Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Замкнутий цикл

Вони вийшли в море з Галіфакса перед четвертою ранку. Після шести годин і п’ятнадцяти хвилин стояння.

Йому не пощастило. Вони тягнули жереб із шапки одного з офіцерів, щоб визначити, хто з них зійде на сушу. Він програв. Хтось же мусив програти. Інакше для обслуговування цілого траулера залишилися б тільки боцман і практикант, який був такою незначною особою на кораблі, що навіть не мав свого номера в шапці. Він програв уже вдруге. Протягом дев’яти місяців і чотирьох днів його нога не ступала на тверду землю. Боцман також не кидав жереб. Він просто підійшов до Другого, мовчки витягнув свій номер із шапки і спустився до кабіни під палубою. Тому що боцман не любив програвати.

Вони взяли з собою пальне, воду, лід і їжу. Поміняли зіпсований мотор тралового підйомника.

Лікар поповнив у портовому капітанаті запаси морфію, які вичерпалися протягом останніх шести місяців, узяв також йод та аспірин. Морфій, аспірин, йод. Канадський портовий лікар лише хитав головою.

Заспаний представник польського судновласника прийшов у супроводі представника страхової компанії Ллойда, щоб офіційно отримати від лікаря ліву ногу Яцека, яку відірвало підйомником. Лікар чекав біля трапа і, коли побачив того чоловіка від Ллойда, послав практиканта до холодильника.

Хлопець у чорній пілотці збіг сходами і через кілька хвилин повернувся із закинутою через плече замороженою і вкритою льодом кінцівкою. У чорній калоші з діркою вище п’ятки, з криво написаними срібною фарбою ініціалами JBL, у яких відбивалося світло ліхтаря на причалі, у захляпаній кров’ю синій штанині. Угорі, десь на середині стегна, там, де сталева лінія підйомника відрізала ногу від тіла Яцека, боцман скрутив пошматовані рештки тканини дротом, замкнувши тіло, як замикають у пачці каву, щоб не вивітрився аромат. Представник страхової фірми запхнув заморожену ногу до ще одного поліетиленового мішка, підписав папір, який підсунув йому лікар, і пішов геть. Представник польського судновласника рушив слідом за ним. Коли вони проходили бетонною набережною вздовж траулера, то опинилися на висоті капітанського містка, з якого він дивився на все, що відбувалося. Представник страхової фірми зупинився, передав мішок своєму супутнику, витягнув цигарки і закурив. У цю мить його співрозмовник відповів щось, і обоє голосно розсміялися. Він дивився на це з містка і відчував, що його нудить.

Він добре пам’ятає, як це сталося. Три тижні тому. У неділю. Майже опівночі. З самого ранку вітер дув із північного заходу, але був не настільки сильним, щоб відмінити лов і оголосити день вихідним.

Вони вже вчетверте того дня витягали сіті. І раптом вийшли з ладу гальма підйомника. Начальник третьої зміни, який обслуговував підйомник, щось крикнув, але вітер заглушив його. Мабуть, вони зачепилися за щось на дні. Яцек стояв найближче, через неуважність він розставив ноги над сталевим тросом, який тягнувся від сітки через сліп і аж до підйомника. Коли сіті потягли за собою перешкоду або просто подерлися об неї, троси ослабли, опір зник і підйомник раптово запрацював. Гальма спрацювали аж тоді, коли відрізана нога Яцека відлетіла до лівого борту, ніби печінка з розрізаної тріски. Він пригадує, як боцман кинувся до підйомника і встиг витягти Яцека до того, як його затягнув би барабан. Аж тоді все зупинилося. Він ніколи не забуде істеричних криків боцмана:

— Курва, Яцку! Що ж ти наробив?! Яцку, як же ж ти, Яцку, чому ж ти так необережно... Курва, Яцку, як же ж ти так необережно!!!

З подертої штанини Яцека на гумовий заляпаний лускою фартух боцмана лилася кров. Боцман ніс Яцека на руках, він задкував до сходів, які вели до кают-компанії. Яцек обіймав його за шию, як дитина, яка розбила коліно, коли вчилася кататися на ровері, і тепер її несуть на руках. Якоїсь миті боцман, ледь утримуючи Яцека, підійшов до борту, сперся об нього плечима.

— Яцку, все буде добре. Побачиш, Яцку, все буде добре, — казав він, дивлячись в обличчя Яцека. — Яцку, прошу тебе, тільки не заплющуй очей. Яцку, не роби мені такого, не зникай!

Він підняв голову, подивився на шокованого і занімілого начальника третьої зміни, який увесь цей час стояв біля підйомника, а потім крикнув:

— До курви, підніми нарешті сраку і приведи сюди лікаря!!!

Начальник пригнувся, проліз попід опущеними важелями і побіг у носову частину корабля до каюти лікаря. Боцман торкнувся губами чола Яцека і став обережно його цілувати. Під самим чубом. Тихенько водив губами по чолі Яцека і час від часу притискав їх до шкіри, заплющуючи очі. Боцман цілував Яцека! Той боцман, який нещодавно не зміг поділитися з ними на Різдво облаткою, бо соромився свого зворушення, і мовчав, бо не знав, як відповідати і що зробити з руками, коли інші обіймали його, вітаючи зі святом. Боцман, про якого ніхто не знав нічого, лише те, що він має татуювання «Марія» на правому передпліччі, що відсидів кілька років у в’язниці в Ілаві й що народився у Картузах. Тільки одна людина на кораблі зверталася до нього на ім’я. Решта завжди говорила йому просто «Бос». На ім’я до нього звертався капітан. Хоча відповідав боцман завжди: «Пане капітане».

Без боцмана їхній корабель неможливо було уявити собі, так само як без якоря чи без цього нещасного підйомника. Боцман завжди був тут. Функціональний, як якір. Про якір було відомо, що він висить під бортом у носовій частині судна, і згадували про це тільки тоді, коли якір був потрібен. Про боцмана згадували ще рідше. Він був ще самотніший, ніж може бути самотнім якір, і часом здавалося, що навіть якір має більше емоцій, ніж боцман. І тому тепер, коли він так ніжно цілував чоло Яцека, всі дивилися на це вражено, злякано або стривожено. Так, як дивилися б на якір, якби у нього раптом виросли вуста. Боцман і сам був здивований.

— Яцку, курва, не роби мені такого, не зникай, — кричав боцман, дивлячись в обличчя Яцека.

Тільки раз боцман підняв очі, подивився на всіх, хто зібрався біля нього, і сказав спокійним голосом, майже прошепотів:

— Якщо лікар не прийде сюди за хвилину, я сам пропущу його через підйомник. Перемелю цього придурка на рибну муку і висиплю в море. Де він?!

У цю мить з’явився лікар, а за ним капітан. Лікар був босий, у білих кальсонах і сірій дірявій майці, яка обтягувала обвислий живіт. Зі шприцом у руці. Він мовчки задер рештки штанини над тим місцем, де відірвало ногу, і всадив голку. Боцман з усієї сили притулив до себе Яцека. Так, як притуляють дитину під час щеплення. Щоб менше боліло. Потім принесли ноші, і боцман став обережно вкладати Яцека на сірий брезент. Яцек не хотів випускати його з обіймів.

— Яцку, пусти. Яцку, треба промити рану йодом. Яцку, справді треба. Яцку, пусти, курва. Треба промити, — повторював боцман.

— Бос... — Яцек раптово отямився. — Вона піде від мене. Тепер уже точно.

Капітан став за плечима боцмана і розчепив руки Яцека на шиї боцмана, вони удвох тихенько вклали Яцека на брезент. Яцек вдивлявся в очі боцмана і повторював плаксивим голосом:

— Бос, вона піде від мене...

Лікар швидко пішов до кают-компанії, йому ледь вдавалося втримувати рівновагу на палубі, залитій крижаною водою. Біля кают-компанії, у вологому і холодному приміщенні був примітивний медпункт, перероблений із продуктової комірчини. Начальник третьої зміни і капітан понесли ноші за лікарем. Боцман сів на палубі, спершись спиною о борт. Заховав обличчя у долоні й мовчав. Усі поволі розійшлися, залишивши його самого. Треба було витягти на палубу сіті.

Він пригадує, як через кілька хвилин боцман устав, відчинив металеву шафку, що висіла біля дверей комірчини із сигнальними ракетами, витягнув бурий моток і відрізав ножицями для металу півметра заіржавілого дроту. Потім підійшов до місця, де лежала відрізана нога Яцека, підняв її, перетягнув дріт крізь тканину, ніби скріплював краї пакунка із чимось сипким. Він викручував кров із тканини собі на долоні. А коли закінчив, витер руки об фартух і поніс ногу Яцека до холодильника.

 

Яцек завжди закохувався у нікчемних жінок.

Саме так. Нікчемних і жорстоких. Але остання, яка «точно покине» його після того, як підйомник відрізав йому ногу, була найгіршою з них. Це знали всі. Навіть практикант. Але не Яцек. Вона ставилася до нього так, ніби він був хронічно хворий на віспу чи краснуху, а він за це приносив їй троянди.

Вони познайомилися в потязі з Ґдині до Свіноуйсьця. Яцек їздив до матері у Мальборк і повертався через Ґдиню, а наступного дня мав завербуватися на траулер і вийти в море.

Яцек страшенно нервувався, коли у нього не було нікого, за ким би він міг сумувати протягом шести місяців у морі. Такий уже мав характер. Після того, як остання з його жінок утекла, не залишивши ні своєї адреси, ані злотого на спільному банківському рахунку, Яцек витримав тільки два рейси без «своєї жінки» на суші. Під час першого з рейсів він одного вечора напився і став дзвонити до матері, вимагаючи, аби вона за всяку ціну відшукала ту дівчину, яка обдерла його як липку, і сказала їй, що він «усе розуміє, і це всього лише гроші, тож можна легко пробачити». Бо на кораблі, після піврічної ізоляції й туги, не менш виснажливих ніж цинга, від якої випадають зуби, можна під час раптового нападу розчулення забути навіть про найбільші зради. На щастя, мати Яцка кохала його не безтямно, а була жінкою розумною, тому сказала, що, попри всі старання, не може знайти тої дівчини, бо вона, мабуть, «давно у якійсь в’язниці».

Під час наступного рейду «без нікого на суші» Яцек просто пив. Пив протягом усього часу, коли не працював.

Тоді, у потязі з Ґдині, вона сиділа навпроти Яцека і потай поглядала на нього раз по раз. Вона була бліда, сумна і мовчазна, зі страдницьким виразом на обличчі. Здавалося, їй необхідна допомога. Це була саме така жінка, яку шукав Яцек.

Він вважав, що жінок, які страждають, значно легше завоювати, а стосунки з ними міцніші і триваліші. Як його мати, яку його п’яний вітчим з усієї сили періщив дротом від праски, аж поки її шкіра вкривалася синцями всіх можливих кольорів, а вона все одно залишалася з ним і постійно шукала його по кнайпах, коли він не повертався додому ночувати.

Поки вони доїхали до Свіноуйсьця, він розповів їй усе про себе і про те, який він самотній. На вокзалі вони сіли в одне таксі. Він пішов із нею нібито тільки для того, щоб допомогти занести валізу. А за мить спустився вниз, щоб відпустити водія. Залишився на ніч. Того вечора його не здивувало, що в лазничці висить чоловічий халат і на поличці над пральною машиною лежить голільне приладдя. Він уперше кохався із жінкою, з якою познайомився у потязі кілька годин тому, і вперше з жінкою, у якої саме було місячне. Тієї ночі після двох рейсів без туги й перед третім Яцек переплутав задоволене жадання зі справжнім коханням. Уранці вона розбудила його поцілунком і кілька хвилин із неймовірною ніжністю гладила його по чуприні. Потім відвела до лазнички в іншому кінці коридору. Голі, з рушниками в руках, вони прокрадалися коридором. Замкнули двері на ключ і зайшли разом під душ, де вона робила з ним таке, що він бачив раніше тільки на відеокасетах, які крутив їм часом на кораблі електрик у своїй каюті. А потім вона дала йому свою світлину і книжку віршів. На прощання цілувала його долоні й шептала, що чекатиме.

Але найбільше його вразило те, що вона студентка. Бо у Яцека було нездійснене бажання, що колись він закінчить університет і буде такий самий розумний, як його стрий, якого студентки і студенти називають «пане професоре». А ще він був переконаний, що коли студентка стає перед ним на коліна і робить таке, яке він бачив тільки у фільмах у каюті електрика, то... то це має бути справжнє кохання. І це так сильно вирізняло його з-поміж інших. Його, звичайного рибалку. Що вона студентка і що саме перед ним вона стала на коліна в душі. Він узяв її світлину в конверті, книжку з віршами і вже у таксі відчув, що туга повернулася до нього і що він може спокійно вирушати в рейс і ловити всю рибу цього світу. У нього нарешті була «своя жінка» на суші. На всі шість місяців туги.

Коли він замовив розмову з нею у радіотелеграфіста, вже минула північ. Кілька годин тому він вийшов у море. Її не було вдома. Першої ж ночі після його від’їзду. Він повернувся до каюти, обгорнув книжку грубим папером, щоб не поплямити, і почав учити вірші напам’ять.

За три тижні знав усі. І тужив. Так, як треба тужити в морі за своєю жінкою. Урочисто відривав листок календаря ввечері, коли закінчувався черговий день, торкався її фото, прикріпленого до стіни каюти над лежаком, і уявляв її у своїх еротичних фантазіях, коли в каюті гасло світло або коли він сам вимикав нічник над головою. Завжди уявляв собі, як вони знову кохаються під душем уранці, і пригадував кров на своєму прутні, коли вони кохалися першого вечора, а в неї було місячне. Він не згадував ані її волосся, ні грудей, ні вуст, ні навіть її лона. А тільки її кров. Йому здавалося, що допустити його до такої події, ще й у такий спосіб, — це означало перейти всі можливі межі. Така цілковита, безкінечна, безмежна інтимність. Він жодного разу не припустив, що то міг бути просто випадок, що про такі речі чоловік і жінка часто домовляються між собою, і це має мало спільного з інтимністю, а значно більше з гігієною. Але Яцек після тієї ночі поїхав у таксі з книжкою, повною віршів, і мріями про «свою жінку» на суші на всі шість місяців самотності. І її кров на його тілі стала для нього символом. Спершу неймовірне задоволення, а відразу потім — кров. Не якась там звичайна кров, як із порізаної руки. Таке співставлення було для Яцека чимось цілковито новим. У ньому було щось від гріховності й святості жертви одночасно. А поза тим воно стало невичерпною темою його фантазій.

Коли він пригадує собі, як Яцек розповідав йому про ту кров, то постійно повертається до думки про те, що якби Фройда чи Юнґа можна було відправити з рибалками у дев’ятимісячний рейс кудись під Ньюфаундленд або Фарерські острови, то після повернення вони розробили б цілком інші теорії.

Його дуже непокоїло те, що розповідав Яцек, бо ж Яцек був його другом і розказав йому все до найінтимніших подробиць, коли однієї ночі вони штормували в затоці під Ньюфаундлендом. Корабель ховався за скелями і чекав, поки затихне вітер, який вигнав сюди їх і всі інші рибальські судна. Вони пили уже три дні, бо не знали, що робити з часом, який без риби й ритму, визначеного закиданням і витяганням сіті, так болісно сповільнив свій біг. На четвертий місяць рейсу від цього найкраще допомагає етанол і сон. Потрібно напитися і йти спати або ж заснути там, де пили.

Яцек уже тоді знав напам’ять усі вірші з подарованої нею книжки. Він уже пережив стільки розчарувань, коли дзвонив до неї, а її не було вдома або була, але не виявляла до нього ніякої ніжності. Одного дня котресь із цих розчарувань стало останньою краплею, яка переповнила чашу його терпіння, і Яцек прийшов до нього з пляшкою горілки і розповів усе від початку до кінця. І про кров також. Він пригадує, як сказав йому тоді:

— Яцку, те, що у жінки місячне, а вона дозволяє тобі увійти в неї, зовсім не означає, що вона створена для тебе і що треба думати про шлюб із нею. Зачекай, поки ми повернемося. Переконайся, що вона справді чекала на тебе.

Через два місяці Яцек переконався, що вона справді чекала. Вона приїхала по нього в порт на таксі. Виявилося, що вона більше не живе у тому помешканні із лазничкою на іншому боці коридору, бо «власник викинув її на вулицю через те, що пізно поверталася з бібліотеки». Яцек повірив і винайняв їй нове помешкання, заплативши наперед за півроку. Під час його перебування на суші, вони жили разом. Майже щовечора кудись ходили.

Якби він не готував їжу, поки чекав на неї, то вони жодного разу не пообідали б разом. Її майже ніколи не було вдома вдень, вона виправдовувалася, що має багато роботи в університеті. Навіть по суботах. Він зовсім не відчував, що у нього є «власна жінка». Тільки секс із нею і далі був такий самий незвичайний, як першої ночі. Одного разу він попросив її, щоб вони разом пішли в душ. А коли повернулися до спальні, лежали в ліжку і курили, він розповів їй про свої фантазії та про кров. Так делікатно, як тільки міг. Вона зайшлася істеричним сміхом і сказала:

— Слухай, рибалко! Та ти просто збоченець якийсь.

Він уперше образився на неї. Через два тижні вона поїхала до студентського табору. А він залишився сам. Бували дні, коли вона навіть йому не дзвонила.

Він почав нудьгувати за кораблем. Сидів вечорами у порожній квартирі перед телевізором, слухав людей, яких не знав, історії, які його не цікавили, бо були для тих, із суші, пив горілку і розмірковував про сказане йому колись його першим боцманом під час однієї нічної вахти. Це був навчальний корабель, який рибалив біля чилійського узбережжя. Боцман сказав, що рибалка завжди тужить. Постійно. Тужить у замкнутому циклі. Так він це назвав. На кораблі він тужить за домом, жінкою або дітьми, на суші — за кораблем, який для справжнього рибалки «єдине місце, що має ще якесь значення».

Той боцман давно помер, але Яцек досі пам’ятає, як прислухався до його слів і уважно вдивлявся у худе, пооране зморшками обличчя у зеленавому світлі ехолота.

— Бач, синку, — казав він спокійним голосом, — людина повертається додому після багатьох місяців відсутності і спершу здається, ніби щодня Різдво. Тільки без ялинки і колядок. У тебе гарний настрій, усі радіють тобі, хочуть зробити для тебе щось приємне і ставляться до тебе як до подарунка, який знайшли під ялинкою. Але потім Різдво закінчується і через кілька днів світ повертається до буднів. Буднів для них. Але не для тебе. У тебе стільки всього не здійсненого у так званому щоденному житті, що ти починаєш похапцем надолужувати його. Ніхто тебе про це не просив, але ти раптом починаєш перевіряти домашні завдання дітей, без попередження витягаючи їхні зошити зі шкільних ранців; ходиш до вчителів у школі, хоча тебе там ніхто не чекає, а тим більше не збирається розмовляти з тобою, і страшенно хочеш зіграти з сином у футбол, незважаючи на те, що надворі кінець січня. А ще щовечора хочеш виходити кудись зі своєю дружиною, а вночі оволодівати нею. Не можеш зрозуміти, що в неї болить живіт, бо незабаром місячне, що вона повертається втомлена з роботи, що вона на дієті і звикла вечеряти зеленим чаєм з цитриною та знежиреним йогуртом, а не ходити в ресторан, що увечері вона дивиться серіали по телевізору і спокійно спить у великому порожньому ліжку, де поруч ніхто не хропить, із відчиненим вікном і шафою, в якій немає жодної порожньої полиці, на котрій ти міг би покласти свою піжаму й білизну.

Тебе, синку, розпакували, як подарунок з-під ялинки, потішилися трохи тобою і відставили вбік, бо у них є важливіші справи. Вони кохають тебе, але того, відсутнього. Того, який час від часу дзвонить, приїздить із подарунками, надсилає кольорові листівки з Макао біля Гонконґу і в їхньому житті з’являється лише з короткими візитами. Коли візит затягується, ти просто починаєш

заважати їм. Але оскільки ти, синку, не гість, який забувається і зі зручності або з розрахунку залишається надто довго, а ти їхній батько, чоловік або наречений, то складно сказати тобі про це відверто. Але ти бачиш це, і так само, як вони потай від тебе чекають, поки ти поїдеш, так само і ти потай від них чекаєш повернення на корабель. І тужиш. Цього разу за своєю каютою, за кухарем, в якого пригорає яєчня на двадцять першому тижні рейсу, коли згідно зі статистикою найбільше рибалок уранці опиняються за бортом. Тужиш за цікавістю і напруженим очікуванням, що ж цього разу витягне з моря підйомник, а також за радістю від кожного відривання календарного листка. І коли думаєш про цей листок календаря вже там, у себе вдома, поки ти все ще на суші, лежиш у ліжку біля своєї жінки, яка спить, то в цю мить замикається твій цикл.

Але ти, синку, ще молодий. І зовсім не мусиш ловити рибу. Ще не надто пізно, аби вийти з цього циклу.

Але Яцек не вийшов із циклу. Так, зрештою, як і він сам. Кожен рано чи пізно зустрічає свого власного мудрого боцмана з теорією замкнутого циклу. Але повірить у цю теорію лише через багато років. А тоді найчастіше вже надто пізно, аби розірвати замкнутий цикл.

 

Яцек завжди закохувався у нікчемних жінок.

Практикант пропустив один рейс, бо зламав ногу. Він мав перечекати на суші, поки нога знову зростеться, а тим часом плавати на лоцмані, який супроводжує великі кораблі до порту. А потім він міг би повернутися на траулер і завербуватися вже не як практикант, а як молодший рибалка. Він познайомився з дівчиною Яцека, коли вони одного вечора після пиятики подзвонили з другом до агентства інтимних послуг у Свіноуйсьці. Таксі привезло двох дівчат. Він знав її обличчя зі світлини над лежаком Яцка. Пам’ятав також вірші, які Яцек часом декламував, коли напивався. І пам’ятав, що Яцек при цьому часто плакав. Бо практикант на судні є страшенно незначним, і він не лише не має свого номера у жеребі охочих зійти на сушу, а й старші рибалки навіть дозволяють собі розплакатися в його присутності.

Практикант збрехав, що погано почувається. Обидві дівчини дісталися другові, який бурмотів щось п’яне. А він допив свою горілку, залишив гроші й пішов.

— Бос, вона покине мене... Бос!!!

Вони вийшли в море з Галіфакса десь близько третьої ранку. Після шести годин п’ятнадцяти хвилин стояння.

Він прокинувся десь о восьмій. Відколи Яцека після нещасного випадку зняв із судна вертоліт канадської прибережної охорони і перевіз до лікарні у Галіфаксі, він залишився сам у каюті.

Встав, узяв свою ковдру, ковдру Яцека, одягнув теплі синьо-зелені шкарпетки, які сплела йому Аліція, запхнув до кишені пачку цигарок і пішов у носову частину корабля. Було зрозуміло, що на місце лову вони вже не встигають і сіті до полудня не закинуть.

Він примостився на палубі за якірною корбою, яка захищала його від вітру. У цьому місці його не було видно з містка. Подивився на лінію горизонту. Суцільна сірість. Закурив. Океан переливався чорно-сивим ртутним полиском мертвого металу. А над ним висіло гігантське шатро із хмар. Було моторошно і темно. Можна було роздивитися всі відтінки сірого. Вітер намовляв на самогубство. І тільки мотор заважав йому. Трапляються такі хвилини, найчастіше після шторму і найчастіше в Атлантичному океані, коли на морі повний штиль. Після полудня. Хмари закривають сонце. Сірість води непомітно переходить у сірість повітря. І здається, що коли перехилишся через борт, відірвеш руки від поруччя й піддасися спаданню й підніманню мертвих брижів та не чутимеш мотора, то посеред цієї сірості зможеш раптом стати невагомим. Так, ніби час зупинився і простір втратив точку відліку. Багато хто пірнає у цю пустку за бортом і тоне у сірості. Особливо часто так чинять, коли життєвий біль перемагає радість життя. Ніби випадково, бо насправді такий відхід із життя для рибалки означає поразку. Трохи засильно вихилитися і з плюскотом упасти у цю сірість. Назавжди. Ще не існує назви для цього феномена і стану людського духу, коли після повного штилю надходить сірість. Цієї назви не придумали ні психологи, ані моряки, які п’ють горілку в каютах. Мабуть, тому, що серед рибалок мало науковців. Аж згодом, під час вечері зауважують, що когось бракує. І навіть не відомо, де його шукати. Тому в таких випадках корабель переважно не повертається, лише у корабельному журналі записують «особовий склад команди зменшився» і надсилають факс власнику судна з проханням повідомити родині.

Інколи він також думав про самогубство. Але він не зробив би цього так просто, викинувшись за борт. Можливо, десь біля Капштадта, Мавританії чи Канарських островів. Але не тут. Неподалік від Ньюфаундленду. Тут вода надзвичайно солона і переважно має температуру нижче нуля, а він просто терпіти не може холоду. Аліція завжди прокидалася вночі і щільніше огортала його ковдрою, щоб він не мерзнув. Часом він теж прокидався, розплющував очі, притуляв її до себе, цілував. А потім брав у долоні її вічно холодні стопи. І часто вони так засинали. Бо дуже дбали про те, щоб нікому з них не стало холодно. Ні в ліжку, ні у серці. Тому він точно не буде викидатися за борт біля Ньюфаундленду. Якщо вже помирати, то хоча б тоді, коли тобі приємно, помирати так, як тобі найбільше подобається. Адже це стане твоїм останнім у житті спогадом.

Він думав про самогубство переважно тоді, коли вони поверталися на сушу. Всі чекали цієї миті в урочистому піднесенні, курили цигарки одну за одною, щогодини голилися, перевіряли, чи запаковані подарунки, хоча добре знали, що все було запаковане давним-давно і лежало рівно поскладане в шафках ще від моменту, коли корабель зайшов у балтійські води у данських протоках — а йому було прикро, що рейс закінчився.

Чотири роки тому він також голився щогодини. І теж перебирав давно запаковані подарунки. І жував чотири жуйки одночасно, щоб Аліція не відчула, що вони з Яцеком після сніданку пили горілку. Вони пришвартувалися до берега, а її не було. Він подзвонив її матері до Познані. Ніхто не підняв слухавки. Через шість годин у таксі приїхав її брат.

Вона позичила братову машину. Хотіла зробити сюрприз і забрати його автомобілем зі Свіноуйсьця, щоб повезти просто до Ґданська і познайомити з батьком. У Ґданську вони збиралися одружитися. Під Пілою вантажівка з причепом почала різко гальмувати, щоб не в’їхати в авто з вимкненими фарами і п’яним водієм. Причеп розвернувся впоперек дороги, але перед тим, як зупинитися, зіпхнув «шкоду» Аліції з дороги.

Поліцейські розповідали, що розтрощене було все, навіть обидва номери, тож вона напевно не мучилася.

Вони були знайомі п’ять років перед тим, як він запропонував одружитися. Уже через рік вони жили разом у Познані. Це було за місяць після того, як він уперше побачив її голою. Вона повезла його на виставку Енді Воргола до Варшави. Вони винайняли кімнату в готелі. У темряві вона пішла до лазнички, а коли повернулася, він шукав годинник і запалив лампу на столику. Вона стояла перед ним, почервоніла від сорому, а він від розгубленості опустив голову і не дивився на неї. Відтоді він відчув, що вона стала його жінкою.

Ніхто не вмів чекати так, як вона. Ніхто. Він виходив у рейс на довгі місяці, а вона чекала. Вони разом відривали листки календаря. Домовилися, о котрій годині будуть це робити. Вона — щовечора у спальні винайнятого крихітного помешкання на піддашші, а він поблизу Ісландії, Лабрадору чи Фарерських островів. Тому його день часто закінчувався відразу після полудня.

Окрім тих самих текстів на звороті календарних листків, вони читали й ті самі книжки. Вона навчила його читати книжки. Потім навчила любити їх. Вона із заздрістю говорила про весь той час, який був у нього на траулері, і конвертувала місяці у книжки, які можна за цей час прочитати. Вона склала йому цілий список книжок, які «справжній чоловік повинен прочитати хоча б раз у житті». Розповідала нібито жартома, що рибалки мають багато спільного з літераторами. Так само часто, як прозаїки, вони стають алкоголіками, і так само часто, як поети, скоюють самогубства. Захоплено переповідала йому свої сни, у яких вона мешкала у невеличкому будиночку з кріслом-гойдалкою і каміном, із книжками Маркеса, Кафки, Камю і Достоєвського на полиці. Аліція хотіла, щоб її коханий був добрим і мудрим. І щоб вона могла пишатися ним. І вірила, що рибалка теж може бути мудрим. Бо ж «добрий він за своєю суттю».

Вона купувала йому книжки і потай пакувала їх до валізи, сумки та його морського наплічника. А він потім знаходив їх у складених штанях, поміж шкарпетками і білизною, у поліетиленовій торбинці під кілограмами цукерок «Корівка», які він так любив, або у коробках із черевиками, що вона йому купила.

У портах або коли вони причалювали до плавбази, щоб поповнити запаси льоду, води, поміняти сіті чи зробити дрібний ремонт, на нього завжди чекали листи й посилки з книжками. Він не мав де тримати їх у тісній каюті, яку ділив навпіл із Яцеком. Одного разу він запитав стюарда, чи міг би поставити книжки на порожній полиці над телевізором біля входу до офіцерської кают-компанії.

— Звичайно, можеш. Ця банда не читає книжок, тож ніхто їх не вкраде. Їх більше цікавлять порнофільми, які показує електрик.

Але стюард помилився. Дуже помилився. Уже через тиждень книжки почали зникати з полиці. А за кілька днів поверталися на місце. У розмовах за їжею, у каютах, коли пили горілку чи під час роботи на палубі ніхто з них не зізнавався відверто, що читає книжки з полиці в кают-компанії. Але ще через місяць полиця майже увесь час стояла порожня. Щойно хтось клав туди книжку, як вона відразу ж зникала. Вибухнув скандал, коли з’ясувалося, що третій механік тижнями тримає книжки у своїй каюті та ще й підкреслює ручкою цілі фрагменти тексту. Викрив це лікар, якому механік тою ж ручкою підписався за отримання аптечки для машинного відділення.

Одного разу під час вечері лікар почав дискутувати з радистом про політику, лікар був, як завжди, збуджений, дехто вважав, що він краде морфій із заскленої шафки у своєму кабінеті й тільки про людське око випиває після цього півпляшки пива, щоб смердіти алкоголем. Ця тема, як завжди, призвела до сварки. У якийсь момент третій механік, що сидів з протилежного боку столу, підтримав радиста. І тоді лікар крикнув на цілу кают-компанію:

— А ти, курва, що? Думаєш, як заникуєш книжки, то це вже свідчить про твою начитаність? А сам ще й підкреслюєш фрагменти, щоб усі остаточно переконалися, що в тебе дах з’їхав. А крім того, ти вже два тижні тримаєш «Бляшаний барабан» Ґрасса під своєю заслиненою подушкою. Ти що, дрочиш на нього? Тобі вже не вистачає порнофільмів у електрика?!

Таким чином з’ясувалося, що у вільний час рибалки, хоча і не зізнаються в цьому, читають Ґрасса, Гемінґвея, Достоєвського, Ремарка, а також Анну Ковальську і Хмелевську. Аліція дуже сміялася, коли він розповів їй цю історію після повернення з рейсу.

Вона так гарно сміялася. Останнім часом він зрозумів, що найсильніше хотів її саме тоді, коли вона сміялася. Вона, здається, відчувала це і часто спершу провокувала його, щоб він її розсмішив, а потім вони кохалися.

Вона ніколи не сумнівалася у його вірності. І завжди захищала своє право вірити в це. Він ніколи не забуде, як одного разу під час пиятики її брат гордо розповідав йому, як Аліція відповіла якійсь заздрісній товаришці на запитання, чи вона справді вірить, що її рибалка зберігає їй вірність протягом усіх цих довгих місяців:

— Моя люба, звичайно, він залишається вірним мені. Але я все одно переживаю. Бо як подумаю про те, що якась курва бере у нього в рот і робить це не так, як він любить, то дратуюся, як кожна нормальна жінка.

Потім йому розповідали, що товаришка, яка поставила це запитання, мало не вдавилася тістечком, почувши відповідь, а це її «як кожна нормальна жінка» незабаром розійшлося по Познані, і люди переповідали цю історію одне одному як анекдот.

Бо Аліція була саме така. Незалежна. Мудра. Вродлива. Вона любила життя. І кохала його. І тому він ніколи не скоїть самогубства. Ні тут, ні біля берегів теплої Мавританії, ні в будь-якому іншому місці. Бо тоді закінчилися б його спогади. Такі, як-от цей, коли вона казала йому:

— Коли ти зі мною, дні тікають, ніби зернята маку з дірявого відра. Потім ти їдеш, дірка у відрі раптом закривається і мені здається, що хтось приходить уночі і потай досипає туди маку по вінця.

Задля таких спогадів варто жити, навіть якщо нема з ким замкнути цикл. А ще тому, що спогади завжди будуть новими. Минулого змінити неможливо, але можна змінити свої спогади.

«Коли ти зі мною, дні тікають, ніби зернята маку...»

Він почув кроки за своєю спиною. Хтось підіймався металевими сходами на палубу в носовій частині. Поспіхом витер сльози ребром долоні, у якій тримав цигарку. Дим зайшов йому в очі, і вони ще більше почервоніли. Повз шлюпку пройшов боцман. Не помітив його. Пішов на ніс, сів на подряпаний швартовий стовпчик і задивився у море. На ньому були робочі штани синього кольору, які трималися на еластичних, потріпаних по боках, ґумових підтяжках, перехрещених на спині. Окрім вилинялої майки, не мав на собі більш нічого. А надворі було десять градусів морозу і сильний вітер.

Він дивився на боцмана з-за шлюпки. Якби потрібно було описати його одним реченням, то він сказав би просто, що боцман велетенський. Він уже плавав на багатьох кораблях, але жодного разу ще не бачив такого великого і сильного чоловіка. У нього були величезні руки. Такі великі, що жоден ремінець від годинника на них не сходився навіть на останню дірку, тож боцман не міг носити годинника. Одного разу, коли вони затрималися на добу в англійському Плімуті, Яцек замовив спеціальний ремінець у ювелірній крамниці й подарував йому на уродини годинник. Боцман був страшенно розчулений тим, що хтось згадав про його уродини, у нього в очах аж виступили сльози, коли Яцек дарував йому годинник, а потім він носив цей годинник завжди і всюди. Чистив у ньому рибу, заливаючи кров’ю, ходив із ним під душ, не знімав, коли витягали сіті. Одного дня цей ремінець просто тріснув, і боцман загубив годинник. Шукав його два дні. Він повзав на колінах і прочісував метр за метром усю палубу від носа до корми і від корми до носа, шукав і шукав. Він зазирав навіть до машинного відділення, куди ніколи не заходив. А потім напився і прийшов до їхньої каюти, щоб вибачитися перед Яцеком, бо той «був, курва, такий добрий до нього і подарував йому годинник, а він, як сцикун, загубив його». Бос знав, що за доброту треба бути вдячним.

Він дивився тепер на боцмана, який нерухомо сидів на швартовому стовпчику, ніби витесаний з каменю, і намагався вгадати, чи боцмана також пригнала сюди думка про якусь жінку. Якщо добре подумати, то у цій в’язниці на плаву, мешканці якої підписали трудові угоди і тепер мають право на страйк та мінімум чотири години сну на добу, а до своїх послуг кока, стюардів, телебачення та електрика з його відеомагнітофоном і касетами, найбільше емоцій і смутку викликають саме жінки. Жінки, яких тут немає. Наскільки він пригадує, найбільшої прикрості рибалки завжди зазнавали саме від жінок. Тих, неприсутніх.

 

Уперше він відчув це, коли був ще у технікумі. Це було дуже давно, коли у рибальстві зароблялося не так продажем тріски чи хека, як спекуляцією. Боягузливіші продавали автоматичні парасольки в Польщі, а сміливіші кокаїн у Роттердамі. Це сталося на Різдво. Йому було сімнадцять. Він ще навіть не був практикантом. Вони пливли до плавбази в Баренцовому морі, щоб вивантажити свої трюми. Він стояв на містку за штурвалом. Протягом восьми годин Різдва, від першої зорі до ранкової служби Божої він вдивлявся у гірокомпас, щоб не збитися з курсу більше ніж на чотири градуси в той чи інший бік. Відтоді, як він заступив на вахту, на капітанський місток раз по раз виходили рибалки. Вони замовляли офіцеру-радисту розмови з Польщею на Різдво ще у вересні, відразу після того, як корабель виходив у море з Ґдині. Кожен мав можливість поговорити не більше трьох хвилин. Без жодних гарантій, що вони зможуть додзвонитися, бо «залежить, де буде корабель на Різдво», їм пощастило, бо на Різдво вони опинилися у місці, де був зв’язок.

Радіорубка біля самого радара, майже посередині капітанського містка. На містку в цей момент Сам — капітан, бо це ж Різдво, офіцер-радист і «той шмаркач за штурвалом». Зв’язок настільки поганий, що нагадує сигнал радіо «Свобода» у часи, коли Європа ще не була вільною.

На місток приходить рибалка. Він хвилюється. У нього три хвилини, на які він чекав ще від листопада, і тепер він у присутності капітана, офіцера-радиста і «того шмаркача за штурвалом», перекрикуючи тріскотіння радіохвиль, має сказати, що тужить, що йому погано, що це останнє Різдво без них або без неї, що йому все набридло, і він хотів би притулити її до себе і дуже хвилюється, бо вона давно не писала. Але найбільше він хоче сказати їй або їм, що для нього у світі не існує нікого важливішого. І почути, що він для них також найважливіший. Узагалі, це єдине, що він насправді хотів би почути. І це не мусить прозвучати так прямо. А тим часом за свої три хвилини він довідується, що «мама вже не хоче тої комбінації, яку просила», що «кремів купувати не потрібно, бо вона дістала їх у Польщі» і що «якби він зміг передати апельсини, то хлопці би зраділи». І рибалка виходить після своїх трьох хвилин у Святвечір на вітер, і його душа така побита, що йому не допомагає ні етанол, ні сон. І він про всяк випадок не виходить більше з каюти на вітер, щоб знову не лізли в голову якісь дурні думки. Бо насправді після того, як він зійшов з капітанського містка, йому хотілося піти на самий кінець корми траулера. Або й ще далі.

Це було дуже давно. Зараз, на щастя, вже не потрібно розмовляти зі своїми коханими про помаранчі та креми у присутності «шмаркачів» біля гірокомпаса. Зараз уже дбають про особистий комфорт і стосунки між людьми. Уже існують профспілки рибалок. А крім того, світ змінився на краще. Нещодавно він навіть бачив, як перший офіцер придбав собі у Бремергафені мобільний телефон із сателітарним GPS і тепер може розмовляти з ким захоче і скільки захоче з палуби на носі корабля. Тільки перший офіцер не має з ким розмовляти.

Якщо він не помиляється, то останньою жінкою, з якою розмовляв боцман, була суддя районного суду в Ельблонгу. Та розмова не тривала довго. Вона запитала його в повному залі суду, чи відчуває він свою провину. Він відповів тихим голосом: «Звичайно», — і тоді вона засудила його на п’ять років ув’язнення за «завдання важких тілесних ушкоджень, які призвели до втрати працездатності».

 

Багато років тому боцман побив чоловіка кухарки їдальні Будинку рибалки в дільниці Вжещ у Ґданську, де мешкав протягом дев’яти місяців, коли лікар цієї установи не підписав йому лікарняного після діагностування у нього аритмії серця.

Цю хворобу знайшли у боцмана ще у дитбудинку під час першого ж загального лікарського обстеження, але тоді напади траплялися доволі рідко.

Останнім часом вони вже почастішали, але миналися через кілька годин, якщо боцман припиняв пити. Йому не пощастило, і тривалий напад стався із ним саме під час обов’язкового медичного обстеження. А оскільки рибалка має бути здоровим і сильним, то його тимчасово перевели на сушу. Він мав би працювати «на конвеєрі» рибзаводу і лікувати серце. І тоді боцман по-справжньому захворів на серце.

Навіть «на конвеєрі» і в Будинку рибалки всі називали його «Босом». І вона теж. Вона стояла за віконечком у їдальні та видавала обіди. У неї завжди був бездоганно чистий білий фартух і нафарбовані яскраво-червоною помадою губи, а волосся перев’язане шовковою хустинкою. Її звали Ірена. Як його матір. Вона завжди давала йому подвійні порції та завжди усміхалася, а її щоки вкривалися рум’янцем, якщо він задивлявся їй в очі надто довго. Інколи вона зникала на кілька днів, і тоді він виглядав її та сумував. Потім поверталася за віконечко і часто у неї на обличчі або руках бували синці. Одного вечора він перестрів її біля службового виходу з їдальні, де стояли смітники. Провів до автобуса. Вони пішли довкола парку, щоб було далі. Потім він чекав на неї біля смітника вже щовечора. Через кілька тижнів вона взагалі перестала їздити автобусом. Усю дорогу до її дому вони йшли пішки і розмовляли. Він повертався сам тою ж дорогою до Будинку рибалки і пригадував собі кожне її слово.

Незабаром він зауважив, що тепер для нього має сенс тільки чекання спершу на обід, а потім на вечерю. Через кілька тижнів Ірена зникла. Без попередження. Він відчув себе тоді так само, як інколи почувався у дитбудинку, коли залишався сам-один на лавці у коридорі, і директорка забирала його до кабінету, давала олівці й папір, щоб він зайнявся чимось і не сумував. А йому хотілося малювати самі цвинтарі.

Коли через тиждень вона повернулася з перев’язаною рукою і спухлою губою, він наважився запитати. І вона розповіла йому про свого чоловіка. Він слухав її розповідь і пригадував собі, що найгіршими у дитбудинку були моменти, коли якийсь підліток-придурок із татуюванням бив малюка, котрий ледь сягав його плеча, цього боцман ніколи не міг стерпіти. Вони саме йшли через парк. Він обійняв її. Вона тремтіла. Була така маленька і така беззахисна.

Він тренувався, як говоритиме їй це. Цілий тиждень тренувався. Повертався від конвеєра, змивав із себе рибний сморід, замикав кімнату на ключ, щоб ніхто йому не заважав, голився, вбирався у костюм, який замовив у кравця, бо костюмів його розміру не було у жодному магазині, зав’язував краватку, ставав перед дзеркалом і уявляв, як скаже їй, що він дуже просить її, що ніхто ніколи її більше не вдарить і щоб вона... ну, щоб вона його... ну, щоб хотіла...

То не був якийсь особливий день. Він просто не пішов на роботу. Одягнув костюм, зав’язав краватку. Чекав на неї з квітами, як завжди, біля смітника. Він не встиг їй нічого сказати. Вони підходили до парку, коли під’їхало таксі й зупинилося з виском гальм. Із таксі вискочив чоловік, підбіг і вдарив її кулаком в обличчя. Вона мовчки впала на траву. Чоловік замахнувся копнути її. Боцман кинув квіти і зловив чоловіка так, як брався за велику тріску перед тим, як розпанахати їй черево. Потім вдарив обличчям об своє коліно. Тоді ще раз. І ще. Подивився на її закривавлене обличчя і кинув чоловіка на траву. Підбіг до неї і взяв на руки. Вона навіть не плакала. У цю мить під’їхала поліцейська машина, викликана таксистом.

У її чоловіка були зламана щелепа й ключиця, перебитий ніс, струс мозку, травми черепа і зламане ребро, яке пробило праву легеню.

Боцман вийшов через три роки. Вона не відвідала його у в’язниці ні разу. Через рік після звільнення він випадково зустрів капітана, який їхав із Ґданська до Свіноуйсьця, щоб там вийти в рейс, і затримався на час пересадки у Слупську. Точніше, це капітан його зустрів. На вокзалі, близько п’ятої ранку. Під стіною вокзалу біля замкненого газетного кіоску сиділа група бездомних. П’яна жінка в обісцяних штанях лаяла й обзивала найгіршими словами велетенського чоловіка із закривавленими бинтами на носі. Чоловік тримав у руці пляшку пива й цигарку. Жінка підбігала до чоловіка, копала його, била кулаками і відразу ж тікала. Коли вона підбігала, щоб копнути велетня, інший чоловік — невисокий, у чорній куртці з написом Unloved на спині — впихався поміж них, безпорадно намагаючись розділити їх. У якийсь момент жінка зупинилася і сказала щось невиразне, чоловік у куртці відсунувся, велетень вийняв із вуст цигарку і дав жінці. Вона глибоко затягнулася. Якусь мить дивилася на цигарку, а потім віддала її велетневі і так, ніби нічого не сталося і не було цієї перерви, підбігла, щоб знову його бити і копати з криком:

— Ти, козел!

Капітан підійшов ближче зі своєю валізкою, щоб роздивитися цих людей. І тоді впізнав:

— Анджею, ну що ти... З жінкою б’єшся? Бос, що ти... Бос!!!

Чоловік із перебинтованим носом повернув голову. Жінка використала момент його неуважності, підбігла і з усієї сили вдарила долонею його в обличчя, аж зсунувся бинт із носа. Велетень проігнорував удар. Він стояв із опущеною головою, ніби маленький хлопчик, якого зловили на брехні.

— Пане капітане... Я її не рухаю. Ви ж знаєте, що я ніколи. Вона завжди так. Під ранок починає скаженіти, то я і дозволяю їй зняти напругу.

Капітан забрав боцмана з вокзалу в Слупську і привіз на корабель. Звелів йому спершу скупатися, а після купелі лікар поміняв бинт на зламаному носі. Потім капітан на добу затримав вихід у море, щоб боцман міг залагодити всі формальності, пов’язані з офіційним прийняттям на роботу. Хоча насправді всі ці формальності було залагоджено аж тоді, як капітан подзвонив до одного з директорів судновласника — свого товариша по моршколі — і сказав, що без боцмана він вийде «хіба на прогулянку, але не в море» і що «має в сраці, що Бос відсидів, бо рибам усе одно, хто їх витягає з моря — рецидивісти чи церковні служки».

Відтоді боцман на цьому кораблі, ніби якір. І тепер він раз і назавжди запам’ятав, що жінки — це біль. Спершу болить, коли робиш татуювання їхніх імен на руках, а потім болять спогади.

 

Нарешті боцман встав зі швартового стовпчика, постояв трохи біля борту і перехрестився, дивлячись на лінію горизонту. За мить повернувся сходами на середню палубу.

Він уже стільки років плавав із боцманом, але тільки тепер довідався, що той має щось спільне з Богом.

Вітер поволі затихав.

Він закурив чергову цигарку, заліз глибше під якірну корбу і щільніше закутався ковдрою.

На тих кораблях, на яких йому довелося ходити, було мало Бога. Рибаки частіше бувають забобонні, ніж релігійні. Попри екстремальні побутові умови, постійну небезпеку, страх і своєрідне анахоретство, з яким він небезпідставно асоціював моряцтво — адже після семи місяців рейсу вісімдесят чоловіків на кораблі відчувають себе радше в’язнями однієї тюрми чи ченцями одного ордену, аніж товаришами по спільній подорожі, — попри це він не зіткнувся із виразними проявами релігійності на кораблях. У кают-компаніях висять розп’яття, деякі з моряків тримають у своїх шафках молитовники, носять образки та хрестики на ланцюжках, але Бог і віра ніколи не стають темою розмов і релігійні почуття не демонструються. Хоча ці почуття є, і часом релігійність змішується з інстинктами, а якщо все це відбувається на кораблі, з якого немає можливості втекти, то часто трапляються трагедії.

Вони ловили рибу біля берегів Аляски. Через сімдесят днів уночі ненадовго увійшли в Анкоридж, щоб залишити хворого з підозрою на апендицит. На його місце судновласник знайшов філіппінця, котрий чекав там на якесь судно. З певного часу на польських кораблях працювали іноді моряки-іноземці, тож нічого особливо дивного в цьому не було. Конфлікти траплялися часто, але судновласник-американець знав, що «поляки найбільше люблять сваритися зі своїми».

Філіппінець був невисокий і худорлявий, носив окуляри і здалека, коли він стояв на набережній у своєму синьому костюмі й білій сорочці, можна було подумати, що це хлопець, який іде до першого причастя. Ніхто не хотів прийняти його до своєї каюти, тож його відправили до практикантів на носі. Усі знали, що це дуже несправедливо, бо каюта практикантів була найменшою на кораблі. Там було три ліжка, але третє заміняло практикантам шафу, на яку бракувало місця. Він пригадує, як колись молодий моторист, який прожив у цій каюті місяць, жартував за обідом:

— Ця каюта така маленька, що коли у мене була ерекція, я змушений був відчиняти двері у коридор.

Практиканти познімали свої речі з найвищого ліжка, позапихали, де могли, і філіппінець ліг спати. Наступного дня, коли практиканти обідали, філіппінець, не питаючи нікого про згоду, зняв із полиці стереосистему одного з них і на її місці, біля рукомийника, зробив невеличкий вівтар. Звичайний церковний вівтар у мініатюрі. Зі сходами і хрестом, на якому висів крихітний Христос, перероблений із ляльки Кена, прибитий крихітними цвяхами і в мініатюрному терновому вінку, зробленому з тоненького шнурочка, обмазаного для більшої твердості кремом для взуття, до якого були приліплені уламки зубочисток. Довкола хреста висів чорний дріт із червоними та оливковими діодами, які час від часу спалахували. Батарейка, від якої живилися струмом діоди, лежала біля фігурки Божої Матері, зробленої з косоокої ляльки. Ляльку закутали у шматок білого полотна, скріпленого шпилькою на плечах, а там, де стирчали непропорційно великі груди, було намальоване червоною фарбою велике серце, пробите терням.

Коли практиканти повернулися з обіду, філіппінець стояв на колінах і голосно молився, кольорові діоди миготіли на мініатюрному вівтарі, а ціла каюта наповнилася димом від кадила у склянці для полоскання рота на рукомийнику.

Філіппінець виявився ревним католиком, і пообідня молитва належала до його щоденних ритуалів.

Він не міг зрозуміти, що вони по-іншому уявляють собі віру в Бога. Витягав із кишені гаманець, у якому носив фото Папи і при них цілував це фото.

Коли новина розійшлася по кораблю, всі почали сходитися до каюти практикантів і лише мовчки кивали головами, а філіппінець гордо сидів на найвищому ліжку під самою стелею, усміхався і складав руки в молитві.

Філіппінець був добрим рибалкою. Він не гірше за них годинами чистив тріску, радо бігав по цигарки, а потім прикурював їх і вкладав до вуст іншим, і завжди сміявся разом із усіма. Через три тижні він умів у правильний момент сказати «курва» і на прохання практикантів відмовився від використання кадильниці в каюті. Його навіть полюбили і почали запрошувати на перегляд порнофільмів у каюті електрика. Але потім знову перестали його кликати, бо він під час перегляду так збуджено дихав, що всім ставало ніяково.

Через шість тижнів електрик зловив філіппінця у носовій частині корабля.

Він прийшов до каюти, викликав його за двері і сказав:

— Слухай, цей жовтошкірий ходить зі спущеними штанами і показує світу свій апарат! Слово честі. Не брешу. Я якраз іду звідти. Нормальний ексгібіціоніст! Тільки цього нам і бракувало.

Це було, ясна річ, абсурдно. Ексгібіціоніст на рибальському судні! Стюард, який жив в одній каюті з електриком, відразу ж додав:

— Католицький ексгібіціоніст на рибальському судні!

З іншого боку, чому серед випадково зібраних разом вісімдесяти чоловіків, які на довгі місяці відрізані від нормального сексу, всі мають бути гетеросексуальними і, як казала Аліція, «католицько-гетеросексуально-благонадійними»?

Те, що електрик не відразу зреагував і удавав перед філіппінцем, начебто приглядається до його апарата, заохотило того повторити свою акцію.

Вирішили всі разом чекати на філіппінця у сховку. Він просив, щоб вони не робили цього. Але його ніхто не слухав. І полювання почалося. Засідку влаштували після вечері. Стемніло. Електрик вийшов прогулятися на носову частину корабля із цигаркою в роті. Філіппінець у якийсь момент з’явився із темряви і став біля підйомника. І тоді вони раптом засвітили всі лампи на носі, і навіть ту, найпотужнішу, біля вантажного бума, і скерували всі ці рефлектори на філіппінця, який стояв зі спущеними штанами. Перший механік увімкнув сигнал тривоги, а практиканти почали кричати англійською в мегафони. Філіппінець був такий вражений, що усцявся. Він стояв із напруженим членом і сцяв на штани, і тремтів, як епілептик.

Раптом він підтягнув штани, підбіг до борту і стрибнув.

Коли його витягли на палубу, він був такий холодний, що лікар сумнівався, чи виживе. Вижив. Його поспіхом відправили назад у Анкоридж. Двоє санітарів з американського Синього Хреста віднесли його на ношах до машини швидкої допомоги, яка під’їхала під корабель. Практиканти несли слідом за ним запакований у картон мініатюрний вівтар.

Капітан подав наказ до морського відомства, щоб першого механіка позбавили ліцензії за «несанкціоноване використання сигналу тривоги, яке спричинило небезпеку для життя члена команди».

До самого кінця рейсу ніхто більше не ходив на порнофільми до електрика.

І хоча всі прагнули якомога швидше забути про випадок із філіппінцем і не розмовляли про це, саме після того рейсу він уперше по-справжньому серйозно замислився про Бога.

Він повертався з рейсу до Польщі. Сидів у літаку, який летів із Анкориджа до Москви, — останнім часом трапляється, що наймають цілі команди для іноземних кораблів, і тоді їх літаком транспортують на корабель. Він летів першим класом, а поруч сидів капітан, якого він знав ще з навчальних рейсів. Капітан був живою легендою польського рибальства. Закінчив Королівську морську школу у Швеції, понад сорок років плавав, а поміж тим два роки був ректором польської морської школи, довше не міг витримати без моря.

Вони розмовляли майже всю дорогу. Зокрема про Бога й релігію.

— Бачте, пане офіцере, — капітан до всіх звертався «пане офіцере», навіть до практикантів, — я почав вірити в Бога тільки два роки тому, після смерті дружини, — сказав він, дивлячись у вікно. — Поки вона у мене була, я не потребував Бога. Вона стільки разів просила мене, щоб я вірив. Водила по церквах, а коли я надовше залишався на суші, то тягала за собою на шлюби, хрестини і похорони. Чотири роки тому, в неї тоді вже знайшли рак, я повернувся до Ґдині на Різдво і попросив її, щоб вона вдруге вийшла за мене заміж. І вона, пане офіцере, погодилася. Після всього, що я їй заподіяв, після того, як десятки разів на цілі місяці залишав її саму і гасав по світу за рибою.

Після усіх цих святкувань Різдва без мене, після уродин і дитячих хвороб, які минали без мене і після стількох похоронів без мене. Уявляєте собі, пане офіцере?! Вона погодилася! І я подзвонив тоді до знайомого священика, який був із нами на «Турлейському» — ви, здається, були зі мною на «Турлейському», пане офіцере, правда? — Тоді він був другим механіком, а потім щось йому заскочило і він став священиком. І я сказав йому, що через тиждень ми з Мартою приїдемо до Любліна і хочемо взяти шлюб у його костелі, шлюб, на який у нас не було часу тридцять сім років тому, бо тоді я саме повинен був вийти в море. І щоб він подбав про хор і орган, і щоб усе відбулося без тих курсів, які тепер мусять проходити наречені перед шлюбом.

Він пригадує, що після цього капітан зупинився на мить, махнув рукою стюардесі, а коли вона підійшла, попросив:

— Чи не могли б ви більше не приносити мені шампанського, а замість нього дати нормальної холодної горілки?

А коли стюардеса пішла, повів далі:

— Але навіть тоді, коли я разом із нею ішов до вінця, під час того шлюбу, я все ще не вірив у Бога. Бо тоді мені ще не були потрібні ні Бог, ні релігія. Особливо релігія. Релігія, пане офіцере, часом трохи затуманює мозок. Бо з релігії, пане офіцере, часом можна зробити висновок, що значно легше любити все людство, ніж колегу з вахти. Я повірив тільки тоді, коли її не стало і світ спорожнів для мене настільки, що я був змушений знайти собі когось, аби не почуватися таким самотнім, як палець, коли повертаюся до своєї каюти з капітанського містка. І тоді я подумав собі, що, мабуть, Марта теж не хотіла бути сама і що вона все життя мала слушність. І тоді я знайшов Бога. Інколи я думаю, що знайшов Бога, а часом, що після смерті Марти просто поміняв його, не міняючи віри. Але на кораблі можна обійтися і без Бога та релігії. Принаймні я тридцять років обходився. Тож, будьмо, пане офіцере, — завершив він із посмішкою і підніс до вуст чарку.

А коли випив, нахилився до мене і додав:

— Але скажу вам, пане офіцере, що коли у вас немає своєї жінки, то з Богом людині в житті краще...


[1] Східнонімецька секретна служба.


Дата добавления: 2015-10-13; просмотров: 67 | Нарушение авторских прав


Читайте в этой же книге: Синдром прокляття Ундіни | Вперше вона побачила його на Різдво. Він сидів на бетонній плиті біля їхнього смітника і плакав. | Ада дізналася, як його звати, коли він увігнався машиною у «пунто», яким Марта їхала на своє весілля. | Вона кохала його вже значно раніше, але по-справжньому він зачарував її, коли кинувся на капот автомобіля, який їхав просто на нього. | Вона тужила. | Вона худла. | Що ти відчувала у цей момент? | Чому ти погоджуєшся на це? | Що в ньому такого незвичайного? | Шлюбна ніч |
<== предыдущая страница | следующая страница ==>
Я завжди замислювалася над тим, навіщо купую нову білизну перед кожним візитом до гінеколога.| Соприкосновение

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.045 сек.)