Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Формевання иа розвиток феод. 5 страница

Читайте также:
  1. Contents 1 страница
  2. Contents 10 страница
  3. Contents 11 страница
  4. Contents 12 страница
  5. Contents 13 страница
  6. Contents 14 страница
  7. Contents 15 страница

Перші парові машини в німецькій промисловості знайшли застосування у 30-их роках XIX ст. Проте їх було небагато —у 1837 р. у промислове розвинуті й Сілезії працювало всього 8 парових двигунів (у той же час на бавовняних фабриках Ланкашира (Англія) діяло 714 парових двигунів.

Промисловий переворот прискорюється у 50-60-их роках, коли німецька промисловість переходить від мануфактурної стадії до фабрично-заводської. Впродовж 60-их років різко збільшується загальна потужність парових двигунів. Особливо високими темпами розвивається важка промиловість.

Особливістю запізнілого промислового перевороту в Німеччині було те, що він базувався на основі вітчизняного машинобудування, на власних інженерно-технічних досягненнях. У Німеччині відразу будувалися величезні на той час машинобудівні підприємства, оснащені найновішим обладнанням. Саме це забезпечило небачені у XIX cт. темпи промислового виробництва. Структура німецької фабричної промисловості теж вигідно відрізнялася від англійської та французької. У Німеччині було здійснено ряд винаходів (барвники), внаслідок чого почала успішно розвиватися хімічна промисловість.

Боротьба за об'єднання Німеччини та підготовка до війни із Францією стали важливим стимулом промислового зростання країни у 50-60-их рр. У зв'язку з цим прискореними темпами розвивалася воєнно-промислова база, в якій особливу роль відігравали сталеплавильні, артилерійські заводи Крупна (Рейнська область). Велике значення надавалося залізничному будівництву, яке набуло загальнонаціонального характеру, ліквідувало економічну розрізненість країни, сприяло консолідації внутрішнього ринку.

Господарському піднесенню та прискоренню промислового перевороту сприяв також митний союз німецьких держав (1867 р.), який очолювали союзна митна рада і митний парламент. Ця господарська організація немало спричинилася до пізнішого політичного об'єднання держави.

40.Особливості промислового перевороту у США

Поява у Північній Америці сильної самостійної держави створила сприятливі умови для економічного зростання. Промисловий переворот розпочався у північних штатах. Його особливість полягає у відсутності тих докапіталістичних пережитків, які мали місце у країнах Західної Європи, цехових порядків зокрема. Здійсненню промислового перевороту сприяло вигідне територіально-географічне розташування країни. Створення незалежної держави дозволяло американцям відмежуватися від боротьби Англії та Франції за гегемонію у Європі. Більше того, період наполеонівських воєн став «золотим віком» американської торгівлі. Посередництво у торгівлі зброєю, боєприпасами і т.ін. приносило великі прибутки. Почали розвиватися американські міста — важливі торговельні центри. П'ятий за чергою президент США, Джеймс Монро, у славетному маніфесті від 2 грудня 1823 р. заявив, що Сполучені Штати не допустять, аби європейські країни втручалися у внутрішні справи американців. «Америка для американців» — гасло, висунуте Дж. Монро, яким американці керуються до сьогоднішніх днів. Доктрина Монро сприяла консолідації американської нації, її збагаченню, заставила світ рахуватися з її інтересами.

Важливу роль у здійсненні промислового перевороту відіграє демографічний фактор. Жодна країна світу не знала таких темпів росту населення. До середини XIX ст. кількість жителів США збільшилася у 4,5 раза, в основному за рахунок переселенців із Європи – людей підприємливих, енергійних, які в першу чергу спричинилися до економічного поступу США.

Першіі прядильні машини у США появилися в кінці 80-х років. Вони д завезені з Англії, незважаючи на заборону вивозу машин і вічних інновацій з боку англійського уряду. Перші парові машини з'явилися в останньому десятилітті XVIII ст. На початковому етапі поомислового перевороту вони використовувалися слабо. Більшість текстильних фабрик працювали на енергії води. Саме наявність дешевої енергії водяних двигунів пояснюється запізніле впровадження ддрових машин. Промисловий переворот у США відбувався за рахунок європейської робочої сили, інтелекту і капіталів. В цьому теж одна із його особливостей. Однак в американській промисловості з великим успіхом застосовувалися власні оригінальні винаходи — циліндр для механічної набивки тканин тощо. У 1807 р. на р. Гудзон з'явився колісний пароплав, збудований Р.Фултоном, швидкими темпами прокладалися канали, які мали велике господарське значення. Прискореними темпами розвивалася текстильна фабрична промисловість, яка в середині XIX ст. за обсягом виробництва поступалася лише англійській. Проте найбільших успіхів США досягли у будівництві залізниць та використанні паровозів. За два десятиліття (1830-1850) довжина залізниць зросла у 300 разів.

Розвиток залізничного будівництва сприяв прискореному росту металургії, добувної та машинобудівної галузей промисловості. У 40-их роках широко застосовуються пудлінгові печі. Виробництво чавуну у 1830-1850 рр. зростає у три рази.

Спочатку машинобудування розвивалося повільними темпами. На початку XIX ст. американська промисловість працювала в основному на англійських машинах. Проте в середині XIX ст. у США вже існували власні машинобудівні заводи. Особливо швидко розвивалося сільськогосподарське машинобудування. В цей же час активно впроваджуються в життя оригінальні досягнення американської інженерно-технічної думки. Серед найвидатніших винаходів того часу були швейна машина Зінгера, ротаційна типографська машина, телеграф Морзе, револьверний, шліфувальний, фрезерний верстати, косарка Мак-Корміка, комбінована молотилка-віялка Хейрема та багато інших.

Незважаючи на високі темпи промислового розвитку у першій половині XIX ст., США залишалися в основному аграрною країною, промисловий переворот завершився лише на Півночі.

Розвиток промисловості гальмували південні штати, в яких панувало рабовласницьке плантаційне господарство. Рабовласництво було основною перепоною на шляху розширення внутрішнього ринку — ринку товарів і робочої сили, освоєння земель Заходу, інтенсивного розвитку сільського господарства.

Суперечності між північними і південними штатами викликали Громадянську війну в США (1861-1865 рр.), яка водночас була буржуазною революцією. Війна закінчилася перемогою Півночі. Важливими її наслідками було скасування рабства, ліквідація політичної та економічної роз'єднаності США.

 

41. «НіШ»

Німецька історична школа виникла як реакція у відповідь на експансію англійської класичної політичної економії, що зайняла панівні позиції в суспільній думці XIX століття. Назву "історична" вона одержала тому, що економічний і соціальний розвиток кожної країни вона розглядала як наслідок багатоступінчастого шляху, у ході якого одна фаза змінює іншу. На відміну від універсалізму класиків, які вважали, що економічні закони мають загальний (універсальний) характер, і тому відсталі у своєму розвитку країни лише повторюють шлях, уже пройдений більш розвинутими державами, представники історичної школи захищали інший погляд. Вони стверджували, що рівень господарського розвитку завжди необхідно розглядати як результат (підсумок) відповідного суспільно-історичного стану окремих народів і націй. Універсальних економічних законів не існує. Економічні процеси завжди є відображенням (Spiegelbild) певної суспільної епохи.

Історична школа XIX століття була специфічно німецькою, по-перше, тому, що використовувала у своїх побудовах досвід німецької соціальної та економічної історії, і по-друге, вона об'єктивно відбивала інтереси німецьких промисловців та купців, стурбованих захистом інтересів вітчизняної промисловості й торгівлі від іноземної конкуренції. Найбільш відомими представниками цієї школи є Фрідріх Ліст, Карл Бюхер, Густав Шмоллер, Вернер Зомбарт і Вільгельм Рошер.

Звернемося до моделі трифазного розвитку Ф. Ліста (1789-1846). Вона містить такі фази:

1. Примітивне сільське господарство.

2. Поліпшене (verbesserte) сільське господарство з процвітаючою промисловістю.

3. Процвітаюча промисловість.

Найбільш бажаною, на думку Ліста, є третя фаза. Однак розвиток суспільства може застопоритися вже на другій фазі. Це трапляється насамперед тому, що принципи конкуренції, лібералізму та вільної торгівлі призводять до того, що суспільства, які мають переваги в індустріальному розвитку, економічно поневолюють менш розвинені країни. Сформований у міжнародній економіці дисбаланс сил стає умовою соціально-економічної стагнації.

З економіко-соціологічного погляду в моделі Ліста найбільший інтерес викликають два аспекти. Перший аспект. Оскільки кожна виділена фаза являє собою з усією очевидністю умоглядний історико-типологічний період, то початок і закінчення його не мають строго визначених часових меж, і тому закінчення попереднього, як правило, збігається з початком наступних. Усе це вказує на напрямок, за яким переміщається центр економічної активності. Ліст тим самим визначає вектор соціоекономічних змін. Перехід від аграрного до індустріального суспільства при цьому передбачає не тільки історичний, але й нормативно-аксіологічний аспект: суспільства, що зупинилися на першій фазі розвитку, приречені на стагнації, тому що процес динамічного розвитку настає лише на другій фазі.

Другий аспект. Чітко виражений соціологічний зміст обумовлює висновки, що випливають з моделі Ліста про відносини індустріально розвинених країн з країнами, що розвиваються. Якщо додержуватися висновків родоначальника історичної школи, то стан нерівності (диспаритету), що склався нині в економічних відносинах між країнами бідного Півдня і багатої Півночі, не має позитивного вирішення. Сформований на міжнародній арені розклад економічних і військово-політичних сил, що ґрунтується на розходженнях у рівнях індустріального розвитку, споконвічно перешкоджає вступу менш розвинених суспільств у фазу зростання. Економічний лібералізм генерує вибухонебезпечні міжнародні конфлікти, тому що багато соціальних систем не можуть створити стартові умови для свого розвитку і тим самим прирікають себе на тривалу стагнацію.

Моделі історико-економічного розвитку інших (згаданих вище) представників історичної школи принципово не відрізняються від моделі Ліста. Для цих теоретичних конструкцій характерні такі особливості: 1) політико-організаційні структури поряд іа соціально-економічними визнані вихідним пунктом історичного розвитку капіталізму; 2) підкреслюється еволюційний характер економічного розвитку. І в цьому полягає істотна відмінність історичної школи від класиків. Адам Сміт вважав, що капіталізм - це не одна з багатьох послідовних історичних форм соціального устрою, а єдина, яка виникла "природним шляхом". Вернер Зомбарт дотримується діаметрально протилежної думки. Він відмовляється визнавати капіталізм єдиною формою соціального життя і не вважає її "природною". Лише строго визначений суспільний розвиток уможливлює появу форми господарства. На думку Зомбарта, розвиток економіки завжди є результатом соціальних інститутів, що змінюють один одного. Вони впливають на способи господарської діяльності кожної історичної епохи. Лише виходячи з цієї передумови, Зомбарт порушує питання про те, які інститути відіграли вирішальну роль у переході до капіталістичної фази розвитку. Його головна теза стверджує, що джерела капіталізму варто шукати в певних формах прояву капіталістичного духу. Дух капіталізму - це не тимчасовий (неприродний) фактор, він використовується в різному вигляді залежно від форми соціального устрою. Він має історично визначені властивості, що згодом минають.

Капіталістичний дух, а разом з ним процес індустріального зростання, характеризується наявністю трьох факторів:

а) урбанізація;

б) створення сучасних політичних інституцій;

в) вплив релігійних факторів.

Останні два фактори були запозичені Максом Вебером і покладені ним в основу "пояснювальної моделі" капіталізму, що набула широкої популярності.

 

42.Кризи перевиробництва та значення економічного вчення Маркса і Енгельса

Марксизм — філософське, економічне і політичне вчення, ідеологічною метою якого є покращення суспільства й побудова комунізму. Вчення позиціонує себе як ідеологія робітничого руху. Основоположниками марксизму, який зародився в другій половині 19 століття, були Карл Маркс і Фрідріх Енгельс. Філософською основою марксизму є матеріалістичний погляд на історію, історичний матеріалізм, який в свою чергу базується на діалектичному матеріалізмі.

Марксизм проглошує неминучість загибелі капіталізму від рук пролетаріату і встановлення безкласового суспільства. В тій чи іншій формі він є ідеологією численних політичних течій та рухів та партій, які називаються марксистськими: соціал-демократії, комуністичного руху, анархізму. Зокрема, у формі марксизму-ленінізму він був офіційною доктриною Радянського Союзу та країн соціалістичного табору.

Марксизм є також основою філософських, економічних і політичних теорій 20 століття та 21 століття, безпосередньо не пов'язаних із робітничим рухом: нео-марксизму, фрейдо-марксизму тощо.

Ідеологія марксизму значно вплинула на розвиток історичних подій у другій половині 19 ст. та у 20 ст., і зберігає своє значення у 21 ст. Впродовж 20 ст. вона проголошувалася офіційною в багатьох країнах світу, зокрема в Радянському Союзі та у формі маоїзму в Китайській Народній Республіці.Зміст

Зміст вчення

Спираючись на спадщину німецької класичної філософії, англійської політекономії і французького утопічного соціалізму, Карл Маркс та Фрідріх Енгельс розробили матеріалістичний погляд на історію, теорію доданої вартості як економічну основу капіталізму й вчення про комунізм — безкласове суспільство, що неминуче прийде на зміну капіталізму [1]. Роль могильника капіталізму марксизм відводить пролетаріату.

Найважливішими творами в становленні марксизму були «Маніфест комуністичної партії», в якому проголошується неминучість загибелі капіталізму й стверджується роль робітничного класу, «Капітал» Карла Маркса — фундаментальний аналіз економіки капіталізму, та «Діалектика природи» - незавершена праця Фрідріха Енгельса, в якій сформульовані філософські погляди засновників марксизму.

Філософські засади

Марксизм твердо стоїть на позиціях матеріалізму, доповнивши його запозиченою у Геґеля діалектикою. За Марксом, не свідомість чи Бог створюють матерію, а навпаки матерія у своєму постійному русі та розвитку створила свідомість. Пізнання можливе через органи чуття та розум, а практика є мірилом, яким вимірюється світ та є єдиним критерієм істини.

Діалектичний метод Маркс застосовує також щодо історії (історичний матеріалізм). Суспільство розглядається марксизмом як організм, в структурі якого продуктивні сили визначають виробничі відносини, форми власності, які, у свою чергу, зумовлюють класову структуру суспільства, політику, державу, право, мораль, філософію, релігію, мистецтво. Їх єдність і взаємодія створює певну суспільно-політичну формацію. Тобто, не духовний процес, а матеріальні умови є визначальними у розвитку суспільства. В суспільному виробництві люди протягом свого життя перебувають у виробничих відносинах, які, насамперед, залежать від рівня розвитку продуктивних сил. Сукупність цих виробничих відносин є економічною структурою суспільства, на якій базуються всі інші процеси життя, зокрема, соціальні, політичні та духовні. Отже, не свідомість окремих людей визначає їхнє буття, а суспільне буття визначає їхню свідомість. На певній стадії розвитку матеріальні сили виробництва починають конфліктувати із виробничими (економічними) відносинами. У випадку, коли існуючі виробничі відносини гальмують розвиток продуктивних сил чи вступають з ними у протиріччя — виникає підгрунття для соціальної революції. Зміна економічної бази призводить до зміни суспільства. Але нова форма суспільства виникає тільки там, де існують кращі альтернативи, оскільки людство не ставить собі завдання, які воно не здатне вирішити (див. Геґеля — теза містить антитезу). За Марксом — буржуазне суспільство є останньою формою антагоністичного суспільного виробництва.

У застосуванні до історії марксизм доводить неминучість переходу до більш високої суспільної формації: від феодалізму до капіталізму, від капіталізма до соціалізму і, у кінцевому рахунку, до безкласового суспільства. Протидія будь-якої існуючої системи прогресу та змінам приводить до необхідності її руйнування, що виявляється у вигляді класової боротьби — у випадку капіталізму між буржуазією і пролетаріатом. Рушійна сила історії — боротьба пригноблених класів, вищим проявом якої є революція.

Економічна теорія криз

Маркс визначив природу криз у капіталістичному суспільстві та довів невипадковість та закономірну періодичність криз у буржуазному суспільстві. Капіталіст (власник фабрики, корпорація) намагається збільшувати свої прибутки, а для цього збільшує норми виробки та систематично зменшує витрати на оплату найманої праці. Однак, оскільки, працівники є членами суспільства, яке споживає вироблену продукцію, відповідно зменшується попит та виникає криза перевиробництва, коли вироблену продукцію немає кому купувати.

Слід зазначити, що у часи, коли жив Маркс, не було таких понять як «глобалізація», «споживацтво», «постіндустріальне суспільство», «інформаційне суспільство», не було масового «експорту» технологій та перенесення транснаціональними корпораціями виробництва у країни з дешевою робочою силою. Тому у наукових працях Маркса та Енгельса немає відповідей на деякі гострі проблеми сучасної світової економіки. Але це не зменшує значення творів Маркса як цінного першоджерела для вивчення проблем сучасної глобальної економіки та кризових явищ глобальної економіки

Постмарксизм

Постмарксизм виник як теоретичний напрямок, який намагається зберегти елементи марксистської філософії після колапсу марксизму як глобальної політичної сили в другій половині XX століття та переорієнтуватись у відповідь на стрімкі зміни в середовищі культури. Ґрунтується на працях Ернеста Лаклау та Шанталя Муффе. Наразі, марксизм на Заході, зазвичай, вважається дискредитованим вченням, обтяженим авторитаризмом та тоталітаризмом, протилежним сучасній підтримці (теоретичній та політичній) культурному плюралізму та лібералізму

 

43. Економічні передумови і наслідки 1 св.в. План Дауеса, його наслідки

Економічні наслідки першої світової війни

Перша світова війна тривала з літа 1914 до осені 1918 рр. Вона принесла людству важкі економічні, матеріальні й моральні втрати, численні людські жертви, призвела до загострення міждержавних економічних відносин. Мілітаризація економіки воюючих країн, їхня господарська замкнутість, заміна ринкових господарських зв'язків не ринковими, державне регулювання економіки досягли небаченого рівня.Основні бойові дії першої світової війни відбувалися на європейському континенті, де були розташовані головні центри фінансового життя, промислового та сільськогосподарського виробництва.

Сполучені Штати Америки. Вони із запізненням (6 квітня 1917 р.) вступили у війну. Воювали США на боці країн Антанти. Зазнали незначних людських втрат. Підтримували торговельні відносини з усіма воюючими країнами. У зв'язку зі зростаючим попитом на всі види стратегічної сировини -- зброю, боєприпаси, продукти харчування, США перетворилися у економічно найрозвиненішу державу світу. \

Англія.алежала до країн-переможниць, проте війна знесилила її економіку, збільшила відставання від США. Англія зазнала значних людських і матеріальних втрат -- 1/3 національного багатства. Збільшився державний борг. Світовий фінансовий центр перемістився із Лондона, в Нью-Йорк.Удвічі зменшився експорт товарів, натомість зріс імпорт. Продовжувалося відставання від США у розвитку окремих галузей промисловості, особливо у гірничодобувній, сталеплавильній, текстильній, суднобудівній, обладнання яких було застарілим. Водночас Англії вдалося збільшити свої колоніальні володіння* Вона частково компенсувала свої втрати за рахунок-німецьких воєнних репарацій.

Франція ще більше, ніж Англія, постраждала в роки війни. Німеччина окупувала найрозвиненіші промислові регіони Франції. Було зруйновано або вивезено фабрично-заводське обладнання, транспортні засоби. Франція втратила понад 10% працездатного населення, під німецькою окупацією опинилися кращі сільськогосподарські райони. Видатки на війну підірвали стабільність французької валюти.

Японія під час війни зміцнила свій економічний потенціал. Виступаючи на боці Антанти, вона фактично не брала участі у бойових діях. Змогла розширити свої колоніальні володіння, нав'язала невигідні економічно-торговельні умови Китаю. Все це дозволило за роки війни подвоїти промислове виробництво, втричі збільшити експорт промислових товарів у Китай та країни тихоокеанського регіону.Однак відновлення після завершення війни конкуренції на зовнішніх ринках з боку колишніх союзників по Антанті, економічна криза 1920--1921 рр. та надзвичайно руйнівний землетрус, який завдав великих людських жертв (загинуло 140 тис. чоловік) та руйнувань, поставили японську економіку перед цілим рядом серйозних проблем.

Німеччина внаслідок війни опинилася у найважчому становищі. Версальський мирний договір, підписаний між країнами Антанти і Німеччиною 28 червня 1919 року, став справжньою катастрофою для країни та народу. Німеччина була позбавлена всіх своїх колоній, її зобов'язали відшкодувати у формі репарацій збитки, завдані урядам і окремим громадянам країн Антанти. Таким чином економіка Німеччини збанкрутувала. Зазнала краху фінансово-кредитна система. Внаслідок цих явищ різко погіршився життєвий рівень людей; Німеччина опинилася на грані катастрофи.

План Дауеса.

На початку і в середині 20-х років Версальський договір перестав спрацьовувати. Одною із причин було те, що Німеччина повільними темпами відновлювала свій економічний потенціал. Оскільки слабка Німеччина як партнер для країн Європи була невигідна, тому йшов пошук шляхів відновлення німецької економіки. Ці пошуки призвели до виникнення "плану Дауеса", розробленою спеціальною комісією в 1924 році (план названий за ім'ям голови цієї комісії директора одного із Чиказьких банків). Суть його була в послабленні економічного тиску на Німеччину через перегляд Версальського договору. План було підписано на Лондонській конференції країн-переможниць в І світовій війні (24 вересня 1924 року). За планом Дауеса передбачався такий механізм активізації відновлення німецької економіки:

- країни-переможниці надають Німеччині позики і кредити. Левова доля таких позик і кредитів надавалася США;

- Німеччина відбудовує економіку і фінансову систему;

- на цій основі виникає можливість послідовно сплачувати репарації Великобританії та Франції;

- за рахунок німецьких репараційних платежів Великобританія і Франція повертають воєнні борги США.

Ще одна цікава деталь: згідно з планом Дауеса основна маса експорту німецької промислової продукції спрямовувалася в Радянський Союз. За цією вимогою західні країни оберігали міжнародні ринки, які були традиційними для Великобританії і Франції, від проникнення на них німецьких товарів[5, c. 132-133].

План Дауеса діяв до 1929 року. Німеччина одержала кредитів і позик на суму понад 27 млрд. золотих марок і встигла виплатити у вигляді репараційних платежів Великобританії і Франції близько 10 млрд. золотих марок.

Новий репараційний план для Німеччини був розроблений міжнародним комітетом експертів під головуванням Чарльза Г.Дауеса, затверджений 16 серпня 1924 р. на Лондонській конференції представниками країн-переможниць у першій світовій війні і прийнятий Німеччиною.

Основна мета плану — відновлення промислового потенціалу Німеччини і забезпечення виплат репарацій країнам-переможницям. План, зокрема, передбачав надання Німеччині позики у сумі 200 млн. дол., в т. ч. 100 млн. дол. виділяли американські банки. Вважалося, що відбудова, піднесення господарства, оздоровлення фінансів сприятиме регулярній сплаті репарацій Франції та Англії, які, у свою чергу, покриватимуть заборгованість США. План Дауеса, між іншим, передбачав, що основна маса німецької промислової продукції повинна спрямовуватися в СРСР, щоб не витісняти англійські та французькі товари з міжнародних ринків. Згідно з планом, СРСР повинен був постачати сировину у Німеччину, План встановлював розміри платежів Німеччини на перші п'ять років по 1-1,75 млрд. марок у рік, а потім — по 2,5 млрд. марок у рік. Для забезпечення платежів передбачалося встановити контроль союзників над німецьким держбюджетом, грошовим обігом і кредитом, залізницями. Контроль здійснювався спеціальним комітетом експертів, яку очолював генеральний агент по репараціях. Цей пост займав представник США, спочатку О.Юнг, а згодом П.Гілберт.

У зв'язку з прийняттям плану Дауеса, між Францією і Бельгією з одного боку, і Німеччиною — з другого, було підписано угоду про припинення окупації Рурського басейну і виведення звідти французьких і бельгійських військ.

План Дауеса діяв до 1929 року. Він відрегулював репараційні платежі, сприяв ввозу іноземного капіталу в Німеччину. До вересня 1930 р. сума іноземних (головним чином американських) капіталовкладень в Німеччині склала 26-27 млрд. марок, а загальна сума німецьких репараційних платежів за той же період — дещо більше 10 млрд. марок. Ці капітали сприяли відновленню промислового виробництва, яке вже у 1927 р. досягло передвоєнного рівня. Внаслідок виконання плану Дауеса США отримали великі прибутки у вигляді процентів від позик і дивідендів від прямих інвестицій у промисловість.В червні 1929 року план Дауеса був замінений на план Юнга, але депресія 1929-1933 років не дала можливості його реалізувати

 

44.Суть і особливості маржиналізму: Австрійська школа, «Лозанська школа»

Австрійська школа (англ. Austrian school; також відома як Віденська або психологічна школа) — не ортодоксальна школа економічної науки. Вона підкреслює можливості спонтанного впорядкування механізму ціноутворення, та наголошує на тому, що складність суб'єктивного вибору людини робить математичне моделювання діючого ринку неймовірно складним (або неможливим) і тому підтримує підхід не втручання до економіки. Представники Австрійської школи захищають суворе дотримання добровільно укладених угод між економічними агентами, найменше можливе втручання (особливо з боку держави) в економічну діяльність та максимальну відкритість особистого вибору (разом із вільним вибором засобів обміну).

Особливості австрійської школи:

відмова від використання математичних методів досліджень;

акцент на вивчення психологічних особливостей поведінки споживачів;

акцент на гетерогенність і його часову структуру капіталу при вивченні макроекономічних проблем, включаючи вивчення природи грошового циклу.

Представники Астрійської школи відстоювали «гармонію класових інтересів», протиставляли теорії вартості К. Маркса концепцію теорію «граничної корисності». Відповідно до неї вартість товару визначається не суспільною працею, затраченою на його виробництво, і не взагалі його корисністю, як твердили економісти Е.-Б. Кондільяк і Ж.-Б. Сей, а корисністю «останньої» одиниці запасу даного товару, що задовольняє найменш насущну потребу індивіда. Ця теорія ставить величину вартості в залежність від відносної рідкості товару. Оцінка покупця визначає максимальний, а продавця—мінім. рівень ціни.

Марксовій теорії додаткової вартості представники А. ш. протиставили наукову теорію «продуктивності капіталу», яка розглядає прибуток капіталіста як плату за участь капіталу у виробництві продуктів. Бем-Баверк, на відміну від інших, доводив, що джерело прибутку і відсотка слід шукати у властивій людині схильності вище цінувати теперішні блага в порівнянні з майбутніми. До перших він відносить готові речі споживання, до других — фактори виробництва: засоби виробництва і працю. А. ш. заперечувала соціально-історичну суть економіч. категорій, говорячи, що корінь мінової вартості, ціни, заробітної плати, прибутку, ренти криється в психології ізольованого «господарського суб'єкта».

Представники

Головні представники цієї школи — Карл Менґер, Е. Бем-Баверк, Ф. Візер — професори австрійських університетів (звідси назва «Австрійська школа»). Австрійську школу називають також віденською школою, психологіч. школою. Сформувалася в 70-х рр. 19 століття.

В ХХ столітті значний внесок в розвиток австрійської школи внесли Людвіг фон Мізес, Фрідріх фон Гаєк, Л. Роббінс. Вони доводили, що суспільство — це сума господарських атомів; економічні закони — результат зіткнення індивідуальних інтересів; приватна власність, ринок, стихійний розвиток господарства — «природні» і вічні категорії. Звідси робиться висновок про вічність капіталізму.

Основні представники австрійської школи:

перше покоління — Карл Менґер (засновник), Ейген Бем-Баверк, Фридріх фон Візер, Ойген фон Філіппович фон Філіппсберг (1858—1917);

друге покоління — Людвіг фон Мізес, Йозеф Шумпетер, Карл Шлезінгер (1889—1938), Х. Майер (1879—1955), Ріхард фон Штригль (1891—1942), Лео Іллі (Зенфельд) (1888—1952);

третє покоління — Фрідріх фон Гаєк, Оскар Моргенштерн, Фріц Махлуп, Пауль Розенштейн-Родан (1902—1985), Людвиг Лахман (1906—1990), Фридрих Лутц (1901—1975), Феликс Кауфман (1895—1949), Альфред Шютц (1899—1959);

четверте покоління — Мюррей Ротбард (1926—1995);

п'яте покоління — Ганс-Герман Хоппе, Гвідо Хюльсман та ін.

Розглядаючи історію "соціальної економіки" як науки, не можна обминути прізвищ двох видатних математиків-економістів, представників всесвітньо відомої " Лозаннської школи " - Леона Вальраса /1834-1910 pp./ і Вільфредо Парето /1848-1923 pp./


Дата добавления: 2015-10-13; просмотров: 102 | Нарушение авторских прав


Читайте в этой же книге: Завдання курсу | Грошова модель | Товарна модель | Античне рабовласництво. | Формевання иа розвиток феод. 1 страница | Формевання иа розвиток феод. 2 страница | Формевання иа розвиток феод. 3 страница | Формевання иа розвиток феод. 7 страница | Формевання иа розвиток феод. 8 страница | Формевання иа розвиток феод. 9 страница |
<== предыдущая страница | следующая страница ==>
Формевання иа розвиток феод. 4 страница| Формевання иа розвиток феод. 6 страница

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.019 сек.)