Законодавчі акти як джерела історії незалежної України.

У 1917 р. внаслідок діяльності Центральної Ради та рево­люційно-визвольної боротьби українського народу в Україні розпо­чалося національно-державне будівництво. Проте проголошена у жовтні 1917 p. у Петрограді так звана совєтская власть від самого початку прагнула поширити свою юрисдикцію на всі землі колишньої Російської імперії, в тому числі й на Україну. В грудні 1917 р. на Першому з'їзді Рад України в Харкові було прого­лошено радянську владу. Формально ця влада нібито мала бути владою окремої держави — Української Народної Республіки. Насправді ж вона стала в руках більшовиків засобом ліквідації української національної державності та ще міцнішого, ніж за царизму, прив'язання України до Російської імперії. Зрозуміло, і законодавчі акти радянської Росії з самого початку мислилися більшовиками такими, що повинні мати чинність і в Україні.

Першими актовими документами, які мали утвердити "владу Рад", були декрети (лат. dekretus — постанова, указ тощо). Причому вони видавалися як від імені "законодавчої влади" — з'їздів Рад і Центральних Виконавчих Комітетів (ЦВК) Рад, так і від імені виконавчого органу більшовицької влади — Ради Народних Комісарів (РНК), яку очолював Володимир Ульянов (Ленін). Декрети регулювали питання великої державної ваги, а часто — й другорядні. Тільки від Другого Всеросійського з'їзду Рад робітничих і солдатських депутатів, що відбувався 25~27 жовтня 1917 р. (за ст.ст.), і до 10 січня 1918 р. було видано 250 декретів, з них 56 — про організацію влади в центрі та на місцях, 35 — призначення керівників різних рангів, 20 — ліквідацію старих органів влади, 14 — звільнення з посад чиновників старого режиму, 20 - з національних питань, 15 — про націоналізацію фабрик і заводів, 14 — про мир і землю, 12 — політику стосовно Установчих зборів, 20 — матеріальне становище робітників і селян, 23 — боротьбу з так званими контрреволюціонерами, 30 — асигнування різних державних потреб і справ.

Відповідно до диктаторського характеру радянської влади ("влади диктатури пролетаріату") декрети здебільшого впровад­жувались у життя при застосуванні насильства. "Мечем диктатури пролетаріату" була утворена 7(20) грудня 1917 р. Всеросійська Надзвичайна Комісія для боротьби з контрреволюцією та саботажем (ВЧК). Водночас багато декретів мали відверто агітаційний зміст і були розраховані на завоювання більшовиками народної симпатіі. Це декрети про мир, землю, утворення РНК, прийняті Другим Всеросійським з'їздом Рад, декрет про 8-годинний робочий день, декрет про робітничий контроль тощо.

Юридичну чинність мали також постанови Раднаркому та ВЦВК, Положення ВЦВК, накази Народних Комісарів, інструкції Наркоматів.

Дуже важливими засобами пропаганди радянської влади були такі види актових документів, як декларації — Декларація прав народів Росії, прийнята Раднаркомом Росії 2(15) листопада 1917 p., Декларація прав трудящого і експлуатованого народу, теж прийнята Раднаркомом, а потім затверджена 18(31) січня 1918 р. Третім Всеросійським з'їздом Рад. Пізніше, у грудні 1922 p., декларація проголошувала утворення Союзу PCP та ін. Декларація прав трудящого і експлуатованого народу мала конституційну силу. Відповідно до неї Росія отримала офіційну назву Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки (РСФРР).

Перша ж конституція за формою в РСФРР була прийнята на V Всеросійському з'їзді Рад 10 липня 1918 р. До прийняття Конституції УСРР у 1919 р. Конституція РСФРР мала зобов'я­зуючу силу в зонах радянсько-російської окупації України. Консти­туція Росії 1918 р. не була демократичною. Відповідно до неї представництво делегатів від міст (робочих Рад) на Всеросійські з'їзди було у 5 разів більшим (від кількості населення), ніж від селянських Рад (сільського населення). Представники так званих експлуататорських класів, духовенства, старого чиновництва позбавлялися виборчих прав. Після утворення у 1922 p. СРСР зобов'язуючу силу для України мали Конституції СРСР 1924, 1936 і 1977 pp.

Згадані конституції за формою ніби відображали процес де­мократизації суспільства СРСР у напрямі від "держави диктатури пролетаріату" до "всенародної диктатури". Це, зокрема, відобра­жено у зміні назв радянської влади. За Конституцією РСФРР 1918 р. та Конституцією СРСР 1924 p., також за Конституцією УСРР 1919 р. та 1929 p., влада і в Росії, і в Україні мала офіційну назву Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, за Конституцією СРСР 1936 р. та Конституцією Української PCP 1937 p. — Рад депутатів трудящих, за Конституцією СРСР 1977 р. і Конституцією Української PCP 1978 p. — Рад народних депутатів. До 1936 р. виконавчі органи рад формувалися всесоюзними, в Україні — всеукраїнськими з'їздами Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. У СРСР виконавчий орган рад мав назву Всесоюзний Центральний Виконавчий Комітет Рад (ВЦВК), в Україні — Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет Рад (ВУЦВК), Згідно з Конституцією 1936 р. (СРСР) і 1937 р. (УРСР), у радянській системі вищу владу стали репрезентувати не з'їзди Рад, а Верховні Ради, що обиралися на основі загального, рівного, прямого і таємного голосування терміном на чотири роки. Останні зазвичай збиралися на свої дво-триденні сесії двічі на рік, проштамповували одностайним голосуванням підготовлені партійними та державними виконавчими структурами закони, укази, бюджети, і депутати після цього роз'їжджалися.

Виконавчими постійнодіючими органами Рад стали Президії Верховних Рад, в областях, районах і селах — виконкоми Рад депутатів трудящих, з 1977-1978 pp. — виконкоми Рад народних депутатів. Як при виборах делегатів на Всеукраїнські з'їзди Рад (і всесоюзні), так і при виборах депутатів до Верховних Рад кандидатури депутатів у списки для таємного голосування повсюдно висувалися на так званих зборах трудящих, але насправді за вказівкою партійних комітетів. Серед кандидатів до списків вводилось приблизно дві третини — 3/4 комуністів, решта були безпартійними, що мало засвідчувати існування "непоруш­ного блоку комуністів і безпартійних". У бюлетені практично завжди була лише одна кандидатура. Виборець не мав альтер­нативи вибору. Тому при участі в голосуванні 99,90 % виборців за кандидатів блоку комуністів і безпартійних голосувало при­близно 99,95 %. Компартія висувала кандидатами в депутати насамперед людей законопослушних, ті ж, хто мав схильність до критики радянської системи, потрапити в кандидати жодних шансів не мали. Справедливості ради, слід, однак, визнати, що у кандидати Компартія підбирала людей авторитетних, новаторів виробництва, науки, визнаних митців та ін.

На сесіях Верховних Рад приймалися важливі закони дер­жавного життя, закони про п'ятирічні плани, державні бюджети, освіту, охорону здоров'я, соціальне забезпечення. Щоправда, всі проекти законів, перед їх винесенням на обговорення і схваленням формальних законодавчих органів, апробували керівні партійні структури — Політбюро ЦК КПРС чи Політбюро ЦК Компартії України. Це ще раз засвідчувало, що влада, про яку так багато говорили, була просто ширмою диктатури комуністичної партії.

Серед державних законів з проблем економіки особливого значення надавалось річним та п'ятирічним планам розвитку народного господарства. До 1928 p. у РСФРР, УСРР та СРСР на з'їздах Рад розглядалися і схвалювалися річні плани. Господар­ський рік, за річними планами, розпочинався 1 жовтня, а закін­чувався ЗО вересня.

Наприкінці 20-х років радянське керівництво вирішило перей­ти до планування розвитку господарства на п'ятирічку. Перший п'ятирічний план у СРСР був розроблений з 1 жовтня 1928 р. до 30 вересня 1933 р. Його схвалив (прийняв як закон) П'ятий з'їзд Рад СРСР у травні 1929 p., тобто з великим запізненням, через вісім місяців після початку реалізації п'ятирічки. "Під мудрим керівництвом вождя всіх народів світу товариша Сталіна" перший п'ятирічний план СРСР був виконаний за чотири роки і три місяці, хоч навіть з формального боку це виконання виглядає дуже сумнівно. Однак, незважаючи на це, з 1933 р. річні плани почали складатися з 1 січня на рік, тобто господарські роки в СРСР (і в Україні також) почали збігатися з календарними, а п'ятирічні — відповідно на п'ять календарних років. Отже, другий п'ятирічний план СРСР припадав на 1933-1937 pp., третій — на 1938-1942 pp., але у зв'язку з війною його не виконали. У післявоєнний період четвертий п'ятирічний план відбудови і розвитку народного господарства був прийнятий на 1946-1950 pp., п'ятий — 1951-1955 pp., шостий — 1956-1960 pp. Однак керівництво комуністичної партії на чолі з Микитою Хрущовим вирішило, що завдання шостої п'ятирічки дуже скромні, тому на 1959-1965 pp. був прийнятий гігантоманський семирічний план. Спочатку його схвалив XXI з'їзд КПРС, що відбувся у січні-лютому 1959 р. Взагалі всі п'ятирічні плани (їх так звані контрольні цифри) перед тим, як висувалися на обговорення з'їздів Рад чи Верховних Рад, апробувалися на з'їздах партії. Згідно з семирічним планом, компартія планувала зробити вирішальний ривок, щоб наздогнати найпотужнішу країну світу США за загальним обсягом промислового виробництва. Але цього СРСР зробити не вдалося. З 1959 p. у США розпочався новий промисловий бум, який поламав усі московські розрахунки.

Керівництво КПРС на чолі з Леонідом Брежнєвим, прийшовши до влади в жовтні 1964 p., повернулося до практики складання п'ятирічних планів: з 1 січня 1966 р. почалася сьома п'ятирічка, з 1 січня 1970 р. — восьма і т. д.

Всі закони СРСР про п'ятирічні плани та семирічний мали в Українській PCP свої республіканські відповідники і так само обговорювалися й схвалювалися на Всеукраїнських з'їздах Рад, а з 1977 р. — на сесіях Верховних Рад Української PCP.

В областях розроблялися і приймалися свої плани розвитку народного господарства, в районах — свої. П'ятирічні плани роз­питку в дусі загальнодержавних складали також окремі підприєм­ства, колгоспи, радгоспи, наукові установи.

Безсумнівно, історики народного господарства, економічного розвитку повинні вивчати радянські плани, але обов'язково у поєднанні з дослідженням ходу та підсумків їх виконання. При цьому при аналізі підсумків виконання планів дуже важливо пам'ятати, що радянська статистика про низку галузей промисловості, зокрема тих, які мали оборонне значення, подавала завуальовані, а не конкретні показники. Показники ж розвитку сільського господарства практично фальсифікувалися щораз.

За 74 роки радянської влади в Україні було видано сотні законів у галузі цивільного, кримінального, сімейного права, земельних, трудових, житлових та інших відносин у країні. Вже в 20-х роках було проведено кодифікацію законів з основних галузей права, видано Цивільний кодекс. Земельний кодекс, Кодекс законів про працю. Кодекс законів про народну освіту. Кримінальний кодекс, Кримінально-процесуальний кодекс, Закон про ліси (1923 p.), Цивільний процесуальний кодекс (1922 p.). Кодекс законів про сім'ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану (1924-1925 pp.), Виправно-трудовий кодекс (1925 р.) тощо.

У 1958-1984 pp. була проведена друга кодифікація законо­давства Української PCP, яку оформлено в 13 кодексів, зокрема в Кримінальний кодекс, Кримінально-процесуальний (1960 p.). Цивільний, Цивільний процесуальний (1963 p.). Кодекс про шлюб та сім'ю (1969 p.). Земельний, Виправно-трудовий (1970 p.), Кодекс законів про працю (1971 p.). Водний кодекс, Кодекс законів про надра (1976 p.), Лісний (1979 p.). Житловий (1983 р.) кодекси. Кодекс про адміністративні правопорушення (1984 p.).

У 60-70-х роках були прийняті окремі важливі закони, що мали самостійне значення. Це закон про охорону природи України (1960 p.), Положення про товариські суди (1961 p., 1977 р.) та ін. По суті, всі закони оформлялися указами Президії Верховної Ради Української PCP, а потім виносилися на затвердження Верховної Ради.

З погляду форми радянські закони нерідко вважалися бездо­ганними, демократичними, проте кожного разу вони були такими доти, доки громадяни у своїх діях і поведінці не виходили за межі дозволеного "моральним кодексом будівника комунізму" і так званих принципів соціалістичного співжиття. Тобто грома­дянин СРСР чи Української PCP не мав жодного права на те, що стосувалося таких загальнодемократичних свобод, як право на об'єднання в позакомуністичні партії чи товариства, на приватне підприємництво, діяльність в інтересах нації. Обмеженою була свобода совісті та ін.

У другій половині 80-х років у СРСР розпочалася так звана перебудова, ініціатором якої став обраний у березні 1985 р. Гене­ральний Секретар ЦК КПРС М.С. Горбачов. Очевидно, діяч вірив у можливість перебудови ("перестройки") тоталітарної імперії, хотів надати їй видимості демократії, розблокувати з догматичних організаційних та ідеологічних пут розвиток економіки, працю людей, творчість учених і митців. Проте горбачовська перебудова насправді виявилася косметичним засобом. При збереженні однопартійної системи, суворого планування народного господар­ства, централізованого управління економікою, непорушного панування ідеології марксизму-ленінізму й інших догматичних принципів змінити життя так званого радянського суспільства було неможливо.

"Перебудова" впродовж кількох років дала інший, неочікуваний у середовищі комуністичного керівництва ефект. Вона розбудила громадську думку, політичну активність мас, привела до появи легальних опозиційних товариств і організацій на зразок Української Гельсінської спілки, потім до широкого громадського об'єднання Народного Руху України. За цих умов у квітні 1989 р. відбулися вибори до Верховної Ради СРСР, коли у багатьох місцевостях, наприклад у Львівській та інших західних областях, Москві, Ленінграді, Києві, а особливо в республіках Прибалтики контроль комуністичної партії над виборчою кампанією був рішуче підірваний. На весняних виборах 1990 р. до Верховної Ради Української PCP неузгоджені з партійними органами кандидати у депутати в багатьох округах здобули перемогу над кандидатами від компартії. Так, у Турківському виборчому окрузі Львівської області перемогу над кандидатом у члени Політбюро ЦК Компартії України, першим секретарем Львівського обкому партії Яковом Погребняком здобув науковець-етнограф, уродженець району Степан Павлюк. Трапилось так, що обрана в умовах "перебудовної" комуністичної системи Верховна Рада Української PCP виявилась малокерованою, хоч її головою ще обрали першого секретаря ЦК Компартії члена Політбюро Володимира Івашка. Після переходу останнього на посаду заступника Генерального Секретаря ЦК КПРС у Москву Головою Верховної Ради УРСР став інший секретар ЦК Компартії України член Політбюро Леонід Кравчук.

Через кілька місяців після обрання, ще у складі СРСР, ця Верховна Рада 16 липня 1990 р. прийняла Декларацію про державний суверенітет України. За неї проголосувало 355 депута­тів із 385 присутніх. Більшість тих, хто голосував за суверенітет України, були комуністами. Це, отже, стало одночасним пере­конливим свідченням того, що з-під ідеологічного і статутного контролю центрального партійного апарату почали виходити самі члени КПРС. Декларація була пройнята українською національною ідеєю і зовсім не вкладалася в догматичне ложе радянської ідеології та системи. Декларація мала розділи: І. Самовизначення української нації. II. Народовладдя. Ш. Державна влада. IV. Громадянство Української PCP. V. Територіальне верховенство. VI. Економічна самостійність. VII. Економічна безпека. VIIІ Культурний розвиток. IX. Зовнішня і внутрішня безпека. X. Міжнародні відносини.

Декларація кваліфікувала суверенітет як "верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах".

Проголошення суверенітету розглядалося як "здійснення українською нацією невід'ємного права на самовизначення". Єдиним джерелом влади в Республіці оголошувався народ України. Оголошувалась повна рівність усіх громадян незалежно від їх соціального стану, національності, освіти, релігії, а все національ­не багатство, в тому числі надра землі, земля, ліси, води, фабрики і заводи, — власністю народу.

Українська PCP, за Декларацією, "забезпечує національно-культурне відродження українського народу, його історичної свідомості та традицій, національно-етнографічних особливостей, функціонування української мови у всіх сферах суспільного життя". Наголошувалось на обов'язкові України піклуватись про культурно-національні потреби українців, які проживали за кордоном. Констатувалось право України на власні збройні сили, власну зовнішню політику. Визнавалась перевага загально­людських цінностей над класовими, пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права над нормами внутрішнього державного права.

Новим вирішальним актом, здійсненим тим самим складом Верховної Ради, був Акт проголошення незалежності України, прийнятий 24 серпня 1991 р.

Поштовхом до проголошення незалежності стала спроба державного перевороту в Москві 19 серпня 1991 р. і створення нелегітимного навіть для радянської системи Державного Комітету з надзвичайного стану (ГКЧП), який заявив про намір силою зберегти тоталітарний режим у СРСР. Наміри ГКЧП навіть Компартією України не були однозначно підтримані. Сильною до ГКЧП виявилась опозиція в Москві, де її очолив Борис Єльцин, тодішній голова Верховної Ради РРФСР.

За цих умов Верховна Рада Української PCP і проголосила незалежність України. Зауважимо, що ще до 24 серпня вона прийняла низку важливих для нації законів, прийняття яких могло вважатися прерогативою незалежних держав. Це, на­приклад, закон про економічну самостійність України (серпень 1990 p.), проекти концепції та програми переходу Української PCP до ринкової економіки, зокрема законів "Про заснування поста Президента Української PCP" (5 липня 1991 p.), "Про вибори Президента Української PCP", "Про Президента Української PCP". Встановлювалось, що Президент повинен обиратись на п'ять років і переобиратись лише раз. Президентом може стати кожний громадянин України, котрий досяг 35-річного віку, користується виборними правами, проживає в Україні не менше десяти років, володіє українською мовою. В "Акті проголошення незалежності України" зазначалось: "Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 p.,

—продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні,

—виходячи з права на самовизначення, передбаченого Ста­тутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами,

—здійснюючи Декларацію про державний суверенітет Укра­їни, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Респуб­ліки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної Української держави України.

Територія України є неподільною і недоторканою. Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і Закон України.

Цей Акт набирає чинності з моменту його схвалення".

Верховна Рада України, розвиваючи "Акт проголошення неза­лежності України", прийняла низку законів, спрямованих на зміцнення незалежності, розширення її правової основи. Важливе значення, зокрема, мав "Закон про правонаступництво України", прийнятий 12 вересня 1991 р. Він стверджував вищим законодавчим органом України існуючу Верховну Раду, що мала виконувати свою функцію до виборів в Установчі Збори чи новий парламент. Оголошувалось, що в Україні продовжували діяти закони Україн­ської PCP, які не суперечили законам, прийнятим після про­голошення Акту незалежності, підтверджувались зобов'язання України з міжнародних договорів, підписаних до 24 серпня 1991 р.

Восьмого жовтня 1991 р. законом "Про громадянство України" в державі встановлювалось єдине громадянство, що надавалось всім особам, які на момент введення закону в дію проживали на тери­торії України і не заперечували проти прийняття її громадянства.

Верховна Рада 1 листопада 1991 р. схвалила "Декларацію прав національностей України". Були також створені закони, на основі яких почалося формування українських збройних сил, диплома­тичного корпусу та ін.

Особливе значення в утвердженні незалежності України мав проведений 1 грудня 1991 р. референдум. На запитання: "Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України" з 31 891 742 громадян, котрі брали участь у референдумі (84,16 % всіх громадян із правом голосу), ствердну відповідь дали 90,32 %, "Ні" — 7,58 %, недійсних бюлетенів виявилось 2,1 %.

Результати референдуму, що дійсно продемонстрували величезну національну свідомість українців, здивували весь світ. Якщо до референдуму незалежність України визнало всього кілька держав (Угорщина, Польща та ін.), то після нього міжна­родне визнання незалежної держави України набуло лавино­подібного характеру. Україну визнали понад 150 держав світу.

В день референдуму про незалежність Україна вперше вибирала свого Президента. З шести кандидатів (Л.М. Кравчук, В.М. Чорновіл, І.Р. Юхновський та ін.) у першому турі за Леоніда Кравчука проголосувало 61,59 % виборців.

До найважливіших актів 1992-1996 pp. належать закон про Збройні сили України (6 грудня 1991 p.), ратифікація Угоди про Співдружність незалежних держав (10 грудня 1991 p.), закони про державні символи — герб, прапор, гімн України, закони "Про загальний військовий обов'язок і військову службу" (25 лютого 1992 р.), "Про службу безпеки України", "Про вибори народних депутатів України" (18 листопада 1993 р.), "Про міжнародні договори України" (22 грудня 1993 р.), "Про державну таємницю" (22 січня 1994 р.), "Про правовий статус іноземців", "Про статус депутатів місцевих Рад народних депутатів", "Про боротьбу з корупцією" (5 жовтня 1995 p.).

27 березня 1994 р. відбулися дострокові вибори в парламент — Верховну Раду. Повторне голосування проводилось у квітні, а потім ще у липні-серпні. До складу Верховної Ради обрано 394 депутати (450 згідно з законом "Про вибори народних депутатів"); 28 червня 1996 р. Верховна Рада прийняла Основний закон — Конституцію України. Враховуючи, що студенти історичного факультету вивчають спеціальну нормативну дисципліну "Основи конституційного права України" обсягом 50 год., було б зайвим робити детальний аналіз цього найважливішого закону нашої держави. Зазначимо лише, що Конституція складається з 15 розділів, має 161 статтю та 14 пунктів XV розділу "Перехідні положення". Конституція прийнята "від імені Українського народу — громадян України всіх національностей", її прийняттям Верховна Рада виразила суверенну волю народу, право української нації на самовизначення, відповідальність "перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями".

Ст. 5 констатує: "Україна є республікою". В ст. 10 зазначено: "державною мовою в Україні є українська мова", але водночас "гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України".

Згідно зі ст. 11, "Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури".

Другий розділ "Права та обов'язки людини і громадянина" містить 48 статей (від 21 до 68), дуже детально регулює різноманітні соціальні права та свободу людей, а також їх обов'язки перед державою. Третій розділ "Вибори. Референдум" становить основу для складання конкретних положень про вибори, передбачає відповідні ситуації, коли необхідними є референдуми.

Четвертий розділ (Верховна Рада України), п'ятий — (Пре­зидент України), шостий — (Кабінет Міністрів, інші органи вико­навчої влади) окреслюють повноваження і прерогативи державних органів управління, законодавчої та виконавчої влади. Наприклад, ст. 92 окреслює сфери суспільного життя, які повинні регулюва­тись законами Верховної Ради. Ст. 106 перелічує повноваження Президента. В п. 29 цієї статті зазначено, що Президент "підписує закони, прийняті Верховною Радою", а п. З ст. 1 наділяє Прези­дента повноваженням від свого імені видавати актові документи у вигляді указів і розпоряджень, обов'язкових до виконання на території України. "Акти Президента, — наголошується у цьому пункті, скріплюються підписами Прем'єр-міністра України і міністра, відповідального за акт та його виконання". Певними правами видавати актові та нормативні документи Конституція наділяє і Кабінет Міністрів. Згідно зі ст. 116, п. 6 Кабмін розробляє проект закону про державний бюджет України, а після прийняття Верховною Радою забезпечує його виконання. У ст. 117 сказано:

"Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання".

Систему судочинства регулюють розділ 7 — Прокуратура, та розділ 8— Правосуддя і розділ 12 — Конституційний Суд.

Питання територіального устрою і місцевого самоврядування визначаються розділами 9 —- Територіальний устрій України, 10 — Автономна Республіка Крим та 11 — Місцеве самоврядування.

Розділ 13 "Внесення змін до Конституції України" передбачає умови, необхідні для внесення змін до Конституції. Особливі вимоги передбачені для внесення змін у розділи 1 — "Загальні засади", 2 — "Вибори. Референдум", 13 — "Внесення змін до Конституції України". Ст. 157 сформульована так: "Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасу­вання чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на пору­шення територіальної цілісності України".

Ст. 161 наголошує: "День прийняття Конституції України є державним святом — Днем Конституції України".

Необхідні закони державотворчого характеру приймалися і в період після прийняття Конституції, серед них "Про державну виконавчу службу" (24 березня 1998 р.), "Про вищу раду юстиції" (18 травня 1998 р.), "Про дипломатичні ранги" (28 лютого 2002 р.), "Про дипломатичну службу" (22 вересня 2002 р.), "Про боротьбу з тероризмом" (20 березня 2003 р.), "Про державну прикордонну службу" (3 квітня 2003 р.), "Про чисельність Збройних Сил України" (22 грудня 2005 р.), та багато ін.

Проводилась кодифікація законодавства (лат. codificare — об'єднання, зведення законів країни за сферами права, як правило, в одне видання, що має назву кодекс). 1992 р. схвалено Земельний кодекс України, 1994 р. — Кодекс України про надра, 1994 р. — Лісовий кодекс України, 2002 р. — Сімейний кодекс, 2003 р. — Цивільний кодекс України, 2004-2005 рр. у Верховній Раді України дискутувалось питання про схвалення нового Кримінального кодексу.

Правове поле багатьох сфер суспільного і державного життя творять укази Президента, які, зокрема, обіймають формування виконавських структур державного апарату, визначення про­відних напрямків економічної, соціальної і культурної політики, встановлення пріоритетності організацій і установ національного значення, нагородну справу і т. ін.

Наприкінці зазначимо, що державні актові документи XX ст. — це найголовніше історичне джерело для дослідження соціального і національного змісту політики українських державних утворень, починаючи від УНР Центральної Ради і до часу існування сучасної незалежної України. Сама по собі законодавча діяльність україн­ських державних структур була невід'ємною і суттєвою стороною боротьби українського народу за національну державність і суверенітет. Однак це не стосується більшості радянських законів, які тримали народ у покорі й освячували тоталітарний режим.

З прийняттям Конституції законотворча робота в Україні роз­вивається далі. З квітня 1997 р. державні актові документи публікуються в періодичному виданні — тижневику "Офіційний Вісник України".

Дата добавления: 2015-08-21