Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Чому ти погоджуєшся на це?

 

І ти про це?! Моя мати завжди ставить мені таке запитання, коли я приїжджаю до неї на свята. І щоразу плаче при цьому. Всі мої психологи намагалися і намагаються поговорити зі мною про це, окрім того дядька, ясна річ, що ляпнув про «едипальний прояв бажання». Я добре розумію, що всі вони мають на увазі, але не можна так формулювати запитання. Бо я зовсім не маю відчуття, ніби погоджуюся на щось. Якщо тобі щось потрібне або ти хочеш цього, не можна називати це словом «погоджуватися», правда?

Але попри всі формулювання і навіть попри те, що я добре розумію його наміри, я продовжую бути з ним, бо саме в цьому і полягає сенс — я залишаюся з ним, бо кохаю його так сильно, що часом мені аж перехоплює подих. Інколи я мрію про те, щоб він пішов від мене, але при цьому не образив. Я знаю, що це неможливо. Він не піде від мене. Я впевнена. Бо він найвірніший коханець. У нього є тільки я і дружина. І обом нам він зберігає вірність. Він піде від мене тільки тоді, коли я сама скажу йому йти або коли знайду собі іншого чоловіка. Але я не хочу казати йому, щоб він ішов. А з іншими чоловіками у мене нічого не виходить. Це справді так, у мене було кілька «інших чоловіків». Я робила спроби тікати від нього з цими чоловіками.

Це було два роки тому. Він поїхав на два тижні до Брюсселя на якесь стажування. Відтоді, як він почав працювати в інтернет-фірмі, він часто кудись їздить. Я мала полетіти до нього на останній тиждень цього стажування. Ми запланували все дуже детально за два місяці до його поїздки. Уже від самого планування я отримала масу задоволення. Він дзвонив мені з Брюсселя щодня. У мене все було готове. Ми повинні були провести разом сім днів і вісім ночей. Я була страшенно щаслива. За допомогою таблеток я так пересунула свою менструацію, щоб вона в жодному разі не почалася в Брюсселі. Я збиралася летіти в п’ятницю, а в середу в мене піднялася температура. Тридцять дев’ять і навіть вище. Я ридала від злості. Якби могла, я задушила б колегу, яка припхалася на роботу з ангіною й заразила мене. Я ложками їла вітамін С, жменями ковтала аспірин, носила за собою цілий мішок помаранч і цитрин, які їла без цукру, ніби яблука. Я вирішила, що просто зобов’язана вилікуватися на свої сім днів і вісім ночей у Брюсселі. Це нагадувало якийсь виробничий план: «Брюссель, або Здорова за будь-яку ціну». Коли вже нічого не допомагало, я почала ковтати всі антибіотики, які знайшла в аптечці в лазничці. У більшості з них давно закінчився термін придатності, бо я рідко хворію. Я випила всі антибіотики, що були, а в мене і далі трималася температура тридцять дев’ять, і коли я кашляла, здавалося, ніби під лопаткою хтось повертає ножа. Тоді я пішла до приватного лікарського кабінету поряд із нашим офісом.

Я стояла у вузькому коридорі, біля стіни з численними дверима до лікарських кабінетів. У кріслі перед гінекологічним кабінетом сиділа його дружина і читала книжку. Під вікном, за низеньким столиком із олівцями і пластиліном, його донька малювала щось на великому шматку паперу. Коли я увійшла, дівчинка підняла голову й усміхнулася до мене. Вона усміхалася точно так само, як він. Усім обличчям. І так само, як він, примружувала при цьому очі.

Я відчула, як у мене тремтять руки. У цю мить його дружина встала, бо її покликала медсестра. Вона відклала вбік книжку, сказала щось доньці й, усміхнувшись до мене, запропонувала сісти в крісло, яке звільнила. Пройшовши повз мене у вузькому коридорі, зачепила мене своїм велетенським животом. Вона була на останніх тижнях вагітності.

Мені потемніло в очах. Я підійшла до вікна і, не зважаючи на протести інших хворих, відчинила його навстіж та почала глибоко вдихати повітря. Хтось побіг по медсестру. За мить від свіжого повітря мені стало краще. Я зачинила вікно і вийшла. Його донька перелякано дивилася на мене і не розуміла, що відбувається.

Мені вже не потрібні були антибіотики. Дорогою я висипала до вуличного смітника помаранчі й цитрини з торбинки. А до наступного викинула аспірин. Раптом я відчула, що дуже хочу похворіти. Спочатку бути смертельно хворою, а потім заритися кудись. Так, щоб мене ніхто ніколи не знайшов. Обійняти свого дитячого плюшевого лося, притулитися до нього і зникнути десь на безлюдді заміських дач.

Коли я дійшла до свого будинку, то не мала сили піднятися на п’ятий поверх. На кожному сходовому майданчику я зупинялася і відпочивала. П’ятнадцять хвилин, а часом і довше. Раптом я відчула себе страшенно хворою. Як мені й хотілося. Заснула вбрана на дивані вітальні. У мене не вистачило сили навіть на те, щоб роздягнутися і перейти до спальні. Мені снилося, що його донька зі страху переді мною заховалася у шафі і бавиться моїм плюшевим лосем, видлубує виделкою його чорні пластмасові очі.

Я прокинулася аж через вісімнадцять годин. Устала, витягла свій квиток до Брюсселя і спалила його над рукомийником. Потім витягла з розетки телефон. А перед тим викликала слюсаря і поміняла замки у дверях. Щоб він більше ніколи не міг зайти сюди. Коли слюсар пішов, я зачинила двері на новий ключ і заховала його під подушку. Того ж дня прийняла рішення, що коли вилікуюся від ангіни, відразу ж знайду собі іншого чоловіка. І відразу ж завагітнію від нього. І це буде значно надійніше, ніж міняти замки в дверях.

Спершу я тільки плакала і спала. Потім літак до Брюсселя відлетів без мене. Того ж дня кашель став легшим і випав ніж із плечей. А коли понизилася температура, я усвідомила, що він напевно не знає, чому не працює мій телефон і чому мене не було в тому літаку. І чому мене немає на роботі. Я була переконана, що ті дзвінки і стукання в двері, які я чула, але ігнорувала протягом останніх кількох днів, то напевно був хтось із його друзів або й він сам.

Минали мої дні й ночі з тих семи і восьми у Брюсселі, а я потроху переходила зі стану «як він міг зробити мені таку прикрість» до стану «а яку, власне, прикрість він мені зробив?». Що я собі думала? Що він повертається до ліжка дружини і вони там грають у шахи чи цілі ночі роздивляються альбоми з фотографіями юності? Тим більше, що його дружина не була «баберою, яка важить два центнери», а я «90-60-90 коханкою на десять вулиць далі». Його дружина була гарна, а не товста й занедбана. Зрештою, я ніколи не думала про неї так. Але не чекала і того, що вона настільки гарна, якою була там, під кабінетом лікаря, перед самими пологами, тому це так сильно мені й заболіло.

І її живіт, коли вона протискалася повз мене у вузькому коридорі. Коли торкалася до мого живота своїм, у якому була його дитина, тоді я відчувала себе так, ніби хтось випалював мені над пупком розплавленим залізом цей напис Йоганна 30.01.1978. Таке тавро ставлять на вівцях або коровах.

Бо у мене в голові була зовсім інша психологічна схема, напевно, вичитана з книжок і створена за власним бажанням, схема, згідно з якою його дружина — це майже його мати. Асексуальна. Конкурентка, то правда, але така, якою завжди залишається, наприклад, теща. Таку абсурдну модель я собі створила — Фройд міг би тішитися мною.

Я ніколи не питала його, чи спить він із дружиною. Ніколи не питала і про те, чи хоче мати з нею ще дітей. Просто якось так несвідомо вирішила, що, оскільки він залишає в мені свою сперму, то непорядно було б залишати її ще і в іншій жінці. Особливо такій святій та асексуальній, як його дружина.

Для мене вона була частково оточена ореолом святості. Грішницею мусила бути тільки я. Вона мала право на його повагу і щоденні молебні, зате я повинна була мати ексклюзивне право на його чуттєвість і тіло. Я переплутала те, що психоаналітик назвав би неврозом, із життєвою моделлю, яка з тріском розвалилася на дрібні уламки в коридорі клініки, коли живіт його вагітної дружини торкнувся мого. І насправді я мала б бути зла на себе за те, що створюю собі утопічні моделі. Але я була зла на нього. За те, що замість молитися на неї, він кохався з нею. А її величезний живіт зробив це таким очевидним.

Поза тим я однозначно переоцінювала роль сексу у своїх стосунках із ним. Це так тривіально. Саме так. Тривіально й банально. Сексуальність — це найтривіальніший, найпримітивнішний і найпростіший спосіб гарантувати собі чиїсь почуття. І тому так легко її переоцінити. І, мабуть, саме через це стільки чоловіків повертаються додому на обід, але за почуттями ідуть до повій.

Я також переоцінила сексуальність. І зі мною сталося те саме. Зі мною, постійною клієнткою психотерапевтів. Бо мені було дуже потрібне чиєсь почуття. І коли я вилікувала свою брюссельську ангіну, то вирушила на полювання.

Самотня інтелігентна жінка на порозі тридцятиліття, яка з нетерпінням прагне знайти почуття у цих джунглях, які оточують нас за порогом нашого дому, рідко вполює щось пристойне. Радше вполюють її. І найчастіше це буде мисливець, який або стріляє наосліп, або плутає спортивну стрільбу зі справжнім полюванням, а до жінки ставиться як до пластмасової гвоздики або маргаритки, в яку влучив із пневматичної рушниці в тирі.

Жінка на порозі тридцятиліття переважно дуже цікава для п’ятдесятилітніх і старших, а одночасно і для вісімнадцятилітніх і молодших. Це факт, про який я читала спершу в «Космополітені», а потім у «Психології сьогодні», і який відчула на власній шкурі, до того ж у різних її місцях.

Бо більшість із тих чоловіків цікавила насправді саме моя шкура, тобто шкіра. Тільки одного, як мені здавалося, цікавила моя душа. Принаймні так він говорив і зовсім не квапився роздягати мене, коли я запросила його до себе після другої спільної вечері. Я дала йому достатньо часу. Він спромігся навіть перервати монолог про себе і дозволив мені розповісти трохи про мій світ. Десь через два тижні після концерту в філармонії ми приїхали на таксі до мене.

Нарешті настав інтимний момент. Бо ми слухали Брамса, а я вважаю Брамса дуже сексуальним і він завжди діє на мої рецептори. Але знову нічого не вийшло. Того вечора я зловила його в лазничці, коли він витягав з кошика для брудної білизни мої трусики і нюхав їх. І тоді зрозуміла, що навіть якщо його і цікавить душа, то напевно не моя.

Через якийсь час я змирилася з фактом, що потрібно добре виглядати, бути худорлявою, свіжовикупаною, приємно пахнути і якнайшвидше дозволити принаймні петинг, аби хоча б на якийсь час «припаркувати» чоловіка біля себе. Це принцип такого собі новітнього польського, дуже варшавського сексуального капіталізму з великою пропозицією і дуже обмеженим попитом. Цікаво те, що тільки одружені чоловіки змогли змиритися з фактом, що для мене інтимність не належить до речей, які замовляються кур’єрською поштою на суботній вечір. Але одружені чоловіки мають своїх мадонн із домашніми обідами, і я не для того витратила велику суму на слюсаря, щоб відразу ж знову міняти замки.

Старші, вже неодружені, найчастіше після відповідного судового рішення, і молодші, неодружені за визначенням, ясна річ, не всі, але більшість, мали одну спільну рису: якщо в них не було проблем з ерекцією, то обов’язково була ерекція з проблемами.

Молодші — переважно гармоніки. Так я їх називала. Вони складалися тільки з тестостерону й адреналіну. Не дуже добре розуміли, що саме роблять, але робили це цілу ніч. Проблеми з їхньою ерекцією полягали в тому, що вона у них відновлювалася через п’ятнадцять хвилин, і хоча на мене це не справляло особливого враження, самі вони були переконані, що заслужили за це медаль. Уранці йшли додому, горді собою, мов гладіатори, а моє обличчя було подряпане їхньою дводенною щетиною, а піхва боліла від їхнього адреналіну.

Мої однолітки спершу цілий вечір розповідали, ким вони уже стали або ким стануть незабаром і відразу після цього у них траплялася нормальна поміркована ерекція, але вони були занадто начитані. Начиталися інструкцій з обслуговування клітора та зони G, знали абсолютно все про вступні любовні ігри та окситоцин, поводилися зі мною як із домашнім кінотеатром. Увімкни тут, підкрути там, натисни дві кнопки разом і тримай як мінімум п’ять секунд, тоді отримаєш найкращу якість зображення і звуку. Але так воно не працює. Жінки — це не шафи з меблевого магазину ІКЕА, які можна самому змонтувати за інструкцією.

Ті, яким уже виповнилося п’ятдесят, були впевнені, що вони настільки ж привабливі і презентабельні, як титули чи посади на їхніх візитівках. У них було більше сивого волосся, але і спокою також було більше. Вони могли довше чекати, прочитали більше книжок, розповідали про своїх колишніх дружин і завжди оплачували всі рахунки. А потім були настільки захоплені викликанням, підтримуванням або підсилюванням своєї ерекції, що зовсім забували, навіщо хочуть її викликати, підтримати чи підсилити. Цілковито забували про мене, зосереджені на своєму чотирнадцяти- або меншесантиметровому еґо. А потім уранці я знаходила у своїй сумочці їхні жалюгідні візитівки, якими вони так пишалися.

Рівно через сто вісімдесят два дні після того, як я поміняла замки у дверях свого помешкання, я їхала у відрядження з центрального вокзалу Варшави до Торуня, щоб зробити інтерв’ю для газети, в якій працюю. Коли платила за квиток, то витягла з гаманця двісті злотих однією банкнотою і касирка не знайшла здачі. Я озирнулася, щоб запитати когось із черги, чи не розміняють мені цих двісті злотих. Він стояв за мною. Мовчки взяв із моєї застиглої від подиву й переляку руки ті двісті злотих, підійшов до каси і сказав, що він також їде до Торуня і хотів би сидіти поруч зі мною. Касирка дала йому два квитки і здачу. Він схопив мою валізку, і ми мовчки рушили до потяга. А коли спускалися на ескалаторі на перон, із якого від’їздив потяг до Торуня, він став за мною впритул і почав важче дихати, цілував мою шию та обережно перебирав губами моє волосся. І знаєш, що я відчувала тоді?! Колись я читала репортаж, де були описані відчуття наркомана, який протягом тривалого часу не міг уживати наркотиків, бо був у в’язниці.

А потім, коли він нарешті отримав свою доріжку чи порцію ЛСД, втягнув її до носа чи впорскнув до жили, то відчув щось на зразок оргазму чи різдвяної ситості після багатьох тижнів посту. На сходах того ескалатора, коли ми поспішали на потяг до Торуня, а він торкався вустами моєї шиї, я відчувала те саме. І тоді на якусь мить перелякалася, чи не плутаю часом кохання із узалежненням від нього. Узалежненням, схожим на наркотичне. Як від ЛСД, морфію чи валіуму. І ця думка зовсім не видалася мені абсурдною.

Після тієї поїздки до Торуня він знову отримав ключі до мого помешкання. Нові ключі. І знову по п’ятницях приїздив на паркінг біля мого офіса і забирав мене на Гель, до Устки чи до Бещад. Його дружина тим часом народила другу доньку, Наталію.

 


Дата добавления: 2015-10-13; просмотров: 97 | Нарушение авторских прав


Читайте в этой же книге: Синдром прокляття Ундіни | Вперше вона побачила його на Різдво. Він сидів на бетонній плиті біля їхнього смітника і плакав. | Ада дізналася, як його звати, коли він увігнався машиною у «пунто», яким Марта їхала на своє весілля. | Вона кохала його вже значно раніше, але по-справжньому він зачарував її, коли кинувся на капот автомобіля, який їхав просто на нього. | Вона тужила. | Вона худла. | Шлюбна ніч | Я завжди замислювалася над тим, навіщо купую нову білизну перед кожним візитом до гінеколога. | Замкнутий цикл |
<== предыдущая страница | следующая страница ==>
Що ти відчувала у цей момент?| Що в ньому такого незвичайного?

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.007 сек.)