Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Ахаб і Тесля

 

Палуба – перша нічна вахта.

(Тесля стоїть біля верстата і при світлі двох ліхтарів старанно пиляє кістяну ногу, що міцно затиснена в лещатах. Довкола лежать розкидані шматки китової кістки, обрізки ременів, підкладки, гвинти та різноманітні інструменти. Попереду, де працює коваль, спалахують червоні відблиски вогню.)

– Чорти б його взяли, цей терпуг, чорти б її взяли, цю кістку! Цей має бути твердим, так він, бачте, м'який, а ця має бути м'яка – таж тверда, матері її ковінька! Отак воно завжди буває, коли пиляєш старі щелепи та гомілки. Ану спробуймо іншу. Еге, оце вже краще (чхає). Тьху, кісткова пилюка (чхає)… та вона… (чхає)… їй‑право, вона (чхає)… та вона й слова сказати не дає, падлюка! Ось воно як – пиляти мертве падло. Як спиляєш живе дерево – ніякої тобі пилюки, як відтяти живу кістку – теж усе гаразд (чхає). Чуєш, старий чадило, давай сюди наконечник та скобу з гвинтом. У мене для них уже все готове. Це щастя (чхає), що не треба робити колінний суглоб, а то мав би з ним клопіт; тут треба саму гомілкову кістку, тут і робити нема чого – все одно що тичку для хмелю вирізати; полірнути як слід – от і по всьому. Ох, та якби трохи часу, я б йому таку ногу зробив (чхає), що й модній пані підійшла б. А всілякі замшеві ноги та гомілки, що їх виставляють у вітринах, – то ж сміх один, та й годі. Вони воду всотують, і на погоду їх крутить, то звісно; от і доводиться їх лікувати (чхає) ваннами та мазями, достоту як живі ноги. Отак; а тепер, перш ніж відпиляти, запросимо його стару монгольську величність і прикинемо, чи така довжина годиться; мабуть, що закоротка. Еге, от він і сам іде; щастить нам, нівроку; це він чи, може, хтось інший?

Ахаб підходить.

(У наступній сцені тесля продовжує час від часу чхати.)

– Ну, людиноробе, як справи?

– Ви якраз вчасно, сер. Якщо капітан дозволить, я тільки довжину позначу. Дайте я зніму мірку, сер.

– Мірку для ноги? Гаразд. Це вже не вперше. Давай, уперед! Отак, познач місце пальцем. Ну, та й лещата в тебе, старий; дай‑но спробую, чи вони міцні. Атож, добре тримають.

– Стережіться, сер; вони ламають кістки!

– Дарма, мені до душі міцна хватка. Приємно відчути в цьому непевному світі міцний потиск. А що це там робить Прометей[345]? Коваль, я хотів сказати, – що він там робить?

– Мабуть, кує скобу, сер.

– Так, справді. Оце і є спільна праця. Він дає тобі м'язи. А який він там вогонь розпалив – жаркий, червоний!

– Звісно, сер. Для такої тонкої роботи йому треба білого жару.

– Хм. Мабуть, що так. Тепер мені здається, що старий грек Прометей, що, як то кажуть, майстрував людей, був ковалем і вдихав у них вогонь; що створено у вогні, належить вогню по праву; тут хоч‑не‑хоч повіриш у пекло. Ач, яка кіптява! Це, мабуть, рештки, з яких грек робив африканців. Чуєш, старий, коли він впорається зі скобою, звели йому викувати пару сталевих ключиць і лопаток; у нас на палубі є мандрівний торговець, якому товар на плечі давить.

– Себто як, сер?

– Помовч; поки Прометей не скінчив працювати, я замовлю йому людину за своїми кресленнями. Imprimis[346], зріст п'ятдесят футів від п'ят до тімені; груди – як Темзинський тунель, ноги – щоб вгрузли в землю, мов корені; щоб стояв і не рушив з місця; руки – три фути завтовшки в зап'ястях; серця зовсім не треба; мідний лоб і десь із чверть акра добрих мізків; і ще – ану стривай, – як ти гадаєш, чи буду я замовляти йому очі, щоб він дивився назовні? Ні; та на тімені в нього буде особливе вікно, щоб освітлювати нутро. Отак; отримав замовлення, то йди.

(Убік.) Цікаво, про що це він говорить; і до кого, хтів би я знати? Чи піти мені, чи лишитись?

– Поганенька архітектура – глухе горище; от хоча б це, наприклад. Ні, мені треба, щоб було з ліхтарем.

– Еге, он як! Прошу, сер, тут їх два, а мені й одного вистачить.

– Нащо ти тицяєш мені в обличчя цього викривача злодіїв, старий? Світло в обличчя – це ще гірше, ніж пістолет до скроні.

– Сер, я думав, ви говорили з теслею.

– З теслею? Ні… слухай, старий, у тебе чиста робота і, як на мене, вельми шляхетна; чи ти б краще працював із глиною?

– Що, сер? З глиною? Глина – це багно, сер; лишимо її для землеробів.

– Та ти Бога не боїшся! Чого ти весь час чхаєш!

– Від кісток пилюки багато, сер.

– Отож, затям це, і коли помреш, не ховай себе під носом у живих.

– Сер?., о, та звісно ж! Звичайно, так; ох, Божечку!

– Слухай, старий; ти ж, певно, вважаєш себе майстром хоч куди, правда? То скажи мені, чи буде це свідчити про твою майстерність, коли я, спираючись на оцю ногу, яку ти зараз робиш, все ж буду відчувати на цьому місці ще й іншу ногу: мою стару ногу, яку я втратив? Невже ти не можеш вигнати древнього Адама?

– І справді, сер. Отепер я щось втямив. Так, сер, я чув про цю дивовижу; кажуть, той, хто втратив щоглу, ніколи не перестане відчувати свій старий рангоут, і часом його ніби щось коле. Дозвольте мені спитати вас, сер, чи так воно насправді?

– Саме так, старий. Постав свою живу ногу сюди, де колись була моя; тепер для зору є тільки одна нога; а для зору душі їх дві. Там, де ти відчуваєш, як б'ється життя; там, у тих самих місцях, і я це відчуваю. Загадка, чи не так?

– І дозвольте сказати, розгадати її неможливо, сер.

– Тож послухай. Звідки ти знаєш, що саме там, де ти зараз стоїш, невидиме для тебе, окремо від тебе, стоїть іще щось, цілісне, живе, розумне – стоїть, хочеш ти цього чи ні? Невже в години повної самоти ти не боїшся, що тебе підслуховують? Помовч, не кажи нічого! І якщо я все ще відчуваю біль у моїй розтрощеній нозі, коли вона давно вже розсипалася на порох, чом би й тобі, старий, без тіла не відчувати вічних пекельних мук? Що скажеш?

– Господи помилуй! Послухайте, сер, я маю ще раз все підрахувати; мені здається, сер, про щось я таки забув подумати.

– Думати – не твоя справа, старий. Коли ти закінчиш цю ногу?

– Мабуть, десь за годину, сер.

– Тоді берися до роботи, а потім принесеш мені. (Ідучи геть.) О життя! Я стою, гордий, мов грецький бог, і я в боргу у цього йолопа за шматок кістки, на котрій стою. Будь проклята ця взаємна заборгованість усіх смертних, що не хоче відмовитися від бухгалтерських книг та рахунків. Я б хотів бути вільним, як вітер; а моє ім'я записане у всіх боргових книгах світу. Я багатий, я міг би позмагатися з наймогутнішим із преторіанців[347]на торгах Римської імперії (а значить, і всього світу); та я в боргу за саму плоть свого язика, яким зараз вихваляюся. Небом клянуся, візьму тигель і розплавлю в ньому самого себе до останку, до найдрібнішого хребця. Отак!

Тесля (знов береться до роботи).

– Ну, ну! Стабб знає його краще, ніж будь‑хто з нас, і Стабб завжди каже, що він чудний; тільки оце слово – чудний, і більш нічого; чудний… чудний, чудний; отак і твердить весь час містеру Старбаку – чудний він, сер, чудний, чудний, такий вже чудний! А ця нога! Лишень подумати – це ж він із нею спати лягає! Китова кістка замість жінки! Ось вона, його нога; на ній він і стоятиме. Що там він казав про одну ногу в трьох місцях і про три місця в одному пеклі? Як там воно… Ох, Божечку! Недарма він на мене з таким глумом дивився. Кажуть, я сам можу інколи добре помізкувати, та це якось ненавмисне виходить. Ні, такому старому пеньку, як я, краще не пнутися за капітанами на глибину; і не помітиш, як вода буде по горло, і що тоді – на поміч звати? А капітани, як чаплі – переходять убрід; такі вже вони довгоногі. Звичайно людині досить одної пари ніг на все життя; мабуть, від того, що люди про свої ноги дбають – як ото старі пані дбають про своїх малих поні. А от Ахаб – той преться напролом, і ніг йому не шкода. Одну заганяв до смерті, другу скалічив, а тепер буде стоптувати кістяні ноги. Агов, чадило! Поможи мені із цими гвинтами, та давай її доробимо, поки пророк воскресіння не прийде зі своєю сурмою і не позбирає всі ноги, живі та кістяні, як пивовари збирають старі бочки, аби їх знов наповнити. Оце‑то нога, нівроку! Просто як жива, так я її гарно обтесав; завтра він стоятиме на ній і буде брати висоту секстантом. О, та я ж ледь не забув про отой довгастий полірований клаптик, де він пише свої підрахунки. Отакої! Ану, де моє долото, терпуг та наждак!

 


Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 73 | Нарушение авторских прав


Читайте в этой же книге: Саловарня | Розлив та прибирання | Розділ 99 | Нога і рука. «Пеквод» з Нентакету зустрічає «Семюеля Ендербі» з Лондона | Розділ 101 | У затінку Арсакид | Виміри китового скелета | Викопний кит | Чи зменшується велич кита? Чи чекає його зникнення? | Нога Ахаба |
<== предыдущая страница | следующая страница ==>
Розділ 107| Ахаб і Старбак у каюті

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.009 сек.)