Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Голова кашалота – порівняльний опис

Читайте также:
  1. Ваш дух знает то, чего не знает голова, потому что в вашем духе находится Святой Дух.
  2. ГЛАВА LXXIV. ГОЛОВА КАШАЛОТА — СРАВНИТЕЛЬНОЕ ОПИСАНИЕ
  3. ГЛАВА LXXV. ГОЛОВА НАСТОЯЩЕГО КИТА — СРАВНИТЕЛЬНОЕ ОПИСАНИЕ
  4. Голова во флексии, макушка проходит через нижнее ущелье. Ориентация головы идентична предыдущей.
  5. Голова вышла. Она свободна.
  6. Голова и тело снеговика.
  7. Голова Иоанна Крестителя. 1837-1857. 58x44. Бумага на холсте, масло. ГТГ

 

Ось перед нами два великі кити, що стулили докупи свої голови; тож вчинимо за їхнім прикладом і поміркуємо разом.

Кашалот і справжній кит – це найвидатніші представники великого Ордену левіафанів in Folio. Це єдині різновиди, що є для людини об'єктом постійного промислу. Для моряка з Нентакету вони являють собою дві крайності серед усіх відомих порід китів. А оскільки зовні вони найбільш різняться будовою голови, і оскільки ці дві голови наразі висять за бортом «Пекводу», і оскільки ми можемо переходити від однієї до другої, просто перетнувши палубу, – де ж іще, скажіть мені, нам випаде така зручна нагода звернутися до практичної цетології?

Насамперед вас вразить загальний контраст. Звісно, обидві голови є дуже масивними; але кашалотові властива якась математична симетрія, якої вочевидь бракує справжньому киту. У кашалотовій голові набагато більше характерних рис. Поглянувши на неї, ви мимохіть усвідомлюєте його всеосяжну велич. А в цьому разі ця велич ще посилювалася забарвленням його тімені – світло‑сірого в цяточку, що свідчило про його поважний вік і великий життєвий досвід. Одне слово, то був, як кажуть китобої, «сивий кит».

Тепер перейдемо до того, у чому найменш чітко вимальовується відмінність між цими двома головами, а саме до їхніх найважливіших органів – вуха та ока. Якщо пильно придивитися, то на обох головах, далеко збоку, біля того місця, де в них сходяться щелепи, можна побачити невелике око без повік, що нагадує око лошати – настільки його розміри не відповідають розмірам голови.

А таке своєрідне бічне положення китового ока переконливо свідчить про те, що кит не може побачити предмет, який міститься просто перед ним, так само, як не бачить того, що в нього позаду. Іншими словами, положення китового ока збігається з положенням людського вуха; тож можете собі уявити, наскільки б вам це сподобалося, якби ви могли бачити тільки збоку, вухами. З'ясувалося б, що ваше поле зору поширюється не більш ніж на тридцять градусів уперед і десь на стільки ж назад. І якби ваш запеклий ворог ясного дня рушив просто на вас з кинджалом у піднятій руці, ви б не помітили його так само, як і в тому випадку, коли б він підкрадався до вас ззаду. Коротко кажучи, у вас було б, так би мовити, два зади і водночас два переди (з боків): бо де, власне кажучи, у людини перед? Там, де очі.

І це ще не все; якщо в будь‑якої іншої тварини очі розміщені так, щоб їхні зорові сили об'єднувалися, посилаючи в мозок один, а не два образи, то особливе розташування китових очей, безнадійно розділених багатьма кубічними футами лоба, який здіймається між ними, мов висока гора між двох озер у долинах, – безперечно, таке розташування роз'єднує два образи, які виникають у двох не пов'язаних між собою органах. Завдяки цьому кит має чітку картину справа і не менш чітку картину зліва, а все, що посередині, повинно здаватися йому суцільним мороком і порожнечею. Іншими словами, людина дивиться на цей світ зі своєї сторожової вежі крізь дві віконниці одного вікна. А в кита ці віконниці вставлені окремо, і виходить двоє вікон, які прикро спотворюють пейзаж. Про цю особливість зору кита завжди слід пам'ятати під час полювання; нехай пам'ятає про неї і читач, коли читатиме опис відповідних сцен.

У зв'язку з цими зоровими особливостями левіафана можна було б торкнутися одного цікавого і дуже складного питання. Проте я змушений обмежитися лише натяком. Оскільки при світлі очі в людини розплющені, то акт зору є мимовільним; тобто людина не може не бачити тих предметів, що містяться перед нею. Але з життєвого досвіду ми знаємо, що хоч би яке широке коло предметів охопив водночас людський погляд, ніхто не може детально роздивитися відразу якісь два предмети – байдуже, малі чи великі; навіть коли вони лежать поряд. І якби ви могли роз'єднати ці два предмети і оточити кожен з них кільцем непроникної темряви, тоді, щоб роздивитися один з них, зосередивши на ньому всю свою увагу, ви мусите на певний час викинути з голови інший. А як це відбувається в кита? Обидва його ока самі по собі, звичайно, діють одночасно; та невже його мозок настільки більш місткий, більш різнобічний і тонкий за людський, що він може в одну і ту саму мить детально роздивлятися два окремі предмети, один з одного боку, а другий з другого? І коли це справді так, він заслуговує не меншої пошани, ніж людина, здатна одночасно доводити дві теореми Евкліда. Їй‑право, якщо поміркувати, таке зіставлення є цілком виправданим.

Можливо, це лише мої фантазії, та мені завжди здавалося, що незбагненна звичка деяких китів змінювати, під час втечі від кількох вельботів, швидкість і напрям, їхня лякливість і незрозумілий острах – усе це непрямо спричинено роздвоєнням волі, до якого призводить їхній подвійний і діаметрально розбіжний зір.

Проте вухо кита – не менш цікавий орган, ніж його око. Якщо ви вперше спостерігаєте за китовим племенем, ви можете протягом року обстежувати ці дві голови, марно пробуючи знайти на них орган слуху. Вухо кита не має нічого схожого на вушну раковину, а сам отвір такий малий, що в нього чи й пролізе гусяче перо. Воно розміщене трохи позаду від ока. Тут слід завважити одну відмінність між кашалотом і справжнім китом: якщо в першого вухо утворює невелике заглиблення, то у другого воно повністю закрите гладкою рівною перетинкою і тому непомітне ззовні.

Хіба не дивно, що така величезна істота, як кит, дивиться на світ таким маленьким оком і чує грім вухом, меншим від заячого? Та якби його очі були завбільшки з лінзи у великому телескопі Гершеля[266], якби його вуха були просторі, як брама кафедрального собору, – хіба ж від цього він мав би гостріший зір і слух? Зовсім ні. То навіщо ж ви прагнете «розширювати» свій розум? Краще вигостріть його!

Тепер візьмемо всі важелі і парові машини, що є в нас напохваті, і перевернемо голову кашалота; потім, підставивши драбину, виліземо на неї і зазирнемо до нього в пащу; якби ця голова не була відтята від тулуба, ми б могли з ліхтарем у руці спуститись у велику Кентукійську мамонтову печеру його шлунка. Тримайтеся за оцей зуб – і роззирніться довкола. Яка прегарна, чиста паща! Вона від підлоги до стелі вистелена чи то обклеєна лискучим білим флером, шовковистим, як фата нареченої.

Тепер вийдемо назовні і подивимося на цю велетенську нижню щелепу, що нагадує довгу вузьку кришку гігантської табакерки, тільки з петлями в кінці, а не збоку. Якщо ви зможете трохи підняти її в себе над головою, відкривши ряди зубів, то вона стає схожою на величезні опускні ґрати в кріпосній брамі; і цим вона й була для багатьох бідолашних китобоїв, над якими зімкнулися ці жахливі шипи. Та ще більш жахливою вона здається в морській безодні, коли ти нараз бачиш лютого кашалота, що пливе в глибині, роззявивши пащеку, і його щелепа, що сягає п'ятнадцяти футів у довжину, стирчить донизу під прямим кутом до його тіла – мов справжній корабельний бушприт. Цей кашалот не мертвий, він просто не в гуморі, можливо, зажурився, піддався іпохондрії і так розманіжився, що м'язи його щелеп ослабли, надавши йому такого непристойного вигляду; він наче кидає виклик усьому китовому племені, яке, мабуть, щиро зичить йому захворіти на правець, щоб судома нарешті стулила роззявлену пащеку.

Найчастіше нижню щелепу кашалота, без жодних зусиль відтяту досвідченим майстром своєї справи, піднімають на палубу, де з неї виривають зуби для поповнення запасів тієї твердої білої кістки, з якої китобої виготовляють усілякі цікаві речі – тростини, ручки для парасоль і руків'я нагаїв.

Набравшись неабиякого клопоту, щелепу витягають на борт, мов якір, і коли настане час – через кілька днів після закінчення іншої роботи, – Квіквег, Деггу і Тештіго, майстерні дантисти, беруться до справи. Квіквег гострою фленшерною лопатою надрізає ясна; потім щелепу прикріплюють за рами, згори підвішують талі і з їхньою допомогою видирають зуби по черзі, як мічиганські бики викорчовують дубові пеньки на лісовій просіці. Зубів зазвичай буває сорок два, у старих китів вони стерті, проте не гнилі і не запломбовані, як то буває у нас, людей. Насамкінець щелепу розпилюють на бруски, які використовують як крокви, коли щось будують.

 


Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 116 | Нарушение авторских прав


Читайте в этой же книге: Стабб убиває кита | Метання гарпуна | Вечеря Стабба | Кит як страва | Розділ 66 | Розділ 67 | Розділ 68 | Розділ 69 | Розділ 71 | Мавпяча шворка |
<== предыдущая страница | следующая страница ==>
Стабб і ФЛаск убивають справжнього кита, а потім ведуть розмову, стоячи над ним| Голова справжнього кита – порівняльний опис

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.007 сек.)