я й на березі ніколи не робив роботи для старих удовиць, коли мав свою майстерню у Вейньярді: ще б, чого доброго, одна така надумала мене запопасти.

Ну, та цур їм! Тут у морі нема білих очіпків, хіба що на хвилях. Ану, глянемо. Прибити віко, законопатити шпарини, а потім ще й дьогтем просмолити та повісити його на кормі на пружині із замком. Це ж коли з труною отак поводилися? Та якийсь забобонний тесля краще б погодився мотлятися на реї, ніж робити таку роботу. Ну, а я збитий із ерустукської сосни, мені все байдужісінько. Хочете плавати з труною на заду? Прошу покірно! Попливете по світу із цвинтарем за спиною. Та дарма! Ми, теслі, і ліжка для молодих робимо, і столи для картярів, і домовини, й катафалки. Беремо помісячно чи відрядно, а буває, що й заради самої роботи; а питати, що воно й для чого, то не наша справа, коли тільки нам не загадують отакого штукарства, – ну, а цього ми знаємо, як здихатися. Кх, кх! Поїхали. Зроблю… ану, скільки там у нас людей в команді? Забув. Та нічого, зроблю тридцять мотузок на турецьких вузлах, по три фути кожна, і присобачу їх по всій труні. І як корабель наш потоне, будуть тридцять веселих хлопців гиркатися за одну труну – таке в цім світі не часто побачиш! Ідіть‑но сюди, мій молоточок, долото, казанок із дьогтем та швайка! Почнемо.

 


Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 63 | Нарушение авторских прав


Читайте в этой же книге: Розділ 113 | Позолота | Розділ 115 | Кит при смерті | Розділ 117 | Квадрант | Розділ 119 | Опівночі на баку | Розділ 122 | Стрілка |
<== предыдущая страница | следующая страница ==>
Лаг і лінь| Розділ 127

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.007 сек.)