Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Саловарня

 

Американський китобійний корабель вирізняється не лише вельботами, що висять на його бортах, а ще й саловарнею. У цьому кораблі, всупереч усім правилам, масивна кам'яна кладка поєднується з дубом і мотуззям. Це так, наче на дерев'яну палубу принесли з поля піч для обпалення цегли.

Саловарня розташована між фок– і грот‑щоглою, де на палубі найбільше вільного місця. Тимберси в цьому місці роблять з дуже товстих колод, що можуть витримати вагу цілого будинку з цегли та вапна площею десять на вісім футів і заввишки у вісім футів. Основа саловарні не заходить під палубу, проте стіни надійно прикріплені до неї за допомогою важких залізних скоб, які прикручуються до тимберсів. З боків вона оббита дошками, а зверху в ній є великий, похилий, надійно задраєний душник. Якщо з нього зняти накривку, ви побачите два величезні казани на кілька барелей кожний. У перервах між роботою їх завжди тримають у надзвичайній чистоті. Зазвичай їх чистять мильним каменем з піском, поки вони не засяють у саловарні, наче срібні чаші для пуншу. Під час нічної вахти старі матроси без стида та сорому залазять у казан, щоб трохи подрімати там, згорнувшись калачиком. Часто трапляється, що двоє матросів, що чистять – кожний у своєму казані – їхні поліровані черева, крізь їх залізні роти діляться одне з одним заповітними думками. Тут людина поринає в глибокі математичні роздуми. Саме в лівому казані «Пекводу», поки мильний камінь завзято викреслював спіралі навколо мене, я вперше зробив для себе вельми цікаве геометричне відкриття, а саме – що будь‑яке тіло, ковзаючи по циклоїді, от хоча б мій мильний камінь, якщо його відпустити, з будь‑якої точки спуститься вниз за однаковий час.

Якщо відсунути засувку спереду, відкриється цегляна стіна саловарні з двома залізними челюстями печей, що містяться під казанами. Ці челюсті мають важкі залізні дверцята. А для того щоб нестерпний жар від топок не йшов на палубу, знизу під цегляним муруванням утворили неглибоку ємність, у яку через прокладений ззаду канал весь час надходить вода – з такою самою швидкістю, з якою випаровується звідти. Нічого подібного до димоходу там немає, дим із топок виходить крізь отвори в задній стінці. Тож повернімося і ми трохи назад.

Було близько дев'ятої вечора, коли топки «Пекводу» вперше за цей рейс мали запрацювати. Керував цією справою другий помічник – Стабб.

– Усі готові? Тоді відкривайте її – і вперед. Ану, коку, запалюй топки.

Зробити це було неважко, бо корабельний тесля впродовж усього плавання напихав туди ошурки. Слід зауважити, що на китобійному кораблі вогонь у саловарні доводиться розпалювати дровами тільки на початку. Дрова використовують лише для того, щоб мерщій розгорілося основне паливо, тобто листки сала, почорнілі й скручені після витоплення, які тепер уже називають «ремінням» або «оладками», у яких усе‑таки лишається ще досить багато жиру. Саме цими «оладками» підтримують вогонь у печах. Наче вгодований мученик на вогнищі чи мізантроп, що вчинив самоспалення, кит, загорівшись один раз, сам править для себе за паливо і горить у власному вогні. От лишень шкода, що він не поглинає власного чаду! Дихати цим чадом – то справжня мука; а дихати ним все одно доводиться, та що й казати – якийсь час ви просто живете в ньому. Він смердить просто жахливо – мабуть, такий сморід стоїть біля індуських поховальних вогнищ. Він тхне, як ліве крило Страшного суду; він якнайкраще доводить, що пекло таки існує.

Опівночі топки вже працювали повним ходом. Ми відділили китове м'ясо від кісток, вітрила були напнуті, вітер дужчав, і над океаном стояла непроглядна темрява. Та подеколи жагучі язики полум'я лизали цю пітьму, вириваючись із закіптюжених пічних продухів і освітлюючи кожний канат, кожну линву, наче по них пробігав славнозвісний грецький вогонь. А вогненний корабель рушив уперед, наче чиясь невблаганна рука штовхала його на страшне діяння помсти. Так навантажені дьогтем і сіркою бриги хороброго гідріота Канариса[317]вийшли з портів у нічний морок, несучи на щоглах замість вітрил запалене полотно, помчали на турецькі фрегати і спалили їх дотла в грандіозній пожежі.

Накривка, знята з душника, тепер лежала перед топками, наче коминна плита перед вогнищем. На ній маячіли пекельні тіні гарпунерів‑язичників, що на китобійному кораблі завжди ще й кочегарять. Величезними вилами на довгих жердинах вони закидали шиплячі шматки сала в розпечені казани або підгортали під ними жар, і вузькі язики полум'я по‑зміїному вислизали з топок, мало не хапаючи їх за ноги. Чад клубочів геть важкими похмурими кужелями. І щоразу, коли корабель погойдувався на хвилі, киплячий лій хлюпав у казанах, ніби хотів плеснути в їхні розпашілі обличчя. А напроти відкритих топок, біля протилежного кінця широкої дощаної плити, стояв кабестан. Він був моряцьким диваном. На ньому спочивали вахтові під час робочої перерви; вони сиділи, втупившись у червоний жар топок, від якого очі лізуть на лоба. Їхні грубі обличчя, тепер іще й закіптюжені та спітнілі, розкошлані бороди і варварська сліпуча білина зубів раз у раз проступали з темряви в химерному полум'яному світлі. І коли вони розповідали одне одному про свої злочинні пригоди, коли мовою веселощів вони говорили про страхітливі діяння, коли їхній дикий сміх злітав у небо, наче вогненні язики полум'я, а попереду, біля печей, гарпунери шалено вимахували велетенськими зубчастими вилами і черпаками; завивав вітер, море надималося, і корабель стогнав, пірнаючи носом у хвилі, та все одно невпинно ніс уперед, у чорноту моря і ночі, своє червоне пекло і з презирством гриз білу кістку і з гіркотою випльовував білу піну зі своєї пащі, – тоді стрімкий «Пеквод», що з дикунами на борту, з вогненним тягарем мертвого тіла мчав у чорну глибінь пітьми, здавався матеріальною подобою душі свого командира, охопленої божевіллям.

Таким він здавався мені, коли я стояв біля стерна і довгі години нечутно вказував вогненному кораблю його морські шляхи. Огорнутий пітьмою, я тільки ясніше бачив жар, божевілля й моторошну примарність усього довкола. Ці диявольські тіні, що металися перед моїми очима за пеленою чаду та вогню, зрештою викликали в моїй уяві подібні видива, щойно я впадав у те сонне заціпеніння, яке заволодівало мною опівночі біля стерна.

Тієї ночі зі мною сталося щось дуже дивне, чого я й досі не можу пояснити. Коли я отямився після недовгого сну, мене охопило болісне відчуття – наче сталося щось непоправне. Румпель із китової щелепи, на який я спирався, штовхнув мене у бік, у моїх вухах залунало глухе гудіння вітрил, що лопотіли під вітром; очі в мене начебто були розплющені, до того ж я спросоння мимоволі почав їх терти. Та хоч що я робив, компас, за яким я повинен був тримати курс, кудись зник; а я ж лише хвилину тому роздивлявся картушку, освітлену яскравим нактоузним ліхтарем. Але зараз попереду не було нічого, крім глухої темряви, що часом ледь світлішала від червоних спалахів. І понад усе мене мучило незбагненне владне відчуття, що цей стрімкий рух довкола мене – що б він не означав насправді – спрямований не до далекої гавані попереду, а від усіх гаваней позаду себе. Тяжке безсиле сум'яття, мов смертна судома, пронизало все моє єство. Мої руки вп'ялися в румпель, і мені здалося, наче він якимось дивом перевернувся задом наперед. Господи, що ж це зі мною таке? – подумав я. І раптом збагнув: під час короткого сну я повернувся, і тепер корма опинилася в мене попереду, а ніс та компас – позаду. Я миттю обернувся назад і ледве встиг привести корабель під вітер, який неодмінно б його перевернув. Яка це радість, яке блаженство – звільнитися від потойбічних марень ночі і від смертельної загрози опинитися за бортом!

Не дивися надто довго в лице вогню, о людино! Не дрімай, коли рука твоя на стерні! Не повертайся спиною до компаса; зважай на перший знак румпеля, що штовхає тебе в бік; не вір у неприродний вогонь, червоне світло якого породжує привидів. Завтра, при ясному сонці, знову розвидниться небо; ті, хто мав диявольську подобу серед вогненних спалахів, на світанні постануть перед тобою в іншому, світлому образі; славне, золоте, радісне сонце – єдине правдиве світло, все інше – омана!

Проте й сонце не сховає ні згубної віргінської драговини, ні проклятої римської Кампаньї, ні Сахари, ні тисячомильної пустелі скорботи в цьому світі. Сонце не сховає океан – темний бік нашої планети, що займає дві її третини. І тому той смертний, у кому радості більше, ніж печалі, не може бути правдивим – він або дурисвіт, або несповна розуму.

Те саме можна сказати і про книги. Найбільшим правдолюбцем був Муж Скорботи, а найбільш правдива книга – Єклезіаст Соломона, гартована криця печалі. «Усе – марнота». УСЕ. Цей упертий світ іще не осягнув нехристиянську мудрість Соломона. Але той, хто цурається лікарні й тюрми, хто квапиться мерщій проминути цвинтар, хто з більшою охотою розмовляє про оперу, ніж про пекло; той, хто Каупера, Юнга[318], Паскаля[319]і Руссо, всіх укупі, називає вбогими мудрагелями і все своє безжурне життя божиться іменем Рабле, як немудрящого і тому веселого писаки, – той негідний зламати печатку могильної плісняви на надгробку славетного Соломона.

Проте навіть Соломон каже: «Людина, що збивається з розумної дороги, в громаді тіней буде спочивати» (тобто ще за життя). Тож не коріться вогню, інакше він скалічить вас і омертвить, як сталося зі мною тієї ночі. Є мудрість, у якій скорбота; але ж є і скорбота, у якій божевілля. Є такі душі, кетскіллський орел[320]у яких може злітати в найтемніші урочища й звідти поринати в небо, у сонячну височінь. І нехай він весь час літає в урочищі – це гірське урочище, й у своєму найнижчому польоті гірський орел буде вищим від рівнинних птахів, навіть якщо вони літають у небі.

 


Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 76 | Нарушение авторских прав


Читайте в этой же книге: Розділ 84 | Розділ 85 | Розділ 86 | Велика армада | Школи і вчителі | Спіймана риба і вільна риба | Розділ 90 | Розділ 91 | Сіра амбра | Вигнанець |
<== предыдущая страница | следующая страница ==>
Ручкання| Розлив та прибирання

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.006 сек.)