Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Відповіді на іспит з української мови 1 страница

Читайте также:
  1. A B C Ç D E F G H I İ J K L M N O Ö P R S Ş T U Ü V Y Z 1 страница
  2. A B C Ç D E F G H I İ J K L M N O Ö P R S Ş T U Ü V Y Z 2 страница
  3. A Б В Г Д E Ё Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я 1 страница
  4. A Б В Г Д E Ё Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я 2 страница
  5. Acknowledgments 1 страница
  6. Acknowledgments 10 страница
  7. Acknowledgments 11 страница

№1. Мета курсу– сформувати національно – мовну особистість, ознайомити студентів з нормами сучасної української мови в професійному спілкуванні, з основними вимогами до складання та оформлення професійних документів; навчити їх професійної мови, збагатити словник термінологічною, фаховою лексикою, підвищити загально мовний рівень майбутніх фахівців, формувати практичні навички ділового усного і писемного спілкування в колективі, розвивати комунікативні здібності.

Предметом вивченняпрактичного курсу “Українська мова за професійним спрямуванням” є мова фахової галузі. Тому звертається багато уваги при вивченні усіх тем засвоєнню стереотипів комунікацій певного фаху. Робота над культурою мови студентів проводиться з урахуванням двох аспектів: підвищення загально мовної культури майбутніх спеціалістів і їх фахової мовної культури. Основна увага на заняттях зосереджується на різних видах словникової роботи, що має на меті насамперед збагатити словник студентів термінологічною, фаховою лексикою, навчити вільно орієнтуватися в словниковому запасі української мови, правильно використовувати його залежно від сфери й мети спілкування. При опрацюванні термінологічної, фахової та інших груп лексики звертається увага на правопис, вимову й стилістичні функції слів, що аналізуються. Це сприяє підвищенню загально мовної і фахової культури майбутніх спеціалістів.

Головне завдання вищої школи - готувати висококваліфікованих фахівців, які досконало володіють державною мовою в усній та писем­ній її формах. Курс «Українська мова (за професійним спрямуванням)» передбачає продовження формування національномовної особистості, комунікативних навичок майбутніх спеціалістів, студіювання особли­востей фахової мови. Отже, предметом вивчення курсу є сучасна українська літературна мова професійної сфери. Завдання курсу - сформувати:

- мовну компетенцію майбутніх фахівців, що містить знання і практичне оволодіння нормами літературної професійної мови;

- навички самоконтролю за дотриманням мовних норм у спіл­куванні;

- вміння і навички оптимальної мовної поведінки у професійній сфері;

- стійкі навички усного й писемного мовлення, зорієнтованого на професійну специфіку;

- навички оперування фаховою термінологією, редагування, ко­регування та перекладу наукових текстів.

Вивчаючи курс, студенти різних спеціальностей набувають теоре­тичних знань про фахове спілкування, його етапи й роль у професійній діяльності, засвоюють термінологію майбутньої спеціальності, відомос­ті про призначення і структуру ділових документів, необхідних фахівцю певного профілю, формують стійкі комунікативні компетенції, потрібні у професійному спілкуванні, навички послуговування вербальними і невербальними засобами обміну інформацією.

Українська мова з професійним спрямуванням для юристів – це курс сдо весності в юриспруденції, а слово – це все. Адже, практична діяльність юрис та, працівника органів внутрішніх справ пов’язана з інтенсивним усним і пи семним спілкуванням, із підготовкою й оформленням значної кількості до кументів, із передачею та отриманням інформації в усній та писемній фор мах. Згідно із Законом про мови (ст. 18) та Цивільно-процесуальним кодек сом України (ст. 9) судочинство в країні має бути здійснене уіфаїнською мовою або національною мовою більшості населення тієї чи іншої місце вості, а ст. 127 Конституції України 1996 р. однією з обов’язкових вимог до кандидатури на посаду судді передбачає володіння державною мовою. За­значене вимагає доброго знання мови загалом і фахової зокрема. Опрацю вання юридичної термінології, врахування багатозначності слова, розуміння необхідності користуватися лексикографічними джерелами, вміння аналізу вати текст дозволять реалізувати свої фахові знання при тлумаченні текстів у правничій діяльності. Звідси, випливають конкретні завданий курсу:

- розширення загальномовної підготовки юриста;

- поглиблене вивчення проблем, які не можуть бути висвітлені в інших курсах, але які стосуються саме мовного опрацювання й розуміння правових актів;

- ознайомлення з основними напрямами, ідеями та проблемами сучасної української літературної мови, зокрема з умовами її існування й стильовою диференціацією;

- вивчення жанрів професійного спілкування та їх основних комунікатив них ознак;

- розвиток мовної інтуїції юриста;

- формування навичок самоконтролю у процесі творення зв’язних вислов лювань.

 

№2. Мова нації – це душа кожного народу, його світ, його духовність. Мова й професія – поняття нероздільні. Вони обслуговують потреби суспільства, окремих груп, кожної людини. Це дві важливі категорії, за допомогою яких визначається рівень надбань цивілізації, мовленнєвої культури. Мова не тільки обслуговує сферу духовної культури, а й пов’язана з виробництвом, з його галузями й процесами, із соціальними відносинами. Вона має велике значення для всіх, є інструментом здобуття знань, засобом життєдіяльності людини. Науково-технічний прогрес, перебудова соціальної, економічної, політичної системи в країні насичують нашу мову новими термінами, поняттями. Разом із піднесенням фахових знань представників різних професій підвищуються й вимоги до мови. Справжній фахівець – людина грамотна в повному значенні цього слова: досконало володіє відомостями з певної галузі, необхідними знаннями в цій галузі, до тонкощів опанувала як усне, так і писемне професійне мовлення. Професія інженера, економіста, фінансиста, аудитора, менеджера та ін. потребує засвоєння фахової термінології як власне української, так й іншомовної, але доступної, зрозумілої для всіх, хто працює в цій галузі.

Мова й професія– дві важливі суспільні категорії, що визначають глибину пізнання світу, оволодіння набутками цивілізації, рівень мовленнєвої культури. Мова й професія– немов партнери, які не можуть існувати один без одного, бо обидва покликані обслуговувати потреби суспільства, окремих груп його й кожної людини. Мова з багатьма її функціями забезпечує належний рівень грамотності носіїв певної професії, формує їх уміння спілкуватися у всіх сферах комунікації – у ділових відносинах, у науці, в освіті, культурі, економіці тощо. Знати мову професії– це означає дотримуватись граматичних, лексичних, стилістичних, акцентологічних норм професійного спілкування, якого люди вчаться впродовж усього життя.

А. де Сент-Екзюпері сказав – «Найбільша розкіш на світі – це розкіш людського спілкування». Саме мова є таким засобом спілкування, апрофесія – інформаційним матеріалом, який використовуємо длявирішення важливих проблем економічного, господарського життя завдяки доречному, умілому, правильному виборові мовних одиниць.Фахівцем з великої літери можна вважати ту людину, яка не лишеволодіє високою кваліфікацією, а і є духовно багатою, творчоюособистістю. Знання мови професії підвищує ефективність праці,продуктивність виробництва, допомагає краще орієнтуватися в діловихвідносинах.

Отже, мова професійного спілкування – це засіб мовногопрофесійного спілкування, специфіку якого зумовлюють особливостіспілкування у виробничо-професійній сфері: мета, функції, ситуація,особистісні риси учасників спілкування (вік, стан, освіта, рівеньінтелектуального розвитку та ін.).Володіння мовою професійного спілкування – це:

* знання власне мови, тобто сформованість мовної компетенції;

* уміння використовувати ці знання на практиці, доречно поєднувати вербальні (словесні), паравербальні (темп, інтонація тощо) та невербальні (жести, міміка та ін.) засоби спілкування відповідно до ситуації, мети, тобто сформованість комунікативних навичок.

Успіх мовного професійного спілкування залежить від:

* мовця як особистості з індивідуальними якостями;

* знання мовцем сучасної української літературної мови як основи мови професійного спілкування (мовна компетентність);

* уміння використовувати ці знання і втілювати інформацію в текст залежно від мети, ситуації тощо (комунікативні навички).

Таким чином, основними компонентами мовного професійного спілкування є:

* особистісний чинник у професійному спілкуванні;

* мова як засіб професійного спілкування;

* текст – мовне втілення інформації в професійне спілкування.

 

№3. Літературна мова реалізується в усній і писемній формах. Писемна форма літературної мови функціонує в галузі державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності. Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспільства. Українська літературна мова як вища форма загальнонародної національної мови, відшліфована майстрами слова характеризується наявністю сталих норм. Унормованість – основна ознака літературної мови. Норма літературної мови – це сукупність загальноприйнятих реалізацій мовної системи, закріплених в процесі суспільної комунікації. Розрізняють орфоепічні, графічні, лексичні, граматичні, стилістичні, орфографічні та пунктуаційні норми, опанування якими сприяє підвищенню культурної мови. Ці правили оберігають літературну мову від проникнення в неї суржику, сленгу, діалективізму і всього того, що може розхитати, спотворити її структуру.

Норма літературної мови – це сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, закріплених в процесі суспільної комунікації. Розрізняють орфоепічні, графічні, лексичні, граматичні, стилістичні, орфографічні та пунктуаційні норми, опанування якими сприяє підвищенню культури мови.

Орфоепічні норми регулюють правильну вимову звуків, звукосполучень та наголошення слів. Для прикладу зосередимо увагу на порушеннях літературної норми у вимові злитих звукосполучень /дж/, /дз/ та розрізнення приголосних (г), (ґ). В усному мовленні /дж/, /дз/ у позиції на початку слова вимовляються здебільшого правильно: джерело, дзвін. Всередині слова часто ці звуки вимовляються окремо, що є порушенням норми: дослід/ження, поход/ження. В українській мові слід розрізняти /г/і /ґ/. Літера ґ була вилучена з правопису у 1933 році, але третім виданням "Українського правопису" 1990 року поновлена, проте не всі слова з цією буквою зафіксовані у цьому виданні. Найповніший список слів з літерою ґ подається в "Орфографічному словнику української мови", яким варто користуватися, оскільки сьогодні втрачена літера вживається не лише згідно з нормою, а й на власний розсуд мовців: біографія, монографія, організація, але ґатунок, ґрунт, підґрунтя.

Акцентуаційна норма в українській мові цілком сформована, але найменш усталена, оскільки на наголос впливають діалекти та інші мови. Дедалі скорочується в українській мові кількість діалектів з дублетним наголосом. Слід пам'ятати, як правильно наголошувати: новий, фаховий, випадок, одинадцять, рукопис, машинопис, перепис, книжки, шляхи тощо.

Лексичні норми встановлюють правила слововживання. Вони відзначаються не тільки стабільністю, а й рухливістю. Лексичні норми фіксуються Словником української мови в 11-ти томах (1970-1980); Російсько-українським словником у 3-х томах (1983-1985); Орфографічним словником української мови та іншими. У лексиці офіційно-ділового стилю часто вживаються слова - кальки з російської мови, що є наслідком недостатнього опанування лексичними нормами, невмілого використання синонімів. Функціонування переважної більшості кальок в українській мові теоретично обумовлене відповідними словотворчими моделями: підприємство, співіснувати, багатогалузевий тощо.

Граматичні норми передбачають правильне вживання граматичних форм слів, усталену побудову словосполучень, речень. Наприклад, у сучасній українській мові обмежено вживаються активні дієприкметники теперішнього часу, які під час перекладу з інших мов, зокрема з російської, замінюються прикметниками або іменниками (решающий - вирішальний).

Стилістичні норми визначають вживання мовних засобів відповідно до стилю мовлення. Наприклад, для офіційно-ділового стилю характерні сталі словосполучення – мовні штампи, що зазнають суржикового викривлення внаслідок впливу російської мови.

Орфографічні норми охоплюють правила написання слів та їх частин. Слова в українській мові пишуться за такими принципами:

1) фонетичним (пишуться так як і вимовляються): випробувати, підрозділ, дата, бланк;

2) морфологічним (позначення на письмі складових частин слова незалежно від їхньої вимови): підписуєшся, укладається, безстроковий, зчитувати;

3) історичним (традиційним) (букви, морфеми, слова пишуться за традицією, а не відповідно до існуючих норм): дзвінок, рівень, меншості, зосереджений, черговий;

4) смисловим (диференціюючим) (різне написання однозвучних слів, які мають неоднакове значення): напам'ять – на пам'ять, вишневе – Вишневе, проте – про те.

Пунктуаційні норми регулюють вживання розділових знаків: крапки, знака питання, знака оклику, трьох крапок, коми, крапки з комою, двокрапки, тире, дужок, лапок, абзацу; вони полегшують сприймання тексту і виклад думок на папері. Норми характеризуються системністю, історичною і соціальною обумовленістю, стабільністю. Але разом з тим літературні норми з часом можуть змінюватись. У зв'язку з цим у межах норми співіснують мовні варіанти, під якими розуміють видозміни однієї і тієї самої мовної одиниці, наявні на різних мовних рівнях: фонетичному, лексичному, морфологічному чи синтаксичному. Варіанти виникають відповідно до потреб суспільства в кодифікації написань і відображають тимчасове співіснування нового і старого в мові.

У словниках українського літературного слововживання розрізняють варіанти: акцентні (алфавіт і алфавіт), фонематичні (вогонь і огонь), морфологічні (міст, родовий відмінок – моста і мосту). У процесі розвитку літературної мови кількість і якість мовних варіантів змінюється. Мовні норми найповніше і у певній системі фіксуються у правописі, словниках, підручниках, довідниках і посібниках з української мови. Культура писемного й усного мовлення всіх, хто користується українською мовою як засобом спілкування, полягає в тому, щоб досконало оволодіти мовними нормами і послідовно дотримуватись їх.

№4. Усне мовлення.Усна мова - це звучить мова, вживана для безпосереднього спілкування, а в більш широкому розумінні - це будь-яка звучна мова. Історично, це найперша форма мови, вона виникла набагато раніше ніж листи. Матеріальною формою усного мовлення є вимовні звуки, які виникають у результаті складної діяльності органів вимови людини. З цим явищем пов'язані багаті інтонаційні можливості усного мовлення. Інтонація створюється мелодикою мови, інтенсивністю (гучністю) мови, тривалістю, наростанням або уповільненням темпу мови і тембром проголошення. У усному мовленні велику роль відіграють місце логічного наголосу, ступінь чіткості вимови, наявність або відсутність пауз. Усна мова відзначається різноманітністю, що може передати все багатство людських почуттів, переживань, настроїв і т.п. Сприйняття усного мовлення при безпосередньому спілкуванні посилюється завдяки міміці і жестам мовця людини. Так, жест може виражати емоційний стан, згоду або незгоду, здивування і т.д. Всі ці лінгвістичні та екстралінгвістичні засоби сприяють підвищенню смислової значущості та емоційної насиченості мови. Однією з особливостей усного мовлення є - відсутність можливості повернутися в якийсь певний момент промови ще раз, в силу чого мовець змушений мислити і говорити одночасно, тобто він думає як би «на ходу», тому усному мовленню можуть бути властиві: неплавність, фрагментарність, поділ єдиної пропозиції на кілька комунікативно самостійних одиниць.

Усна мова - може бути підготовленою (доповідь, лекція тощо) і непідготовленою (розмова, бесіда). Непідготовлена усне мовлення характеризується спонтанністю. Непідготовлене усне висловлення формується поступово, порціями, у міру усвідомлення того, що сказано, що слід сказати далі, що треба повторити, уточнити. Хто говорить постійно стежить за тим, щоб його мова була логічна і зв’язна, вибирає відповідні слова для адекватного вираження своєї думки. Усна мова так само, як і письмова, унормована і регламентована, однак норми усного мовлення зовсім інші. «Багато хто так звані огріхи усній промові - функціонування незакінчених висловлювань, слабка структурованість, введення перебиваючи, автокоментаторов, контакторів, реприз, елементів коливання і т.п. - Є необхідною умовою успішності та ефективності усного способу комунікації». На відміну від письмової мови, яка будується відповідно до логічної думки, усне мовлення розгортається за допомогою асоціативних приєднань. Усна форма мови закріплена за всіма функціональними стилями української мови, проте вона має незаперечну перевагу в розмовно - побутовому стилі мовлення. Виділяють наступні функціональні різновиди усної мови: усну наукову мову, усну публіцистичну мова, види усного мовлення в сфері офіційно - ділового спілкування, художню мову і розмовну мову. Слід зазначити, що розмовна мова впливає на всі різновиди усного мовлення. Тому в усному мовленні використовуються емоційно і експресивно забарвлена лексика, образні порівняльні конструкції, фразеологізми, прислів'я, приказки, навіть просторічні елементи. Лист - це створена людьми допоміжна знакова система, яка використовується для фіксації звукової мови. У той же час лист - це самостійна система комунікації, яка, виконуючи функцію фіксації усного мовлення, набуває ряд самостійних функцій. Письмова мова дає можливість засвоїти знання, накопичені людством, розширює сферу людського спілкування, розриває рамки безпосереднього оточення. Читаючи книги, історичні документи різних часів і народів, ми можемо доторкнутися до історії; культури всього людства. Саме завдяки писемності ми дізналися про великі цивілізації Стародавнього Єгипту, шумерів, інків, майя та ін. Історики стверджують, що лист пройшов тривалий шлях історичного розвитку від перших зарубок на деревах, наскельних малюнків до звукобуквенного типу, яким сьогодні користується більшість людей, тобто письмова мова вторинна по відношенню до усного мовлення.

Літери, які використовуються на листі, - це знаки, за допомогою яких позначаються звуки мови. Звукові оболонки слів і частин слів зображуються поєднанням букв, і знання літер дозволяє відтворювати їх у звуковій формі, тобто читати будь-який текст. Знаки пунктуації, які використовуються на листі, служать для членування мовлення: крапки, коми, тире відповідають інтонаційній паузі в усному мовленні. Основна функція писемного мовлення - фіксація мовлення, що має за мету зберегти її в просторі та часі. Лист служить засобом комунікації між людьми в тих випадках, коли безпосереднє спілкування неможливо, коли вони розділені простором і часом. З давніх часів люди, не маючи можливості спілкуватися безпосередньо, обмінювалися листами, багато з яких збереглися до сьогоднішнього дня, подолавши бар'єр часу. Розвиток технічних засобів повідомлення, як телефон, в якійсь мірі зменшило роль письма. Але поява факсу та розповсюдження мережі Інтернет допомагають долати простір і знову активізують саме письмову форму мови. Основна властивість писемного мовлення - здатність до тривалого зберігання інформації. Письмова мова розгортається не в тимчасовому, а в статистичному просторі, що дає авторові можливість продумувати мову, повернутися до вже написаного, перебудувати пропозиції і частини тексту, замінити слова, уточнити, здійснити тривалий пошук форми вираження думки, звернеться до словників та довідників. У зв'язку з цим письмова мова має свої особливості. У наш час обидві форми мови нероздільно пов'язані між собою і, переплітаючись у одне ціле, складають повноцінне спілкування. З розвитком стільникового зв'язку люди отримали можливість спілкування по телефону, як за допомогою усній, так і писемного мовлення. З розвитком Інтернет - технологій люди мають можливість долати простір і час, спілкуючись за допомогою усній та письмовій мови на вибір. Важко уявити собі сучасне спілкування тільки за допомогою усній чи тільки за допомогою письмовою формою мовлення - це все одно, що позбавити себе одного з почуттів (дотику, нюху і т.д.). Нам однаковою мірою потрібні обидві форми мови, щоб повноцінно сприймати, аналізувати і передавати інформацію в мінливому світі. Якби хоч однієї з них не було, то її варто було б придумати.

Публічний виступ – це різновид усного спілкування. А жанровий різновид публічного виступу – це доповідь (звітна, ділова, політична), промова (агітаційна, мітингова, повілейна), бесіда, лекція, репортаж. Види публічного виступу:

Ø публічне повідомлення на означену тему;

Ø текст такого повідомлення;

Ø усне або письмове офіційне повідомлення про що-небудь керівникові або начальникові.

Промова – публічний виступ з якого-небудь приводу; текст такого публічного виступу; слова, звернення до кого-небудь; мова, розмова.

 

№5.Судова промова − це промова, звернена до суду та інших учасників судочинства і присутніх при розгляді кримінальної, цивільної, адміністративної справи, в якій містяться висновки щодо тієї чи іншої справи. Виступаючи в суді з промовою, прокурор і адвокат підбивають підсумки не тільки судового розгляду справи, а усієї своєї попередньої праці, аналізують докази, висловлюють свою позицію у справі, міркування з питань, на які суду необхідно дати відповідь під час складання вироку, рішення, постанови, ухвали. Судова промова державного обвинувача у кримінальному процесі своїм змістом має: громадсько-політичну оцінку злочину й особи підсудного; характеристику складу злочину, який вичерпний аналіз зібраних і перевірених на судовому слідстві доказів і обґрунтування ними своєї позиції щодо вини підсудного, кваліфікації його дій та міри покарання.

Судова промова громадського обвинувача повинна насамперед відобразити ставлення до вчиненого злочину та особи підсудного громадської організації або колективу трудящих, які уповноважили його для участі в судовому розгляді справи. Судові промови цивільного позивача і цивільного відповідача або їх представників своїм основним змістом мають питання, які стосуються відшкодування завданої злочином майнової шкоди. Судова промова громадського захисника спрямована на виконання функції захисту. У ній громадський захисник викладає суду свої міркування з приводу: обставини, що пом’якшують вину підсудного або виправдовують його; можливості пом’якшення йому покарання тощо. Судова промова захисника, зумовлена його функцією у кримінальному процесі − функцією захисту і повністю підпорядковується відстоюванню законних інтересів свого підзахисного.

Репліка − частина судової промови, основне призначення якої коротко, в стислій формі звернути увагу суду на перекручення фактів, домисли та принципово неправильні судження, допущені учасниками дебатів у своїх промовах (ст. 318 КПК України). Судові промови впливають на формування внутрішнього переконання судді, допомагають суду глибше розібратися в усіх обставинах справи, всебічно, повно й об’єктивно дослідити ці обставини, установити істину у справі і прийняти правильне рішення. На зміст і форму судової промови дуже впливають характер і обсяг справи, особа ритора, судова аудиторія. Головними в судовій промові є її зміст і думки ритора.У судовому засіданні при розгляді кримінальних, цивільних, адміністративних, господарських справ можна виділити такі види судових промов:

1. Обвинувальна промова прокурора в кримінальних справах в суді першої інстанції.

2. Промова прокурора в кримінальній справі при відмові від обвинувачення у суді першої інстанції.

3. Захисна промова адвоката в кримінальній справі в суді першої інстанції.

4. Промова адвоката − представника потерпілого, цивільного позивача і цивільного відповідача.

5. Самозахисна промова підсудного.

6. Промова потерпілого і його представника.

7. Промова цивільного позивача і цивільного відповідача або їхніх представників (у межах цивільного позову в кримінальних справах).

8. Промови прокурора й адвоката в цивільних справах у суді першої інстанції.

9. Промови прокурора й адвоката в адміністративних справах.

10. Промови прокурора й адвоката в кримінальних і цивільних справах у суді другої інстанції.

11. Промови громадського обвинувача і громадського захисника в кримінальних справах.

12. Промови позивача та відповідача або їхніх представників у цивільних справах.

13. Промови третіх осіб або їхніх представників у цивільних справах.

14. Промови уповноважених органів державного управління, профспілок, підприємств, установ, кооперативних організацій та їх об’єднань у цивільних справах.

15. Промови представників громадських і трудових колективів у цивільних справах.

16. Промови осіб, які притягаються до адміністративної відповідальності, та їхніх представників.

17. Промова потерпілого в адміністративній справі.

18. Захисна промова близьких родичів, опікунів або піклувальників підсудного в кримінальній справі.

19. Промова адвоката (представника сторони) при веденні господарських справ в господарському суді.

20. Промова прокурора при підтриманні позову в господарському суді.

Виходячи з предмета судової промови пропонується структурата зміст промовипрокурора при відмові від обвинувачення:

· викладення фактичних обставин справи, як вони були встановлені попереднім слідством;

· заява про непідтвердження обвинувачення в суді − про відмову від обвинувачення;

· аналіз та оцінка доказів, зібраних і досліджених під час попереднього і судового слідства;

· фактичні обставини та юридичні підстави відмови від державного обвинувачення;

· причини необгрунтованого притягнення особи як обвинуваченого до кримінальної відповідальності, пропозиції щодо їх усунення;

· пропозиції про поновлення порушених прав підсудного;

· пропозиції про подальшу долю справи.

Виходячи з теорії і практики судової риторики, можна виділити три основні засади судової промови: психологічну, етичну та логічну. Кожна з них впливає не тільки на зміст судової промови, а й на спосіб побудови. Змістом судової промови завжди є певні думки, ідеї, доводи, міркування, пропозиції. У психологічній структурі судових дебатів виділяються такі компоненти, як особистісні, включаючи й психологічні властивості виступаючого, психологія сприйняття промови і впливу останньої на формування судового переконання.

№6. Будь-яка мова потребує охорони і турботи. Піклуватися про мову повинна кожна людина і суспільство в цілому. Свідома турбота про мову називається кодифікацією мови. Кодифікація, пояснює словник, означає упорядкування, приведення до системи, до цілісного несуперечливого зводу (кодексу). У мові кодифікація — також уніфікація, упорядкування, відкидання всього чужого для літературної мови і прийняття всього, що її збагачує. Засобами кодифікації мови є словники, довідники з мови, підручники для середньої та вищої школи, наукові лінгвістичні дослідження, що встановлюють норму, твори (художні, наукові, публіцистичні), взірці мовлення людей, які досконало володіють українською мовою і мають високий соціокультурний авторитет, — талановитих письменників, учених, журналістів, артистів, дикторів. Кодифікатором, тобто оберігачем літературної мови, виступає вчений-мовозна-вець, письменник, журналіст, політик, диктор радіо і телебачення, артист, учитель, викладач вузу, редактор, коректор і будь-хто з нас. Кожний мовець, який володіє літературною мовою, є прикладом для інших. Але необхідно розуміти, що до деяких зразків хочеться наблизитися, а від інших — відійти. Свідомий громадянин України відповідає за долю української літературної мови, і цей обов'язок насамперед виявляється в роботі над удосконаленням особистої культури мови.

 

№7. Стиль літературної мови – різновид мови (її функціонувальна підсистема), що характеризується відбором таких засобів із багатоманітних мовних ресурсів, які найліпше відповідають завданням спілкування між людьми в даних умовах. Це своєрідне мистецтво добору й ефективного використання системи мовних засобів із певною метою в конкретних умовах й обставинах. Д. Свіфт влучно зауважив, що стиль – це необхідні слова на необхідному місці. Кожний стиль має:

· сферу поширення і вживання (коло мовців);

· функціональне призначення (регулювання стосунків, повідомлення, вплив, спілкування тощо);

· характерні ознаки (форма та спосіб викладу);

· система мовних засобів і стилістичних норм (лексику, фразеологію, граматичні форми, типи речень тощо).

Ці складові конкретизують, оберігають, певною, мірою обмежують, унормовують кожний стиль і роблять його досить стійким різновидом літературної мови. Оскільки стилістична норма є частиною літературної, вони не забезпечує останню, а лише використовує слова чи форми в певному стилі чи з певним стилістичним значенням. Наприклад, слова акт, договір, наказ, протокол, угода є нормативними для офіційно-ділового стилю, хоча в інших стилях вони також можуть нести забарвлення офіційності, якщо їх використання буде стилістично виправдане. Досконале знання специфіка кожного стилю, його різновидів, особливостей – надійна запорука успіхів у будь-якій сфері спілкування. Термін “стиль мовлення” слід розглядати як спосіб функціонування певних мовних явищ. Розрізнення стилів залежить безпосередньо від основних функцій мови – спілкування, повідомлення і впливу. Високорозвинута сучасна літературна українська мова має розгалужену системі стилів, серед яких: розмовний, художній, науковий, публіцистичний,, офіційно-діловий та конфесійний. Для визначення стилів мовлення важливе значення мають форми мови – усна й писемна, розмовна і книжна. Усі стилі мають усну й писемну форми, хоча усна форма більш притаманні розмовному стилю, а інша – переважно писемна. Оскільки останні сформувалися н книжній основі їх називають книжними. Структура текстів різних стилів неоднакова, якщо для розмовного стилю характерний діалог (полілог) то для інших – переважно монолог. Відрізняються стилі мовлення й багатьма іншими ознаками. Але спільним для них є те, що вони – різновиди однієї мови, презентують усе багатство їх виражальних засобів і виконують важливі функції в житті суспільства – забезпечують спілкування в різних його сферах і галузях. У межах кожного функціонального стилю сформувалися свої різновиди – підстилі – для точнішого й доцільнішого відображення певних видів спілкування та вирішення конкретних завдань. Поряд із функціональними стилями, ураховуючи характер експресивності мовних елементів, виділяються також епістолярний, урочистий, офіційний, фамільярний, інтимно-ласкавий, гумористичний, сатиричний та ін.


Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 550 | Нарушение авторских прав


Читайте в этой же книге: Державною мовою в Україні є українська мова. 1 страница | Державною мовою в Україні є українська мова. 2 страница | Державною мовою в Україні є українська мова. 3 страница | Державною мовою в Україні є українська мова. 4 страница | Державною мовою в Україні є українська мова. 5 страница | Державною мовою в Україні є українська мова. 6 страница | Державною мовою в Україні є українська мова. 7 страница | Рід невідмінюваних іменників | Отже, використання чи невикористання займенників змінює тональність ділових текстів, може посилювати або пом'якшувати категоричність наказу, вимоги, прохання, поради тощо. |
<== предыдущая страница | следующая страница ==>
Дуби шумлять| ВІДПОВІДІ НА ІСПИТ З УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ 2 страница

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.02 сек.)