Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Що в ньому такого незвичайного?

Читайте также:
  1. II. При использовании такого материала необходимо различать грехи, отталкивающие по самой своей природе, и грехи, которые зачастую могут выглядеть привлекательными.
  2. Quot;...привели к Нему человека немого бесноватого. И когда бес был изгнан, немой стал говорить. И народ удивляясь говорил: никогда не бывало такого явления в Израиле".
  3. Вам - такого сына.
  4. Вона кохала його вже значно раніше, але по-справжньому він зачарував її, коли кинувся на капот автомобіля, який їхав просто на нього.
  5. ВОСТОЧНАЯ ДРЕВНОСТЬ ТАКОГО ЖЕ ПОРЯДКА
  6. Выявление такого контента, который не виден поисковым движкам
  7. Выясните, какой орган управления хозяйственного общества утверждает решение о выпуске акций при эмиссии ценных бумаг, и найдите форму такого решения.

 

Незвичайного в ньому? Як це що?! У ньому все незвичайне! Уже перші години його присутності в моєму житті були незвичайні. Це трапилося в Італії, коли я, вся заплакана, стояла у морзі.

Останній рік мого навчання. Я писала дипломну роботу про творчість італійського Нобелівського лауреата сімдесятих років поета Еудженіо Монтале. Сама собі його вибрала. Я, студентка факультету романістики, захоплена поезією Монтале, вирішила написати дипломну роботу про італійську поезію французькою мовою. А поїхати до Ліґурії та Італії мене намовила Моніка. Я перенесла захист на осінь, і ми подалися до Генуї, щоб далі подорожувати Ліґурією. Моніка бачила, що мене мучать докори сумління за перенесення захисту, і заспокоювала мене:

— Жодна робота про Монтале не може бути справді доброю, якщо автор хоча б раз у житті не нап’ється вина у Генуї, місті, де народився цей поет. Вважай, що це навчальна поїздка, — говорила вона мені й усміхалася. — І не забувай, що за вино плачу я.

Ми планували насамперед назбирати грошей на подорож, підробляючи кельнерками, а потім проїхати всю Ліґурію, щоб «збирати матеріал». Наш маршрут мав захоплювати Чінке-Терре на сході й Монако на заході, але при цьому, як казала Моніка, ми не повинні були «віддалятися від пляжів більше ніж на п’ять кілометрів і довше ніж на п’ять годин».

Але нам не вдалося реалізувати цей план. Коли ми ходили в Генуї від ресторану до ресторану, то складалося враження, ніби там працюють самі лише польські студентки і російські охоронці. Нам не вистачало грошей на готель у Генуї, тому ми перемістилися з узбережжя в глиб країни. Там усе було вп’ятеро дешевше. Через тиждень, коли у нас закінчилися гроші й ми втратили надію на заробіток, то потрапили до Авеньйо, невеличкого містечка поблизу головної дороги, яка проходить уздовж Генуезької затоки. Опівдні ми вийшли на невеличкому ринковому майдані з фонтаном посередині.

Через майдан сунула процесія. Жінки у чорних сукнях і чорних капелюшках ховали обличчя за чорними вуалями. Деякі несли ще й чорні парасолі, аби захиститися від спеки. Ми знали, що це незвичайна процесія, й пішли слідом. Неподалік від ринку був цвинтар, оточений помаранчевими деревами, а біля нього, у білому будинку з дерев’яним хрестом на даху, — морг. У морзі у крихітній білій труні, вистеленій білим оксамитом, лежало немовля в білій шовковій сукні. Раптом одна з жінок почала голосно молитися. Я стала на коліна поруч із нею і теж молилася. Італійською. Бо я знаю молитви і прокляття дванадцятьма мовами. Навіть фламандською. І це не має нічого спільного з моєю романістикою. Це просто зручно.

Невидима стрічка конвеєра пересунула крихітну труну ближче до стіни, потім відчинилися металеві дверцята, і труну миттєво всмоктало у простір за дверцятами, які відділяли морг від крематорію. Усі присутні вражено скрикнули. На мить запала мертва тиша і було чути лише шипіння вогню за металевими дверцятами. Щоб заглушити цей звук, я знову почала голосно молитися. Італійською. Моніка ще голосніше молилася польською.

Отче наш...

Раптом усі в морзі приєдналися до нас італійською.

Через кілька хвилин за металевими дверцятами все затихло, і тоді заплакана жінка з другого ряду лавок відкрила обличчя, підійшла до мене і поцілувала в руку.

Потім усі вийшли.

Моніка продовжувала стояти на колінах. Я сиділа зі складеними долонями і вражено вдивлялася у хрест на металевій стіні.

Все закінчилося так швидко. Надто швидко. Спалили немовля, прочитали дві молитви і розійшлися додому. Ніби після уроків.

До моргу увійшов низенький, дуже товстий чоловік. Підійшов до Моніки й заговорив до неї італійською. Моніка показала на мене.

Через п’ятнадцять хвилин нас уже взяли на роботу до того моргу, розташованого поряд із цвинтарем. Ми повинні були готувати труни і починати молитися перед кремацією. Товстий італієць запропонував нам утричі більше, ніж ми могли б сподіватися у будь-якому з ресторанів Генуї.

— Бо людям подобається, коли їхніх близьких оплакує хтось чужий, вони готові заплатити за це більше, — сказав він.

Таким чином, ми на два тижні стали плакальницями у ТОВ «Найкращі похорони» в Авеньйо. Звичайно, в Авеньйо помирає надто мало людей для того, аби власник міг мати належні прибутки, і тому ми плакали та молилися на похоронах усіх довколишніх містечок: Чікаґан, Нерві, Рапалло, Караско, Камольї — а іноді навіть у Монельї. Протягом цих двох тижнів ми тридцять вісім разів вистеляли труни і плакали на похоронах двадцяти двох чоловіків, чотирнадцяти жінок і двох дітей в околицях Авеньйо.

Того першого дня, коли спалили немовля, він увійшов до моргу і став на коліна навпроти мене. І дивився мені в очі, коли я плакала. А коли ми вийшли з моргу і повернулися на ринок, сидів біля фонтана. Наступного дня ми були на похороні бабусі. О дев’ятій ранку. Матері мера Авеньйо. Власник моргу просив нас плакати особливо старанно. Він увійшов до моргу через п’ятнадцять хвилин після початку похорону. Напевно, не міг зрозуміти, чому я теж знову прийшла на похорон. А до того ж, як і вчора, стою навколішки біля труни і плачу. Після церемонії він знову чекав біля фонтана і тоді наважився запитати щось англійською. Так ми познайомилися.

Він проводив відпустку в Ліґурії. Із дружиною, яка того дня залишилася на пляжі в Савоні. Він не міг витримати цілий день на пляжі. Винайняв машину і «їздив по околицях». Так і потрапив до Авеньйо і до місцевого моргу перед тим, як спалили немовля.

— А ти так плакала, що я подумав, ніби ховають твою дитину, і мені стало дуже тебе шкода, і захотілося притулити тебе до себе, — сказав він через кілька днів, коли ми їли першу нашу спільну вечерю в портовому ресторані в Генуї. Цим «притулити» він зворушив мене перший раз у житті й зворушує досі.

Через два місяці у Варшаві він уперше мене поцілував. Ми часто спілкувалися відтоді, але саме того дня зустрілися випадково у книгарні на вулиці Нови Свят. Я купувала книжку на уродини Моніці. Нову книжку моєї улюбленої Ґретковської. Він купив таку саму. Для себе. Несміливо запитав, чи маю я час зайти з ним на келих вина до кав’ярні. Я мала. Ми випили цілу пляшку. Я нічого не їла від самого ранку. Причому позавчорашнього. Бо якраз сіла на чергову дієту. Але, попри те, зовсім не сп’яніла. Він був милий. Підіймав угору келих із вином, я бачила його обручку, але це не мало жодного значення. Ми вийшли надвір. Він провів мене додому. Попрощався, поцілував руку. За мить повернувся. Наздогнав мене на другому поверсі, обійняв і поцілував. Але не в щічку на знак симпатії. А по-справжньому, пропихаючи язика поміж мої зуби.

Наступного ранку задзвонив до редакції. Вибачився за те, що сталося «вчора на сходах».

Увечері мені принесли додому квіти від нього. І всі книжки Ґретковської, загорнуті в блискучий папір. Часом він увечері приїздив під мій будинок і через домофон питав, чи не піду я з ним на прогулянку. Я сходила вниз, і ми йшли гуляти. Через деякий час я зауважила, що вже ні з ким вечорами не зустрічаюся і так планую дні, щоб бути вдома, якби, наприклад, йому спало на думку подзвонити на домофон і запросити мене на прогулянку. Мені бракувало його, коли він не приїздив. Бракувало вже тоді, хоча я й не знала, як назвати те, що між нами відбувалося. Я почала пристосовувати своє життя до його планів. Уже тоді я чекала на дзвінок у двері, на телефонний дзвінок чи на сигнал домофону. Уже тоді терпіти не могла вихідних, нетерпляче чекала на понеділки і постійно позирала на мобільний. Тож коханкою я стала дуже швидко. Він про це ще навіть не знав.

Через місяць я вже почала чекати, коли ж він підніметься зі мною нагору після котроїсь із прогулянок. Але він лише інколи вибігав на сходи і цілував мене, як тоді, коли проводжав уперше.

Через два місяці, у день моїх іменин, він прийшов увечері показати фотографії з Ліґурії. Прийшов без попередження. Просто подзвонив у двері, я відчинила з рушником на голові, а він стояв на порозі з трояндами. Ми дивилися світлини і згадували. Я не підходила до телефону, не хотіла чути вітань від інших. Мені було шкода часу. Коли ми пішли на кухню, щоб зробити чаю, він став позаду мене, задер мій светр, зсунув бретельки бюстгалтера і почав цілувати сліди від них на плечах. Я повернулася до нього, підняла руки вгору, а він зняв з мене светр. Тоді я заплющила очі й підставила йому вуста.

Ясна річ, що він особливий! Справді. Важко пройти повз нього на вулиці, подивитися йому в очі й не відчути, що перед тобою хтось незвичайний, з ким хочеться провести час. І саме за це я найбільше заздрю його дружині. За те, що вона має так багато його часу для себе.

Бо у цей час можна, наприклад, слухати його. А зі всього, що трапляється між нами, я найбільше люблю саме слухати його. З наших проведених разом ночей я значно детальніше пригадую його розповіді, ніж те, що ми робили перед тим, — думаю, він не зрадів би, довідавшись про це.

Часом він дзвонив до мене вранці, вдень або навіть уночі й казав збудженим, нетерплячим голосом: «Слухай, мушу тобі терміново щось розповісти».

І я знала, що цим одним-єдиним реченням він ставить мене вище за всіх. Навіть за свою дружину. Бо то саме я, а не хтось інший, мала вислухати розповіді про його черговий успіх, поразку, мить хвилювання, плани або ідеї. Вислухати першою. Першою. Це був для мене справжній доказ кохання. За шість років він ні разу не сказав, що кохає мене, зате я першою дізнаюся про все, що трапляється у його житті. І для мене вже до кінця життя жодне «я тебе кохаю» не замінить цього «слухай, мушу тобі терміново щось розповісти». Я зрозуміла, наскільки це важливо для нього, коли одного разу ми були з його друзями в пабі, пили вино, і мені довелося стати свідком, як він затято дискутував із кимось із присутніх про те, в який саме момент починається зрада. Я здивовано слухала, що зрада — це той момент, коли виникає бажання «насамперед розповісти про щось іншій жінці», а не дружині, і що «для зради зовсім не потрібно виходити з дому, достатньо мати телефон або доступ до інтернету».

Протягом шести років він усі найважливіші речі розповідав насамперед мені. Іноді чекав із цим аж до ранку. Часом, коли бував за кордоном, чекав навіть по кілька днів, але переважно приїздив, не відкладаючи. Бо я мала першою знати про все, що для нього найважливіше. Уже шість років він мене не зраджує. Навіть із дружиною.

Те, що він розповідав, завжди було таке... таке важливе. Важливе. Або з ним траплялися речі, які ні з ким іншим не трапляються, або ж він був настільки вразливий, щоб зауважити ці речі і дати їм себе здивувати, зворушити, сп’янити чи обурити. Хтось хотів би притулити до себе світ, а інший — вдарити кулаком. Він належав до перших. І саме про це своє бажання притулити світ найчастіше говорив зі мною.

Як, наприклад, тоді, коли перед самим Великоднем повернувся з Франкфурта-на-Майні, де першого ж дня вранці дорогою з готелю до торгового центру поруч із ним у метро сів чоловік із білою тростиною. Вони їхали якусь мить мовчки, а потім той чоловік почав розповідати, як гарно буває на Канарських островах. Як виглядає затока біля острова Лансарот після весняного дощу і якого кольору бувають розквітлі кактуси, що ростуть у кратері згаслого вулкана на Пальмі, які оксамитові в них квіти, і що найінтенсивніший голубий колір небо має у травні. Потім потяг зупинився, той чоловік устав, подивився на нього, усміхнувся і вийшов. А він упродовж цілого робочого дня так і не зміг забути погляду того чоловіка з білою тростиною.

Або тоді, 11 вересня, коли він приїхав до мене додому і ми заніміло вдивлялися в екран телевізора, не розуміючи, що коїться зі світом. Він боявся. Сів за моєю спиною, міцно мене обійняв і притиснув голову до моєї потилиці. Він тремтів. І говорив таким дивним голосом, ніби йому хтось стиснув горло. Знаєш, я кохаю його і за те, що він не соромиться свого страху і зміг так сильно боятися при мені. Він, який суворо і безкомпромісно, педантично і справедливо керує сотнею людей у себе на фірмі, де майже всі бояться його. Він, який ніколи не може витримати на місці пасажира. І коли йому щось не подобається, відразу ж просить зупинитися і сам сідає за кермо.

Жоден із моїх знайомих чоловіків не боявся так гарно, як він. Я ніколи не забуду, як тоді, 11 вересня, він у якусь мить піднявся з місця і вперше з мого дому подзвонив до дружини. І хоча мені хотілося плакати, коли він промовив до слухавки: «Йоасю...», — але я розуміла, що це дуже правильно і що якби він цього не зробив, я не поважала б його так сильно, як поважаю зараз.

Того дня, коли ми дивилися на сюрреалістичні картини з Нью-Йорка, вперше по-справжньому заговорили про Бога і релігію. Нехрещений католик, він ходив до церкви тільки у післяобідній або вечірній час, коли там немає священиків. Він чинив так після того, як не зміг знайти священика на похорон власного батька, від якого пішла перша дружина і він, позбавлений вибору, погодився на розлучення. Він сидів за мною і шепотів мені на вухо, як сильно хотів би, щоб здійснилася його мрія і можна було відправити в одному вагоні потяга до Ассизі або до Мекки найголовніших жерців і священиків усіх світових релігій. І щоб серед них обов’язково була жриця вуду, яка вірить у те, що мертві здійснюють свої вічні мандрівки поряд із нами, живими, і що за допомогою ганчірної ляльки та голки для шиття можна викликати неурожай у цілій країні або зробити жінку вагітною. А поруч із нею щоб сидів буддист, який вірить, що Бог є мурахою або каменем. А біля вікна — даос, який розповідає мільйонам китайців, що Інь та Янь — це Правда і Брехня, Чоловік і Жінка, Добро і Зло, які об’єднуються в Дао, а врешті-решт існує лише одне By Вей, що в дослівному перекладі означає «ніщо не має сенсу». А біля виходу щоб сидів польський рабин із Нью-Йорка, а навпроти нього — бородатий мулла з найбільшої мечеті Аль-Азхар. І щоб вони всі разом доїхали у тому потязі до Мекки або Ассизі, а потім разом вийшли, стали одне біля одного і промовили хором, кожен своєю мовою, що жодна релігія світу не виправдовує вбивства вагітної секретарки зі 104-го поверху Всесвітнього торгового центру. І щоб сказали, що в ім’я Бога, в ім’я ганчірної ляльки чи якоїсь священої мурашки нікого не можна вбивати. І він шепотів це мені на вухо, а я зі сльозами на очах закохувалася в нього все більше і більше.

У такі миті я хотіла стати для нього всім. Святою і грішницею. Ніколи не підвести його і не розчарувати. Але не так, як свою матір. Бо для матері я хотіла стати ідеальною, щоб вона була задоволена мною, а не для того, щоб почуватися добре самій. Я ніколи не забуду, як на Миколая мати купила мені ковзани і ми пішли на ковзанку. Мені було дванадцять років. Я не вміла їздити. Та й не любила. Але моя мати вважала вміння кататися на ковзанах ознакою «доброго виховання». Я інтуїтивно відчувала, що не просто катаюся на ковзанах. Коли я падаю, то одночасно об лід стукається й еґо моєї матері. Гордої офіцерської вдови, яка «сама здатна належно виховати свою доньку». І я переверталася, соромилася, і не казала їй, що у мене болить рука. Лише ввечері, коли рука вже стала схожою на завеликий протез, а в мене від болю піднялася температура, я сказала їй про це. Рука була зламана у двох місцях. Колись я розповідала йому цю історію і ніколи не забуду його рук, складених як до молитви, здивування в очах і довгу мовчанку після того.

Що у ньому такого незвичайного? Незвичайне у ньому також те, що він постійно хоче мене. Попри свій вік, він почувається настільки молодим, що постійно думає «тільки про це», й ерекція у нього буває навіть тоді, коли він слухає національний гімн. Дослуховує гімн до кінця, знімає патріотичну долоню з лівої сторони своїх грудей і прагне відразу ж притулити цю хтиву долоню до правої сторони моїх. Коли жінку на порозі тридцятиліття хочуть майже по-тваринному і майже постійно, це дуже цілюще відчуття. При цьому трапляється пережити чудові миті, коли перехоплює подих і так приємно тягне внизу живота.

У такі миті він кидав усіх і все, нахилявся до мого вуха і шепотів, що хоче мене. В автобусі, коли «якось так вийшло», що ми їхали до мене додому під час обідньої перерви, щоб через годину повернутися на роботу, де відразу ж зідзвонилися і домовилися зустрітися ще раз у другій половині дня. У театрі, де він затримував мене в антракті, аж поки всі поверталися на свої місця, а потім затягав до жіночого туалету, і ми кохалися там в одній із кабін. У таксі, коли він казав водієві зупинитися біля парку, давав пачку банкнот і просив «на якийсь час» вийти і «замкнути нас ізсередини». Жоден водій не відмовився.

Так! Поруч із ним я відразу ж відчувала, що він мене хоче.

Ти, мабуть, думаєш, що він був такий, тому що не мав часу «вистигнути», бо ми не залишалися разом від ранку до ранку і від понеділка до понеділка. Я теж так думала, особливо коли слухала розповіді товаришок про їхніх свіжоспечених чоловіків або наречених, з якими вони замешкали разом і які десь приблизно через чотири місяці починали відчувати проблеми із «пониженим фактором пожадання своєї коханої», як про це із сарказмом говорила бухгалтерка пані Кася. Мудра, спокійна, бездітна, після двох розлучень і трьох шлюбів.

Але у нього не було проблем із цим фактором. Це я знаю напевно. Протягом тих шести років одного разу трапилися чотири місяці, коли він бував у мене щодня. І щодня ми починали і завершували день у ліжку. Коли я згадую про це зараз, то мені здається, що насправді ми найчастіше взагалі не вилазили з ліжка.

Я часто думала про те, чи був — тоді мені здавалося, що це неможливо у теперішньому часі, тільки зі словом «був» — такий період у його житті, коли він так само сильно хотів свою дружину. Тільки раз, один єдиний раз, я запитала його про це. На пляжі на острові Гель, коли сходило сонце.

У п’ятницю пообіді він приїхав під офіс нашої редакції. Подзвонив знизу, з рецепції.

Я спустилася на паркінг, сіла в машину, і ми поїхали з цього паркінгу до центру Варшави на пляж на Гелі.

— Я знав, що у тебе немає планів на вихідні, — сказав він, примруживши очі. — Поїхали зі мною, будь ласка...

І мені стало так боляче від цього. Від його впевненості, що я не маю жодних планів на вікенд. Упевненості в тому, що мої плани — це він. І що я чекаю на нього. І мій телефон чекає, і мій замок у дверях, і моє ліжко. І що я з думкою про нього поспіхом повертаюсь у суботу вранці з хлібного на розі, бо переживаю, що він міг подзвонити, а мене немає вдома. І що я про всяк випадок купую удвічі більше булочок і удвічі більше яєць, на випадок, якби він не подзвонив, а просто прийшов на сніданок. І помідори теж купую. Бо він любить яєшню з помідорами.

Він планував свій і мій час, не питаючи мене ні про що. Просто приїздив під мою редакцію в п’ятницю після роботи.

Я сідала до машини. Він цілував мої долоні і зап’ястки. Я брехала, що «маю інші плани на вікенд». Спершу він удавав, що розчарований, і мовчки підвозив мене під мій будинок. Я виходила з машини. Він чекав. Потім я робила вигляд, що плани змінилися, поверталася й сідала знову в машину.

— Я змінила плани. Через тебе. Останній раз. Справді останній, — казала я йому і робила вигляд, ніби роздратована.

Він щоразу сміявся, ніби дитина, яка отримала подарунок, і ми їхали з-під мого будинку на Гель, до Казімежа або в Бещади. А колись ми поїхали з-під мого будинку просто до Праги. І щоразу я міняла плани «справді востаннє», і щоразу мені здавалося, ніби здійснюються найпотаємніші мої мрії. Після зміни планів, яких у мене не було.

Я тримала його за руку, а він розповідав мені, що трапилося в його житті останнім часом. Під час кожної з таких подорожей ми трохи нагадували підлітків, яких батьки відпустили з наметом на канікули.

Ми реготали до болю в животі або мовчали цілими годинами, замріяні, трималися за руки. Ти знаєш, що можна відчути оргазм, коли тобі пестять долоні? І що це може статися на автостраді відразу за містом Лодзь або ще перед в’їздом на об’їздну довкола Ґданська?

Часом ми слухали мою улюблену музику, а іноді він несподівано зупинявся на лісовому паркінгу, щоб цілувати мене. Часом він просив мене дорогою читати йому книжки, які завжди хотів прочитати, але ніколи не мав на це часу. Ти знаєш про те, що спільне читання книжок уголос пов’язує людей значно більше, ніж спільне виплачування кредиту?

Часом він розповідав щось, і це спершу здавалося фантазією, а потім виявлялося справжньою лекцією з фізики або космології. Бо він, як сам про це казав, «став програмістом не з власної провини», а насправді відчуває себе фізиком, і коли його питають про фах, він називає фізику. І коли фізика захоплювала його надто сильно, він зупиняв машину на узбіччі, витягав аркуші паперу або візитівки й малював мені на них теорію Всесвіту. Як того разу, коли йому пригадалися немовлячі всесвіти.

Назва так мені сподобалася, що я хотіла чимшвидше довідатися про них. Немовлячі всесвіти! Цілі галактики, схожі на мильні бульбашки, але не з мила, а з часопростору, який утворився після Великого Вибуху або руйнації чорних дір. Немовлята, народжені з космічної піни або з диму чорних дір, які наповнюють батьківські всесвіти.

Продовження батьківських всесвітів, що самостійно функціонують і підпорядковуются законам фізики. Він зупинив машину і захоплено розповідав мені про ці всесвіти.

А коли закінчувалася ця подорож і ми наближалися до Гелю, Казімежа чи Бещад, я була впевнена, що наступного разу теж «зміню плани через нього» і що це теж буде «справді востаннє». Так жінка непомітно перетворюється на коханку.

Подорож завершувалася і все лише починалося. Тільки тепер ми мали розкласти намет і залізти у спальник.

Як тоді, на острові Гель. То було наприкінці серпня. Ми мешкали біля самого пляжу в невеличкому дерев’яному будиночку, який пахнув сосною і живицею. Ми не спали всю ніч. У якийсь момент він приніс із лазнички великий білий рушник і закутав мене ним. Ми вийшли на невеличку терасу, збиту з дощок, з яких шматками відлущувалися рештки фарби, тераса була відокремлена від пляжу низьким парканом, зробленим зі спорохнявілого дерева. Сходило сонце. Тільки на острові Гель і в Кей-Вест на Флориді сонце сходить так, що починаєш вірити в Бога, якщо досі не вірив.

Ми сіли на терасі, зачаровано вдивляючись в обрій. Він запхнув руку під рушник і торкався низу мого живота. Подав мені відкорковану пляшку шампанського. Я досі не знаю, в чому була річ, в алкоголі чи в тому, що Бог того ранку випихав понад обрій таке гарне сонце, але я раптом відчула неймовірну близькість із ним. Ти відчувала колись таке до чоловіка? Відчувала, що він цілковито належить тільки тобі? Чи тобі коли-небудь видавалося, що між вами є містичний і урочистий євангельський зв’язок? Така тантра на сході сонця. Я відчувала все це по черзі на тій облізлій терасі на Гелі. І напевно тому відважилася сказати:

— Я би так хотіла бути твоєю єдиною жінкою. Єдиною! Розумієш?! І знати, що буду мати тебе завтра, наступного понеділка і на Різдво. Розумієш?! — Я заплакала. — Я би хотіла бути твоєю єдиною жінкою. Тільки це.

Він похилив голову. Зіщулився, ніби те, що я сказала, було ударом, і тепер він очікував наступних. Він витяг палець із горлечка пляшки з шампанським і мовчки застиг. За мить устав і пішов у напрямку моря. Я сиділа і не могла зрушитися з місця. Потім він повернувся, торкнувся до моєї голови і тихо сказав:

— Вибач мені.

Тоді пішов у кухню і почав готувати нам сніданок. Того дня ми більше не кохалися. Наступної ночі теж. А потім мовчки верталися машиною до Варшави.

Саме тоді, дорогою з Гелю, я зрозуміла, що він ніколи не буде моїм єдиним чоловіком. Його можна мати цілком тільки на якийсь час. І я мушу змиритися з цим. Якщо не можеш з’їсти весь пиріг, то варто тішитися й тим, що видлубуєш і з’їдаєш родзинки. А крім того, треба жити сьогоднішнім днем, хоча іноді хочеться покласти власне серце до холодильника. І коли, повертаючись з Гелю, ми доїхали до околиць Варшави, я вже настільки змирилася з цим, що знову торкнулася його руки. Там, де у нього найбільше виступають жили. І коли ми доїхали до мого дому, він піднявся разом зі мною на п’ятий поверх. Допоміг мені занести речі. І залишився на ніч. І я досі перебуваю в такому стані, я з усім змирилася.

Завтра мої уродини. І річниця його шлюбу. Уже дев’ять тижнів у мене не було місячного. У мене буде дитина від нього. Я вже зовсім не боюся тої обручки. Завтра я скажу йому, що не можна купувати два букети троянд і думати, що ти даруєш їх жінкам із двох різних всесвітів, надійно відокремлених один від одного.

 

Він напевно зрозуміє це і піде від нас. Але мені й так залишиться після нього цілий світ. Немовлячий.


Дата добавления: 2015-10-13; просмотров: 81 | Нарушение авторских прав


Читайте в этой же книге: Синдром прокляття Ундіни | Вперше вона побачила його на Різдво. Він сидів на бетонній плиті біля їхнього смітника і плакав. | Ада дізналася, як його звати, коли він увігнався машиною у «пунто», яким Марта їхала на своє весілля. | Вона кохала його вже значно раніше, але по-справжньому він зачарував її, коли кинувся на капот автомобіля, який їхав просто на нього. | Вона тужила. | Вона худла. | Що ти відчувала у цей момент? | Я завжди замислювалася над тим, навіщо купую нову білизну перед кожним візитом до гінеколога. | Замкнутий цикл |
<== предыдущая страница | следующая страница ==>
Чому ти погоджуєшся на це?| Шлюбна ніч

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.014 сек.)